Православне вчення про Бога, Його відношення до світу, про світ та людину знайшло своє вираження в слові, тобто істина, яка завжди перебуває в Церкві, воплотилась у слові. Джерелом же Божественної істини є не людське мудрування, а Божественне одкровення. Тайни Божественного одкровення передали нам святі пророки, апостоли та святі отці, розкриваючи свій досвід богоспілкування.

Таїни Божі та прояв Його божественної слави й промислу у світі розкривають святі угодники Божі крім слова ще й іконописом, який часто називають «богослів’ям у фарбах». Богослови підносять людину до божественних істин, до Самого Бога й через церковні піснеспіви православної Церкви. Отже всі згадані вище способи богословствувати відкривають людині Бога, Його Святість, Велич і Таїни, приводять її до участі в цих Тайнах, підносячи серця віруючих, що перебувають у храмі на богослужінні, до престолу Бога Наднебесного, закликаючи утримувати наші серця на небесах: « ᾌνω σχῶμεν τὰς καρδίας».

Цей літургічний заклик співати Богові серцем (Еф. 5,19) виражає містичний досвід святих тайновидців. В ці таємничі моменти зустрічі людини з Богом почуття людини проникнуті «і радістю і смуткон одночасно». Почуття глибокого благочестя, яким проникнутий церковний спів, приводить душу в стан благоговіння та смирення. Звісно, перед Богом недолік мистецтва очевидний, однак його недоліки зникають, якщо воно поєднується з духовними достоїнствами. Навіть більше, якщо забажаєм можемо самих себе зробити псалтирем. Однак як це зробити, коли ми плотські і співаємо Богові не «скорботним та смиренним серцем» (Пс. 50), а серцем користолюбним, надмінним? Дух хоче залишити все: храмову архітектуру, красу живопису, прибраність зовнішню та самим стати храмом й псалтирем, а «плоть бажає противного духові» (Гал. 5,17). Бог є Дух, а ті, хто «живе духом» і поклоняється Йому «духом та істиною» є поклонниками, яких шукає собі Отець (Ів. 4,23-24).

Страждання та плач є уділ впалої людини на землі і ця впала людина приходить до Церкви Христової, щоб вилити Богові свої гіркі почуття, розкрити перед Ним усвідомлення свого гіркого стану. Тому велика частина літургічних текстів Православної Церкви містить зітхання Церкви про загиблого, приреченого на смерть і вічні муки грішника, який зітхає до Бога з надією помилування, спасіння. Однак це не стан безнадійності, а усвідомлення того, що ми придбані Господу Богу дорогою ціною (1 Кор. 6,20).

Саме тому усвідомлення гріховності та немочі поєднуються в серці віруючої людини з есхатологічною радістю Царства Божого, радість надії на спасіння зі скорботним відчуттям гріховного полону. Це стан, в якому перебував пророк Давид, якого собі уподобав Господь (Дії 13, 22). Серце «скорботне та смиренне» є Святою Землею, де Господь Бог заповідає співати Йому пісні. Дух Святий сповістив, що пісня Господня не може співатись «на землі чужій» (Пс.136,4). Співати Богові, тобто славити Бога, приносити Йому жертву угодну заповідано людині. Пророк і псалмопівець Давид вигукує «все, що дише, нехай хвалить Господа», призиваючи на славослів’я Господу всесвіт. Ніщо так не окрилює душу, не відриває її від землі, не позбавляє тягарів плоті, не налаштовує так до любомудрства та презріння всього житейського, як благочинний спів та витончено складена божественна пісня – каже святитель Іоан златоуст. Дійсно, духовні пісні приносять багато користі, повчають глибин Божественної мудрості, освячують, тому що їх слова очищають душу і через них Дух Святий не бариться оселитись в тих, хто співає й слухає ці пісні з великою увагою та святим почуттям любові, вдячності або скорботи. Так було, коли Давид грав на гуслях й співав, а душа царя Саула заспокоювалась і відступав від нього злий дух та приходив мир.

Якщо хто вміє так відкрито як дитина, без лицемірства, користолюбства та надмінності співати Богу, чи він в похилому віці чи в юних літах, низький голос має чи високий, в ньому не буде ніякої вини. Душа такого хориста ціломудренна, розум пильний, серце смиренне, помисли непохитні, совість чиста. Хорист святого хору Божого з такими якостями може стати поряд з самим псалмопівцем Давидом. Така жертва Богу є подібною жерві праведників Авеля, Ноя і достойна життя самих ангелів.

Святитель Іоанн Златоустий говорить, що спів як спосіб богослів’я властивий людині є образом небесного ангельського співу. «На небі славословлять ангельські воїнства, на землі люди утворюють в церквах хори, наслідуючи ангелів у їх славослів’ю. На небі серафими взивають трисвяту пісню, на землі зібрання людей приносить Богу таку ж пісню. Утворюється спільне торжество небесних та земних істот, єдина подяка, єдине захоплення, єдина радість». Уся Церква виголошує з дерзновенням: Святий, Святий, Святий Господь Саваоф… та Осанна!..

Протоієрей Миколай (Йоник),

священик храму прп. Параскеви Сербської, Чернівецько-Буковинська єпархія

Українська Православна Церква Київський Патріархат