Любов до Бога не набувається і не запозичується. Від кого навчились ми захоплюватися красою Божого світу? Від кого набули прихильність до життя? Хто навчив нас любити батьків або тих, хто нас виховав? – Так, або ще набагато більше, і любов до Бога не ззовні прищеплюється нам, але в природі людини, разом з життям, закладене безсумнівно прагнення до цієї любові. Ми з свого боку можемо тільки дбайливо виховувати це природжене наше прагнення і, з допомогою Божої благодаті, виводити до довершеності.

Від природи ми прагнемо до прекрасного. Але що краще від Божої краси? Чи можемо ми уявити собі що­небудь дивніше, ніж Божа велич? Яке душевне бажання таке сильне й нездоланне, як бажання, звернене до Бога, в душі, що очистилася від пороку? Вона з правдивою щирістю говорить: «Я знемагаю від любові» (Пісня Пісень,2,5). Справді, невимовні й несказанні світлосяйні блискання Божої краси: слово не може виразити, слух не може сприйняти!

Скажеш про блискання зорі, або про сяйво місяця, чи про блиск сонця, – але це не гідне й подоби влади Істинного Світла, і в порівнянні з Ним темніше від пітьми глибокої ночі перед найяскравішим світлом полудення. Краса ця, – не зрима тілесними очима, а осяжна тільки думкою, – коли осявала кого­небудь із святих, то залишала в них непереможне поривання до неї, так що вони вже починали томитися тутешнім життям і говорили: «Горе мені, що я перебуваю» (Пс.119,5)! «Коли я прийду і з’явлюсь перед лице Боже» (Пс.41,3)? «Для мене життя – Христос, і смерть – придбання; маю бажання померти і бути з Христом, бо це незрівнянно краще» (Флп.1,21,23); «Жадає душа моя до Бога сильного, живого» (Пс.41,3) та: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико», (Лк.2,29). Обтяжені цим життям, наче темницею, такі були нестримні в своєму прагненні ті, нині душі торкнулося сяйво Божої краси! Невтомно жадаючи споглядати божественну красу, вони підносили молитву, щоб бачення краси Господньої поширювалось для них на все життя (Пс.26,4). Люди за природою прагнуть прекрасного, але в справжньому розумінні прекрасне й достойне любові – тільки добре; До доброго все прагне: отже, – все прагне до Бога.

Що ми чинимо з доброї волі, – якщо наш розум не зведений лукавим, – те нам і вроджене. Відчуження та віддалення від Бога нестерпніше за муки геєни і тяжче для душі, ніж для ока позбавлення світла, або для живої істоти позбавлення життя. В усіх народжених від народження є ніжна любов до тих, що їх породили; це доводиться і прихильністю безсловесних істот, і любов’ю дітей до матерів від самого з’явлення на світ. Таким чином, ми виявимось нерозумнішими за немовлят і бездушнішими від звірів, коли не матимемо любові до Того, Хто створив нас, і будемо віддалятися від Нього! І навіть якби ми гадали, що ніяких дарів божественної милості самі ми не одержали, то вже за те одне, що від Бога ми одержали буття, ми повинні, з усією ніжністю безмірно любити Його і безперестанно пам’ятати про Нього, як діти люблять і пам’ятають своїх матерів.

Ще вище почуття любові має бути до Того, Хто благодіє нам незліченними дарами. Адже прихильність до тих, що дали нам яке­небудь благо, властива, так само не тільки людям, але й тваринам. Сказано в Писанні: «Віл знає власника свого, а осел — ясла господаря свого» (Іс.1,3).

О, коли б не було сказано наступних слів: «А Ізраїль не знає Мене, народ Мій не зважає» (Іс.1,3)! Чи треба розповідати про те, як собака та інші тварини прив’язані до тих, хто їх годує!

Отож, любов і прихильність до благодійників ми також маємо за природою, і потреба вдячності за виявлене нам благодіяння зрушує нас на всяку роботу. Але яке ж слово може належно зобразити Божі дари нам? Вони такі численні, що перевищують всяке число; такі великі значенням, що досить і одного, щоб зобов’язати нас до безмежної вдячності Подателю. Не вистачило б часу пояснювати про незліченні дари Божі роду нашому. Тому, не будемо говорити про схід сонця, про фази місяця, про добре поліття, про те, як міняються пори року, про воду з хмар і воду з землі, про море і суходіл, про те, що росте на землі, і про те, що живе у водах, про відмінність клімату, про незчисленні види тварин, про все, призначене служити нашому життю.

Та одного, якби й бажав хто, годі проминути: про один дар ніяк не можна промовчати тому, хто має здоровий розум і слово. А втім, ще більш неможливо сказати про цей дар, як належить.

Перед ним інші дари – це блиск зірок перед промінням сонця. Безмірний величчям і милістю, світлозарний дар цей є промислительне відношення Бога до людини. Бог, створивши людину за образом Своїм і подобою, удостоїв її богопізнання, дав їй насолоду безмірними благами раю, поставив людину на чолі всього, що на землі, а потім, коли змій звів людину і вона впала в гріх, а через гріх у смерть та все, що сполучене із смертю, – Бог не погордував нею, але дав їй на поміч закон, приставив ангелів охороняти людину й піклуватися про неї, посилав пророків викривати гріхи й навчати доброчинства, погрозами спиняв порочні прагнення, викликав обіцяннями охоту до добрих діл, неодноразово показував наслідки пороку і чеснот на різних людях, щоб врозумити інших, – і від тих, що при всьому такому безмірному піклуванні за­лишались у непокорі, не відвернувся, Не були ми залишені без милості Владики, і наша невдячність за незаслужені нами дари, одержані від Бога, що ображала Того, Хто благодіяв нам, не перервала любові його до нас. Але Він покликав нас від смерті до нового життя через Самого Господа нашого Ісуса Христа. Ще більше чудо містить у собі самий спосіб добродіяння. Бо Син Божий, «бувши образом Божим, не вважав за загарбання бути рівним Богові» і «умалив Себе Самого, прийнявши вигляд раба» (Флп.2,6­7). І «Він узяв на Себе наші немощі та поніс хворості» (Мф.8,17; Іс.53,4), «поранений був за гріхи наші», щоб «ранами Його ми уздоровились» (Іс.53,5); «викупив нас від прокляття закону, ставши за нас клятьбою» (Гал.13,13); витерпів найганебнішу смерть, і щоб нас вивести до славного життя. І не тільки оживотворив нас мертвих, але ще дарував нам спосіб прямувати до богоподібності, наготував нам вічне упокоєння, величчю блаженства перевищив усяку думку людську. Що ж віддамо Господеві за всі добродіяння його для нас (Пс.115,3)? Але Він такий добрий, що не вимагає відплати і задовольняється тільки нашою любов’ю за всі Його незліченні дари.

Наші душі це насіння, то згодом Він спитає звіту і про плоди від нього. Він каже: «Заповідь Мою даю вам, щоб ви любили один одного» (Ін.13,34). І бажаючи спонукати душу нашу до виконання цієї запо­віді, вимагає на доказ того, хто є його ученик, не ознак і чудес незвичайних (хоча в Дусі Святому дарував силу на це). Чого ж вимагає Господь від Своїх учеників? Ось слова Господні: «З того і знатимуть усі, що ви Мої ученики, коли будете любов ма­ти між собою» (Ін.13,35). Скрізь Господь поєднує заповідь про любов до Бога із заповіддю про любов до ближнього, так що добродіяння ближньому має за послугу Собі: «Голодував Я, і ви дали Мені їсти; жадав пити, – і ви напоїли Мене; був мандрівником, і ви прийняли Мене; був нагий, і ви вдягнули Мене; нездужав, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене» (Мф.25,35­36), і «коли ви вчинили це одному з цих братів Моїх най­менших, то Мені вчинили» (Мф.25,40).

Отже, через любов до Бога можна здобути успіх у любові до ближнього, а через любов до ближнього знов повернутися до любові до Бога; хто любить Бога, той любить і ближнього. Господь сказав: «Хто лю­бить Мене, той держатиме слово Моє» (Ін.14,23); «Це є Моя заповідь, щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас» (Ін.15,12). Хто любить ближнього, той виконує обов’язок своєї любові до Бога, Який переносить усе милосердя на Самого Себе Тим­то вірний служитель Божий Мойсей і виявив таку любов до братів, що волів бути викресленим із книги Божої, де був записаний, якщо не буде прощений гріх народові (Вих.32,32). А апостол Павло мав сміливість молитися про те, щоб йому бути відлученим від Христа за братів своїх, рідних йому тілом (Рим.9,3), – бажаючи, подібно до Господа, самому стати спокутною ціною спасення інших, а разом і знаючи, що не може бути відлучений від Бога той, хто з любові до Бога, ради найважливішої серед заповідей, відмовляється від милості Божої, бо такий одержить набагато більше від того, чим пожертвував. Зі сказаного видно, що святі досягали найвищого ступеня любові до ближнього.

Яку любов треба мати одному до одного? Таку, яку Господь показав і якої Він навчив, кажучи: «Щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас. Немає більшої від тієї любові, як хто покладе душу свою за ближніх своїх» (Ін.15,12­13). Якщо треба покласти і душу, то тим більше треба всіляко старатися про користь кожного, дбаючи тільки про те, щоб догодити Богові. Як можна досягнути любові до ближнього? По­перше, треба боятися відповідаль­ності за порушення заповіді Самого Госпо­да, Який сказав: «Хто не вірує в Сина, не побачить життя, а гнів Божий перебуває на ньому» (Ін.3,36). Потім, треба прагнути вічного життя, бо «заповідь Його є життя вічне» (Ін.12,50). А «перша і найбільша заповідь» (Мф.22,38) така: «люби Господа Бога всім серцем твоїм і всією душею твоєю і всім розумінням твоїм і всією силою твоєю» (Мк.12,30; Мф.22,37); «друга ж, подібна до неї: люби ближнього твого, як себе самого» (Мф.22,39; Мк.12,31). Нарешті, треба старатися наслідувати Господа, Який сказав: «Заповідь нову даю вам, щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас» (Ін.13,34).

А ще можуть сприяти любові до ближнього і такі міркування. Коли брат наш робить нам добро, то й ми полюдськи повинні виявляти до нього любов; таку любов мають і язичники, як ясно говорить про це Господь в Євангелії: «Коли ви любите тих, хто вас любить, то якої вам за те дяки? Адже і грішники люблять тих, хто їх любить» (Лк.6,32). Якщо ж ближній чинить зло, то й тоді ми повинні любити його, – не тільки за заповіддю Божою, але і як благодійника свого, коли тільки віруємо в слова Господа: «Блаженні ви, коли вас будуть ганьбити і гнати, та всіляко неправедно лихословити за Мене. Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах» (Мф.5,11­12).

У чому виявляється любов до ближнього за Господньою заповіддю, і з чого можна пізнати, коли хто любить ближнього не згідно із заповіддю? У любові дві відмінні властивості: сумувати і хвилюватися, якщо любимому погано, і радіти, коли йому добре, всіляко старатися сприяти його благополуччю. Тому, блажен той, хто сумує за тим, хто грішить, бо він зазнає страшної небезпеки. Блаженний і радіючий за того, хто чинить правильно, бо такий, за словом Писання, одержує незрівнянний набуток. Про це свідчить і апостол Павло, кажучи: «Коли ж страждає один член, страждають з ним усі члени» (1Кор.12,26), розуміючи, очевидно, в цьому випадку нездужання щодо належного догоджання Богові.

Підготовка до публікації – «Київське Православ’я»