Сьогодні, у часе крайньої секуралізації суспільства, дуже потрібно зосередити свою увагу на одному чи не найпоширенішому на даний час гріху, а саме всім нам добре відомому і можливо не раз вживаному гріху осудження.
Зважаючи на сучасні суспільні обставини цей гріх набуває якусь особливу силу, можна сказати медичним терміном подібно до епідемії цей гріх вражає серця всі верстви сучасного суспільства від малого до великого. І ніхто чомусь не замислюється чому так відбувається. А відповідь дуже проста. Гріх осудження набуває популярності у сучасному суспільстві тому, що багато хто, з нас, насмілюся стверджувати, що основна маса не надає цьому гріху великого значення вважаючи його чимось дріб’язковим, незначним. Тому у цих коротеньких роздумах спробуємо показати всю шкідливість цього гріха.
Святе Письмо і вчення Святих Отців свідчать нам, що гріх осудження настільки великий, що він один може позбавити нас життя вічного у Царстві Небесному. Людині не дано від Бога влади судити моральний чи духовний устрій свого ближнього: «Не мстіть за себе, а дайте місце гніву Божому. Бо написано: «Мені відомщення, Я віддам» – говорить Господь (Рим.12,19; Втор.32,35).
Можливо, у деяких християн виникне думка, як же можна закривати очі, коли людина явно грішить? І чи не даний нам розум, щоб відрізнити добро від зла? Так, безперечно, ми не можемо не бачити зло і зобов’язані боротися з ним, бо воно може поширюватись, спокушаючи інших.
Преподобний Варфоломей Великий писав: «Справа, яка є дійсно погана не може бути не визнана, як погана». Отож, бувають випадки, коли ми зобов’язані сказати ближньому, що ми вважаємо його поступок осудливим. У випадку, коли поведінка ближнього може викликати спокусу і знайти послідовників.
Звернемось до книг Святого Письма. Євангеліє і Послання апостолів подають нам багато прикладів викриття вад людей, але викриття не є осудженням. В основі його не лежить усвідомлення права суду над ближнім, а любов до нього, бажання спрямувати його на істинний шлях. Святий апостол Павло не зупинився навіть перед тим, щоб публічно визнати помилкову поведінку самого апостола Петра, коли той, прибувши у Антіохію, став ухилятися від сумісної трапези з християнами, наверненими із язичників і не обрізаними по юдейському обряду (Гал.2,11-14). Не можна ж запідозрити апостола Павла у відсутності любові та поваги до первоверховного апостола. Тут мотивом для обнародування поступку була ревність до істини та викриття несправедливості стосовно християн із язичників. Тут була порушена одна заповідь (приниження апостольського авторитету) заради виконання іншої більш високої. Однак, у таких випадках слід керуватись чеснотою розсудливості та великою обережністю. Святі отці вказують на ще одну досить суттєву обставину: викриття ближнього має відбуватись не поза його очима, а у момент його присутності. Ось застереження преподобного Антонія Великого: «Добрі і боголюбиві мужі відкривають у чому-небудь поганому людей, коли вони є присутніми, а відсутніх не тільки не викривають самі, але й тим, хто намагається це робити, не дозволяють того». І все ж, якщо заради припинення спокуси з’являється потреба в оприлюдненні поступка та викритті спокусника, то порядок викриття мусить бути таким, який вказав нам сам Господь: «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди і йому викажи поміж тобою та ним самим, як тебе він послухає – ти придбав свого брата. А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох щоб , «справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків. А коли не послухає їх, – скажи церкві, коли ж не послухає церкви, – хай буде тобі як поганин та митник» (Мф.18,15-17)
Тут варто звернути увагу на останні слова Господа: «Хай буде тобі як поганин та митник». Очевидно, як для євреїв із-за спокуси перейняти гріх було небезпечно зближуватись із язичниками та збирачами податків (митниками), так і нам, християнам, не можна зближуватись із людьми, далекими по духу від Христа. Перш, ніж зважитись на публічне викриття ближнього, варто випробувати стан свого серця – чи у мирі воно. Преподобний Варфоломей Великий радить: «Коли людина, говорячи про прогріхи іншого, відчуває при цьому сум’яття почуттів, то це вже злослів’я. Якщо ж вона вільна від подібних почуттів, то це не є злослів’я, а говориться для того, щоб не збільшилось зло».
Перш ніж когось осуджувати необхідно пам’ятати таку річ, що внутрішній світ ближнього є великою тайною, яка відома тільки одному Богові. Судити по якихось зовнішніх діях і признаках і за ними робити висновки про духовність чи гріховність тієї чи іншої людини – означає заздалегідь прийти до брехливих висновків. Як і в суспільстві так і в історії Церкви ми можемо знайти багато прикладів, коли людина насправді була зовсім іншою ніж про неї думали. Нам не дано зрозуміти всю повноту людського життя, але ми чомусь інколи стараємось брати на себе сміливість судити про її цілий духовний життєвий устрій. Вимовляючи брехню на свого ближнього, ми здійснюємо тяжкий гріх і своїми ж устами виносимо вирок в першу чергу для самих себе. Тому милосердний Господь говорить нам: «Не судіть, не осуджуйте».
Коли Господь судить людину, Він враховує її можливості, як негативні так і позитивні якості, як природні так і ті які вона надбала своїм життям. Так Бог враховує де людина народилася, чи в християнській благочестивій віруючій родині, чи в невіруючій, яке отримала виховання, з ким спілкувалася впродовж життя, враховуючи природні дарування, розвиток здібності, ступінь духовної досконалості, а також при яких обставинах звершувалися ті чи інші гріховні , або добрі вчинки і багато іншого чого ми не можемо осягнути, і тільки зваживши все на терезах свого правосуддя Господь чинить суд.
Але чи таким є наш суд? Зазвичай у більшості випадків ми побачивши ті чи інші гріхи людини поспішаємо провести суд, хоча перші висновки бувають досить часто хибними. Таким вчинком ми викрадаємо Божу владу, стаємо сміливо на Його місце, чого нам не дано заповіддю.
З другої сторони Святі Отці вчать нас, що шлях людського спасіння, здійснюваний Промислом Божим, теж складає для нас велику тайну. Господь кожну людину спасає по різному в залежності від її внутрішнього устрою і кожній людині посилається те що їй на користь. Для багатьох з нас шлях спасіння складається з падінь і підйомів, тому що інакше ми би не могли усвідомити своєї немочі та змиритися. Але це не означає, що людина вже знаходиться на шляху загибелі, бо тут звершується спаситель ний Божий Промисел, який веде людину до очищення. Тому не слід нікого осуджувати.
Також ми з вами не можемо знати, яке наш ближній котрого ми осудили приніс покаяння за здійсненні гріхи: скільки піднесла до Бога покаянних молитов, скільки гірких пролила сліз через те, що образила Бога. Підтверджуючи цю істину преподобний Іоан Ліствічник говорить: «Я бачив людину, яка згрішила явно, але в тайні покаялася, людину яку я осудив, як блудника, була вже ціломудреною в Бога, умилостививши Його чистосердечним розкаянням». А в іншому місці цей же подвижник християнського благочестя говорить: «Деякі явно впадали у великі прогрішення, але великі добродійства здійснювали таємно: і ті які любили висміювати їх залишилися обманутими, ганяючись за димом і не бачачи сонця».
Ми не маємо права нікого осуджувати ще й тому, що нам невідомий кінець людського життя. Трапляються випадки, коли людина занурюється в таку безодню гріха і беззаконства, що уподібнюється до самих бісів, але потім приходить швидка переміна і людина за короткий період часу приносить таке глибоке покаяння, якого ми можливо не принесемо за все своє життя. І в цьому теж потрібно вбачати Промисел Божий. Приведемо приклад такого покаяння. Один чоловік, мав успіх у смиренні, проводив самітницьке життя в Єгипті. В місті в нього була сестра, яка займалася розпустою, і загубила багато душ. Старці вмовляли цього чоловіка, щоб він пішов до сестри і відвернув її своїми напоумленнями від цього гріха. Дізнавшись про прихід брата з пустині, вона дуже зраділа і залишила своїх любовників яких пригощала, і з непокритою головою вибігла на зустріч братові. Коли вона побачила його і хотіла обійняти, він сказав їй: «Сестро моя люба! Пошкодуй свою душу, тому що багато людей гине через тебе. Подумай, які муки приготовані для тебе, якщо не покаєшся негайно?». Вона здригнулася і запитала: «А ти дійсно знаєш, що ще є для мене якась надія на спасіння?». Він сказав: «Якщо ти забажаєш, то в тебе є досі надія на спасіння». Вона впала до ніг брата і просила його, щоб він забрав її в пустиню. «Йди, – сказав він, – накрий голову свою і слідуй за мною». «Ідемо скоріше, – відповіла вона, – краще мені пройти між натовпом людей, з непокритою головою, ніж вертатися в дім гріха!». Під час ходьби брат навчав її покаянню. Побачивши йдучих на зустріч монахів він сказав їй: «Зійди з дороги, поки пройдуть монахи, не всі ж знають, що ти моя сестра». Вона це зробила. Монахи пройшли і він покликав свою сестру: «Продовжимо наш шлях». Вона не відповідала йому. Підійшовши до неї брат побачив, що вона померла, а її ноги були всі в крові, тому що вона була без взуття. Тоді плачучи і ридаючи, сповістив він старцям проте, що сталося. Одному із старців Бог відкрив, що покаяння прийняте тому що вона рішуче відкинула всяку турботу про земні блага, знехтувала всім для зцілення своїх гріховних ран і омила їх сльозами і кров’ю. і може в цьому місці були люди з фарисейською праведністю, які осуджували її як велику блудницю. Але ось блудниця вже оправдана і перебуває в Царстві небесному, а вони назавжди будуть позбавлені його за осудження і лицемірну праведність.
Святі Отці повчають, що тут на землі дуже важко розпізнати праведних і неправедних і тому ми не повинні нікого осуджувати. В церкві існує багато прикладів, коли багатьох великих людей називали грішниками і мали для цього підстави і твердження. Але після їх смерті Бог відкрив, що уявні грішники були великими Божими угодниками. Для кращого розуміння цієї істини ми звернемось до повчань святителя Димитрія Ростовського: «Важко в цьому житті відрізнити овець від козлів (Мф.23,35) так само як в нічній темряві важко відрізняти дорогоцінний бісер від простого каміння. Буває, що когось вважають козлом, а насправді він вівця Христова, святий і праведний. Або навпаки ті які здаються нам праведниками, а в судний день виявиться, що душа цих людей нечиста і буде осуджена на віки, а видима нечистота багатьох виявиться чистою і буде прославлена». Але святитель Димитрій не зупиняється на цьому. Він говорить, що не тільки важко відрізнити праведних від грішних на землі, але і ті які здаються праведними і призначені для Царства Божого будуть відкинені.
За що ж будуть вигнані ці християни, що доклали так багато зусиль. На це святитель Димитрій, посилаючись у свою чергу на древніх Отців Церкви з глибоким зітханням викликує: «О суєта! О нещастя! О вічне ридання синів Царства вигнаних із свого наслідство! Не дивно було б якби виганялися за зло і беззаконне життя, як ті яких виганяє Йоанове Одкровення: «…Чародії, і любо дії, і убивці, і ідолослужителі і всякий хто любить і чинить неправду!» (Одкр.22,15). Але дивно і страшно і сильно сповнено сліз і ридань те що виганяються за добродійне життя. Чому ж? А тому, що творили свої добродійства, лицемірно, гордо і при цьому осуджували інших.
За лицемірство будуть вигнанні ті які звершують добродійства по фарисейськи, щоб здаватися перед людьми благодійними, чистими і бездоганно живучими, які творять милостиню, богомільними, святими та праведними.
За велику зарозумілість будуть вигнані ті сини ті сини Царства котрі чинять добро не для того, щоб показатися людям, хоча і втайні здійснюють свої добродійства, і тільки один Бог знає про них, але в своїх думках вони горді, вважають себе святими, досконалими, праведними, добродійниками немічних, грішників вони осуджують, а себе вважають добрими синами Царства. І за що вони будуть вигнані. Тільки за високу думку про себе, за гордість.
А осудження, за вченням Святих Отців є плодом гордості. Скажіть чи є хто серед нас хто б не володів цим диявольським гріхом, хто з нас не підноситься якщо не однією то іншою справою? Хто з нас не осуджує своїх ближніх? Отже наше спасіння теж знаходиться в небезпеці. Часто ми не знаємо і не розуміємо свого внутрішнього устрою. Хоча деколи говоримо: «Та я не вважаю себе кращим від нього» (тобто того кого осуджуємо), але це самообман, якщо осуджуємо, то значить вважаємо себе кращими.
Але чому ж ми бачимо людей, поганими, злими підступними і так далі. Святі Отці говорять, що причина цього заключається не в людях котрі нас оточують, а в нас самих. За словами Святих Отців, світ який нас оточує ми сприймаємо в залежності від нашого внутрішнього устрою. Для чистих всі здаються чистими і добрими, а для злих і переповнених пристрастями всі є поганими і злими. Так один із древніх отців, саме преподобний Ісая говорить: «У кого чисте серце той всіх людей вважає чистими, але у кого серце осквернене страстями, той не вважає нікого чистим, а думає що всі подібні до нього». А інший отець говорить: «Чистотою нашої думки ми можемо бачити всіх святими і добрими, коли бачимо їх поганими то це відбувається від нашого внутрішнього устрою».
Отже якщо люди здаються нам поганими і ми їх осуджуємо, це значить, що ми хворі, але хворі духовно і потребуємо духовного лікування.
Деколи ми не тільки осуджуємо когось, але і вводимо у спокусу ближніх коли говоримо, що якась людина погана бо в неї є якісь недоліки. Чинячи так ми підпадаємо під страшне осудження за словами Христа: «А хто спокусить одного з малих цих, віруючих у Мене, тому краще було б, якби повісили йому камінь млиновий на шию і потопили його в морській глибині. Горе світові від спокус, бо повинно прийти спокусам; але горі такій людині, через яку спокуса приходить» (Мф.18,6-7).
А ми вводимо у спокусу наших ближніх, які можуть б бути ще слабшими від нас і передадуть цю брехню іншим. І так від одного джерела може потекти потік зла на людину, можливо зовсім невинну, а часто так воно і трапляється. За такі нерозумні вчинки настигає нас гнів Божий: деколи Господь допускає нам самим впадати ті гріхи і немочі, за які осуджували ближнього, а деколи піддає тяжким спокусам і скорботам, щоб ми усвідомили свою провину і виправилися.
Часто ми жаліємось, що в нас кам’яне серце і немає щирого смирення і покаяння. Святі Отці вважають, що коли ми страдаємо хворобою осудження, Господь відбирає від нас дар Благодаті істинного покаяння. Преподобний Ісаак Сирін стверджує: «Людина яка дала волю своєму язику говорити про людей добре і погане, недостойна благодаті покаяння». Теж саме говорить преподобний Ісая: «Хто осуджує грішників, цей виганяє із себе покаяння».
Ще Святі Отці стверджують, що осудження може погубити нашу душу. Преподобний Іоан Ліствічник пише: «Як гордість і без іншої пристрасті є спроможною погубити людину, так і одне осудження може погубити людину, бо фарисей за це був осуджений».
Деколи ми осуджуємо керівників і духовенство і досягаємо великого успіху. Але якщо б ми знали, яку дамо відповідь за цю сміливість, то боялися б у думках допускати це. Життя святого апостола Павла дає приклад, того як поступати, коли наша неміч прагне осудити того чи іншого пастиря. Коли апостол Павло став на суд перед синедріоном. «Первосвященик на ім’я Ананія звелів ти, що стояли перед ним, бити його по устах. Тоді Павло сказав йому: Бог буде бити тебе, стіно побілена! Ти сидиш, щоб судити мене за законом і, проти закону, велиш бити мене. А ті, що стояли перед ним, сказали: первосвященика Божого ганьбиш? Павло сказав: я не знав, браття, що він первосвященик; бо як написано начальника народу твого не лихослов» (Вих.22,28), (Діян.23,2-6).
Ми бачимо, як тільки апостол Павло дізнався, що це первосвященик, то зразу ж попросив прощення, за те що через незнання переступив заповідь забороняючу осуджувати керівництво. Адже ж він як первоверховний апостол мав владу вчинити інакше, він мав право викривати первосвященика, як порушника закону і як Христового ворога і Його вчення, але виконуючи заповідь не сміє, а залишає місце для суду Божого. Тож поступаймо і ми так само в подібних випадках.
Отже дорогі брати і сестри, якщо ми настільки немічні, що не в силі вважати людей добрими і кращими за себе, тож будемо примушувати себе не судити про людей, як вчить, апостол Павло: «А ти чого осуджуєш брата твого? Або чого зневажаєш брата твого? Усі ми станемо перед судом Христовим.
Тому коли нас спокушає гріх осудження пригадаймо собі всім нам добре відомі слова покаянної молитви преподобного Єфрема Сиріна: «Господи, дай мені бачити прогрішення мої і не осуджувати брата мого!».
Шляхи подолання осудження
Зрозуміло, немає остаточних і конкретних рецептів для того, щоб твердо й остаточно застрахувати себе від осуду. Живе життя не вкладається в якісь чіткі рекомендації, і для будь-якої конкретної людини або для певного типу характеру може бути різний підхід. Наприклад, людям гнівливим, емоційним і схильним до категоричних оцінок слід пам’ятати про відносність і приблизність, а значить, і ймовірну помилковість їх суджень про ближніх. А для тих, хто сам боїться проявити свою життєву позицію і висловити свою думку (як правило, людей боязких і недовірливих, що бояться в тому числі когось засудити, схильних до відчаю від самих себе), навпаки, потрібна велика внутрішня свобода і розкутість. Поки ми живемо на цьому світі, завжди є можливість зривів і падінь, але на помилках ми вчимося; головне не упиратися в гріхах, з яких найбільш універсальний – гріх гордині, найчастіше і виявляється в пихатості над ближніми і засудження їх. Варто, однак, пам’ятати про наступні моменти.
1) У чому засуджуємо або підозрюємо інших, найчастіше це маємо самі. І цим викривленим баченням судимо своїх ближніх, зі свого певного внутрішнього досвіду. Бо як могли б ми інакше мати поняття про передбачувані пороки? «Для чистих все чисте, а для нечистих і невірних немає нічого чистого, але осквернені розум їх і совість» (Тит. 1, 15).
2) Часто в такому осуді криється бажання піднятися над судимим і показати себе, що вже я-то точно до цього непричетний, але в реальності з цим є сусідами лицемірство і упередженість. Якщо судимо ближнього, то повинні були б так само підходити й до самих себе, проте частіше виходить, що себе готові пробачати і виправдовувати, собі бажати вибачення і поблажливості більше, ніж іншим. У цьому є вже несправедливість нашого суду, а засудження – свідомо несправедливий суд.
3) Якщо хочемо поділитися думками один з одним про відому особу, її можливі переваги чи недоліки, то краще запитати себе: для чого і з якою метою … Якщо поділитися побоюваннями і болем про того що грішить, попередити людей про можливі небажані наслідки, пов’язаними з багаторазовими і повторюваними вже контактами різних людей з цією особою, знемагаєму відомим пороком, – це цілком природний крок, і навіть потрібний, щоб запобігти множення нових спокус. Якщо ж просто в черговий раз пообговорювати і «відвести душу», виливаючи свою неприязнь, – тут і справді до пустослів’я й осуду недалеко. Важливий намір і внутрішній стан оповідача. Якщо всередині душі мир, то від осуду він цілком застрахований.
4) Зрив на осуд відбувається від нестачі любові і прощення кривдників. Поки ми живемо, у нас завжди можуть бути вороги чи недоброзичливці. Любити ворогів своїми природними силами неможливо. Але молитися за них, за словом Євангелія, і не бажати їм зла і помсти – вже цілком може бути нам під силу з самого початку, і в цьому малому треба намагатися утвердитися. Бачачи мале, Господь дасть з часом більше, тобто натхненну любов згори. «Любов же довготерпить, любов милосердствує, не величається, не мислить зла» (1Кор.13,4-5), і тоді, як казав блаженний Августин, «люби і роби, що хочеш». Навряд чи любляча мати стане засуджувати свою недбайливу дитину, хоча заходи до її виховання буде приймати, аж до можливого покарання, якщо буде потрібно.
5) Часто нам може здаватися, що люди, які виражають різкі оцінки про відомих нам осіб, засуджують їх. Насправді ж ми не можемо з вірогідністю стверджувати, що інші навколо нас осуджують, якщо самі про себе не завжди впевнені, чи осуджуємо ми. Тільки я сам в кращому випадку і можу сказати про себе, виходячи зі свого внутрішнього стану, осудив я чи ні; чи є в мені неприязнь, бажання зла і жага помсти при негативній оцінці.
6) Ми можемо самі множити навколо себе осуд, провокуючи на нього немічних. Треба пам’ятати, що з православних християн, хочеш чи ні, питається більше, ніж з інших, і не тільки Богом спитається в майбутньому, а й оточуючими вже тут і зараз. З осіб, наділених духовним саном, попит ще суворіший і вимоги вищі. Якщо достовірно відомо про гріх ближнього, гріх треба рішуче відкинути, грішника ж пожаліти і помолитися про його напоумлення, пам’ятаючи, що сьогодні впав він, а завтра це міг би бути кожен з нас. Негативний приклад теж повчає: «Відступися від зла і роби добро, шукай миру і йди за ним» (Пс.33,15). «Бо така Божа воля, щоб ми, роблячи добро, загороджували уста неуцтву нерозумних людей» (1Петр.2,15).
Господь вимагає від нас наслідувати його милосердя і повчає не осуджувати ближнього ні в словах, ні в думках. Ось приклад. Один старець у думках своїх осудив брата, що згрішив. Вночі прилетів до нього ангел, несучи душу осудженого. «Брат, про якого ти подумав вчора, помер – сказав ангел. – Господь питає, куди помістити його душу за той гріх, за який ти його осудив?». Жахнувся старець. Зрозумів глибину свого падіння і свою співучасть у намірах сатани.
Як же подолати цю ваду – осудження інших?
Святі отці подають наступну схему (поради):
1. Осуджувати себе за осудження ближніх.
2. Утримуватись від осудження словом.
3. Утримуватись від осудження у думках (стримувати свою думку).
А ось формулювання (лозунги) для християнина архиєпископа Іоана:
1. Я не маю права осуджувати.
2. Я не повинен осуджувати.
3. Я не звик осуджувати.
4. Я боюсь осуджувати.
5. Я не хочу осуджувати.
6. Я не можу осуджувати.
7. Я не люблю осуджувати…
Осудження відпаде, коли згадаємо нашу безмежну заборгованість перед Богом. А, між іншим, наші невблаганність, безжалісність до людей загороджують шляхи Божого милосердя й до нас, віддаляючи нас від Бога.
Нагорода за не осудження
Ненависним є гріх осудження в очах Божих. Тому осудження ближнього, безперечно, принесе християнину покарання. Ось що пише з цього приводу старець Силуан із Старого Афону: «Господь своєю благодаттю дає душі силу, ревність до добра, і все їй так легко і зручно… Коли ж душа превозноситься над тими, хто живе нечестиво і починає їх осуджувати, то втрачає ту благодать, яка їй допомагала виконувати заповіді Божі».
І не розуміє душа, як це сталось. Так було добре, а тепер все важко. І молитись не хочеться, і сльози пропадають. Сумно, але не треба лякатись: це Господь виховує милостиво душу… А якщо душа стане смиренною, тоді відійде спокуса, прийде умиротворення, спокій і все погане згине.
А старець архимандрит Захарій говорив: «Осуджуючий у деякій мірі не може бути смиренним. А без смирення – немає спасіння». Варто зазначити, що в очах багатьох віруючих цей гріх вважається досить незначним. Але тягар його підсилюється тим, що він постійно повторюється і лежить на душі, як груда важкого каміння, яку важко зсунути й покаянням.
А між тим, за подолання гріха осудження ближнього Бог обіцяє найбільшу із милостей – прощення гріхів людини. «Не судіть, щоб вас не судили». (Мф.7,1). Отож, варто настирливо прагнути до подолання цього гріха, адже винагорода – безцінна.
Підводячи підсумки своїх роздумів про гріх осудження хотілося б звернутися до всіх хто буде читати ці роздуми: не осуджуймо й зможемо полюбити кожного, не осуджуймо й не матимемо ворогів. Сприймаймо ворогів, як хворих людей, які вражені тією ж хворобою що й ми тобто гріхом і які, потопаючи у гріхах, потребують нашої допомоги. Пам’ятаймо, що краплина Божої благодаті у будь-який момент може торкнутись наших сердець як праведних так і грішних, пом’якшуючи, очищаючи, омиваючи та преображаючи їх. Пам’ятаймо, що кожен із нас може піднятись від низин гріха до висот святості. А суд? Остаточний, завершальний суд належить Господу. Його не уникне ніхто з нас.
Мудрість життя – не бути вимогливим до людей, прощати без кінця, адже ми самі потребуємо прощення завжди. Тому будьмо поблажливими, з любов’ю приймаймо ближнього, усвідомлюючи, що наші сьогоденні труднощі та негаразди є надто крихітними та мізерними перед обличчям вічності.
Впорядковано свящ. Іваном Голубом