У наш час – час духовної та економічної кризи посттоталітарного суспільства, що органічно зумовлює загострення конфліктів у всіх сферах суспільного та особистого життя, особливої актуальності набувають питання всестороннього наукового, філософського та богословського вивчення природи конфлікту, причин його виникнення та шляхів подолання, які розглядаються як самостійні об’єкти досліджень. Слід відзначити, що сучасна конфліктологія, яка вивчає вказане коло проблем, на нашу думку, носить переважно прикладний характер, спрямовуючи всі свої зусилля на віднайдення шляхів розв’язання конфлікту, часто не приділяючи достатньої уваги глобальному питанню існування зла взагалі як першопричини будь-яких конфліктів.

Сьогодні виникла стійка тенденція творчого переосмислення ролі та місця Церкви в житті суспільства взагалі та окремих етно-соціальних спільнот зокрема. Тому, на нашу думку, на часі і сучасному конфліктознавству звернутися до вивчення церковного надбання, яке має величезне гносеологічне та методологічне значення.

Проблема виникнення зла, його домінування у світі та співвідношення з всеблагим Абсолютом є одним з центральних богословських питань у всі періоди історії Церкви. Протистояння Добра і Зла — основа будь-якої релігії. Специфічною рисою богословського вивчення цих явищ є їх абсолютизація та персоніфікація. Церква вчить, що Господь Бог у Своїй непізнаваній природі є Найвищою Істотою, в якій актуалізується любов та добро, що складають її сутність. «Бог є Любов, і перебуваючий в любові перебуває в Бозі, і Бог у ньому» (Пв.4:16). З іншого боку, Церква стверджує, що існує також і зло як реальна темна сила. Зло на думку Церкви також має особистісний характер, що виражається у загальному вольовому спрямуванні та діях конкретних індивідуумів.

Постає природне запитання: як узгодити буття Всеблагого Абсолюту з реальністю зла у видимому світі? Адже Господь, як Джерело Добра та Творець світу не може бути причиною зла. «Творець в істоті Своїй Добрий, – говориться у одній з символічних книг Православної Церкви, – і тому все створене Ним прекрасне. Бог ніколи не бажає бути Творцем зла… Бо це цілком правдиве і не підлягає ніякому сумніву, що Бог не може бути винуватцем зла, і що повна справедливість вима­гає не приписувати його Богові».

Відповідаючи на це питання, Церква виділяє два його аспекти:

а) виникнення зла у світі ангельському;

б) привнесення зла у світ видимий та у природу людини.

Християнська традиція вважає, що першим вніс зло у благий створений світ Денниця – один з найсвітліших ангелів, що після відпадіння від Бога та спокуси багатьох світлих ангелів почав називатися дияволом. «Хто чинить гріх, той від диявола, бо спочатку диявол согрішив» (Пв.3:8). Першопричиною виникнення зла стала гординя та свідоме зловживання свободою волі, що дарована створінню Творцем. «Як же ж це ти впав з неба, – дивується пророк Ісая, – ти, блискучий сину зірниці? Ти ж говорив у своєму серці: – На небо зійду, над Божими зорями мій престол поставлю й возсяду на горі зборів, на краю півночі. Зійду на вершок хмар, зроблюся, як Всевишній» (Іс. 14:12-14). Таким чином, джерело зла серед ангелів не у незнанні чи недосконалості, а навпаки, у їх знанні та досконалості, які уможливили гординю. Денниця забажав звільнитися від Бога. «Але оскільки така свобода неможлива в любові та світлі, які ведуть до Бога та добровільної покори Йому; вона обов’язково реалізу­ється в запереченні, ненависті та бунті».

Світ видимий за свідченням Святого Письма та Священного Передання був створений Богом пізніше, ніж світ ангельський. Все світостворення як твір Вседоброї Істоти було досконалим. «І побачив Бог, що воно добре» (Бут.1:12). Людина створена за образом та подобою Божою (Бут. 1:26). Однак, світ ще не був утвердженим в добрі, людина ще не атестувала свою волю до свідомої любові Бога та вірності Йому. В природі творіння була лише можливість гріха, як чинник свободи волі, і не було жодного примусу до нього. Ставши першим носієм зла, відпавши від Господа Бога та повсякчасно страждаючи через самовідлучення від Джерела Життя, диявол та злі духи спрямували свої зусилля на те, щоб долучити духовно-тілесне створіння Боже – людину до мук боговідступництва. «Він. диявол – М.Д., людиновбивець був споконвіку і не стоїть в істині, бо істини немає в ньому. Коли він говорить неправду, від себе говорить, бо він лжець і отець неправди» Ін. (8:44). Перші люди порушили заповідь Божу обмануті злим духом. Оскільки спочатку диявол спокусив прабатьків обіцянкою, що вони «будуть як боги» (Бут 3:5), заманивши їх в хитро придуману пастку, – то він віддалив волю людини від Бога та одну від одної, відхилив її від вірного шляху. В житті людини внаслідок відпадіння від Творця виникло багато уяв про щастя, а потім злий дух у формі закону гріха змусив людину пошукувати зла використовуючи сили душі для того, щоб в ній постійно перебувало зло. Так поступово було закладено в людині злі основи впертості волі, завдяки чому диявол переорієнтував її від дозволеного до забороненого.

«Тому, – говорить Св. Ап. Павло, – як через одного чоловіка гріх увійшов у світ, і з гріхом смерть, так і смерть перейшла на всіх людей, бо в ньому всі согрішили» (Рим. 5:12). Зло увійшло в людську природу – затьмарило розум, спотворило волю, рабством гріха заперечило свободу. Людина стала «чуттєвою». Відбулася кардинальна зміна її ціннісних орієнтацій у прагненні до гріховних насолод. Акти святого призначення було переорієнтовано до зла. Законне змінюється незаконним шляхом легітимізації несвятого.

Що ж таке зло як самодостатнє явище з пра­вославної точки зору? На противагу деяким філософсько-релігійним течіям, які вважають, що зло – це друге начало буття, рівноправне з добром, – християнство стверджує, що зло це лише відсутність або недостатність добра. Така позиція має досить глибоке філософсько-богословське коріння. Отці та вчителі Церкви стверджують, що зло – це те, що не існує (несуще), заперечення блага. «Зло не походить від Добра, – вважає Св. Діонісій Ареопагіт, – бо якщо походить від Добра, то це не зло. Бо як вогню невластиво холодити, так і Добру невластиво спричиняти недобро.. Зло., має якусь частку Добра в тій мірі, в якій взагалі існує… Зло протилежне добру. Зло., ніякої сутності ані народження не породжує, а лише спричиняє зло та псує суще… Не від Бога зло. Бо або Він не благий, або Він тво­рить благо і спричиняє блага». Прп. Максим Сповідник висловлює глибоку думку, що зло в нестійкому створін­ні має і частину блага, бо будь-яке створіння від Бога вийшло і в Бозі знаходиться. Взяте саме по собі зло – ніщо. З такої точки зору його взагалі не існує. Отець Західної Церкви блаж. Августин говорить, що зло – це заперечення, зіпсованість, позбавлення буття-блага. Зло може існувати лише доти, допоки існує бутгя-благо. Відомий російський православний філософ та богослов С. Булгаков визначає зло як «метафізичне викрадення», «паразит буття», його зворотній бік. Намагаючись філософськи узгодити буття Вседоброго Абсолюту з фактичним існування зла, він зауважує, що: «можливість зла та гріха, як актуалізація ніщо, була одразу дана в світостворенні: благість та любов, що проявилися у створенні світу, не зупинились і перед тим, щоби смиритися, надавши місце бунтівному, хаотичному ніщо, яке можливість самоствердження отримує лише завдяки всьому, як темрява і тінь отримують своє буття лише від світла, хоч і прагнуть з ним суперничати».

Гріхопадіння Адама та Єви породило перший та найглибинніший конфлікт – конфлікт з Творцем, з глибинним усвідомленням власного призначення та правдивим сенсом свого життя. Господь Бог принаду гріховної насолоди повертає в гіркоту самої ж природи людини. «Помножу вельми болі твої і твою вагітність, в болях будеш народжувати дітей» (Бут. 3:16). Прагнення бути рівними Богу повертається у втрату блаженства взагалі і навіть в прокляття землі. «Проклята земля через твій гріх» (Бут. 3:17). Людина, що виступила проти Бога отримує осуд на хвороби та прокляття землі і її неурожайність на проростання бур’янів і хліб здобуватиме тільки в поті лиця. Гріх і зло опановує душу людини і вводить її в протиріччя з самою собою. Кінцевий результат цього – муки і смерть. Зло заволоділо силами душі і у формі закону гріха змушує людину коритися злу, шу­каючи не слави Божої, а собі задоволення. Непокора прародичів заповіді Божій призвела до того, що люди зачинаються в похоті та насолоді і через те народження супроводжується важкими муками. Зло, вкорінившись у людській природі після гріхопадіння, породжує нове зло, що врешті-решт призводить до найбільшої духовної та життєвої катастрофи старозаповітного світу – потопу. «І сказав Господь: «Не вічно Духові Моєму бути зневаженим людьми цими, бо вони – плоть» (Бут.6:3).

Внаслідок гріхопадіння «князем світу цього» (Ін. 12:31) стає диявол. Та Творець і Промислитель не благоволив залишити Своє створіння в такому стані. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16). Христос як втілене добро втілюючись відкинув закони властиві людській природі, і тому, як результат цього, народження Його безболісне. «І породила вона Сина Свого Первенця, і сповила Його, і положила Його в ясла» (Лк. 2:7). Ісус Христос на землі явився як втілене добро у світ що лежить у злі. Місією Христа Спасителя було відкрити людству таємниці загробного духовного світу, пройти Самому цим шля­хом і дати приклад іншим. Христос милосердиться, уздоровлює хворих, воскрешає мертвих – через те світ зненавидів Його. У світі гріховному зло породжує зло, а тут добро викликає обурення зла. «Що Тобі до нас, Сину Божий?» (Ін. 14:30). Наш світ, князем якого є дух злоби піднебесної у всіх випадках готовий до конфліктів. Злочинця та вбивцю осуджує на скитания. Каїна, Ламеха, а втілене Добро – Ісуса засуджує на смерть. Всі апостоли за прикладом Христа творили добро і всі ставали причиною конфліктів і жертвою зла. На сьогоднішній день є велика база напрацювань мислителів світу про походження зла в світі і про боротьбу з ним. Але жодна теорія не отримала загального схвалення, ані повсякчасного практичного застосування. Найактуальнішим залишається слова Христа Спасителя: «У світі матимете скорботу, але мужайтесь: Я переміг світ» (Ін. 16:33). «Входьте вузькими ворітьми, бо широкі ворота і про­стора дорога ведуть на погибель, і багато ідуть ними; бо тісні ворота і вузька дорога ведуть у життя, і мало хто знаходить її» (Мт. 7:13-14). Зло не можна ні вгамувати, ані наситити доки існувати світові. Навпаки, зло з кожним часом буде набирати більше сили, бо має прийти «той день . аж прийде відступлення і відкриється чоловік гріха, син погибелі, що піднесеться над усім, так що в храмі Божому сяде він як Бог і за Бога видаватиме Себе» (2 Сол. 2:3-4).

Та добро не може бути переможене. Як вершина всіх конфліктів, зло підносить Ісуса Христа на хрест в надії на те, що Христос відповідатиме злом на зло. Коли ж Христос Спаситель як втілене Добро молиться за розпинателів (Лк. 23:34), які стали знаряддям зла, і коли зло стало переможене добром, тоді представники зла закликали: зійди з хреста (Мт. 27:40). Та Христос, як властиво добру, здобув перемогу і засвідчив світові «звершилося» (Ін. 19:30). Конфлікти навколо Месії почалися від Його народження аж до смерті. Коли Ісус Христос в 40-й день після народження був принесений до храму, Симон Богоприємець передрік: «Ось лежить Цей на падіння і на вставання багатьох в Ізраїлі і на знак сперечання» (Лк. 2:34).

Зло ніколи не примириться з добром як світло з темрявою (2 Кор. 6:14). Христос мовить: «Чи думаєте ви, що Я прийшов дати мир землі? Ні, кажу вам, а розділення; бо віднині п’ятеро в одному домі почнуть розділятися, троє проти двох, і двоє проти трьох» (Лк. 12:52).

В світі зла страждає не тільки людина. Апостол Павло каже, що: «Створіння з надією чекає з’явлення синів Божих, тому що створіння підкорилось суєті не добровільно, а з волі того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння буде визволене від рабства тлінню на свободу слави дітей Божих» (Рим. 8:19-21).

Таким чином, у Православній Церкві напрацьована серйозне філософсько-богословське підґрунтя розуміння конфлікту як соціального явища та зла як його першопричини. Загальним положенням, визначеним Божественною справедливістю, на якому побудоване православне тлумачення зла та конфлікту, є те, що за добровільне чинення зла (яке в даному разі розуміється як самовідлучення людини від Бога як Джерела Життя) її очікують страждання та смерть. Для того, щоб подолати цю стійку тенденцію до «метафізичного самогубства». Треба з природи добровільно вийняти собі насолоду (яка є зло) і відхилимо таким чином і муку, що через неї приходить. Прп. Максим Сповідник повчає, що Христос не був творцем такої насолоди і через те прийшов у світ щоб її зруйнувати, через те дію гріха повертає мукою на тих, що грішать. Життя Христа у нашому жорстокому світі починається в муках і трудах а завершується насолодою в Бозі і безкінечною в Ньому радістю”.

Церква не обмежується тільки констатацією наявності зла у світі. Важливою частиною православної теодицеї є вчення про призначення зла та засоби боротьби з ним. Церква вірить, що хоч і творцем зла не є Бог, однак Він, як Творець та Промислитель у премудрості Своїй бачив майбутнє виникнення зла як потенційної можливості невірного використання творінням свободи волі і визначив його місце та місію у світостворенні. Зло з православної точки зору – це мірило, критерій атестації творіння. У цьому значенні воно є предметом суперечки, завдяки якому одні підносяться та спасаються, інші – падають.

Зло спотворює природу людини. Міра проникнення у людину зла визначає і міру покарання у загробному світі. Оскільки Бог є Всесвятою Істотою, в Якій немає зла, тож і райська насолода (що полягає у бутті з Ним, спогляданні слави Лиця Господнього та славленні Його) можлива для людини, що очистилась від зла. «Діло кожного виявиться, – говорить Апостол Павло, – бо день покаже, тому що в огні відкривається, і вогонь випробовує діло кожного, яке воно є. У кого діло, яке він будував, устоїть, той одержить нагороду. А в кого діло згорить, той зазнає втрати; а втім сам спасеться, але так, ніби з вогню» (1 Кор. 3:13-14).

Обов’язком кожного християнина є повсякчасна боротьба зі злом. «Чого ти розсердився? Чому похмурнів? – лунає лагідне слово Господа Бога з сторінок Книги вічності звернене до серця кожного з нас. – Коли чиниш добре, будь погідний, а коли ні – гріх на порозі чигає: він і так оволодів тобою, але мусиш над ним панувати» (Бут. 4:7).

+Данило,

митрополит Чернівецький і Буковинський