У атмосфері загального страху, викликаного пандемією короновірусу, був оскаржений традиційний спосіб причастя Святих Христових Таїн. Люди, які не розуміють, що таке Церква, байдужі чи ворожі до християнської віри, вкинули й зростили серед наляканого народу ідею про те, що загальну ложечку потрібно скасувати, бо вона може передавати хворобу і наражати на небезпеку громадське здоров’я. Під вплив цієї ідеї, на жаль, потрапили деякі віруючі. Тепер вони не наважуються причащатися з однієї ложечки. Вони вважають, що наражають себе на небезпеку. Інші не дозволяють причащатися членам своєї сім’ї, бочячись поширення вірусу вдома.

Ідея знайшла підтримку і в богословів, які написали, що необхідно спускатися до слабкості  наших наляканих ближніх; що не наражати їх на небезпеку є людинолюбство; що ложечка не є стародавньою традицією; що ми не ображаємо Таїнства альтернативними способами причастя; і що, нарешті, настав час скасувати «цей нецивілізований спосіб причастя у вигляді ложечки».

Очевидно, злий диявол вкинув Церкву в нове випробування. Спочатку він посіяв у нашій душі страх, маловір’я та сумнів, що ми ніби наражаємося на небезпеку від Святого Причастя, а потім підштовхнув людей ушляхетнити наше маловір’я, називаючи його то поблажливістю, то любов’ю та турботою про наших ближніх. Він спонукав деяких інших зруйнувати нашу віру в надприродне та божественне Таїнство Святого Причастя, тобто щоб ми повірили, що воно може стати засобом поширення хворіб. Такими страхами ми самолюбно поставили своє здоров’я вище за першу заповідь Божу, яка визначає любити Бога «всім серцем, і всією душею, і всім розумом, і всією силою»[1] нашої. Ми хочемо причащатися Його, сумніваючись у Ньому!

Викладені нижче думки ми пропонуємо нашим братам-християнам, які люблять Христа, хочуть жити в Церкви правдиво та віддано, прагнуть спасіння в Христі, але бояться і сумніваються причащатися за допомогою традиційно відомої нам святої ложечки.

1. Мимовільний страх захворіти чи померти пробачливий, оскільки ми ще не набули особистим переживанням «досвіду Воскресіння»[2]. Хвороба породжує екзистенційний страх смерті, що долається лише особливою благодаттю Божою. Але якщо ми як недосконалі люди і злякалися, то для Церкви як Церкви страх смерті невиправданий. Церква має досвід Воскресіння, в якому немає страху і маловір’я («досконала любов виганяє страх»[3]). Цей досвід висловлюють Святі. Вони кажуть нам, як належить причащатися, нагадують, що за часів епідемій вони робили хресні ходи, служили і брали участь у літургіях та причащалися без фобій перед Божественною літургією та спільною ложечкою Причастя. Маючи це передання наших Святих, ми повинні швидше каятися в нашому маловір’і, аніж вимагати того, щоб стати у своєму наляканому стані новим законодавцем у Церкві.

2. Як навчає наша Церква, Божественною літургією ми, християни, приносимо Богові нашу Євхаристію (Подяка). Тобто євхаристично-подячно приносимо самих себе, наших ближніх і все наше життя Богові, тому що належимо Йому, а не собі самим [4]. Ми причащаємося «зі страхом Божим, вірою і любов’ю», завдяки Христу, який помер і воскрес за нас [5]. У цьому євхаристичної дії ми беремо участь чистими від усякої пристрасті, бо говоримо: «Ось я приступаю до Божественного причастя, Не опали мене, Творець, цим причастям…» [6].

Тепер, з цією посіяною в нашому розумі фобією, охоплені маловір’ям, ми змінюємо спосіб мислення, прихильність і поведінку. Ми забуваємо, що Причастя передбачає євхаристично-подячне відчування і що воно є Євхаристія-Подяка Богу. Ми показуємо, що належимо не євхаристично Богові, але самолюбно собі самим. Ми поводимося егоцентрично. Причащаючись так, з маловір’ям, тобто з думкою, що можемо заразитися хворобою, ми не досягаємо мети і вочевидь грішимо.

У давнину Церква підносила гучний голос, щоб двері храму зачинялися для непосвячених, для тих, хто ще не був хрещений («двері, двері»). Також і ті християни, які тяжко згрішили, стояли в церковному притворі «припадаючи» або «плачучи» протягом одного, двох, трьох або більше років. Після цього приготування вони входили до основного храму, стояли «слухаючи» проповідь і деякі молитви та поверталися в притвор разом із оголошеними. Тільки коли вони, після повного покаяння, могли «зі страхом Божим, вірою і любов’ю» стати чистими перед Приготованим Агнцем, лише тоді вони відгукнулися на заклик священика «приступити» до Святого Причастя. Це гарна давня практика. Давайте і ми запитаємо себе сьогодні: можливо, нам слід було б залишитися в уявному церковному притворі «плачучи» про наше маловір’я, поки знову не набудемо страху Божого, віри і любові, тобто поки не перестанемо самолюбно сумніватися в Переможці смерті. Адже причащатися належить гідно. Маловір’я, сумнів й опір не становлять добрих передумов. Апостол Павло попередив нас: «Тому то, хто їстиме хліб цей чи питиме чашу Господню негідно, буде винний супроти тіла та крови Господньої! Нехай же людина випробовує себе, і так нехай хліб їсть і з чаші хай п’є» [7].

3. Якщо ми, православні, повірили, прийняли або, можливо, припустили думку про те, що Святе Причастя передає і розповсюджує хвороби, якщо ми не сприймаємо (нехай не досвідом, але хоча б вірою), що священик, який надає, і віруючий, який приймає євхаристичні Хліб і Вино, перебувають у пресвітлій темряві Царства, то ми зраджуємо сенс нашого християнського буття. Святе Причастя має бути участю в Царстві Отця і Сина та Святого Духа. Інакше на літургії ми граємо у театр.

Ті, хто підходять до Святої Чаші з божественною любов’ю, каже з серцевим почуттям «Ти привернув мене любов’ю, Христе, і змінив Божественним прагненням до Тебе» і «це є найчистіше Тіло Твоє і ця є найчесніша Кров Твоя» [8] , не погодилися б із нашою зневірою. Вони не погодилися б причащатися з іншої ложечки або без ложечки з одного страху.

4. В одному виданні було опубліковано, що під час обмежувальних заходів один християнин попросив причастити його. Йому відмовили. Наступного дня він несподівано пішов із цього життя засмученим. І не тільки. Давайте зізнаємось у цьому. Варто поставити запитання: з такою маловірною пастирською практикою як ми постанемо перед непідкупним Судом? Що ми скажемо Господу, справедливому Судді, про всіх тих наших братів, які потребували причастя (хворих, страждаючих, вмираючих та інших) і пішли з життя без головного Побажання через наше маловір’я?

5. Від неправославних ми не вимагаємо, щоб вони прийняли, що Святе Причастя є надприродним Таїнством і не передає хворіб. Та й вживання ложечки не становить елемента їхньої практики і тому вони бояться його; а причастя з однієї Святої Чаші вони скасували вже багато століть тому. Ті православні з нас, хто живуть в інославному середовищі, повинні здійснювати літургію згідно з нашим власним літургійним переданням, а не скочуватися в спільний котел, де змішуються різні літургійні форми. Таке змішання веде до синкретичних стежок та богословських гріховних спокус. Ми причащатимемося без маловір’я в Таїнство, без тієї думки, що через Чашу або ложечку передаються хвороби. І якщо нас залякуватимуть стягненнями та непідйомними штрафами, ми згадаємо часи гонінь. Церква за часів гонінь без вагань використовувала альтернативні методи причастя. Вона посилала ув’язненому сповіднику Святе Причастя у будь-який майстерний спосіб. Вона не зупинялася перед винаходом способів до того, щоб «напуття безсмертя» досягло ув’язненого подвижника божественної любові. З тією різницею, що ні ув’язненим сповідником, ні відважним передавачем Святого Причастя не володіли фобія та маловір’я щодо Таїнства. Вони були переповнені страхом Божим, вірою та любов’ю. Вони причащалися з вірою, а не з маловір’ям!

6. Якщо раптом ми опинимося в умовах гонінь, дуже правильним буде знайти різні «хитрощі», за допомогою яких причащатимуться сучасні сповідники. Але якщо ми змінимо спосіб причастя зі страху, маловір’я та самолюбства, то не зможемо приховати своєї провини: «Бо як ми грішимо самовільно, одержавши пізнання правди, то вже за гріхи не знаходиться жертви, а страшливе якесь сподівання суду та гнів палючий, що має пожерти противників» [9]. У сучасному тлумаченні слова апостола Павла гучать так: «Якщо ми, пізнавши істину, грішимо з власної волі, то для нас не залишається жодної іншої жертви для прощення гріхів, але на нас чекає страшне засудження і вічний вогонь, який буде спалювати тих, хто противиться Богу».

Коли сама наша совість буде закидати нам, що ми не віримо в Таїнство, тоді нас не врятує жодна кандидатська дисертація про те, «коли в Церкві було введено вживання ложечки», і не виправдає ніяка уявна пастирська чутливість до тих, хто бажає причащатися Життядавця, але бояться Його, бо правдиві уста Христові колись промовили жорстке, але рішуче слово: «Чи не хочете і ви відійти?»[10]. І апостол Павло став «для всіх усім, щоб спасти принаймні деяких», але не як чужий закону, а «як підзаконний Христу»[11]. Не будучи маловірним і не сумніваючись у Христі, заради якого став для всіх усім. Риторичні постаті богословів-модерністів, які говорять про «вірус фундаменталізму» та інші пов’язані з ним «хвороботворні віруси церковного тіла» виявляться безсилими, коли наша совість викриватиме нас у гріху. А хіба не справді «хвороботворні» маловір’я та фобія, що йдуть до нас від людей, які не знають, зневажають чи навіть ворогують із православним етосом та досвідом? Чи не повчальна розповідь, збережена архієпископом Діонісієм Олександрійським (III століття), про безстрашність, віру і самопожертву християн [12], які під час страшної епідемії підтримували хворих і ховали померлих, майже впевнені, що й самі захворіють і помруть, у той час як язичники тікали в страху та залишали без допомоги, а також поховання навіть своїх родичів? Коли ці героїчні олександрійські християни зневажали смерть за любов до Христа та вмираючої людини, невже вони були б настільки маловірними, щоб боятися приймати Святе Причастя з однієї Святої Чаші (сьогодні однієї ложечки) у себе в храмі?

7. Повернення до «давнього чину причастя» (як у літургії святого Якова) не є рішенням.

По-перше, тому, що стародавній чин не позбавлений об’єктивних складнощів (причастя немовлят, людей похилого віку, хворих), через які він і був поступово залишений.

По-друге, оскільки причастя божественною Кров’ю передбачає і має відбуватися з однієї Святої Чаші, воно не буде дозволено політичними лідерами, які видають антицерковні закони.

По-третє, тому, що можлива «модифікація» цього чину з вживанням багатьох ложечок, щоб уникнути причастя з однієї Святої Чаші, виявить, що ми схильні до страху і маловір’я, з усіма їхніми наслідками, про які було сказано вище. Священик, який протягом багатьох десятиліть причащає тисячі віруючих (здорових і хворих) і, безперечно, без страху споживає Святі Дари з Чаші, ні в якому разі не сумніватиметься та сьогодні спонукатиме наших наляканих християн відкинути страх і приступати без маловір’я до Чаші Життя. У цьому зв’язку соборні рішення Вселенського Патріархату та Еладської Церкви, за якими немає підстав для зміни способу Святого Причастя, є втішними та такими, що зміцнюють.

Ті з нас, хто злякався, давайте припадемо в покаянні до Того, в Кому ми сумнівалися, давайте попросимо Його прощення у нашому маловір’і та «відновимо» у собі безстрашність перед Святим Причастям. Тому що поки ми боїмося поширення хворіб через вживання ложечки, ми зводимо Таїнство з його божественної висоти і діємо як іконоборці. Це «відновлення» стане надійним критерієм, який розрізнятиме богоугодні, зважаючи на необхідність вирішення проблеми під час гоніння, від маловірних її «рішень» під час пандемії. Давайте продовжувати причащатися точно так, як причащалися раніше, і до того ж у храмі, поки нам залишають його відкритим, навіть якщо і станеться, що разом з нами з однієї Святої Чаші будуть причащатися ті, хто страждає будь-якою хворобою. Давайте не дозволяти помислам маловір’я опановувати наш розум і серце. Коли Петро одного разу зазнав маловір’я, він почав потопати і почув Господа, який каже: «Маловірний, навіщо ти засумнівався?»[13]. Якщо запечатають наші храми, знайдуться способи причастя без того, щоб через нас самих «безсилим не став хрест Христа» [14] через невіру в Таїнство безмежної Божої любові, причастя Божественної Євхаристії.

[1] Пор. Мк. 12:30.

[2] Октоїх, глас 3, на ранок неділі, стихира 3-я на хвалите.

[3] 1 Ін. 4:16-18.

[4] 1 Кор. 6:19.

[5] 2 Кор. 5:15.

[6] Послідування до Святого Причастя.

[7] 1 Кор. 11, 27-28.

[8] Послідування до Святого Причастя.

[9] Євр. 10, 26-27.

[10] Ін. 6, 67.

[11] Пор. 1 Кор. 9:21-22.

[12] Євсевій Кесарійський. Церковна історія VII, 22.

[13] Мт. 14:31.

[14] 1 Кор. 1:17.

Духовники афонського монастиря Григоріат

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Ἱερά Μονή Ὁσίου Γρηγορίου. Θεία Μετάληψις χωρίς ὀλιγοπιστία // Ὁ Ὅσιος Γρηγόριος. Ἅγιον Ὄρος: Ἱ. Μ. Ὁσίου Γρηγορίου, 2020. Ἀρ. 45. Σ. 115–126.