При формуванні церковних календарів кожної Помісної Православної Церкви одним з ключових проблем є питання ставлення до юрисдикційних канонізацій інших Православних Церков, бо прославлення нових святих відбувається практично безупинно. На жаль, чітких канонічних приписів, відносно внесення «чужих» святих у власні календарі на сьогодні немає. Реально превалюють три, практично взаємовиключні, підходу до цієї проблеми: 1) Рішення про загальнецерковне (Вселенське) вшанування святих окремих Православних Церков є історичною прерогативою Константинопольського Патріарха. Тільки йому належить остаточне рішення відносно канонізації; 2) Канонізація, що здійснена вповноваженим органом окремої Помісної Православної Церкви (помісним собором, архієрейським собором або архієрейським синодом), вже є достатньою підставою для загальноцерковного вшанування та не потребує додаткових актів з боку Вселенського патріархату або інших Помісних Православних Церков; 3) Рішення про внесення «чужих» святих у власні церковні календарі є прерогативою кожної окремої Помісної Православної Церкви, що здійснюється її предстоятелем або відповідним соборним органом.

У даному невеликому дослідуванні, ми спробуємо провести певну розвитку цього питання опираючись на історію Вселенського православ’я та Київського Православ’я (Київської Православної митрополії).

Вже на початку нашої статті варто відзначити, що проблема загальноцерковного визнання канонізацій, які були здійснені окремими єпископами (надалі – і юрисдикціями), далеко не нова та повстала ще на початку V ст., коли місцеві канонізації зробилися масовими та не завжди правомірними. Саме тоді, Римський папа Геласій (492-496) заборонив самочинне прославлення та побудову храму на честь  чергового нового святого без благословення Риму. У подальшому право на остаточне визнання канонізації декларували Константинопольський Патріарх і Римський понтифік [1, ст. 336], але, як свідчить історія, цей принцип не набув загальноцерковного значення. Це було наслідком того, що питання формалізації процесу канонізації і внесення нових святих у загальноцерковний календар жодного разу не розглядалося на Вселенських соборах, а Римський папа та Константинопольський патріарх не мали адміністративної влади поза межами своєї канонічної території.

Крім того, місцеві єпископи не втратили право самостійного проголошення нових святих, а предстоятелі заховали тільки визначення дня загального юрисдикційного поминання.

Для підтвердження цієї думки достатньо розглянути формування церковного календаря Константинопольського патріархату та відношення до відповідних календарів інших Помісних Церков.

Так, Статут Великої Церкві містить велику кількість імператорів та імператриць Візантійської імперії, які були прославлені Константинопольським патріархатом. Однак, не дивлячись на поширення даного Статуту в інших Помісних Православних Церквах, культ цих осіб не закріпився поза Константинополем. Більш того, політичні заколоти та зміна династій в самій Візантії привели до того, що на сьогодні деякі імені, що були присутні в константинопольських календарях, історики не здатні ототожнити з певними історичними особистостями (наприклад, імператор Костянтин Новий (3 вересня), Костянтин і Маврикій (в деяких списках Маркіян) з дітьми  (28 листопада), імператриця Маркіяна (27 січня) і т д.) [2, ст.14, 116, 214].

Аналогічно «не прижилася» у календарях інших Помісних Православних Церков і традиція Статуту Великої Церкві вважати святими всіх Константинопольських патріархів, крім відвертих єретиків та грішників, пам’яті яких були об’єднані в групи по кілька святителів за хронологічною ознакою [2, ст. 66, 108, 382]. Навіть у самому Константинопольському патріархаті, через витіснення з ужитку Статуту Великої Церкви, більшість цих канонізацій була де-факто скасована, а частка – пересунута на інші дні константинопольського церковного календаря. Більш того, навіть місяцеслови  Київської митрополії Константинопольського Патріархату, «не знають нікого з константинопольських патріархів – наступників Тарасія і Никифора, і лише Третьяковськє Євангеліє кін. XII – поч. XIII ст.ст. вперше призводить під 14 червня пам’ять патріарха Мефодія (Л. 215 зв.)» [3, ст.18]. Крім того, у Київській митрополії не дуже намагалися вносити у місцеві календарі «нові візантійські свята, що мали бути відомі на Русі при митрополитах-греках і приїжджаючому з ними грецькому духовенству. … Нові свята не були внесені в Мстиславове Євангеліє, хоча книгу для виготовлення дорогоцінного окладу спеціально возили до Царгорода» [3, ст.18].

Відповідно і низка канонізацій інших древніх Помісних Церков, зокрема Олександрійської та Єрусалимської, не значилися в константинопольських церковних календарях. Це, на нашу думку, переконливо свідчить, що вже далеко не всі юрисдикційні канонізації першого тисячоліття , носили загальноцерковний характер.

Одночасно, на підставі календарів різних богослужбових статутів, можна казати і про відсутність «монополії» Константинопольського патріархату на встановлення єдиного дня пам’яті і деяким загальноцерковним святим. Це явище добре прослідковується на підставі порівняння Статуту Великої Церкви, Студитського та Єрусалимського Статутів.

Наприклад, використовуючи зведений церковний календар російської дослідниці Ольги Лосевої, зроблений за місяцесловами Київського Православ’я XI – XIV ст., можемо побачити чіткі відмінності:

Табл. 1

Пам’ять св. Отців IV Всесвітнього Халкідонського собору, для якої Статут Великої Церкви передбачає постійну дату святкування – 16 липня, Студитський Статут перетворив в рухоме свято, яке стало відзначатися в першу неділю після пам’яті великомучениці Єфимії (11 липня).

Також і Єрусалимський Статут має свої особливості в визначенні днів пам’яті загальноцерковних святих. Хрестоматійним віддзеркаленням подібної відмінності є святкування дня пам’яті Семи Єфеських Юнаків. Згаданих мучеників вшановували: за статутом Великої Константинопольської Церкви – 2 серпня [2, ст. 358]; Студитському – 7 серпня [4, л. 2 зв.]; Єрусалимському – 4 серпня. [5, л. 238 зв.].

Цікавим є і той факт, що навіть канонічне підпорядкування окремих єпархій Константинополю не було підставою для одностайності у визначенні днів пам’яті. Що знайшло своє відображення і в перших церковних календарях Київської православної митрополії.

Зокрема Остромирово Євангеліє, яке датується 1056 – 1057 роками, втримує низку свят, пов’язаних з Єрусалимським Святогробським Типіконом. Це: 22 жовтня – освячення церкви Богородиці в Гетсиманському саду (місцеве свято Святогробського Типікона) [425, ст. 233 зв.]; 31 жовтня – пам’ять великомученика Пантелеймона [5, ст. 238]; 8 і 10 лютого – подвійне святкування Григорія Ниського [6, ст. 262 зв.] (8 січня – пам’ять Святогробського Типікону, а 10 лютого – загальнецерковне поминання); 18 лютого – пам’ять Олександра патріарха Олександрійського [6, ст. 263]; 31 грудня – св. Сильвестра, папи Римського († 335 р) [6, ст. 256] (Константинопольський Патріархат святкує 2 січня)

Крім того, церковні календарі Київської митрополії втримують і паралельні пам’яті одним і тим же святим у різні дні року.

Отже, на нашу думку, можемо зробити висновок, що вже в давнину визначення Константинополем дати вшанування загальноцерковних святих не  було  догмою для інших древніх Помісних Церков та варіювалося відповідно місцевим звичаям.

Проблему загальноцерковної невизначеності, як самого процесу канонізації, так і включення нових святих у календарі, у тому числі й місцеві, дуже добре відображає процес формування церковного календаря Київської митрополії Х – ХІІІ століть.

Так, коли ми звернемось до змісту руських місяцесловів ХІ – ХIV ст.ст., то побачимо тільки кілька власних святих: рівноапостольна Ольга (11 липня), благовірні князі Борис і Гліб (24 липня), благовірний князь Гліб (5 вересня), преподобний Феодосій Печерський (3 травня), свт. Леонтія єпископа Ростовського, преподобного Варлама Хутинського (6 листопада), а також дві явно по-монгольських пам’яті – рівноапостольного князя Володимира (15липня) та князя Михайла Чернігівського і боярина його Федора (20 вересня) [7, ст. 117-119]. До цього списку проф. Є. Голубинський додає свт. Микиту, єпископа Новгородського [8, ст. 55]

При цьому відомо, що, як мінімум дві домонгольські пам’яті були включені в календарі через наполегливість Київських князів, бо у 1072 року під час перенесення мощів св. Бориса і Гліба, сумніви в їх святості висловлював Київський митрополит грецького походження Георгій: «бе не верствуя, яко свята блаженая» [9, ст. 7], а «року Божого 1108 ігумен Феоктист робив старання, щоб митрополит Никифор вписав ім’я св. Феодосія в синодик, що цей зробив на приказ благовірного князя Святослава» [10, ст. 56]. Разом з тим, ми не знаходимо ніяких відомостей, що Київський митрополит звертався за благословенням цих канонізацій та внесення в календар до Константинопольського патріарха.

На нашу думку, опосередковано, виключне положення саме Київського митрополита в справі канонізації вказує і той факт, що, через незгоду митрополитів-греків, у календар не були вписані навіть Києво-Печерські отці, які вже вшановувалися в Києві як святі в ХІ – ХІІІ ст.ст. [11, ст. 128].

Що стосується права місцевих єпископів на канонізацію, то тут ми не маємо достовірних даних. Але місцеві пам’яті в локальні єпархіальні календарі вписувалися. Так, з особливостей новгородських календарів потрібно відзначити наступні пам’яті: пам’ять св. Єлисея та й Іллі відзначалася 11 червня (загальноправославна традиція відзначає це свято 14 червня) [12, №2, ст. 17]; 23 липня – пам’ять оновлення притвору [12, №3, ст. 36]; 27 листопада – знамення, що відбулося в Великому Новгороді [12, №10, ст. 61] і 30 листопада –явлення хрещення землі руської [13, №1386, ст. 298]. Остання пам’ять присутній виключно в церковних календарях новгородського походження, і не ідентифікується з загальновідомими церковними подіями Київського Православ’я.

Таким чином, можемо зробити висновок, що вже від початку Київської православної митрополії вирішальне слово відносно внесення святих до нашого загальноцерковного календаря належало Київському митрополиту. При цьому існувала і практика включення в локальні церковні календарі окремих місцевих святкувань, яка здійснювалася через благословення правлячого єпархіального архієрея.

Разом з тим, у світлі, даного дослідування, нам найбільш цікаве, як київські канонізації потрапляли в церковні календарі інших Православних Церков.

Загально відомо, що Київська православна митрополія до 1686 р. була канонічною структурою Константинопольського Патріархату, а практично всі Київські митрополити домонгольського періоду були греками. Отже, гіпотетично, внесення місцевих канонізацій у календарі інших Помісних Церков мусило відбуватися «організовано», через благословення Вселенського патріарха.

Однак, як свідчать багато досліджень, зокрема й російських науковців, з’явлення київських святкувань у південнослов’янських церковних календарях ХІІІ – ХIV століть відбувалося через прямі церковні зв’язки Болгарії та Сербії з Київською митрополію, а часам – як противага грецькому впливу [3, ст. 114].

При цьому, пам’яті київських церковних календарів не просто вставлялися в південнослов’янські місяцеслови, а відбувався певний відбір. Так, хоча вшанування прп. Феодосія Печерського (5 травня) було в них широко представлено [3, ст. 101], святкування переносу його мощів (31 травня) залишається цілком невідомим за межами Київської митрополії [3, ст. 104].

На нашу думку, вищевикладені факти дозволяють нам висунуть гіпотезу про те, що включення «чужих» пам’ятей у юрисдикційні календарі ХІІІ – ХIV століть відбувалося не автоматично, а через певне благословення предстоятеля (або правлячого архієрея).

Що стосується питання прерогативи Константинопольського патріарха відносно благословення канонізацій, то ми не знаходим таких даних у домонгольські  період. Загалом, що стосується Київської митрополії, є тільки одне історично підтверджене звернення до авторитету Вселенського патріарха – у справі канонізації Московського митрополита Петра (†1326) [14, ст. 382-383]. Цілком можлива, що ця потреба виникла з причини фактичного поділу Київської митрополії, бо вже після формального поділу, при канонізації прп. Єлисея Лаврішевського (†1250) на Віленському соборі 1514 р., до авторитету Константинополя вже не зверталися [15, ст. 176].

Визнання Московського Патріархату з боку Вселенського патріарха, яке відбулося в 1589 р., аніяк не вплинуло на внесення російських пам’ятей у церковні календарі не тільки Київської митрополії, а і інших Помісних Церков. Попри ствердження деяких сучасних російських істориків, взаємне визнання канонізацій та, відповідно, внесення російських святих у календарі Київського Православ’я відбувалося дуже повільно навіть після підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Тільки в останньої чверті ХVІІІ ст. ми назираємо уніфікацію церковних календарів (у богослужебних виданнях), що були надруковані в Україні, з відповідними російськими церковними зразками.

Аналогічно і Московський патріархат не поспішав автоматично включати в свої календарі святих, які були канонізовані в Київській митрополії після 1439 р. Зокрема Святійший Урядовий Синод Російської імперії дозволив включати в загальноцерковні місяцеслови імена Києво-Печерських святих і зміщати їм служби в місячних Мінеях тільки у в 1762 році, хоча їх соборне прославлення було здійснено святим Петром (Могилою) ще в 1643 р. з благословення Константинопольського патріарха.

Загалом нас, як вірних Київської православної традиції, найбільш цікавіть питання загальноправославного визнання канонізацій Московського Патріархату, адже, через більш ніж трьохсотрічний духовний полон, Українському Православ’ю намагаються накинути потребу майже повного переймання вшанування російських святих.

Як ми вже відзначали вище, московські канонізації майже не представлені в місяцесловах Київської православної митрополії ХV – кінця ХVІІІ стст. Але деякі випадки, коли юрисдикційні рішення Московського Патріархату аніяк не впливали не тільки на Київську митрополію, але і інші Православні Церкви.

Так, через церковну реформу Московського патріарха Никона, виникає незвичайне для Православної Церкви явище де-канонізації, коли досить багато раніше канонізованих святих було викреслена з календарів через боротьбу з «старообрядцями». Серед інших було і кілька святих, які вшановувалися православними Білорусі та України – це, найперше преподобний Максим Грек († 1555) та преподобний Єфросин Псковський (†1481).

Вшанування прп. Максима Грека у Київському Православ’ї, на наш погляд, зв’язана з ім’ям князя Андрія Курбського, який був його палким шанувальникам та автором найдавнішого «Сказання про Максима Грека». Вже з другої полови ХVІ ст., твори преподобного починають з’являтися в православних рукописних збірниках України та Білорусі, а український учений-мовознавець Памво Беринда в післямові до своєї тридцятилітньої праці — славнозвісного «Лексіконъ славеноросскїй и именъ Тлъкованїє» — назвав і головні джерела, на які орієнтувався і які використав. Серед них і «тлъкованїа преподобнаго Максіма Святогорца…». Крім того, Окремі твори Максима Грека, перекладені українською мовою, надруковані в полемічній «Книзі о вірі» (К., 1620 р.). Отже, коли вшанування прп. Максима Грека, прославляння якого відбулося з благословення патріарха Іова ще в 1591 р., але було заборонено Московським патріархом Йокимом. Однак, ця заборона аніяк не відбилася на вшануванні преподобного не тільки вірними Київської митрополії, а і в Греції, зокрема в афонському Ватопедському монастирі [16, ст. 62].

Аналогічна історія відбулася і з вшануванням преподобного Єфросина Псковського (+1481), який був прославлений Московським Патріархатом на соборах 1541 та 1551 рр. [17, ст. 305, 319], але у кінці ХVІІ ст. був де-канонізований тим же Московським патріархом Йокимом. Не дивлячись на формальну заборону, «вшанування святого не припинялося та території сучасної Вітебської області (Білорусь)», навіть після долучення Київської митрополії до Московського патріархату [18, ст. 41].

Унікальність історичного підходу Московського патріархату до канонізацій і є те, що в подальшому деякі з де-канонізованих у кінці ХVІІ ст. святих були «повернуті» у церковний календар РПЦ, зокрема і згадані вище прп. Максим Грек і прп. Єфросин Псковський. Що правда, визнання святості останнього відбулося тільки в 1987 р., коли його ім’я було включено в Собор Псковських святих, святкування якого було встановлено 10 квітня 1987 року з ініціативи митрополита Псковського і Прохоровського Іоана (Разумова), а прп. Максим Грек був наново канонізований тільки у 1988 р. на Ювілейному соборі РПЦ МП.

Крім того, деякі святі Московського Патріархату, що були присутні в «Святцях» (М., 1646 р.), а потім, через боротьбу з «старообрядцями», були де-канонізовані, залишилися в загальних місяцесловах православних єпархій на території сучасної Румунії, Сербії та Болгарії, як мінімум, до кінця 40-х років ХХ ст. Згідно міркуванню дослідників, їх юрисдикційне визнання відбулося двома шляхами: через особисті контакти з Московською Патріархією у ХVІ – ХVІІ ст.ст., а також еміграцією старообрядців та принесенню ними своєї церковної культури у кінці ХVІІ – початку ХVІІІ ст.ст. [19, ст. 81].

Отже, як бачимо з вище викладеного, не тільки канонізація, але і де-канонізація однієї православної юрисдикції не була підставою для загального вшанування або відмови від вшанування святих, як у Київської митрополії, так і загалом у Вселенському Православ’ї.

Також, окремою канонічною проблемою, є визнання канонізацій РПЦ, що були здійснені в т.зв. «синодальний період». Бо реально в Російської імперії було введене світське керівництво Церквою, коли де-факто канонізації проводили не архієрейські синоди/собори, а імператор та імперські чиновники. Реальною причиною більшості указів Урядового Синоду Російської імперії відносно канонізації, було вдячне виключно почуття імператорів та імператриць. що відвідували ту чи іншу обитель. У місяцеслови Типікону в цей період були внесені: свт. Михаїл, митр. Київський († 992), — ймовірно у наслідок указу імператриці Анни Іоановні від 27 липня 1730 року про перенесення мощів у Успенську Києво-Печерську лавру, а також указів Синоду 1762, 1775 і 1784 рр. про внесення київських святих в московські місяцеслови; блгв. кн. Федор Новгородський († 1233) – через особливе шанування царським домом блгв. кн. Олександра Невського, братом якого був св. Федор; прп. Ніл Столобенскій († 1554) – в зв’язку з відвідуванням Столобенської пустотні. імператорам Олександром I у 1820 р. і т.д.

Вирішальний вплив світської влади на питання канонізації особливо виявився під час царювання Російського імператора Миколая ІІ. Ряд канонізацій, здійснених у період з 1894 – 1917 рр., відбувалися під прямим тиском імператора, всупереч думки архієреїв. Це, найперше, відноситься до канонізації Серафима Саровського та Іоасафа Білгородського, які були прославлені РПЦ по прямої указівці Миколая ІІ, хоча більшість архієреїв, членів Священого урядового синоду, була проти цього. І хоча ці нові святі були практично відразу включені в російські церковні календарі, їх одночасного (автоматичного) прославлення іншими Православними Церквами не відбулося.

З решти, сама Московська Патріархія кілька разів своїми діями в ХХ ст. підтверджувала принцип соборного визнання юрисдикційних канонізацій інших Помісних Церков.

Так, тільки після рішення Священного синоду РПЦ від 1липня 1962 р., було дозволено вшанування та внесення в церковний календар св. прав. Іоана Руського († 1730), який був значно раніше канонізований Константинопольським Патріархатом та Еладською Православною Церквою, а також, подібним же рішенням від 12 листопада 1970 р., прп. Герман Аляскинського († 1836), який раніше вже був прославлений Американською Православною Церквою.

Отже, враховуючи все вищевикладене, можемо зробити висновок про те, що вже, як мінімум з ХІ – ХІІ стст., у Вселенському Православ’ї загалом, зокрема і Київській традиції, а також у Московському Патріархаті, використовується практика окремого соборно/синодального визнання юрисдикційних канонізацій інших Православних Церков. Це особливо важливо при створенні власного календаря Українського Православ’я, що заснований на принципі автокефалії. Бо, на противагу ствердженням деяких науковців та священиків, не дивлячись на певний період знаходження Київської митрополії в складі РПЦ, ми не повинні сліпо копіювати місяцеслови Московського Патріархату, особливо в частині політичних та політично мотивованих канонізацій (де-канонізацій) другої полови ХV – ХХІ ст.

Посилання

1. Дворкин А.П. Очерки по истории Вселенской Православной Церкви: Курс лекций. Нижний Новгород, 2005.

2. Le Typicon dela Grande Eglise: Ms. Sainte-Croix n 40 Xe siеcle / Ed. J. Mateos // Orientalia Christiana Analecta 165. T. I. Roma, 1962.

3. Лосева О. В., Периодизация древнерусских месяцесловов ХI — XIV в.\\Журнал «Древняя Русь». №4, 2001 г.

4. Минея служебная XI/XII в. РГАДА. Син. тип. 125.

5. Иерусалимский Устав 2-й пол. XIV в. РГАДА. Син. тип. 45.

6. РНБ. РФ F. п. I. 5.

7. Лосева О. Русские месяцесловы ХI — XIV веков. М., 2001.

8. Голубинский Е. История канонизации святых в Русской Церкви. СПб, 1885.

9. Федотов Георгий. Святые Древней Руси. М., 1990 г.

10. Іванів Микола Маріян о., ЧСВВ. Святі древньої Руси-України. Прудентополіс, Бразилія, 1987.

11. Абрамович Д. Києво-Печерський патерик. Вступ, текст, примітки. К., 1930

12. Софийская библиотека. Выпуск І. СПб, 1905.

13. Софийская библиотека. Выпуск II. СПб, 1907

14. Голубинский Е. История канонизации святых в Русской Церкви. М., 1903.

15. митр. Макарий. История Русской Церкви. Т. 9. Кн. 6. СПб., 1879

16. Преподобний Максим Грек. М., 1993.

17. Емченко Е. Б. Стоглав: Исследование и текст. М., 2000.

18. Прпеподобный Евфросин Псковский. СПб./Псков, 1992.

19. Старообрядчество. Сборник статей. М., 1991.

прот. Сергій Горбик