Знаменитий «Требник» святителя Петра Могили, що був впорядкований і виданий в середині XVII ст., напередодні національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, яскраво відбиває історичні реалії козацької доби, зокрема, епоху безперервних воєн з Османською імперією, а також і світоглядні уявлення того часу. Зокрема, йдеться про те, що безбожні народи, які нападали на нашу землю, були не тільки ворогами православної України, всього християнського світу, а й ворогами Самого Бога, Якого вони не визнавали. Тож смерть за православну віру і Церкву була особливо почесною, особливим духовним подвигом «христолюбивого воїнства», на який ішли самовіддано і з радістю. Своїми численними перемогами над ворогом козацьке військо (як реєстрове, так і запорозьке) багато чим завдячує Українській Православній Церкві, яка і благословляла, і освячувала кожен похід на захист вітчизни.

На жаль, нам не відомо, чи був у той час традиційний народний обряд проводів на війну. Українські народні думи та етнографічні матеріали XIX— XX ст. повідомляють лише про те, що козак, вирушаючи в похід, повинен був взаємно попрощатися з рідними, близькими та односельцями, примиритися з усіма, з ким сварився, одговітися й причаститися Святих Христових Таїн, а мати й сестра повинні були оплакати його як покійника [1, 80-83; 4; 5].

Все це нагадує приготування до смерті й похорону. Крім того, в народних думах, зокрема, в думі про Олексія Поповича, згадується той факт, що козаки наймали молебні за перемогу над ворогами: «Чужі козаки по церквах молебні наймали, а ми в шинку п’єм-гуляєм» [5, 78]; «То в неділю рано, пораненьку по церквах і по монастирях служби одправляють, а я у корчмі п’ю-гуляю» [5, 69].

Ця інформація цілком відповідає історичній дійсності. Переглянувши «Требник» свт. Петра Могили, який впорядковувався на основі старих друкованих та рукописних українських «Требників», ми знайшли ряд богослужінь, які повинні були забезпечити перемогу над ворогом, мир і спокій на нашій землі. Такі служби одправлялись під час нашестя чужинців в усіх храмах і монастирях, не кажучи вже про церкву, яка знаходилась у Січі Запорозькій. Найголовніші з цих молебнів два – це «Вослідованіє молебнаго пінія ко Господу Богу нашему за царя і за люди, піваємого во время брані, против супостатов находящих на ньі» [2, 136-157] та «Вослідованіє молебнаго пінія, піваємаго в нашествії варвар і в нахожденії язиков» [2, 158-182]. Ці два молебни мали глибокий покаянний зміст, адже ґрунтувались на вірі в те, що всі нещастя, війни та напади чужинців — це кара Божа за людські гріхи, а в цілому за гріхи всього народу. І отже, тільки очистившись покаянням, воїни здобували силу для перемоги над супротивниками, ставали невразливими для ворожої зброї, здобували в підтримку небесне, ангельське воїнство. Про це неодноразово наголошується в окремих виголосах і молитвах священика. Ці молебни служили після Літургії, за якою народ і воїнство сповідались та причащались Христових Тайн на відпущення гріхів.

При необхідності (коли військо вирушало в похід (в морський похід)), вищеназвані молебни поєднувалися з іншими, під час яких безпосередньо благословлялися і освячувалися військові клейноди, зброя, кораблі та самі козаки на ратний подвиг. Це — «Чин благословенія воднаго судна ратнаго, на супротивния отпущаємаго, єдинаго іли многих і благословенія воїном в них плити хотящим» [2, 238-245], «Чин освященія воїнскаго знаменія, єже єсть хоругви, і воєм благословеніє на брань» [2, 245-254] та «Чин благословенія воїнскіх оружій» [2, 254-256]. Звертаючись до Бога і Богородиці, до Небесного Воїнства на чолі з Архістратигами Михаїлом та Гавриїлом, до всіх святих – апостолів, мучеників, пророків, святителів і преподобних, а також до Животворчого Хреста Господнього, молитви благали навести жах та безсилля на ворогів, підкорити їх під ноги воїнства Христового.

Для освячення судна ратного чи багатьох кораблів (в даному разі, козацьких чайок), священик разом з кліром приходив на берег моря або річки і там безпосередньо правив молебен, у якому просив благословення Божого на ці судна, щоб Господь зробив їх страшними й жахливими для всіх ворогів, щоб до Гетьмана і до всього воїнства, які будуть плисти на них, приставив Ангела Сили, який би додавав їм сили та мужності, оберігав від бурі, великих хвиль і потоплення, посилав попутні вітри, а на ворогів -панічний жах, щоб нищив та переслідував їх. Віддаючи себе повністю на волю Божу, козаки вірили, що не власною силою, а силою Всевишнього вони переможуть будь-якого ворога. Після молебну, взявши святу воду, священик окропляв судна, промовляючи: «Благословляються судна ці скропленням води цієї священної в благополучне плавання і в перемогу над ворогами Христолюбивому воїнству в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Після цього він кропив також і Гетьмана, і все воїнство, промовляючи: «Нехай благословить вас Господь від Сіону і нехай віддасть ворогів ваших під руки вам, і нехай підкорить їх під ноги ваші во славу Свою. Ви ж будьте мужні, і нехай зміцнюється серце ваше і, уповаючи на Господа, перемагайте ворогів ваших в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Далі десницею благословляв воїнство, кажучи: «Благословення Господнє нехай буде на всіх вас завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків». Після цього церковнослужителі відходили, а воїнство відразу вирушало в плавання «во ім’я Господнє».

Бойові знамена (хоругви) та зброя освячувались у храмі. Військові прапори, як правило, освячував сам митрополит або єпископ, і дуже рідко священик (очевидно, це залежало від важливості прапора – чи був він гетьманським, полковим, сотенним чи курінним). Спочатку він служив вище згадуваний молебень, в який після прочитання канону включався чин освячення воїнського знамена. Хоругви ставились перед вівтарем, на амвоні, розпростерті. Святитель, стоячи перед престолом, як на Літургії, творив молитву, клірики ж співали на два хори, – все це відбувалося надзвичайно урочисто і святково, не зважаючи на обставини воєнного часу. Головний лейтмотив церковного співу – «З нами Бог, розумійте, народи, і покоряйтеся, яко з нами Бог!» Виголоси та прохання повторювались, хіба що додавалися особливі: «зробити знамено це страшним і жахливим для ворогів наших», дати вірному воїнству, що знамено це носить і на нього споглядає, сміливість, силу та мужність, а у ворогів, що на нього споглядатимуть, силу і мужність на страх і втечу перетворити. Під час співу тропаря і кондака Хресту Господньому (саме він зображався завжди на козацьких знаменах), святитель виходив з вівтаря і, ставши над хоругвами, читав голосно молитву до Бога Отця, щоб Він цю хоругву, на брань уготовану, освятив, і благословив, і зберіг ополченням Ангелів, щоб вона була воїнам на перемогу, а ворогам на страх. Іншу молитву, за воїнів, святитель читав, повернувшись до них лицем, і благословляв їх десницею, прохаючи Господа захистити, зберегти, спасти, очистити й радістю духовною наповнити душі їх, послати їм Ангела світлого, а для ворогів жахливого. Після цього святитель окропляв хоругву святою водою, промовляючи: «Благословляється і освячується знамення це воїнське на силу і утвердження христоіменитого воїнства, і на перемогу над усіма ворогами скропленням води цієї священної в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Після цього він брав знамено і давав у руки хорунжому, перед тим поставивши його на коліна, і промовляв: «Прийми хоругву сію, небесним благословенням освячену, і хай буде вона для ворогів християнського роду страшною і жахливою, і нехай дасть тобі Господь благодать, щоб з нею на славу імені Його пресвятого пройшов ти мужньо крізь ворожі ополчення неушкодженим в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», — і благословляв його, кажучи: «Мир тобі!» Він же, прийнявши хоругву, цілував десницю, яка її подала. Якщо там були воїни, єпископ благословляв їх словами: «Благословення Господнє нехай буде на всіх вас, а ви будьте мужні, і нехай кріпиться серце ваше, і уповайте на Господа, бо Він переможе ворогів наших!» — і окропляв усіх воїнів святою водою, знаменуючи їх хрестом.

Освячення хоругви мало майже державне значення, адже це був один з козацьких клеинодів, який вважався не лише символом влади Гетьмана, але й символом державності України (січова хоругва – символом Війська Запорозького), а полкові хоругви були звичайними бойовими знаменами, втрата яких означала поразку на полі бою. Тож і не дивно, що освячення цих знамен відбувалося так урочисто.

Інша справа – козацька зброя. Свій власний меч або шаблю освячував кожен воїн, а перед походом зброю могли освячувати всі разом. Тож випадок у Мотронинському монастирі в часи гайдамаччини (1768 р.) був, очевидно, продовженням козацької традиції. Принаймні з «Требника» Петра Могили зрозуміло, що для ХVІ-ХVIII століть це була річ звичайна.

Отже «Чин благословенія воїнскаго оружія» також відправляв святитель або ієрей. І владика, і священик для цього служіння зодягалися в повне облачення як для Літургії. Звелівши покласти зброю перед амвоном, на столі, покритому обрусом, святитель виходив з вівтаря і, обкадивши його навхрест, розпочинав молебен. В молитві над мечами і шаблями просив він небесного на них благословення, і воїнам, які піднімають їх для зміцнення і захисту Церкви Святої, і сиріт, і вдів, і всіх християн, сущих на землі (а саме так і сприймались народом козацькі війни під час турецько-татарських нападів), дати силу, а саму зброю зробити і грізною, і страшною, і побідоносною. Після молитви єпископ кропив зброю святою водою, промовляючи: «Благословення Бога, в Тройці Святій славимого, Отця, і Сина, і Святого Духа, через скроплення води цієї свяченої нехай зійде і завжди буде на оружжях сих і на тих, що їх носитимуть, для захисту і заступництва за істину Христову. Амінь». Окропляючи заодно і воїна, котрому належала зброя, святитель промовляв: «Мужайся, і нехай кріпиться серце твоє, і перемагай ворогів, уповаючи на Господа, в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Давши козаку цілувати Чесний Хрест, святитель творив звичайний денний відпуст – і всі відходили з миром.

У коментарі до молебну свт. Петро Могила зауважує: «Нехай буде відомо, що сим благословенням благословляється і меч, і шабля. Якщо один меч і одна шабля благословляється, священнослужитель промовляє лише про одне: «меч сей» або «оружжя се». Якщо ж багато, промовляє: «Мечі сі» або «оружжя сі». Це зауваження святителя свідчить, що подібний молебен був звичайним і масовим явищем в епоху козацьких воєн.

Отже, і фольклор, і писемні пам’ятки ХVІ-ХVІІ ст., зокрема «Требник» Петра Могили, засвідчують, що в основі народного світогляду тих часів були закладені глибока віра й непроминущі християнські цінності. І вирішальну роль у формуванні цих морально-етичних норм відіграла Українська Православна Церква, яка благословляла і освячувала праведну війну нашого народу за своє політичне й духовне визволення.

Джерела та література

1. [Милорадович В. П.] Прощание рекрута й рекрутские песни в Лубенском уезде Полтавской губернии // Киевская Старина. — 1897. – №: 8.

2. Требник митрополита Петра Могили. У 2 т.  Репринтне видання. – К.: Інформаційно-видавничий центр Української Православної Церкви, 2011. — Т. 2.

3. Українське козацтво. Мала енциклопедія. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006.

4. Українські народні думи. Том 2. Тексти №№ 14-33 і передмова Катерини Грушевської. — Харків-Київ: Державне видавництво «Пролетар», 1931.

5. Українські народні думи. Том перший корпусу. Тексти №№ 1-13 і вступ Катерини Грушевської. — К.: Державне вид-во України, 1927.

 Людмила Іванникова (Київ),

науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, кандидат філологічних наук