Через кілька годин ми постанемо перед Господом, оголеним Слугою, розп’ятим, але, тим не менш, цей образ є величним тріумфом, царственої славою та спокоєм.

Якщо ми хочемо зрозуміти любов, яку ми повинні відчувати до інших людей, нашу любов до Бога або Його любов до нас, ми повинні зрозуміти любов, яку поділяють Отець і Син. В іншому випадку ми ніколи не зрозуміємо, що означає слово «любов», і це буде просто те, що викликає в пам’яті певні почуття, певні дії прояви ніжності та щось людське.

Все починається з Отця. У Святій Трійці існує монархія. Неможливо, щоб цей великий момент в божественному улаштуванні міг статися інакше, як через Отця.

По-перше, Отець звертається до людства і дає нам найбільше свідчення і прояву Своєї любові до нас. Той факт, що Отець погодився на, щоб Його Єдинородний Син став слугою, хоча, природно, ніколи не перестаючи бути Богом, являє величезну любов Отця. Він послав Його стати людиною, стати слугою. Ніхто інший не міг би зробити нічого подібного, бо люди бачать в своїх дітях продовження свого власного становища.

Отже, це було вищим приниженням для Отця: упокорити Свого Сина перед найбільшим цирком всіх часів та перед усім світом. Безмежна і повна любов Отця до людства підтверджується саме приниженням, зневагою та рабством Його Сина.

Через пророка (Іс. 52:13), Господь говорить: «Ось, раб Мій буде мати поводження, підійметься й вознесеться, і височенним Він стане». Іншими словами, мій Син, Якого Я зробив слугою, рабом зрозуміє, прийме, застосує те, що хочу Я, Отець хочу. Він зробить Мою волю Своєю. Повне розуміння, така відповідь Сина на любов, розпочату самознищенням Отця.

Христос прийшов не для того, щоб принести Себе в жертву «як уявлення», як говорить одна теорія, тому що тоді буде виправдана якась ідея про приречення, відповідно до якої Христос буде змушений розп’ястися. З цього також випливає, що людина, розіпнув Його, не нестиме відповідальності, оскільки з цим нічого не можна було вдіяти.

Отець не послав Свого Сина на розп’яття. Отець послав Свого Сина дати Йому плоть і зробити так, щоб могло статися те, чого ще не міг збагнути людський розум: що Бог став би людиною серед інших людей. Це означало б, що Отець прийме людську природу в Своє лоно разом зі Своїм усюдисущим Сином. Іншими словами, людська природа буде прийнята й обожнена.

Отже, Христос прийшов, проповідував заповіді Блаженства і дав Свої заповіді. Він приніс нам новий закон, закон любові. Це був спосіб, яким ми могли бути з’єднані з Ним в моральному плані, і, згодом, через це з’єднання, спосіб, яким ми могли досягти Отця.

Але люди засудили Христа, вони відкинули Його вчення. Вони відкинули Його чудеса, які приписували Вельзевулу. І тому вони піддали вигнанню Бога з суспільства.

Що ж тоді мало статися? Чи був ризик того, що «рабство», втілення Сина не принесе ніякої користі? Чи стане спасіння людства неможливим?

Подібно до того, як божественні Особи вирішили: «Створімо людину за нашим образом і подобою» і так само, як вони вирішили, що Син повинен зійти до людського роду, так тепер, в деякому роді, повинно було статися укладення новій угоди.

Прийшов час «Та мине Мене чаша ця». Але тут було «розуміння», прийняття і розуміння Сина. Усвідомлюючи грандіозну і велику важливість Його місії і вирішальний характер моменту, Він говорить: «Хай буде воля Твоя; не як Я хочу, а як Ти хочеш». Отже, це не має нічого спільного з теорією викупу або відшкодування, які є швидше юридичними, ніж боговідкритими термінами, але все, що пов’язано з послухом Сина Отцю. Так сильно любив Його Отець і так сильно Він любив Отця, що підкорився «смерті, навіть смерті на хресті».

Перша згода виповнилося, коли до нас послали Єдинородного. Любов Отця полягала в тому, що Він послав Свого Єдиного дорогоцінного Сина, а досконала любов Сина полягала в тому, що Він погодився підкоритися проханню Отця.

Перша відповідь була: «Я згоден прийняти плоть». Тепер остаточну відповідь на нове прохання Отця: «Я згоден прийняти хрест».

Подія, яке почалося з Отця, Який зробив Свого Сина слугою, рабом, коли Він втілився, тепер завершується цим остаточним прийняттям Сином, через яке було досягнуто спасіння людського роду.

Коли ми кидаємо наші погляди на розп’ятого Христа, то власної душі слід також поглянути на «боротьбу», яка була необхідна між Отцем і Сином, щоб в якомусь сенсі Їх любов могла бути завершена. Отцю довелося подумати про самому трагічному, що Він міг зробити для Свого Сина, а Син повинен був прийняти те, що мало статися, повністю Зневаживши Себе. І в ті останні хвилини, коли Він виливав останні сили, було необхідно, щоб знову стався цей взаємообмін волями: Отець знову попросив, а Син знову дав. У цьому велич і слава спільності згоди Отця і Сина. Двоє – це два, але вони – одне.

Ми також можемо постати перед розп’ятим Сином Людським в такому настрої і з таким розумінням. Подібно до того, як Він стояв перед Отцем, ми можемо стояти перед Ним з тієї ж совістю, з тієї ж узгодженістю серця і з тієї ж узгодженістю волі. Йому ж належить всяка слава, честь і поклоніння на віки віків.

архімандрит Еміліан Вафідіс († 2019)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»