«Служити народові – то служити Богові»

митрополит Іларіон (Огієнко)

Київське Православ’я завжди було і є зі своїм народом. Не було такої доби в історії Київської Русі, коли б наша Свята Православна Церква не поділяла з своїм народом його біду і радості, не була в самому серці всіх доленосних подій українського православного народу.

Вже з часів Київської Русі, православні священики брали активну участь у обороні нашої Батьківщині. Про це свідчить «Повість врем’яних літ», «Іпатіївський літопис», «Радзивіллівський літопис» та інші історичні документи. Істориками особливо відзначається активна участь священиків та ченців православних монастирів Київської Русі в її обороні під час татарської навали в ХІІІ столітті, коли православні храми перетворювалися на останні твердині оборони від агресора.

Вже з XV століття нова держава – Велике Князівство Литовське, яке повстало на руїнах Київської Русі, почало потерпати від нового ворога – Московського князівства. Саме тоді знову твердинями оборони нашої Батьківщини робляться православні монастирі та храми, а православні архієреї і священики беруть активну участь у боротьбі з окупантами. Тут важко обійти увагою подвиг Київського митрополита (на той час – єпископа Смоленського) Йосипа (Солтона), який в 1502 році, під час облоги Смоленська московськими військами, продемонстрував свою особисту хоробрість, командуючи оборонцями на стінах міста. Разом з своїм архієреєм на стінах Смоленська змагалися з московськими загарбниками всі боєздатні священики кафедрального собору та інших храмів єпархії, ченці монастирів. За свої військові заслуги майбутній святитель був нагороджений трьома маєтками, які потім подарував Супрасльському православному монастирю.

Також, священики були і у військових гарнізонах Козацької Доби України, Козацькі Ради проходили коло церкви і в присутності священика. Про що свідчать Літопис Самійла Величка, літопис Рігельмана, Літопис Самовидця та інші історичні документи. Агіологія та агіографія містить багато фактів благословення війська перед битвою і подячних молебнях після перемоги, молитви і духовних подвигів за успіхи в обороні Вітчизни, освячення прапорів та зброї. Особливо потрібно відзначити, що багато чинів освячення та молебнів було складено нашим великим святителем – Київським митрополитом Петром (Могилою).

У часі перших визвольних змагань 1917 – 1921 рр., у армії Української Народної Республіки служило багато українських православних священиків. Протопресвітером військ УНР, начальником Управи Душпастирства (Головним Капеланом) Армії УНР в чині генерала хорунжого, був призначений військовий православний священик Павло Пащевський, учасник Першого Зимового походу. Православні священики армії УНР виявили велику відвагу, вірність та мужність, тому для них була заснована спеціальна нагорода – Нагрудний хрест з булавами УНР.

З початком ІІ Світової війни розпочинається новий етап змагання за незалежну Українську Державу і православні українські пастирі сміло включаються в боротьбу. У серпні 1941 р., загони Української Повстанської Армії «Поліська січ» Тараса Бульби-Боровця визволили м. Олевськ та проголосили там «Олевську Республіку», український православний священик о. Михайло Симонович, стає фактично першим капеланам УПА, забезпечуючи духовні потреби січовиків, освячуючи їхні заходи, стяги, надаючи молитовну підтримку під час присяги. Основні служби відбуваються в Свято-Миколаївському храмі м. Олевськ, який о. Михайло відновив після занепаду, вчиненого під час московсько-більшовицької окупації. Але, о. Михайло мав крім того ще три парафії в селах Борове, Карпилівка і Нетреба, які знаходились на значній відстані від Олевська. Тому всю діяльність в Св. Миколаївському храмі Олевська, а відповідно і душпастирську роботу з УПА «Поліська Січ», о. Михайло передає о. Аркадію (Волощуку). Також у Олевську для потреб УПА «Поліська Січ» неодноразово служив священик з м. Дубровиця (Рівненської обл.) о. Михайло Семенюк

З часом, коли під натиском нацистів, січовики змушені були відступити з Олевська в ліси Рівненщини, Тарас Бульба-Боровець в своїх спогадах згадує святкування Різдва Христового 1943 року, яке проводить ще інший православний священик – отець Дем’ян колишній сотник Армії УНР. У своїй Різдвяній проповіді о. Дем’ян звертався до вояків УПА з наступними словами: «Ви бачите, в мене два хрести: цей великий, що в руках, мені дав наш Спаситель Ісус Христос, а цей менший, що я його ношу замість наперсного духовного хреста, дав мені начальний мій провідник, Симон Петлюра. Обидва ці хрести для мене однаково святі і дорогі. Але цей менший, якого я отримав за бойові заслуги раніше, має свою окрему історію. Тому він для мене, як смертної людини, є найбільшою святістю та найціннішим скарбом. Христос дав мені при висвячені в духовний стан свого хреста, щоб я за нього Йому відслужив у майбутньому, а Петлюра дав мені оцей наперсний хрест за ті заслуги, що я їх вже виконав перед нашою Батьківщиною. Це велика різниця».

Початок антинацистського спротиву УПА, а також внаслідок цілеспрямованих провокацій з боку радянських партизанів, на Волині починається нацистський терор всієї української еліти, в тому числі, це стосується православних священиків. Почались масові арешти і страти священників, подекуди разом з парафіями, як це сталось в селах: Скворичевичі, Тонеж, Малин (Острозького району), Губкові, Великі Селища, та інш., де парафіян разом зі священиками розстрілювали або спалювали в церквах.

Так, настоятель церкви в Старому Селі, нині Ракитівського району Рівненської області, о. Микола Пижевич разом з сім’єю з перших днів війни допомагав партизанам, по хатах його парафіян розподіляв тяжкопоранених повстанців, яких згодом лікували усім миром. Займався він і поширенням листівок серед населення. У вересні 1943 р. загін карателів заживо спалив у власному будинку о. Миколу і його сім’ю. Через деякий час за допомогу партизанам було повністю знищено і Старе Село, а 500 його жителів заживо спалені в церкві. Але репресії нацистів не залякали українських православних архієреїв і священиків. Відчуваючи потребу духовної підтримки антинацистського спротиву, єпископ УАПЦ Платон (Артемюк) організує в Рівному нелегальні курси військових священиків, які після їх закінчення відправлялися в підрозділі УПА.

Після зміни німецько-нацистських окупантів на московсько-радянських, з 1944 року повстанська боротьба за незалежність не припинялась. А відповідно, українське православне священство, несло свою душпастирську службу серед українських повстанців. За співробітництво з УПА, духовну опіку повстанців, надання їм матеріальної допомоги десятки священиків Волині й Полісся були репресовані радянськими органами НКВС після 1944 р. Арештованими й засланими у концтабори на 10-25 років, зокрема, були православні капелани М. Бичківський, В. Борецький, Ф. Бусел, І. Малишко, В. Калинчук, В. Кульчинський, А. Микульський, В. Пашкевич, М. Соболевський, Д. Соловей, Д. Шандрук, А. Волощук та ін.

Українські священики щиро вітали відновлення Української державності в 1991 році. . Після об’єднавчого собору у червні 1992 р., частина патріотичних та свідомих парафій покинула Московський Патріархат і разом з громадами УАПЦ утворили Українську Православну Церкву Київського патріархату, яка є спадкоємцем славних традицій Київського Православ’я.

Саме тому сьогодні, коли над Україною нависла нова хвиля московської навали, архієреї та священики УПЦ КП, по благословенню Святійшого Патріарха Київського і всій Русі-України Філарета, знову, як тисячі – сотні та десятки років тому, разом зі своїм народом боронять свою Батьківщину від сатанинської навали.

прот. Сергій Горбик