Пресвята Богородиця і Пріснодіва Марія – це чудо і таємниця, незбагненна навіть для ангелів: «Жахнулося від цього Небо, і кінці землі здивувалися, як Бог з’явився людиною у плоті, і лоно Твоє було більш просторіше за Небеса, тому Тебе, Богородицю, Ангели і люди як Володарку вшановують», – пише автор молебного канону. Вона – Божество після Бога, як сказав про Неї святий Григорій Богослов. Однак в інших творіння святих отців цілком конкретно говориться про місце Богородиці. Зокрема, святий Епіфаній підкреслює: «У великій пошані нехай буде Марія, але поклонятися має Отцю і Сину і Святому Духу».
Про генеалогічне древо Володарки Богородиці ми дізнаємося в Євангелії апостола Луки, що говорить, що Воно походить «з дому Давидового». У так званому Протоєвангелії Якова, брата Господнього сказано, що священик Матфана одружився на Марії і у них народилося четверо дітей: Яків, який народив Йосипа, чоловіка Богоматері, Марія, яка народила Соломію-повитуху, Сови, яка народила Єлисавети, матір Іоанна Предтечі, Анна, яка народила Марію , матір Боголюдини Ісуса Христа.
Ім’я «Марія», яке Богородиці дали Її батьки, Йоаким і Анна, походить від слова з івриту зі значення «володар» – відповідно ім’я Марія може розумітися як «володарка». Але найголовнішим Її ім’ям є «Богоматір», бо Вона – матір Господа. Це було затверджено на третьому вселенському соборі в 431 році. Однак, Церква, бажаючи висловити Велику любов і величезну повагу, скеровану до Приснодіви, дала їй безліч почесних назв і епітетів. Характерним приклад в цьому відношенні є святий Нектарій, який присвятив Богоматері п’ять тисяч поетичних віршів, які увійшли до складу його «богородичних».
З Євангелій Нового Завіту ми дізнаємося, що Діва з Назарету отримала Благовіщення від Архангела Гавриїла, відвідала свою двоюрідну сестру Єлизавету, що вже носила Чесного Іоана Предтечу, народила Спасителя світу в Віфлеємі, бігла в Єгипет, щоб захистити дитину від вбивць, шукала Свого дванадцятирічного Сина в Єрусалимі, в той час як Він перебував в храмі і розмовляв з учителями, була присутня на шлюбному бенкеті в Кані Галілейській, де клопотала до Свого Сина, супроводжувала Господа в дорозі на Голгофу, пережила святі події Розп’яття, поховання Чесного Тіла і славне Воскресіння Господа і зішестя Святого Духа, що відбулося в Сіонській світлиці в день П’ятидесятниці.
Про життя Богородиці ми дізнаємося і з святоотцівської традиції, що представляє собою настільки ж авторитетне джерело, що і традиція апостольська, природним продовженням якої вона є, оскільки ґрунтується на досвіді та керівництві Святого Духа. Основними джерелами такого типу є твір святого Діонісія Ареопагіта «Про Божественні імена», похвали Успінню Пресвятої Богородиці, написані різними святими нашої Церкви, такими як Іоан Дамаскин і Андрій Критський, церковна гімнографія і іконографія. Важливі факти ми знаходимо і в оповіданні святого Іоана Богослова про Успіння Богородиці Марії.
Блаженне Успіння Богоматері сталося в 47 році н.е., коли Вона перебувала у віці 59-70 років, тобто через 25 років після Вознесіння Господа. Архангел Гавриїл, що служив Їй всі ці роки, і приніс Їй звістку про те, що через три дні Господь забере Її пречисту душу. Після цієї святої звістки Володарка Богородиця піднялася на Оливну гору і помолилася до Сина Свого і Бога. Потім, вона розповіла в церкві про майбутню подію і почала відповідну підготовку. У день Успіння благодать Божа під виглядом хмари перенесла апостолів, які знаходилися на віддалі, в будинок євангеліста Іоана в Гефсиманії, щоб вони взяли у Богоматері благословення і були присутні при Її блаженній кончині. Апостоли Павло і Тимофій, святий Діонісій Ареопагіт разом з іншими святими вже перебували тут. Богородиця втішала апостолів і радила їм молитися про спасіння всього світу до того самого ранку, коли Сам Її Син забрав Її дух.
Тоді Її богоприємне тіло в супроводі ангельського і апостольського співу було покладено до гробу і поховано в Гефсиманії, незважаючи на те, що юдеї перешкоджали цьому святому обряду. Існують відомості про те, що якийсь юдей по імені Єфунеїв, спробував перешкодити похованню Богоматері, проте руки його були відсічені невидимою силою. Але, на щастя, Єфунеїв покаявся і негайно отримав зцілення. Подібна доля чекала і тих, хто несправедливо наближався до Богородиці: вони були засліплені, але, покаявшись, знову знаходили зір.
Зрештою, апостоли поховали пресвяте тіло Богоматері і залишалися тут ще на три дні, невпинно повторюючи ангельський спів і радість. «Коли ж через три дні ангельський спів припинився, то апостоли відкрили труну, оскільки один з них, був відсутній і прибув після третього дня, побажав поклонитися богоприємному тілу. Але вони не змогли знайти Її Всесвяте тіло, бо, знайшовши тільки похоронні шати і, сповнившись невимовного пахощів, що виходили від них, вони закрили труну», – пише святий Іоан Дамаскин у своєму Другому похвальному слові на Успіння Богоматері.
Апостолом, який в день Успіння був відсутній, згідно Переданню, є Фома. Таким чином, на третій день після Успіння Богоматері, коли Вона повинна була і тілесно приєдналася до Свого Сина, апостол Фома благодаттю Святого Духа був перенесений до Гефсиманії, де побачив Богородицю, що возносилася на Небеса. Тоді Богоматір дала йому свій Чесний Пояс, який тепер, як зіницю ока, зберігає святий Ватопедський монастир.
Молебні канони до Пресвятої Богородиці.
Прекрасний день святкування Успіння Пресвятої Богородиці. Святкові тропар і кондак роз’яснюють причину цього: «У Різдві дівство зберегла єси, в Успінні ж світу не залишила єси, Богородице, перейшла Ти до життя, бо Ти Мати Життя, і молитвами Твоїми визволяєш від смерті душі наші». «В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництві незмінне уповання гріб і смерть не втримали, бо як Матір Життя до життя переніс Її Той, Хто вселився в утробу приснодівствену».
Свято Успіння Богородиці спочатку було перехідним, але згодом, за наказом імператора Маврикія, його святкування було закріплено за 15/28 серпня.
В наші дні цьому свята передує благочестивий двотижневий період, коли вечорами ми, християни, збираємося в храмах, щоб співати молебний канон до Пресвятої Богородиці.
Ми оспівуємо Богоматір, і співаємо молебний канон, оскільки твердо віримо, як і творець цього канону, що «Ніхто, хто приходить до Тебе, не відходить від Тебе посоромлений, Пречиста Богородице Діво: але просить благодаті і сприймає дароване до корисного прохання». Наш досвід незліченних благодіянь, отриманих від Небесної Володарки, не дає нам права мовчати: «Не скінчимо ніколи, Богородиця, про силу твою повідомляти, бо щоб Ти не допомагала молитовникам, хто б нас позбавив від стількох бід? Не відійдемо, Володарка від Тебе, бо слуг Твоїх спасаєш завжди від всяких бід лютих». «Не ховай глибини Твоєї милості, і безліч безсмертних чудес, і як правдиво Джерело Вічне милостей Твоїх до мене, Володарка, завжди всім сповідаю, і оголошую, і проповідую, і оповіщаю».
Ми визнаємо Владичице Богородице нашу гріховність, і припадаємо до Неї з криками відчаю, душевним і тілесним болем і скорботою, що змушують нас відчувати, що наше життя як «пекло наблизилось». Однак ми не впадаємо у відчай і не голосимо, ніби не маючи надії, але з глибини серця співаємо: «Радістю моє серце наповни, Діво, бо радості Ти прийняла виконання, гріховну печаль знищуючі». Ми покладаємо на Неї все наші надії, бо знаємо з власного досвіду, що Матір Божа – це справжня скарбниця милосердя і джерело милості, єдиний притулок світу, «клопотання до Творця непорушне». Крім того, ми просимо Її управляти нашим життям, бо є Вона «непорушна стіна і заступництво», що оберігає нас від «демонського нападу», який оточує нас і який ми самі не в змозі перемогти. Так ми, християни, переживаємо справжню літню Пасху.
У ці дні до вечора 13/27 серпня, крім суботніх вечірніх служб і свята Преображення Господнього, поперемінно співаються Малий і Великий молебні канони, творіння Федора II Ласкаря, імператора Нікейського, що жив в XIII столітті.
Про автора малого молебнем канону, ченця Феоктиста, нам нічого невідомо. Про укладача Великого молебного канону, Федора II відомо, що він був сином святого Іоана Ватаця і Ірини Ласкар. Розповідається, що імператор Феадор страждав від хвороби, яка викликала в нього глибоку зневіру і спонукало молитися про зцілення. Більш того, створюється враження, що колись він віддалився від Бога і тому часто повторював фразу «залишив Тебе, Христе». Таким чином, молитви імператора прийняли форму молебного канону до Богоматері, адже тоді він познайомився зі святою Федорою, царицею Епіру, яка дуже вшановувала Богородицю.
Саме вона навчила його у важкі моменти, і, особливо, коли його долала зневіра, звертатися до Богородиці і просити Її полегшити його біль, дарувати Божественну радість і втіху. У цьому молебному каноні «йдеться про страждання і муки однієї душі. Тут грецький імператор, гнаний, що перемагається і пригноблюємий латинянами, арабами і своїми співгромадянами, розповідає Богоматері про свої особисті скорботи, про гоніння, які він зазнає від чужинців і які називає «хмари»», – пише Олександр Пападьямандіс. Молебний канон Феадора II поширився спочатку по довколишніх монастирях, увійшовши до складу богослужінь, а потім і по всій Візантійській імперії, і став відомий як Великий молебний канон.
Традиція поперемінного читання цих двох канонів зобов’язана своєю появою однієї історичної обставині, яка мала місце в імперії в 1261 році. У цей рік, в дні царювання Михайла VIII Палеолога, без будь-яких кровопролиття було здійснено відвоювання Константинополя, що визнали дивовижним втручанням Богородиці. Тому Михайло побажав урочисто увійти в місто і піднести подяку Пресвятій Богородиці. Однак в той період в церквах співався Великий молебний канон Федора II, і необхідно було знайти рішення, як саме прославляти Богородицю. Тоді було запропоновано використовувати і більш древній Малий молебний канон до Пресвятої Богородиці. З тих самих пір Великий молебний канон став виконуватися тільки під час Успенського посту.
Таким чином, молебні канони співають в період між двома великими церковними святами, Воскресінням і Різдвом Христовим, щоб піднести молитви і прохання до Пресвятої Богородиці, нашої єдиної Заступниці до людинолюбного Бога, щоб нам була дарована милість і сила піднятися на нашу Голгофу і пережити невимовну радість Воскресіння. Оскільки не існує Воскресіння поза Хреста: воно дарується нам на Хресті.
Віддаймо ж і ми належні похвали Владичиці Богородиці, і попросимо її словами відомого проповідника Іліаса Мініатіса (1669 – 1714): «Благодатна, Славна Володарка, від невичерпного Божественного світла, де Ти відтепер радієш, стоячи перед обличчям Твого Єдинородного Сина, пішли і нам, своїм благочестивим рабам, промені цього блаженного світла, яке освятить наш затьмарений розум, і полум’я нашої волі, яка охолола в гріху, щоб ми навчилися належним чином слідувати по шляху святих виправдань. Ми, після Бога, на Тебе, Матір Божу і нашу Матір, покладаємо надії на спасіння, торжество мирної влади, перемогу благочестивих царів, твердження Церкви, турботу про рід православний і захист його благочестивого життя, присвяченого Твоєї непереможною допомозі.
Пресвята Діва, Марія, ім’я Твоє – радість, втіха, слава християн, прийми пост і канони цих святих днів, які ми співали в Твою честь, як фіміам сприятливий. Дозволь нам, благочестиво припадати в церкві до Твоєї чудотворної ікони, і в Раю побачити Твоє блаженне обличчя, якому ми поклоняємося з Отцем, Сином і Святим Духом у столітті століть. Амінь».
Іоаніс Фундуліс, професор богослов’я
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»