І. Історія та «історії»

Перші згадки про свято Введення з’явилися у грецьких місяцесловах лише з ІХ ст. Довгий час його не відзначали як велике двонадесяте свято, лише згадували про принесення, згідно з єврейським законом, дівчинки Марії у храм на 80-ий день «після днів очищення». Цю дату відраховували від Різдва Божої Матері.

Введення, по сенсу, те ж саме, що й Стрітення немовля Ісуса в єрусалимському храмі. Стрітення відраховували від Різдва Господа на сороковий день. Хлопчиків, за єврейським законом, приносили у храм “після днів очищення” для посвяти дитини Богу раніше, ніж дівчаток.

Твердження, що Марії було три роки, коли батьки віддали її на виховання до єрусалимського храму, базується лиш на апокрифах пізнішого походження. Батьки Богородиці Яким та Анна не могли порушити Богом встановленого Закону й аж через три роки принести Марію до храму, як то часто роблять християни, які хрестять дітей тоді, коли їм зручно.

ІІ. Ікона та дійсність

Візантійські церковні гімни, що співають та читають сьогодні на богослужіннях, присвячених святу Введення у храм Богородиці, побудовані на апокрифах. Перший з них східного походження «Протоєвангеліє Якова», а другий – західного «Євангеліє псевдо Матвія».

Прийняті Церквою благочестиві апокрифи – то елліністичні за походженням поеми, що писалися здебільшого освіченими християнами-греками. Вони тлумачили християнські чесноти в ідеалістичному дусі еллінської етики і часто були далекими від євангельського реалізму.

Ці твори не врахували, наприклад, того простого факту, що Марія не могла жити у єврейському храмі. Жінкам суворо заборонялось перебувати у святилищі. Для участі жінок у богослужінні на території храму були відведені спеціальні місця.

Згідно з законом Мойсея, сиріт та вдів повинні були забезпечувати та виховувати родичі з їхнього ж коліна. Це ще одна причина, чому Марію не могли взяти на виховання до храму.

В тексті Священного Писання немає свідчень про існування інституту виховання дівчаток при храмі. Там могли постійно перебувати лиш чоловіки з коліна Левита, які навчались звершувати богослужіння.

Поема з таким сюжетом могла бути написана лише в християнській дійсності. Авторів цих творів оточували монастирі, куди батьки віддавали дітей на виховання, а самі постригалися у ченці.

Все описане виглядає піднесено і гарно, але чи ця романтична історія відображає реальні євангельські сенси?

Ні в одному, ні в іншому тексті вищезгаданих апокрифів не говориться про те, що Марія входила у Святая Святих єрусалимського храму. Згідно з цими текстами, її підвели до жертовника, який відділявся від Святая Святих спеціальною завісою. Туди міг заходити лише раз у рік Первосвященик.

Навіть гіпотетично, якби Марію допустили за завісу через особливе божественне втручання, або як виняток, то за нею б уважно слідкували єврейські еліти, як за матір’ю майбутнього царя юдеїв Машіаха. Про неї б обов’язково знало все ізраїльське суспільство, адже ця визначна та неординарна подія відбулась при стількох свідках!

Якщо ж помислити про цю історію не з точки зору історичної ймовірності, а виключно з християнських позицій, чи могла смиренна Марія увійти туди, куди не ступала нога навіть її Сина?

Згідно з Євангелієм, Захарія, який прийняв на руки сорокаденного Богонемовля в єрусалимському храмі, не заніс його у Святая Святих. Більше того, він навіть не підніс Його до жертовника. Христос протягом Свого земного життя часто навідував храм, але перебував і проповідував лиш у зовнішньому дворі, там, де належало бути мирянам. Невже Матір – більша за Сина?

Марія – звичайна людина, жінка, що виховувалась у середньостатистичній єврейській сім’ї. Вона виховувала Ісуса так само, як виховували Її.

Господь, втілившись, не вийшов ані на йоту за межі правил, які Сам встановив для людини, тим паче Матір.

Христос любив Свою Матір, але поставив її на один щабель зі всіма іншими людьми і нічим не виділив: “Хто матір моя… той, хто слухає Слово Боже і виконує його”.

Я не можу собі уявити такого смирення Діви, але це факт, на якому наполягають святі отці, щоб ми його запам’ятали – Марія разом з усіма апостолами вже після смерті Сина отримала в Сіонській Горниці, коли Господь дарував Духа Святого, повноту пізнання того, що Її Син – то Бог втілений.

ІІІ. Чому і коли Введення стало двонадесятим святом?

Введення у храм Богородиці увійшло в церковний календар в XIV ст. Чому саме в цьому історичному періоді?

Точних відповідей наша богословська наука не має. Однак ми достовірно знаємо, що його загальнецерковне шанування у католицькій Церкві розпочав папа римський Сікст V в XVI ст.

В той історичний період під тиском візантійських імператорів відбувалися унійні процеси між Католицькою та Православною церквами задля спільної боротьби з арабами.

Легати папи почули богослужбові тексти Введення в Константинополі, де це свято відзначалося на місцевому рівні. Вони й привезли його на Захід.

Пізніше ця традиція загальноцерковного шанування свята Введення перекочувала й до Східної Церкви. В історії Церкви дуже часто розвиток богослів’я підштовхувався політичними процесами.

Католицька Церква шанує Божу Матір як «співіскупительницю» разом із Христом роду людського. На цьому грунті стало можливим таке надмірне шанування Богородиці, в чомусь навіть більше за Ісуса.

IV. Життя та богослов’я

Серце християнина радіє будь-якому святу на честь Божої Матері. Але розумному створінню властиво тверезо міркувати про тих, до кого воно звертається.

Священне Писання – то жива ікона, що важко піддається нашому розумінню, але легко прочитується віруючим серцем.

Священне Писання відкриває і виявляє первозданну красу духовної вроди Богородиці у достатній мірі й без апокрифів. Благодать Сина церковній людині донесе до серця життєвий досвід Його Матері, Її смирення й кротість.

Богослужбові тексти свята Введення в поетичній формі доносять до християн ту думку, що людина, не більше й не менш, – покликана бути, як Марія, храмом Духа Святого: «Святых святая во Святых обитати достойно введеся, яко Богоприятна жертва» (Мал. веч., на Госп. воззв., стихіра 2). «Двери Небесныя, приимите Деву во Святая святых, нескверную же Скинию Бога Вседержителя» (Мал. веч., на стиховні, стихіра 1).

Кожна людина – то народжена земною матір’ю Божа дитина. Її тіло – то, по слову Апостола «храм Духа Святого»: «Того Самого, Кого народила Марія, ми носимо Духом Святим в своїй плоті», – писав Сімеон Новий Богослов.

Денис Таргонський