Справедливо твердження, що в християнстві частіше ведеться мова про гріхи, ніж про чесноти. Тому воно сприймається як шлях поневірянь, метою якого є не пошук блага, але перш за все і головним чином, уникнути зла.

Не підлягає сумніву, що подібна точка зору надає гріху більшу вагу, ніж він має в дійсності, породжує комплекс винуватості і перетворює світ Божий в світ манихейський, за панування в якому сили добра ведуть боротьбу з силами зла. Все це відбувається в цивілізації, яка шукає, з воістину маніакальною завзятістю демонструє, а часом і створює девіантну – тобто відхиляється від соціальних норм – поведінку, відтісняючи на задній план добро, про існування якого вона згадує тільки по певних датах. Адже настають щороку і свята Різдва і Великодня, з простором і часом яких здавна пов’язане буколічне уявлення про позитивну сторону життя, її людяності. Подібним чином цивілізація девіантності, видаючи нам порцію зворушливих картин, подібних музичній паузі, отримує алібі з тим, щоб продовжити свій шлях, своє існування повністю виправданою і без всяких проблем.

Припустимо, що все сказане і є сьогоднішній день сучасної цивілізації, до якої належать і в рамках якої діють християнські церкви всього світу, (це, втім, не означає, що вони є її породженням). У цьому випадку історія шляху гріха на Сході і на Заході істотно розрізняються.

Давайте з самого початку відзначимо і підкреслимо, що богословське вчення про сім смертних гріхах не має витоків в Біблії. Слова з Першого послання святого апостола Іоана про «гріхи до смерті» (5:16-17), часто приводяться в підтримку доктрини про так звані смертні гріхи, що не відносяться до якогось конкретного гріха, але, як абсолютно очевидно з контексту, стосуються заперечення факту втілення. Отже, згідно Нового Заповіту, єдиним гріхом, який веде до смерті, є заперечення втілення Слова Божого і, отже, заперечення Воскресіння Христового.

Господь караючий

Родоначальником вчення про сім смертних гріхах, що виникло в західному християнстві в VI столітті, був папа Григорій Великий, званий також Двоєсловом. Саме він помістив в центр своєї богословської концепції вчення про «вогонь очищення», чим поклав початок «похмурого середньовіччя зі страхом пекла», заснованого на «правовому» і вкрай моралістичному розумінні взаємин Бога і людини. Ці відносини будуються за схемою злочину і покарання. Гріх розуміється як злочин людини, що порушує Закон Божий, Божественну справедливість, а його подолання здійснюється шляхом покарання.

Витоками вчення про сім смертних гріхах, іншими словами, першими спробами систематизації гріхів з усіма наслідками, що виходять з цього, були списки, складені в IV ст. Євагрієм Понтійським і трохи пізніше Іоаном Касианом. Зокрема, список Євагрія включає в себе вісім тяжких гріхів, вісім помислів: обжерливість, блуд, грошолюбство, сум, гнів, зневіру, марнославство і гординю. Надалі, за твердженням Євагрія, в результаті злиття воєдино марнославства і гордині і з’явився список з семи смертних гріхів.

Необхідно, однак, відзначити, що Євагрій говорить не про смертні гріхи, але про помисли, що вражають ченців у брані з бісами, від яких можна вилікуватися, плекаючи в душі вісім ліків – по одному на кожен помисел, – що ведуть ченця до безстрастя і, нарешті , до бажаної любові.

Безсумнівно, що вчення про сім смертних гріхах не з’явилося на порожньому місці, але є своєрідним тлумаченням вищевказаних списків, «Десяти заповідей» юдейської традиції, а також богословського поділу гріхів на «тяжкі» і «легкі». Це розділення запанувало в Церкві практично з самого її заснування і було пов’язано як зі сповіддю і покаянням, так і з практикою відпущення гріхів, різної в кожному конкретному випадку.

Таким чином, тяжкі гріхи, як, наприклад, вбивство чи розпуста, які ніколи не входили в ці списки, колись могли призвести до повного виключення віруючого з лона Церкви і тому не підлягали і публічної сповіді. Давайте згадаємо тут про захоплених уявленнях того часу, коли люди вірили, що скоро гряде або навіть вже настало Друге Пришестя Христове, отже, Церква не має жодних повноважень ухвалювати рішення з приводу тяжких гріхів, бо незабаром це питання буде вирішувати Сам Господь. Але іноді, в особливих випадках, ці гріхи прощалися апостолами, і віруючий знову приймався в лоно Церкви.

Відмова Церкви від поглядів, згідно з якими ті, що важко згрішили, удостояться вибачення лише після Другого Пришестя, вперше отримали законне оформлення в XXII правилі Анкірського Собору 314 року. Там спеціально підкреслювалося, що на тих, хто вчинив умисне вбивство накладається покута і що вони удостоюються Причастя Святих Таїн на смертному одрі в кінці їхнього земного життя, а не на Страшному Суді.

Господь Людинолюбний

У той час як Захід займався складанням списків гріхів, а також їх поділом на тяжкі та легкі і їхню інтерпретацією в правовому і церковному аспектах, поставивши в центр житті християнина страх перед Господом Суддею і породжуючи психологічні комплекси провини, Схід пішов по іншому шляху.

Керуючись, головним чином, значенням людської особистості, що не вкладається в замкнуті системи якої б то не було безособової об’єктивності законів та правил, які не беруть до уваги таїнство відмінності, східні отці Церкви вперто відмовлялися ділити гріхи на смертні і не смертні і, отже, не визнавали ніякої їх систематизації.

Таким чином, єдиним «гріхом до смерті» залишалося богохульство як свідоме і нерозкаяний спротив очевидною істини, іншими словами, хула на Духа Святого. І тому навіть молитви святого про таке, грішника не будуть почуті. Або ж, як набагато красивіше сказав про те ж Симон Новий Богослов, виразкою, що веде до смерті, є будь який нерозкаяний і несповіданий  гріх, без всякого їх поділу на дрібні і великі, смертні і не смертні, серйозні і незначні. У подібній перспективі розуміння церковного життя стає очевидним, що в центрі східного богослов’я, в рамках його найвищою мірою творчої цивілізації, знаходиться людина. Людина слабка, а ніяк не злочинець, людина, що жадає прийняти зцілення, а не покарання з рук Господа Людинолюбця, з рук Бога Любові.

Особливо цікаво, що у східному християнстві, навіть за наявності того, що врозріз із загальною традицією спроби систематизації гріхів, ні в якому разі не говорилося про смертних гріхах, але лише про пристрасті і помислах. У цьому зв’язку знаменна фігура святого Іоана Лествичника, який вважав себе послідовником святого Григорія Богослова, якого він в даному конкретному випадку плутає з папою Григорієм. Іоан Ліствичник висловлюється на користь концепції семи гріхів, яка здається йому краще восьмічленних. З цього приводу він пише: «Деякі мають звичай писати про пихатість в окремої главі і відокремлювати її від гордості; тому і кажуть вони, що початкових і головних гріховних помислів вісім. Але Григорій Богослов та інші нараховують їх сім. З ними і я більш згоден; бо хто, перемігши марнославство, може володати гордістю?».

Засіб підпорядкування

З усього сказаного очевидно, що незважаючи на те, що Схід і Захід спиралися на одні й ті ж традиції раннього християнства, вони інтерпретували їх абсолютно різним способом. Не буде перебільшенням сказати, що причина цих відмінностей лежить у тих передумовах, на підставі яких кожна Церква тлумачить загальні істини минулого. Отже, саме суспільні, економічні, політичні та культурні фактори створюють той простір, то лоно, в якому розвивається богослов’я, і впливають на його розвиток. Іншими словами, розвиток богослов’я відбувається в просторі і в часі, в руслі історії, яка впливає на нього і в свою чергу сама піддається його впливу.

Таким чином, неважко зрозуміти, що «правова» і вкрай моральна концепція спасіння на Заході, в центрі якої знаходиться юридичне і формальне упорядкування поведінки людини, неминуче привела до перетворення болісного пошуку пастирського обмеження в житті древньої Церкви в засіб підпорядкування, в засіб контролю над свободою і совістю членів церковної громади. Навпаки, на Сході, де панує цілющий дух спасіння у Христі, незважаючи на всі численні впливу західної схоластики, навіть систематизація гріхів не призводила до їх поділу на смертні і не смертні, прощати і не прощає, бо, згідно Максима Сповідника, «неміч простима, а не гідна покарання».

Церква для людини

Отже, якщо Бог Справедливості в одному випадку є через своїх представників як абсолютний захисник порядку і законності, Бог Любові в іншому випадку чекає, за словами старця Паїсія, зручного моменту, щоб з відвагою привести в дію план спасіння людини, хто живе в гідності та любові. Старець пише, простим і разом з тим вичерпним чином визначаючи світ втілення Церкви благовісної, Церкви Любові і Миру, Церкви, створеної для людини: «Бог не залишить людину, що живе, наскільки вона може, з любов’ю та гідністю, що не скерована на безчинства і через те є часом переможеною, а часам такою, що перемагає в своєї боротьбі. Хто хоч трохи настроєний до того, щоб не засмутити Бога, піде в рай «в калошах». Благий по Своїй природі Бог з відвагою «заштовхне» його в рай. Він дає йому набагато більше, ніж людина заслужила, Він влаштує все так, щоб взяти її душу в той час, коли вона знаходиться в покаянні. Людина може битися все своє життя, але Бог не залишить його, забере його в найбільш відповідний час. Господь милостивий, Він усім нам бажає спасіння. Якби врятуватися могли тільки деякі, то навіщо було Христу приймати хресну смерть? Брама раю не є вузькою, вона широко відкрита для всіх, смиренно схиляючих голову, для тих, кого не розпирає гордість. Тільки б вони покаялися, віддали Господу тягар своїх гріхів, і тоді вони безперешкодно увійдуть в цю браму».

Хрисостомос Стамуліс, професор Богословського факультету Фесалонікійського університету ім. Аристотеля

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»