Часто запитую себе: а якою повинна бути моя смерть?
Маю безліч варіантів! Проте усвідомлюю, що, звісно, все в Божих руках…
Хоча є речі, розпоряджатися якими доручив мені Сам Господь – це моє життя.
Я можу обрати таке життя, щоб спокійно дожити до глибокої старості, дочекатися онуків, правнуків. Спочатку я забуду як звати моїх сусідів, потім родичів, потім забуду хто я і навіщо ходити саме в туалет. Зрештою, захворію якоюсь хронічною хворобою, зляжу, мене глядітимуть діти і онуки, передаватимуть мене як почесну варту, виноситимуть судна, митимуть мої сухі та неслухняні члени, перевертатимуть, щоб не було пролежнів. Я крехтітиму, лаятимусь та кидатимуся в них лайном. А вони у свою чергу будуть думати: «Коли ж він умре, зараза! Так вже дістав нас усіх! Сил нема!»
Є інший варіант. Раптова і несподівана: чи серце стало, чи нещасний випадок. Або померти від сифілісу як великий Ленін… Або як Сталін – у страху. Або як ті мільйони, яких він боявся та винищив голодом. Можна ще отруїтися горілкою, або загнутись від передозу у загидженому підвалі. Варіантів безліч.
А є ще інша смерть. Смерть у бою…
Загинути, захищаючи своє село, свій край, свою Вітчизну від ворога. Покласти своє життя за життя ближнього – це заповідь Христова: «Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх…» (Ін 15:13)
Так. Ти не дочекається онуків, можливо і дітей. Можливо і не одружишся зовсім. Тобі не загрожує старечий маразм і кидання лайном у медсестер… Але твоє життя і смерть говоритимуть за тебе. А нащадки будуть тебе пам’ятати, поважати та молитимуться за тебе.
Я не буду говорити, яка участь мені більше імпонує. Здогадайтеся самі. Але знаю одне – я маю свобідну волю, як дар від Бога – і застосувати її все ще в моїх силах. І зараз це, як ніколи, актуально.
P.S. На фото останки загиблих козаків та повстанців, що загинули, захищаючи свою землю від поневолювачів. Зберігаються вони у храмі Свято-Георгієвського Монастиря. Один з героїв загинув від шаблі, захищаючи мене. Дякую тобі, брате! Дякую тобі, мій герой! Ти справжній християнин і справжній натхненник. Твої мовчазні останки говорять нам більше ніж будь-який полум’яний ритор-оратор зі сцени Майдану. Дякуючи тобі і таким як ти героям, котрими ряснить наша земля в усіх поколіннях, ми знаємо що робити. Знаємо.
Не знаю як тебе звати – Господь відає! Нехай Господь упокоїть душу твою серед праведників. Молитимусь за тебе і надалі… І ти молись за нас, дорогий мій брате…
о. Константин Холодов