Розуміння цього питання неможливо без з’ясування того, що сталося з прабатьками в результаті їх гріхопадіння. Існує дві основні точки зору на першородний гріх: католицька і православна. Перша говорить, що гріхопадінням прабатьки завдали «образу Богу і Його Задуму» [1]. І «все люди, – відповідно до сучасного католицького Катехізису, – співучасники Адамова гріха» [2] , і всі вони також винні в його гріху. Ця винність настільки велика, що для відновлення справедливості потрібна була Жертва Сина Божого. Христос взяв на Себе провину за гріх Адама і Своїми стражданнями здійснив правосуддя Отця, приніс повну плату Правди Божої. У католицькому Катехізисі читаємо: «Ісус відшкодував нашу провину і приніс Отцю відплату за наші гріхи». «Своїми святими Страстями на дереві хресному Він заслужив нам виправдання», – вчить Тридентський Собор» [3] .

Але, які підстави стверджувати, що Адам нескінченно образив Бога? І чи можливо взагалі образити Бога, Який є незмінним? Євангеліє стверджує, що Він благий і до невдячних, і злих (Лк. 6:35). Свт. Іоан Златоуст говорить: «якщо ти вимагаєш справедливості, то за законом правди нам слід було б ще на початку негайно ж загинути» [4] .Святий Ісак Сирин навіть пише: «Не називай Бога справедливим, бо правосуддя Його не пізнається на твоїх справах … Син Його відкрив нам, що більше Він благо і добро» [5].

Невже причиною всієї трагедії людського існування з’явився нескінченний гнів Бога за гріх Адама, для виправдання якого і задоволення правосуддя Отця потрібен був Хрест Сина? Звідки таке страшне вчення про Бога, перетвореного в язичницького Молоха? Прп. Іоан Касіян Римлянин писав, що «без богохульства можна приписувати Йому обурення гнівом і люттю» [6] . Свт. Іоан Златоуст говорить: «Коли ти чуєш слова: «лють і гнів», у ставленні до Бога, то не розумій під ними нічого людського: це слова поблажливості. Божество чуже всьому подібному; йдеться ж так для того, щоб наблизити предмет до розуміння людей більш грубих» [7], тобто простого народу, а в католицтві це вчення церкви!

А свт. Кирило Олександрійський прямо відповідає на ідею винності т. н. «Співучасників Адамова гріха» – його нащадків: «Безліч людей стало гріховними не тому, що вони поділяли провину Адама – адже їх тоді ще не було, а тому, що вони були причетні до його природи» [8].

Вражає надуманість, грубий юридизм і відверто звинувачувальний відносно Бога характер цієї теорії, яка, на жаль, проникла в деякі наші богословські підручники та книги (напр., Православне-догматичне богослов’я митр. Макарія (Булгакова), прот. Н. Малиновського та ін.).

Адже, якщо слідувати її логікою, то винуватцем в порушенні людиною т.зв. Божественної правди є Сам Бог, Який ще до творіння людини, знаючи, що вона згрішить, все зробив для цього: і насадив древо пізнання добра і зла, і дозволив змію-спокуснику виявитися в раю, і дав йому можливість спокусити Єву. А оскільки Бог знав і зробив, отже, хто ж винен? І для виправдання кого ж в такому випадку потрібна була сама жертва Христова?! Це природний висновок з теорії винності Адама і необхідності задоволення т. н. правосуддя Божого.

Чи не з римського права і середньовічних понять про лицарську честь, замість Божественного Одкровення, взята ця примітивна ідея, що глибоко спотворює сенс жертви Христа?

Православ’я і бачить в гріху прабатьків не образу Бога і необхідність задоволення Його правді, а глибоке ушкодження їх природи, що стала, як пише прп. Максим Сповідник, «пристрасної, такої що гине і є смертною» [9] .

Звідси принципово інше вчення і про сутність Жертви Христової. Христос нею не задовольнив правосуддя Боже, не вилікував вину людини і виправдав її перед Отцем-Обвинувачем, а зцілив і воскресив Своїми стражданнями природу грішної людини, яку прийняв при Втіленні! Прп. Іоан Дамаскін писав: «Він, приділив нам краще [при створенні], і ми не зберегли, приймає найгірше – кажу я про наше єство – для того, щоб через Себе і в Собі відновити колишнє за образом і подобою» [10].

Про це пише Апостол в посланні до Євреїв: «Бо належало, щоб Той, для Якого все i вiд Якого все, Той, Хто приводить багатьох синiв у славу, вождя спасіння їх зробив довершеним через страждання» (Євр.2:10). Грецьке слово «Τέλειωσε – теліосе» переведено тут невірно. Воно означає не «зробив», а «зробив досконалим», довів до кінця, до досконалості. Тобто вірний сенс: Бог Вождя (Христа) зробив досконалим.

Але хіба Христос був недосконалим? За Своєю людською природою і так, і ні. Христос унікальний. З одного боку, Він, будучи народжений від Духа Святого і Пресвятої Діви, що не успадкував за людством ніяких гріховних пристрастей, вад та інших духовних ушкоджень, з якими народжуються всі люди. Його людська природа була чиста від усього цього, як у первозданного Адама. І в своєму земному житті Він, незважаючи на всі спокуси, не вчинив ніякого гріха – «Йде князь світу цього і в Мені не має нічого» (Ін. 14:30).

Але, з іншого боку, Христос прийняв людську природу смертну, що гине і вразливу для будь-яких страждань (пристрасну), і в цій недосконалості був подібний до всіх нащадків занепалого Адама. Про це говорить і Євангеліє, і безліч святих Отців. Свт. Григорій Палама, наприклад, дуже ясно це висловив: «Слово Боже прийняло плоть таку, як у нас, і хоча зовсім чисту, однак, смертну і хворобливу» [11] .

Що ж зробив Господь, що означає Його жертва?

Апостол в посланні до Євреїв ясно пише, що Він Своїми стражданнями зробив досконалою (зцілив і воскресив) сприйняту Їм в Втілення пошкоджену людську природу. Отці пишуть про це. Свт. Афанасій Великий: «Єдинородний став людиною, щоб, Собою виправити це» [12] . Свт. Григорій Ніський: «Прийнявши в Себе нашу нечистоту, Сам Він не опоганюється від скверни, але Собою очищає цю нечисть» [13] .

Чому не Бог зцілив, а потрібні були страждання? Бог не може змінити законів буття, оскільки вони є відображенням Його властивостей. На це вказує свт. Григорій Палама: «Бог є і називається природою всього існуючого». «Бог влаштував цей видимий світ як якесь відображення надмірного світу» [14] . Одним з таких законів є той факт, що будь-яка справа, а тим більше, зцілення, вимагає праці, подвигу, страждань, а іноді і смерті, наприклад, на війні. Це незмінний, як і Сам Творець, закон. І його дію бачимо і в Хресті Христовому.

Добровільна смерть Боголюдини Христа з’явилася перемогою над пристрастю, тлінністю і смертністю людського єства. Як писав прп. Максим Сповідник: «Непорушність задуму у Христі знову повернула цьому єству через Воскресіння неупередженість, нетлінність і безсмертя» [15] .

Але якщо зцілення відбулося у Христі, що це дало людині?

Апостол Павло називає Христа останнім Адамом (1 Кор. 15:45). Якщо від першого Адама людина не усвідомлено народжується з пошкодженою природою, то від останнього Адама кожен може духовно народитися, свідомо увірувавши в Нього як Спасителя. Бо Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух (Ін. 3: 6). Це відбувається в таїнстві Хрещення, в якому віруючий отримує насіння відродженої Христом безсмертної, нетлінної, безпристрасної природи. Як говорить прп. Симеон Новий Богослов: «Повірив в Сина Божого … кається … у колишніх своїх гріхах і очищається від них у таїнстві хрещення. Тоді Бог Слово входить в хрещеного, як у лоно Богородиці, і перебуває в ньому як сім’я » [16] . Воно і є початком його духовного зростання Мужа досконалого, у міру зросту Христового (Еф. 4:13).

Зрозуміло чому і Господь при творінні, знаючи, що людина згрішить, насадив в раю древо пізнання. Не для того, щоб потім звинуватити людину в образі Себе і вимагати задоволення, але щоб людина, скуштувавши забороненого плоду самообожнення ( «будете, як боги», Бут. 3:5), дослідно пізнала весь трагізм своєї «незалежності» від Бога, і була здатна вже правдиво і законно отримати уготоване йому від початку вічне Царство.

[1] Джакомо Биффи. Я верую. Краткое изложение католического вероучения. Пер. с итальянского Е. Глинки Висконти. – Милан. Христианская Россия, 1985 с.65.

[2] Катехизис Католической церкви. М. 1996, с. 98.

[3] Катехизис Католической церкви. Москва. «Рудомино». 1996. С.150.

[4] Свт. Иоанн Златоуст. Собрание поучений. СТСЛ. 1995, кн.2, с. 520-521.

[5] Св. Исаак Сирин. Слова подвижнические. Сл. 90. Сергиев Посад. 1911.

[6] Иоанн Кассиан, прп. Обозрение духовной брани. Соб. 5-е // Добротолюбие. Свято-Троицкая Сергиева лавра, 1993. Т. 2. § 85. С. 55.

[7] Свт. Иоанн Златоуст. Беседа на Пс.VI. 2.Творения. Т.V.Кн.1. СПб. 1899. С. 49.

[8] Свт. Кирилл Александрийский. Толкование на Рим. 5, 18. Цит. по: Мейендорф Иоанн, прот. Жизнь и труды Григория Паламы. Введение в изучение. СПб. 1997.

[9] Прп. Максим Исповедник. Творения, кн. 2. «Мартис», 1994. С. 129-130.

[10] Преп. Иоанн Дамаскин. Точное излож. прав. веры. Кн.4. Гл.4.

[11] Свт. Григорий Палама. Беседы. Ч. 1. М., 1993. С. 165.

[12] Свт. Афанасий Вел. Творения. Ч.4. М., 1854. С. 17.

[13] Свт. Григорий Нисский. Опровержение мнения Аполлинария (Антирритик). Прибавление к творениям Святых Отцов. Т. 43а, ч. 7. М., 1865. С. 114.

[14] архим. Киприан (Керн). Антропология свт. Григория Паламы. М. 1996. С. 339.

[15] Максим Испов. Творения. Книга 2. Вопросоответы к Фаласcию. Вопрос 42. «Мартис». 1994. C.130

[16] ЖМП. 1980. №3.С. 67. (См. также: еп. Сергий (Страгородский). Православное учение о спасении. СПб. 1903. С.212, 238).

професор Олексій Осипов

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»