АСКЕТИЧНЕ УСАМІТНЕННЯ І ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО

Природно, що тверда позиція аскета по відношенню до людського спілкування викликає в душі людини епохи технічного прогресу неоднозначну і часто суперечливу реакцію.

І, насамперед, сучасна людина, що невпинно осуджує непохитну життєву позицію аскета, можливо, відчує велике здивування, якщо проаналізує свою власну товариськість. Тому що, як було відкрито психологією, все, чому людина противиться, все, що вона наполегливо заперечує, йде корінням в її власний внутрішній світ. Агресія, як нав’язлива ідея, підтверджує внутрішню схильність людини до того, проти чого вона повстає. Таким чином, наскільки б природною в очах сучасного людини не уявлялася сувора самітність аскетичного життя, настільки й виявляється глибокий зв’язок людини з цієї самітністю. Тому ми можемо задатися питанням: коли сучасна людина критикує аскетичну тишу, то чи означає це, що одночасно вона засуджує і власну самотність, яка несвідомо прихована в глибинах її людської сутності?

Психологічні функції відторгнення і демонстрації несвідомого можуть допомогти сучасній людині внести ясність у протиріччя, які вона приховує усередині себе.

Якщо зовнішні психологічні прояви сучасної техногенної людини є «відцентровими», тобто мають яскраву екстравертність, то несвідома частина її особистості страждає від накопичення відкинутих прагнень, які, навпаки, мають «доцентровий» характер, іншими словами – інтровертність. Тобто, коли сучасна людина зацікавлена у засудженні суворості чернечої тиші, вона, по суті, вступає в діалог з несвідомою стороною особистості, зі своєю відкинутою схильністю до інтровертності. Те, що вона заперечує її, означає, що вона її ненавидить, бо спрямованість особистості на зовнішній світ нав’язується людині сучасним суспільством.

Але з іншого боку, людина жадає цієї тиші, оскільки несвідомо відчуває її спасительну властивість.

Крім того, хто встановив, що для особистості сучасної людини товариськість є незаперечним авторитетом і її ключовою характеристикою? Безумовно, що зовнішня сторона сучасного життя має яскраво виражений соціальний характер. Але хто зможе довести справжність і непідробленість цього соціального спілкування?

У безперечно трагічному повсякденному сучасному житті можна знайти величезну кількість підтверджень разючої самотності сучасної людини. Технічний прогрес породив суспільство абсолютно «технічне», «механічне», яке так часто руйнує людські почуття і незворотно пригнічує міжособистісні стосунки. Сучасна жорстокість, байдужість до ближнього, злочинність, моральна черствість і багато інших згубних факторів людського життя наочно показують людиноненависницьку спрямованість нинішнього суспільства. І тому спроба сучасної людини вирішити свої внутрішні протиріччя відкриває шлях до самопізнання і руйнує помилкові ідеали та уявні почуття «соціального» суспільства. Сучасний представник техногенного суспільства, піддаючи критиці аскетичне усамітнення, несвідомо прагне до нього. І, хизуючись своєю зовнішньою товариськістю, людина неминуче відчуває трагічність своєї самотності. Тому, справляючи враження соціальної людини, вона, по суті, відсторонюється від довколишніх людей. Внутрішні конфлікти прирікають людину на асоціальну самотність. Така людина не готова до діалогу з аскетом, що перебуває в тиші, і водночас вона не в силі критикувати тверду позицію відходу від людської суєти. Спілкування, в ім’я якого людина засуджує аскетичні «крайнощі», становить втечу від самотності, якої вона у той же час бажає.

Але, з іншого боку, аскетичне усамітнення має важливий соціальний зміст, який може багато чому навчити сучасну людину, що прагне пізнати свого ближнього. Аскетичний відхід від людської суєти є вищим рівнем християнського спілкування. Це твердження, безумовно, здається парадоксальним, але, тим не менше, воно правильне. Аскетичний «атомізм» – це переживання істинної відданості і любові до свого брата. Цей аскетичний парадокс певною мірою може зрозуміти той, хто, нехай лише поверхово, але знайомий зі змістом усамітненого життя. Насправді, аскет-пустельник, відданий прихильник тиші, виявляє собою «ідеального ближнього».

Головне прагнення аскета – це, звичайно, переживання Божественної присутності. Аскеза ставить своєю метою очищення душі і розуму від усього, що може перешкодити цьому прагненню. Любов до ближнього, до «брата» розуміється аскетом як плід містичного досвіду Божественної любові. Тільки коли його розум наповниться Божественною присутністю і любов’ю, він зможе полюбити свого брата з правдивим почуттям відданості і, якщо знадобиться, самопожертви. Якщо ж ця первісна «робота» – життя в єднанні з Богом – піддається перешкодам і ваганням, аскет виявляється не в змозі виконати обов’язок любові до брата, чого якраз і вимагає Божественна любов. Тому можна помітити, що аскет, не припиняючи виявляти братолюбні почуття до ближнього, досягнувши висот чесноти і святості, показує глибші прояви братської любові і розуміння.

Безумовно, незаперечним є факт, що «щоразу, коли приходить борець дати відповідь світу, душа його втрачає силу». І навпаки, настільки людина віддалиться від спілкування з іншими людьми, наскільки ж посилиться в її душі відвертість з Богом. Саме такий досвід є принципом, що визначає ставлення аскета до людського спілкування і соціальним зв’язкам, в тому сенсі, в якому їх розуміє сучасна людина.

Логічно організований мирський дух не здатен зрозуміти, що навіть у тих випадках, коли аскет уникає спілкування з людьми, за цим ховається його любов і співчуття стосовно них. Аскет уникає людей «заради Бога». А оскільки Бог є любов, то переживання Божественної присутності, як невичерпного джерела істинної любові, дає аскету можливість полюбити свого брата «Божественною любов’ю».

Але у випадку любові до брата хтось може розглядати аскетичний «парадокс» і «суперечливу» психічну та духовну поведінку. «Хочеш, – запитує авва Ісак, – здобувати любов до ближнього в серці своєму, як того вимагає євангельська заповідь? Віддали його від себе, і тоді в тобі розгориться полум’я любові до нього, і радість побачить його, як при вигляді ангельського світу». Дистанція по відношенню до ближнього зрощує євангельську любов у внутрішньому світі аскета. Йдеться про якесь екзистенційне протиріччя, яке закладає міцну основу психологічної та духовної гармонії, що є, в свою чергу, необхідною умовою істинного спілкування. «Другом стань всім людям, але перебувай на самоті в помислах своїх». Пустельний подвижник повинен любити всіх людей, дарувати їм свої почуття, своє серце, але водночас перебувати на самоті, без якої він не зможе зустрітися з Богом. «Зробися причасником всіх людських пристрастей, але тілом тримайся від них на відстані».

У цьому екзистенційному протиріччі можна побачити справжню внутрішню рівновагу, на якій ґрунтується здорове спілкування. Дуже часто сучасна техногенна людина, яка пишається своєю соціальністю, виявляється позбавленою рівноваги, оскільки вона є односторонньо соціальною, тобто яскраво вираженим екстравертом, за висловом Юнґа. Вона розчиняється в суспільстві і, таким чином, втрачає свою індивідуальність. Як може соціально розпилена людина володіти істинною любов’ю до ближнього, коли вона втратила свою внутрішню єдність? Якщо все, що вона робить, вона робить для того, щоб здаватися хорошою або ж просто заради спілкування, як вона може виявити непідробне почуття любові? Компетентні гуманітарні науки констатують трагічну самотність сучасної людини, яка своїм існуванням зобов’язана якістю спілкування цієї людини. Лише переживання власної індивідуальності як досвід духовної єдності і згуртованості, може створити і зберегти справжню соціальну поведінку. Роз’єднана і розірвана душевними конфліктами людина не може виразити себе з соціальної точки зору, оскільки не може «постати» перед суспільством і почати діалог з навколишніми людьми.

Навпаки, аскет, що живе в пустелі, володіє внутрішньою «комунікативною» рівновагою, і, незважаючи на життя вдалині від соціуму, ним рухає любов до ближнього. «Ми знаємо, – каже святий Ісак, – що без любові до ближнього наш розум не здатний просвітитися Божественною любов’ю і богоспілкуванням». Питання єднання з Богом – це питання, перш за все, «спілкування», тому що тут йдеться про встановлення взаємин з Троїчним Богом. У духовній сфері цього спілкування присутня і любов до ближнього. Таким чином, як аскет, перебуваючи на самоті, може стати учасником такого спілкування? Якби він був по-справжньому відділений від свого брата, то його розум не зміг би «просвітитися Божественною любов’ю і богоспілкуванням». Але аскет щиро любить свого ближнього і в тиші свого життя висловлює щиру соціальність.

Справжня любов до брата свого виражається, насамперед, у підтримці, наданій в головній проблемі життя – почутті провини. «Не ненавидь грішника, бо всі ми винні. І якщо заради Бога ти повстаєш на ближнього, плач за його гріхи ». І не тільки це, а й «розстели хітон свій на винного і укрий його». «Але якщо ти не можеш, – продовжує святий Ісак, – прийняти гріхи ближнього і пережити замість нього сором і провину, то хоча б не зневажай його, бо він твій брат». Аскет-пустельник вважає, що в міжособистісних, людських стосунках необхідною умовою є прояв глибокої і щирої любові, яка може заповнити всі слабкі сторони брата. Той, хто любить, не тільки приносить користь ближньому, але одночасно зцілює свою власну душу.

«Той, хто виправляє свого брата, лікує свої власні вади, але той, хто засуджує ближнього, робить ще глибшими свої власні рани».

Керуючись цією аскетичною думкою, сучасна людина може побачити живий прояв любові. Любов у цьому сенсі не є тут ані чуттєвим поривом і пристрастю, ані проявом нейтралітету. Перш за все, це сильний, динамічний взаємозв’язок, характерною рисою якого є те, що чим сильніше виявляється цей взаємозв’язок, тим повніше він зцілює себе. Той, хто знає слабкості свого брата і з повагою до них ставиться, виражає безпосередню повагу до себе самого. Поводячись благородно стосовно нього, він «виліковує власні пороки». Це обумовлює творчий характер людських взаємин. Особисте духовне зростання може бути досягнуте тільки в соціальній взаємності. І навіть якщо людина віддалиться в найсуворішу пустелю, то вона не буде відчуженою від братньої любові, яка творить і навчає. Достатньо, щоб ця любов не перешкоджала спілкуванню з Богом. Якщо дотримується ця умова, то аскет повинен виявляти глибоку симпатію до спілкування з ближнім.

«Якою прекрасною і гідною похвали є любов до ближнього, якщо ця турбота не відволікає нас від любові до Бога. Яким прекрасним буде становище наших духовних братів, якщо ми зможемо триматися і любові до них, і любові до Бога».

Але позиція аскета стосовно любові до ближнього не полягає лише в повчанні інших. Він вихваляє цю любов аж ніяк не для того, щоб спонукати інших людей їй слідувати, а самому залишитися ізольованим в абсолютній «тиші». «Багато хто з них (подвижників) диким тваринам, мечу і вогню віддали свої тіла заради ближнього». Пустельний подвижник негайно принесе в жертву свою «тишу» і навіть власне життя заради любові до свого ближнього. Такі приклади ми бачимо в численних розповідях про подвижників, де нам показані неймовірні і дивовижні багатства живої братньої любові.

Авва Агафон виявляв велику любов до ближнього і не віддавався аскезі, якщо не міг зробити щось хороше для ближнього. Намагаючись перевершити свої власні можливості виявлення любові до ближнього, він казав: «Я хотів знайти покаліченого, взяти його тіло, а йому віддати своє». «Бачиш, якою є справжня любов»?

Колись, як розповідають отці аскети, святий Макарій, відвідуючи хворого брата, під час свого візиту питав, чи немає у нього потреби в будь-чому. Хворий відповів: «Хотілося б трохи свіжого хліба». У чернечому братстві, де жила ця немічна людина, хліб пекли лише один раз, так, щоб його вистачило на цілий рік. Хвора ж людина не могла їсти черстві сухарі. Тоді «цей високоповажний чоловік враз піднявся, щоб виконати прохання, хоча був вже дев’яносторічним старцем». Зі скиту недужого брата він відбув до Олександрії. Там «помінявши сухий хліб на свіжий, він приніс його хворому братові, подолавши весь цей шлях пішки». У цьому братньому жесті можна побачити справжній соціальний зміст аскетичної тиші.

Про авву Агафона, який був «найдосвідченішим з усіх ченців свого часу, що шанував мовчання і тишу найбільше», розповідають таке.

Коли в місті, що було розташоване поблизу скиту, почалося свято, святий відбув туди, щоб продати свої рукоділля і на виручені гроші купити сухарів на цілий рік. Але йому трапилося зустріти на ринку «якогось незнайомця, кинутого і хворого». Тоді святий не упустив можливості виявити свою глибоку братню любов. Він узяв на себе турботу про всіма покинутого хворого брата. Він винайняв йому житло, щоб у того був дах над головою, зробив усе, щоб забезпечити йому швидке одужання. Водночас він працював «своїми власними руками», щоб оплачувати витрати, що виникають через його допомоги хворому. Через шість місяців незнайомець видужав, і святий повернувся в свою обитель. «Це було проявом досконалої любові».

В одному зі своїх листів святий Ісак розповідає, що якийсь отець-подвижник навчив його, що ніщо так не спасає ченця від демона гордості і блуду, як практика виконання якої-небудь «суспільної» місії. Таким чином, чернець, що доглядає за хворими та страждаючими тілесними недугами, багато поповнює духовні зусилля, які необхідно докласти, щоб звільнитися від нападів лукавого.

Однак існує і безліч інших оповідань та випадків з чернечого життя, які демонструють, яким дивовижним чином аскетична досконалість виражається в любові до ближнього. Швидше, навіть сама ця любов, що втілюються в життя, є критерієм досконалості. «Це ознака тих, хто досяг досконалості. Навіть якщо вони по десять разів на день будуть віддані вогню за любов до ближнього, їм і цього буде замало».

Таким чином, самітність аскетичного життя, що здається на перший погляд асоціальною, виявляється лише зовнішньою смиренною оболонкою, що приховує ні з чим не порівнянну духовну красу. Духовна глибина аскези в її найбільш крайньому прояві – «граничній самотності» – це досвід братньої любові, що народжується з містичного єднання з Богом, Який є зразком абсолютної і безмежної любові.

професор Іоаніс Корнаракіс

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»