У період Турецького панування інститут Церкви характеризувався суворістю і строгістю. Володіючи функцією вождя нації, Церква була єдиним важелем управління в рядах поневоленого народу, здатним зберегти соціальну зв’язок між християнами. Таким чином, прагнучи втілити в життя рішення церковних судів, інститут церкви накладає в якості покути відлучення від Церкви. Це покарання, яке представляє собою загрозу, або якусь процесуальну, репресивну або превентивну міру, зустрічається в синодальних актах, документах патріархії і сігілах.

По суті, відлучення від Церкви з церковної покути стає адміністративним заходом для досягнення соціального порядку. Незважаючи на його часте застосування в темні століття Турецького панування, воно не було до кінця прийнято свідомістю всієї Церкви, в результаті чого остаточно зійшло нанівець. Крім того, воно не увійшло до зводу церковних законів, єксомологітарії, євхології і літургійних книг Церкви.

Святий Никодим Святогорець був противником відлучення від Церкви як єпитимії, вважаючи його антиканонічним. Зокрема, він виділяв три види відлучення: 1) святе, 2) канонічне, і 3) «виходить за рамки канонів-правил». Крім того, він поділяв відлучення свого часу і того, що застосовувалося в більш ранні епохи. Він вважав, що, якщо раніше відлучення зводилося до заборони брати участь у Церковних таїнствах, то зараз воно, фактично, є великою анафемою.

Зокрема, звертаючись до свого двоюрідного брата Єрофія, єпископа Єврейського, він рекомендував йому не вдаватися до прокльонів і уникати відлучень, так як це – ознака варварства і неуцтва, забороняється святими канонами. Святий Никодим вважав, що завдання архієрея – молитися і благословляти свою паству, так само як і її ворогів (згідно євангельським словом), але не проклинати їх.

Протопресвітер Василіос Калліакманіс

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»