Святкуємо день святих страстотерпців князів Бориса і Гліба кілька разів протягом року. Але 6 серпня згадуємо їх мучеництво від намови брата Святополка Окаянного. Ці, на перший погляд трагічні події у ще молодій християнській державі, відбувалися більше тисячі років тому, відразу після смерті рівноапостольного князя Володимира Великого. У просвітителя Руси було дванадцять синів, серед них наймолодшими Борис і Гліб від дружини грекині. Перед своєю смертю Володимир покликав до Києва Бориса, якого дуже любив, і чуючи недомагання, навіть хотів передати йому трон.

Страсті за київським великокнязівським престолом розгорнулися тоді, коли Володимир мирно помер у своїй резиденції на селі Берестовім за Києвом 28 липня 1015 року. На хвилини смерті найближчим до батька був Святополк, який за якусь провину, був посаджений в Києві у в`язницю. Бориса ж тоді було спроваджено на чолі великокнязівського війська у степ походом на печенігів, які нібито об`явилися на південних кордонах Руси.

Відтак, кияни, поховавши з почестями князя Володимира, заприсягнули Святополку, а той обдарував їх князівським майном. Серце ж у знаменитих киян, а найбільше простого люду не лежало до Святополка, бо вони бачили в ньому хитрість та підступність. Князь Борис печенігів так і не вислідив, очевидно це була якась омана, щоб відвести найулюбленішого сина Володимира подалі від Києва, і тому повертався з неушкодженими вояками до Києва. У цей момент до Бориса прийшла страшна звістка, що батько помер і трон зайняв князь Святополк.

Князь Борис зупинив військо на р. Альті, неподалік Переяслава і дуже став плакати за своїм батьком, а воїни радили йому йти на Київ і посісти великокнязівський престол, бо ж і військо було з ним, і батько, як сказано було, його дуже любив та і кияни були не проти. Однак, князь Борис виявив тут неабияке смирення, промовивши: «Не було того, щоб мені зняти руки на брата на старшого. Коли отець мій помер, то сей мені буде замість отця». Побачивши таку нерішучість та лагідність князя, воїни розійшлися, а Борис залишився стояти табором на річці з невеликою кількістю обслуги.

Такого смирення та любові не було й близько у Святополка, і той, угледівши, що князь Борис має неабиякий авторитет серед війська та киян, задумав погубити брата, пославши до нього якогось вишгородця боярина Путшу зі своїми приятелями. Борис в ту мить молився у натягнутому своєму шатрі: співав шестопсалміє, а потім заутреню, а тоді, дізнавшись про те, що хочуть його вбити, звернувся до Христа Спасителя з такими словами молитви: «Господи! Сподоби мене прийняти страждання, бо не від ворогів приймаю, а од брата свого і не постав Ти йому, Господи, за гріх».

Князя Бориса найманці вбили підступно, простромивши шатро з усіх сторін. Також і слугу його Георгія угрина вбили, бо він прикривав собою тіло свого князя. На шиї в нього була велика золота гривня, то не могли зняти її вбивці. Тоді відрізали голову угрину, поцупивши гривню. Так само було повбивано слуг князя Бориса.

Найняті Святополком вбивці загорнули Борисове тіло у шатро, в якому він сидів, і привезли до замовника. Князь Святополк, коли побачив, що Борис ще дихає, наказав двом варягам Еймунду і Рагнарі, щоб вони добили його. І вони це зробили, проколовши його в серце. Тіло убитого князя Бориса принесли потай до Вишгорода і поклали в церкві святого Василія Великого. Убивць давній наш літописець називає поіменно, бо вони тією темною справою хизувалися перед Святополком – Путша, Талець, Єлович і Ляшко. І сказано, що отцем їх був сатана.

Так само задумав Святополк убити брата Борисового, рідного йому по матері – Гліба. Заслав він до нього гінців і оманою, що батько вельми захворів, кликав до Києва. Однак, злодіяння Святополкові не могли бути прихованими від людського поголосу. Князь Ярослав направив з Новгорода і своїх гінців до Гліба та оголосив звістку, прислану від сестри Предслави, що батько помер, а Борис убитий Святополком. Князь Гліб упав в розпач та дуже плакав за братом. Люта ж смерть і зрада вже чатували на князя. Посланні Святополком захопили корабля. Убивця Горясір звелів зарізати Гліба і повар Торчин, оголовши ножа, зарізав ще зовсім юного князя Гліба. Коли ж Гліба вбили, то покинули його тіло на березі річки між двома колодами, а потім узявши його, відвезли до Вишгорода і там потай поклали поруч з Борисом у церкві святого Василія Великого.

Порівняв Літописець Святополка з Каїном та прозвав Окаянним і пам`ять про нього щезла, бо змушений він був поневірятися, як Каїн, і шукати прихистку, втікаючи від князя Ярослава у землю лядську і біс його вчепив, і видавалося йому, що його повсякчас переслідують та гоняться за ним.

Розповідь про вбивство князів Бориса і Гліба була написана якимось невідомим автором, можливо навіть і відразу після їх страждань. Київський князь Ярослав Мудрий разом з Церквою розпочав процес канонізації Бориса і Гліба, який розтягнувся аж на ціле століття. У 1115 році за князювання Володимира Мономаха у 100-річчя вбивства їх було прославлено. Для цього було збудовано кам`яний храм і туди перенесено нетлінні останки страстотерпців. У присутності великого київського князя Володимира Мономаха та інших князів, митрополит Никифор разом з єпископами та духовенством очолив урочистості канонізації князів Бориса і Гліба, від яких вже ціле століття народ отримував зцілення.

У другій половині ХІ ст. преподобний Нестор Літописець склав «Читання про житіє і погубленіє блаженних страстотерпців Бориса і Гліба», в якому зауважував, що мощі їх виточують цілющі дарунки людям. Про чисельні чудеса святих страстотерпців згадує святитель Димитрій Туптало. Однак мощі Бориса і Гліба до нашого часу не збереглися і слід їх пропав в часи монголо-татарської навали. Незвіданність про чесні останки надзвичайно шанованих на Русі святих Бориса і Гліба ще хвилювала знатних людей у XVIII ст. Імператриця Єлизавета Петрівна у 1743 р. наказала митрополиту Київському Рафаїлу Заборовському доручити духовним людям пошук мощів Бориса і Гліба. Однак, після відповідних досліджень, було донесено рапортом, що їх розшукати надто важко і за давністю їх втрати неможливо було навіть встановити коли і за яких обставин вони зникли з поля зору віруючих людей.

В народній уяві святі Борис і Гліб є покровителями миролюбних людей. Вони є провісниками миру та добра, смирення та лагідності. Колись люди не намагалися в цей день працювати в полі, бо могла вцілити блискавка. У цей день підводили підсумки з врожаєм: на Бориса і Гліба удосталь хліба. Якщо сонячним був захід на Бориса і Гліба, то літо далі мало би бути без дощу. У цей день починали збирати гриби та ягоди. Також готували березові віники. Ночі від дня святих Бориса і Гліба ставали дедалі холоднішими. Однак, народна уява ніколи не могла бути схвалена Церквою і залишалась тільки вигадкою спостережливих людей.

Найбільше моляться до святих страстотерпців Бориса і Гліба, як до заступників нашої землі, які подають усім стражденним зцілення. Вони є такими, що спускаючись з небесних осель, світ увесь обходять, і бісів проганяють, і душі просвітлюють вірним людям та наповнюють їх такою любов`ю, яка у них була.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)