Кінець XVII – початок XVIII століття знаменує період бурхливого будівництва в Києві. Завершення доби Руїни, відносна стабілізація життя створили передумови для небаченого з часів Київської Русі будівельного буму. Козацька старшина на чолі з гетьманами прагне утвердити перемогу православної віри на землях Гетьманщини зведенням нових храмів. Поруч із новим будівництвом набуває широкого розмаху перебудова у відповідності до нових смаків споруд великокнязівських часів, розпочата півстоліттям раніше за Петра Могили [1]. Зазнають більшої чи меншої реконструкції майже всі збережені на той час давньоруські споруди: Софійський [2], Успенський (у Печерській лаврі) [3-4] та Михайлівський Золотоверхий собори [5], Кирилівська, Трьохсвятительська (Василівська) [5], Троїцька надбрамна (у Печерській лаврі) [6], Десятинна [1] церкви. Перші три з названих споруд утворюють певну виділену групу. Особливістю реконструкції саме цих пам’яток є, зокрема, значне збільшення об’єму первісних будівель і зведення шести нових бань навколо первісної головної бані храму. Ці особливості не повторюються при реконструкції жодних інших давньоруських храмів на території України.

Численні дослідники, що писали про ці пам’ятки, звичайно зосереджували свою увагу на мистецтві доби Київської Русі (ця традиція тягнеться, здається, ще з минулого сторіччя [7-8]) і лише побіжно згадували про пізніші перебудови (нерідко з осудом, як про спотворення первісного вигляду). Між тим ці перебудови часто несуть яскравий відбиток стилю своєї доби і мають незаперечну художню цінність (остання обставина вперто заперечувалася і рядом діячів ортодоксально-православної спрямованості у дореволюційний час [9-10], і “борцями з українським буржуазним націоналізмом” радянського періоду [11]). З’ясуванню художнього задуму барокової реконструкції трьох головних храмів Києва та етапів реалізації цього задуму і присвячено дану роботу.

Софійський собор. Перший храм, присвячений св. Софії, заснувала в Києві ще св. княгиня Ольга. Кам’яний Софійський собор був збудований Ярославом Мудрим (закладений у 1017 чи 1037 році), можливо, за задумом його батька – Володимира Святого. З самого початку він був кафедральним храмом київських митрополитів, тобто головним собором Русі. В ньому відбувались церемонії посадження на стіл київських князів, здійснювались поховання найбільш шанованих князів та митрополитів, зберігалися князівські реліквії. При соборі здавна існували школа та бібліотека. Після періоду занепаду митрополит Петро Могила зробив його головним православним собором України. Наприкінці XVII століття в ньому вже зберігався ряд шанованих реліквій – мощі священномученика митрополита Макарія, чудотворні ікони Миколи Мокрого, Любецької Богоматері, Куп’ятицької Богоматері [8-10, 12]. Але головною святинею собору здавна вважалася так звана Нерушима Стіна – мозаїчне зображення Богоматері Оранти у головній абсиді.

Первісна архітектура Софійського собору є новаторською і не має прямих аналогій в будівництві своєї доби. Як відомо з численних реконструкцій (І.В.Моргілевський [13], М.Й.Кресальний, Ю.С.Асєєв та В.П.Волков [2, 14] Г.Н.Логвин [15] та ін.), у давньоруську добу собор мав яскраво виражену пірамідальну композицію. Найвища головна баня була оточена чотирма меншими, ті – вісьмома іще меншими. Центральне ядро собору оточували двоповерхові внутрішні та одноповерхові зовнішні галереї. На східному фасаді так само найбільша і найвища центральна абсида оточена меншими абсидами дияконника і жертовника, а ті – ще меншими абсидами Георгіївського та Михайлівського вівтарів. Загальну пірамідальну композицію порушували лише дві башти-сходовні на західному фасаді, до того ж розміщені асиметрично відносно поздовжньої осі храму. На східному фасаді елемент асиметрії створювала князівська усипальня в північно-східному кутку собору [16]. Як показали останні дослідження, весь комплекс собору був зведений за єдиним задумом в рамках єдиного будівельного циклу [14, 15].

Загальний характер композиції зберігся і після реконструкції собору в часи Петра Могили та Сильвестра Косова (1633-1648) [1]. Про це свідчать відомі малюнки А. ван Вестерфельда (1651). Верхні частини стін завершуються ренесансними аттиками, нові декоративні деталі дістають бані та абсиди. Можливо, тоді ж (якщо не раніше) з’являються контрфорси навколо головної абсиди. На місці князівської усипальні в цей час виникає каплиця з рисами ренесансної архітектури (кругле вікно-люкарна у східній стіні над абсидою, портал із трикутним тимпаном на західній стіні), що збереглася досьогодні [16]. Але західна частина собору, де у 1625 році впали давні склепіння, очевидно, залишилася невідбудованою.

Нова реконструкція Софійського собору почалася після 1686 року при підтримці гетьмана І.Мазепи за митрополита Гедеона Святополк-Четвертинського [2, 17]. Це був перший київський митрополит, який перейшов у підпорядкування до московського патріарха. В нагороду за це він отримав грошову підтримку, яку і використав на перебудову собору [9]. Цю роботу продовжив митрополит Варлаам Ясинський [5]. Основні роботи було, очевидно, закінчено до 1695 року, про що свідчить зображення собору (східний фасад) на плані Києва полковника Ушакова [18].

Бічні частини західної зовнішньої галереї були надбудовані до рівня центрального ядра і включили в себе об’єми давніх сходових веж. Ці надбудови дістали малі вікна, позбавлені декору і розміщені асиметрично в два яруси (частина з цих вікон освітлює гвинтові сходи). В інтер’єрі було продовжено на захід західну гілку центральної хрестоподібної частини собору (при цьому, очевидно, було розібрано стіну, де розміщувалася центральна частина ктиторської фрески з портретами Ярослава Мудрого та його родини; судячи з рисунка А. ван Вестерфельда, ця стіна 1651 року ще існувала). Центральна частина західної зовнішньої галереї надбудована не була, і на цьому місці утворилася западина на фасаді. Гравюра Г.Левицького (1739) зображає тут низенький притвор із бароковим фронтоном.

Колишні зовнішні південна та північна галереї також були надбудовані. Стіни надбудованих галерей прикрасили подвійні напівколони, що продовжували вертикалі лопаток першого поверху, та великі вікна з наличниками, типовими для російської архітектури XVII століття. По верху стін собору (крім абсид) пройшов карниз, вище якого на кутах східного і західного фасадів було поставлено декоративні фронтони. Фронтони прикрасили також центральну абсиду і, очевидно, центр західного фасаду. На східному фасаді з’явилися іще три малих абсиди у східних кінцях двох внутрішніх і південної зовнішньої галерей.

Наметові верхи сходовень розібрали, на місці північного звели нову велику баню на гранчастому барабані – одну з шести, що симетрично оточили центральну з півночі й півдня (в плані вони розміщені у вершинах шестикутника, дві грані якого зорієнтовані у напрямку північ-південь, а центральна баня зсунута від центра шестикутника на схід). Пара бань, розташованих у південній та північній вершинах шестикутника, має барабани дещо більшого діаметру, декоровані лопатками. Всі нові бані отримали двоярусні завершення в дусі українського бароко. Менші бані, що оточують центральну, дістали спершу цибулясті завершення (на рисунку 1695 року), потім чотири більші з них також стали двоярусними (на гравюрі 1744 року).

З часом (найбільш імовірно, десь відразу після 1695 року) східний фасад зазнав додаткових змін: карниз по верху стін основного масиву собору було продовжено до центральної абсиди, надбудовано і прикрашено ще двома фронтонами, які сховали дві найменші бані, що оточували центральну. Ці зміни зафіксовані відомим малюнком М.Сажина (1840) і навіть найстарішими фотографіями собору ([19], с.104).

Реконструкція кінця XVII століття радикально змінила зовнішній вигляд собору. Колишня пірамідальна композиція зникла, пам’ять про неї залишилася хіба що в пірамідальному силуеті центральних абсид. Основний об’єм собору набрав масивного компактного вигляду, із западиною в центрі західного фасаду. З’явилися великі площини стін, чого раніше не було. Вище карнизів, прикрашених фронтонами, піднеслася корона з семи великих бань, головна з яких оточена ще чотирма малими. Західний і східний фасади набули майже повної симетрії. Враження від перебудованого собору добре передає гравюра Г.Левицького (клеймо відомої “Тези Заборовському”, 1739), що зображає його західний фасад.

У той же час загальне враження псує деяка асиметрія західного фасаду (спричинена асиметрією сходових веж). До того ж одна з подвійних колон другого ярусу (ліворуч від головного входу) опинилася над аркою входу до північної башти.

За часів Заборовського фронтони і головну баню собору було прикрашено бароковим ліпленням і, можливо, змінено форму центральних фронтонів на західному і східному фасадах (1744-1747) [2]. Всередині собору було встановлено грандіозний бароковий іконостас [5] (від нього зберігся лише перший ярус). Очевидно, планувалось істотно змінити інтер’єр собору, про що свідчить обтесана і прикрашена капітеллю в стилі рококо лопатка одного з хрещатих стовпів у північно-східній частині основного ядра собору, але ці плани, на щастя, не здійснились.

Протягом XVIII століття центральна частина собору дістала олійні розписи в стилі бароко [6, 20], більша частина яких була знищена в 1845-1853 роках в процесі “реставрації” давньоруських фресок [10].

Десь наприкінці XVIII – на початку XIX століття стіни собору були підперті масивними контрфорсами (відсутні на гравюрі 1739 року, зображені на рисунку 1840 року), які спотворили архітектуру фасадів, але, очевидно, зберегли собор від руйнування, спричиненого осіданням під вагою надбудов.

Такий зовнішній вигляд Софійський собор зберігав, здається, до 1882 року. В цьому році було збудовано новий притвор у центрі західного фасаду (на місці центральної частини давньоруської зовнішньої західної галереї) [5], бароковий фронтон у центрі західного фасаду замінено напівкруглим “візантійським” з великим напівкруглим вікном та мозаїчним написом. У центрі східного фасаду розібрано частину карнизу, знято барокові фронтони і розкрито дві давні малі бані, що були за ними сховані. Відтоді зовнішній вигляд собору помітних змін не зазнавав.

Успенський собор. Можна без перебільшення твердити, що Успенський собор був головною православною святинею України-Руси. Згідно легенд, зафіксованих у Печерському патерику, він був зведений за безпосереднього втручання Богоматері, яка послала до Києва майстрів-будівельників з Константинополя. Закладення (1073 року за участю київського князя Святослава, сина Ярослава Мудрого), будівництво, розпис і освячення (1089) храму супроводжувалися, за Патериком, численними чудесами. З собором пов’язані імена св. Антонія і св. Феодосія – засновників Печерського монастиря, їхніх численних соратників та наступників, також пізніше канонізованих [21]. На кінець XVII століття в соборі зберігалися такі церковні реліквії, як череп Володимира Святого, мощі св. Феодосія Печерського та св. Іуліанії, княжни Ольшанської, ікона Ігоревської Богоматері та ін. А головною святинею собору була ікона Успіння Богоматері, що вважалася дарунком самої Богородиці [12]. Починаючи з XII століття, собор служив також місцем поховання князів з династій Рюриковичів та Гедеміновичів, вищої світської та церковної знаті, багатьох визначних історичних та культурних діячів [22].

Як відомо, Успенський собор було висаджено в повітря 3 листопада 1941 року, під час німецько-фашистської окупації Києва. Але руїни детально дослідив у повоєнні роки М.В.Холостенко, створивши в цілому переконливу (дещо уточнену пізніше іншими дослідниками) реконструкцію первісного вигляду храму. Він же, грунтуючись на численних малюнках та гравюрах XVII-XVIII століть, прослідкував основні етапи його пізніших перебудов [3]. Пізніше археологічні дослідження собору продовжував В.О.Харламов [23]. Місце Успенського собору в історії давньоруської архітектури досліджували М.В.Холостенко, Ю.С.Асєєв [14] та О.І.Комеч [24].

Первісно Успенський собор являв собою тринефний шестистовпний храм з однією банею. Фасади поділялись лопатками на окремі прясла, що завершувались напівкруглими закомарами. Можна думати, що це був перший у давньоруській архітектурі храм із позакомарним завершенням стін [24]. Прясла стін були декоровані нішами та меандровим поясом. Лаконічна архітектура в поєднанні з великими розмірами споруди (майже рівними розмірам Софійського собору) створювала виняткове враження величі й могутності. Успенський собор став взірцем при спорудженні ряду давньоруських храмів – Михайлівського Золотоверхого собору та кількох інших храмів кінця XI – першої половини XII століття в Києві, соборів у Суздалі та, можливо, Ростові, збудованих Володимиром Мономахом [3].

Майже одночасно з будівництвом основного об’єму до його північно-західного кута була прибудована Іоанно-Предтечинська церква – хрещальня, так що західні фасади обох споруд стояли на одній лінії. Хрещальня зберігалася в процесі наступних перебудов і загинула разом із собором у 1941 році. Близько 1109 року до південного прясла західної стіни прибудували каплицю, де була похована княжна Євпраксія – сестра Володимира Мономаха. Каплиця, зазнавши ряд перебудов наприкінці XVII століття, проіснувала до пожежі 1718 року, після чого на її місті з’явились нові прибудови до собору. Залишки каплиці нещодавно досліджено [23]. На думку М.В.Холостенка, десь у XII столітті до західного фасаду собору було прибудовано криту паперть, що не відновлювалась після 1240 року.

В 1230 році собор постраждав від землетрусу, після чого була заново збудована головна баня, південна стіна та південна абсида.

Після татаро-монгольської навали 1240 року собор, очевидно, не зазнав особливих руйнувань і продовжував використовуватися за призначенням. Десь на межі XIII-XIV століть його стіни підпираються контрфорсами [23]. Їх добре видно на гравюрах та малюнках XVII століття. Близько 1470 року собор відбудовується – очевидно, після нападу кримського хана Едігея 1416 року – на кошти князя Семена Олельковича. В цей час були заново складені верхи абсид та частини склепінь, а західний вхід отримав портал з тесаного білого каменю, що проіснував до кінця XVII століття [3]. У XVI столітті собор знову відбудовується коштом князя Костянтина Острозького і отримує новий іконостас. З цього ж часу навколо собору починають будуватись численні каплиці – місце поховань князів, магнатів та церковних діячів [4]. Так, перед церквою Іоанна Предтечі знаходилась каплиця Єльців (до цієї родини, згідно легенд, належав св. Антоній Печерський), за нею – каплиці Трьох святителів та Іоанна Богослова, біля південно-східного кута собору – каплиця князів Корецьких, присвячена архідиякону Стефану [25]. В одній з каплиць біля південного фасаду собора було поховано в 1624 році відомого діяча українського відродження, засновника лаврської друкарні Єлисея Плетенецького. У такому вигляді собор фіксують найдавніші зображення – гравюра Тимофія Петровича 1623 року на титулі книги “Бесіди на 14 послань св. апостола Павла” (західний фасад) та гравюра 1638 року із зображенням панорами Печерського монастиря у книзі Афанасія Кальнофойського “Тератургіма” (східний фасад).

Нової перебудови собор зазнає за часів Петра Могили [1]. Її результати відображають панорама Печерського монастиря 1651р. Абрагама ван Вестерфельда (вигляд собору з південного сходу), гравюра Іллі 1661 року на титулі Печерського Патерика, гравюра А.К. 1677 року на титулі Требника (обидві – західний фасад). Південний, східний і, очевидно, північний фасади собору одержали покриття на два схили і були увінчані трикутними фронтонами, завершеними декоративними маківками. Такі ж маківки завершили кожну з трьох абсид. Прясла західного фасаду завершені трьома окремими фронтонами. Над головним нефом на захід від головної поставлено ще одну (можливо, світлову) баню, увінчану, як і головна, двоярусним завершенням. Перед західним фасадом ліворуч від входу з’явились нові каплиці.

Наступні зміни у зовнішньому вигляді собору (можливо, вони з’явилися після пожежі 1687 року) фіксують гравюра 1692 року на титулі Служебника, гравюра Федора 1697 року на титулі Євангелія (обидві – західний фасад) та план Києва полковника Ушакова 1695 року (східний фасад). В цей час симетрично до Іоанно-Предтечинської хрещальні до південно-західного рогу собору прибудовується новий Трьохсвятительський приділ, за висотою рівний основному масиву собору і також увінчаний світловою банею. В результаті вздовж західного фасаду з’являються поставлені в ряд три бані. Каплиці вздовж західного фасаду об’єднані в симетричні групи по три з лівого і правого боків від входу в собор і увінчані фігурними бароковими фронтонами. Таким чином, західний фасад собору набрав симетричного, вельми імпозантного вигляду. В той же час східний фасад, як свідчить план Ушакова, залишився без помітних змін: до основного масиву собору, як і раніше, примикали з півдня та півночі невеликі різнокаліберні об’єми каплиць.

Нові перебудови західного фасаду собору (зображень східного фасаду, що належать до цього часу, на жаль, не збереглося) відображені на гравюрах Л.Тарасевича 1702 року до Печерського Патерика, І.Мигури 1706 року на честь І.Мазепи, М.Семенова 1709 року до “Пречистих акафістів” та ін. Фронтони з ряду каплиць перед західним фасадом і центрального прясла стіни собору зняті, натомість з’явились барокові фронтони над бічними пряслами давньої західної стіни собору. Бані над Іоанно-Предтечинською церквою та симетричним до неї Трьохсвятительським приділом отримали двоярусне завершення. На гравюрі М.Семенова ззаду виглядає ще чотири бані, з яких принаймні дві мають двоярусне завершення, тоді як на інших гравюрах іззаду видно лише пару маківок. Це наштовхує на думку про можливість якихось перебудов східної частини собору між 1706 і 1709 роками, але за браком матеріалу її важко підтримати чи спростувати. Зображення Успенського собору на панегіричній гравюрі на честь І.Мазепи підтверджує, що перебудови собору здійснювалися його коштом.

1718 року в Лаврі трапилася страшна пожежа, від якої постраждали всі будівлі на верхній території монастиря, в тім числі й Успенський собор. Роботи по відбудові останнього тривали протягом 1722-1729 років. Вони фінансувалися царем, гетьманом І.Скоропадським (а після його смерті – його вдовою) та козацькою старшиною.

В результаті фасади давньоруського собору з трьох боків виявились оточеними двоповерховими прибудовами. З заходу побудували двоповерхові паперті, між якими в центрі фасаду залишилася западина. Біля північної стіни собору збудували Стефанівський приділ, який ніби продовжив на схід Іоанно-Предтечинську церкву. Вздовж південної стіни симетрично були збудовані Михайлівський (пізніше в ньому розташувалась знаменита соборна ризниця) та Іоанно-Богословський приділи. Характерно, що нові абсиди Стефанівського та Іоанно-Богословського приділів було виведено на рівень давніх бічних абсид (у Софійському соборі п’ять давніх абсид, як уже говорилось, утворюють пірамідальну композицію). Можна думати, що Михайлівський приділ був перероблений з давнішого Трьохсвятительського, оскільки розташування трьох бань в лінію вздовж західного фасаду лишилось таке саме, як на гравюрах 1692-1709 років. Так само в лінію вздовж східного фасаду було поставлено іще три бані, з них середню (над вівтарем) піднято вище, дві інші (над східними кутами) поставлено трохи нижче від західних. Барабани бань прикрашали декоративні арки та керамічні розетки. Унікальні керамічні прикраси у вигляді скульптурного фризу мала головна баня. Стіни собору членувались горизонтальним карнизом на два яруси, вікна дістали барокові наличники. Вище стін піднялися мальовничі фронтони, прикрашені ліпленням (частина з них виникла вже в 1770х роках). Особливістю собору можна вважати виняткове багатство ліпного, керамічного та живописного декору (особливо на фронтонах, абсидах та барабані головної бані).

Пізніше (зокрема, під час реставрації 1893 року) зовнішній вигляд собору істотних змін не зазнавав.

В інтер’єрі в процесі відновлення собору з’явились нові різьблені іконостаси (головний був створений на кошти І.Скоропадського; його верхні яруси були зняті в 1896 році, очевидно, за зразком Софійського та Михайлівського соборів) та настінний розпис, що визнається вищим досягненням київської школи монументального живопису доби бароко [6, 20]. Цей розпис поновлювався в1772-1777 роках і був знищений 1893 року.

Таким чином, після перебудов кінця XVII – початку XVIII століття Успенський собор зовні набрав вигляду компактного двоповерхового масиву із западиною в центрі західного фасаду. Площини стін членувалися карнизами та пілястрами. Над стінами піднімалися високі фронтони, а ще вище – розкішна головна баня, оточена шістьма меншими. Всі бані мали характерні для українського барокко двоярусні грушеподібні завершення.

Взагалі, саме Успенський собор після барокової перебудови став найдовершенішим втіленням аналізованого архітектурного типу.

Михайлівський Золотоверхий собор. Традиція пов’язувала заснування Михайлівського монастиря з ім’ям легендарного св.Михайла – першого київського митрополита, сподвижника св. князя Володимира, і вважала його найдавнішим на Русі. В дійсності монастир на цьому місці і кам’яний (на думку Ю.Асєєва – дерев’яний [14]) собор у ньому було збудовано сином Ярослава Мудрого київським князем Ізяславом і присвячено його небесному патрону – св. Димитрію. Пізніше, в 1108-1113 роках, тут будується кам’яний Михайлівський собор на кошти сина Ізяслава – київського князя Святополка, який проіснував до 30х років нашого століття. За його ім’ям і монастир став пізніше (з кінця XIV століття) називатись Михайлівським. В 1621-1632 роках Михайлівський монастир був резиденцією київських православних митрополитів Іова Борецького та Ісайї Копинського. Головною його святинею були мощі св. великомучениці Варвари, нібито принесені з Візантії принцесою Варварою Комнін, дружиною Святополка Ізяславича. Культ св. Варвари набув у XVІІ-XIX століттях надзвичайного поширення в Україні, що відбилося, зокрема, в іконописі.

Первісно храм за своєю архітектурою дуже нагадував Успенський собор Печерського монастиря, але мав менші абсолютні розміри. Це був тринефний шестистовпний хрестовокупольний храм, увінчаний, мабуть, однією банею. На сході він закінчувався трьома гранчастими абсидами. В північній частині нартексу розташовувалися гвинтові сходи, що вели на хори (М.В.Холостенко припускав існування над сходовнею малої бані [3]). Стіни членувалися лопатками на прясла, увінчані напівкруглими закомарами. До крайнього західного прясла південної стіни примикала хрещальня, подібна до Іоанно-Предтечинської хрещальні Успенського собору.

Після навали Батия Михайлівський монастир скоро відновлює свою діяльність. Близько 1470 року на місці давньої хрещальні будується на кошти якоїсь княжни Орини каплиця на честь В’їзду в Єрусалим [1, 18] . Ремонт храму здійснює близько 1621 року Іов Борецький (його коштом було, зокрема, встановлено новий іконостас). Можливо, саме тоді собор дістає нові склепіння, прясла стін отримують трикутні завершення, на осі храму на захід від головної бані з’являється ще одна. В такому вигляді споруду зафіксовано на малюнках А. ван Вестерфельда 1651 року та на плані Києва 1688 року.

Наступне зображення собору (східний фасад) бачимо на плані Києва 1695 року [18]. На ньому відсутня каплиця княжни Орини, а з протилежного боку з’явилась нова прибудова – приділ св. Варвари, зведений на кошти генерального судді Війська Запорізького Михайла Вуяхевича (пізніше він став архімандритом Печерської лаври під іменем Мелетія). На малюнку собор увінчаний трьома банями, але можна припустити, що в дійсності їх було п’ять – чотири нові бані поставлено над кутами давнього собору. Їхні гранчасті барабани по кутках були декоровані лопатками. Головна баня має двоярусне завершення, бічні та баня над каплицею – одноярусні, цибулястої форми. Подібний вигляд досі зберегла Кирилівська церква.

Нових перебудов Михайлівський собор зазнав десь між 1712-1731 роками. В цей час на місці давніших приділів було зведено нові – св. Катерини з півдня (на кошти Петра Першого та Катерини Першої, в пам’ять про порятування російської армії під час Прутського походу) та св. Варвари з півночі (на кошти київського генерал-губернатора князя Д.М.Голіцина). Кожен з цих приділів мав підвищену кубоподібну центральну частину, увінчану банею (здається, трохи меншого діаметру, ніж малі бані над основним масивом собору, і без лопаток на барабанах), до якої зі сходу примикала широка напівкругла абсида, а з заходу – прямокутний в плані об’єм, накритий односкатним дахом. На західних фасадах прибудов влаштовано по три вікна в ряд, вище, під схиленим дахом – іще по одному хрестоподібному вікну. Для сполучення з приділами в стінах давнього собору було пробито арки. Обидві прибудови виконав російський майстер Іван Матвійович. 1718 року собор отримав новий іконостас, споруджений коштом гетьмана І.Скоропадського.

Осідання прибудов призвело до руйнування центральної частини церкви [5]. Для її зміцнення північний та південний фасади церкви були зміцнені кожний чотирма парами контрфорсів, торці яких прикрасили спарені коринфські напівколони і мальовничі барокові фронтони. Такі ж контрфорси спорудили на кінцях західного фасаду, а в його центральній частині по обидва боки від входу звели дві масивні двоповерхові прибудови, увінчані розкішними фронтонами з ліпленням і живописом. Іще один такий фронтон, увінчаний скульптурою архангела Михайла, було поставлено над центральною частиною давньої західної стіни храму. Очевидно, саме тоді бічні бані собору отримали своєрідні завершення без ліхтариків під маківками (таке завершення, виконане в 1767-1769 роках, до сьогодні зберегла церква св. Михайла Видубецького монастиря). Відзначимо, що форми бань над приділами дещо інші, ніж у інших малих бань. Вікна собору було прикрашено ліпленням. Ці роботи датуються 40-ми – 50-ми роками XVIII століття [5, 26] і звичайно пов’язуються з іменем відомого київського архітектора І.Г.Григоровича-Барського [15] . Здається, вже пізніше (в основному, очевидно, на початку XIX століття) між контрфорсами з’явився іще один пояс одноповерхових прибудов, частково декорованих рустом, і рустований двоярусний притвор у центрі західного фасаду. Окремі ремонти та дрібні перебудови собору здійснювалися протягом наступних років. Зокрема, в 1888 році було знято верхні яруси головного іконостасу.

В результаті собор дістав яскраво виражену пірамідальну композицію. Головний його об’єм оточили нижчі за висотою приділи св. Варвари та св. Катерини та дві двоповерхові прибудови на західному фасаді. Між контрфорсами розмістилися низенькі одноповерхові прибудови. Завершали собор шість менших бань, поставлені навколо найбільшої – головної (форма та декор крайніх північної та південної бань трохи відрізнялися від інших, як це було й у Софійському соборі). В центрі західного фасаду між двома високими прибудовами знаходилася западина, де розміщувався головний вхід до храму. За словами Ф.Ернста, прибудови надали “усій церкві якогось казково-мальовничого барокового характеру” [5]. К.Щероцький відзначав схожість перебудов Михайлівського Золотоверхого і лаврського Успенського соборів [25].

Михайлівський собор було знищено протягом 1934-1936 років за рішенням тодішнього керівництва УРСР [11].

Подивимося тепер, як співвідносяться між собою в часі барокові перебудови головних соборів Києва.

Спочатку оновленого вигляду набуває Софійський собор. План Києва 1695 року фіксує завершення основних робіт і, зокрема, появу шести нових бань навколо головної. В цей самий час Успенський собор отримує симетричний західний фасад з трьома банями, поставленими в ряд, а його східна частина ще залишається не перебудованою. Михайлівський собор отримує чотири (?) нові бані навколо головної.

У 1715-19 роках Михайлівський собор отримує нові бічні приділи і, очевидно, ще дві бані. Тепер він має шість бічних бань, поставлених так само, як новозбудовані бані Софійського собору.

Після пожежі 1718 року, протягом 1722-1729 років, Успенський собор набирає вигляду, в головних рисах подібного до Софійського: утворюється компактний двоповерховий масив із западиною в центрі західного фасаду, шість менших бань оточують головну. Правда, розташування нових бань дещо відмінне, що зумовлено включенням до їх числа стародавньої бані Іоанно-Предтечинської хрещальні та двох інших бань, що вже існували на західному фасаді. Пізніше, у 1770х роках, собор отримує розкішне ліплення і нові фронтони.

Нарешті, протягом 1740х (?) років Михайлівський собор дістає нові прибудови, зокрема – два об’єми на західному фасаді із западиною між ними. Можна припустити, що Михайлівський монастир, економічно слабший від Лаври та митрополії, просто не мав достатньо коштів для того, щоб надати своєму собору вигляду великого компактного масиву з великими площинами двоповерхових стін і тим досягти повної схожості з Успенським та Софійським храмами. Можливо також, що завадило пошкодження центральної частини споруди.

Отже, можна зробити висновок, що трансформацію давньоруської будівлі у компактний двоповерховий масив із западиною в центрі західного фасаду, декоративними фронтонами над суцільними площинами стін та шістьма банями навколо головної вперше було реалізовано у 1690ті роки в Софійському соборі. В 1722-1729 роках такого самого вигляду (з відмінами у розташуванні бічних бань) набуває Успенський собор, де цей архітектурний тип було втілено найбільш довершено. Деяких рис цього типу (у незавершеному вигляді) набув у два етапи (1715-1719 та 1740ві роки) і Михайлівський Золотоверхий собор.

На які ж взірці орієнтувались замовники перебудови Софійського, а пізніше й Успенського та Михайлівського соборів?

Наприкінці XVII – на початку XVIII століття в кам’яному культовому будівництві на землях Гетьманщини найбільш поширеними були типи споруд, запозичені з народної дерев’яної архітектури – центричні в плані три-, п’яти- та дев’ятидільні храми, увінчані однією, трьома чи п’ятьма банями [27]. До цього типу належать, зокрема, такі шедеври, як церква Всіх святих Києво-Печерської лаври та Георгіївський собор Видубецького монастиря. Розчленовані масиви та пірамідальні композиції цих споруд мають мало спільного з розглядуваним типом будівель.

Інший, менш поширений тип представлений Троїцьким собором у Чернігові (1679-1695), собором Мгарського монастиря біля Лубен (1682-1692), неіснуючими нині соборами Великомикільського (1696) та Братського (1693) монастирів у Києві, рядом інших споруд. Це – великі тринавові храми з планом, близьким до прямокутного. На східному фасаді виступають абсиди, на південному та північному – трансепт, на західному – об’єми башт, що утворюють западину в центрі фасаду. Великі площини стін увінчані декоративними фронтонами. Завершення – головна баня, оточена кількома (звичайно, чотирма) меншими (Мгарський собор первісно мав сім бань). Ці споруди мають очевидні риси сучасного барокового культового будівництва Західної Європи і демонструють орієнтацію замовників – гетьманів І.Самойловича та І.Мазепи – на європейські архітектурні смаки.

Складається враження, що саме такі споруди були взірцем для замовників перебудов головних київських соборів. Подібність загального архітектурного образу не викликає сумніву. Відзначимо, що схожість перебудованого Успенського собору з Великомикільським помітив іще К.Щероцький [25].

Є, безумовно, і відмінності. Перебудовані собори мають п’ять (Успенський собор), сім (Михайлівський) чи навіть дев’ять (Софійський) нефів (точніше, поздовжніх членувань), тому в плані вони розтягнуті в ширину (в напрямку північ-південь), а не в довжину, як нові храми. Відповідно західні фасади новозбудованих споруд більшою мірою витягнуті по вертикалі, западини в центрі відносно більші за шириною. У перебудованих споруд відсутній виступаючий трансепт. Відрізняється кількість і розташування бань. Однак схожість у головних рисах здається незаперечною.

Таким чином, можна зробити висновок, що головні храми Києва -Софійський, Успенський та Михайлівський Золотоверхий собори, що вважалися найбільшими православними святинями міста – наприкінці XVII – на початку XVIII століття були перебудовані за єдиним взірцем, що найперше був утілений у Софійському соборі, а потім у найбільш довершеному вигляді – в Успенському. Риси цього взірця – шість нових бань навколо давньої головної (у Софійському соборі залишено ще чотири давні бані), компактний слабко розчленований двоповерховий масив та великі площини стін (відсутні у Михайлівському соборі), западина в центрі західного фасаду, а також декорація стін фронтонами, прагнення до симетрії фасадів – сформувалися під впливом нововиниклого типу храмів прямокутного плану, що найбільше увібрав риси сучасної західноєвропейської архітектури бароко. Характерно, що будівничі не пішли шляхом консервації існуючих форм чи буквального копіювання зразків традиційної грецької, української чи російської церковної архітектури. Натомість європейські смаки замовників – високоосвіченої політичної та церковної верхівки Гетьманщини – спричинили радикальноноваторську зміну художнього образу споруд, орієнтовану на поєднання традиції з новітніми художніми досягненнями.

 

Література.

1.Федір Ернст. Київська архітектура XVII віку. В зб.: Київ та його околиця в історії та пам’ятках. К., ДВУ, 1926. С.125-165.

2. Г.Н.Логвин. Софія Київська. К., Мистецтво, 1971.

3. М.В.Холостенко. Успенський собор Печерського монастиря. В зб.: Стародавній Київ. К., Наукова думка, 1975. С.107-170. М.В.Холостенко. Нові дослідження Іоанно-Предтечинської церкви та реконструкція Успенського собору Києво-Печерської лаври. В зб.: Археологічні дослідження стародавнього Києва. К., Наукова думка, 1976. С.131-165.

4. М.З.Петренко. Киево-Печерський державний історико-культурний заповідник. Путівник. К., Мистецтво, 1976.

5. Київ. Провідник. За редакцією Федора Ернста. К., вид. ВУАН, 1930.

6. Ф.С.Уманцев. Троїцька надбрамна церква. К., Мистецтво, 1970.

7. М.Берлинский. Краткое описание Киева, содержащее историческую перечень сего города. Спб, 1820. Перевидання – К., 1990.

8. А.Н.Муравьев. Путешествие по святым местам русским. СПб., 1846. Перевидання: М., Книга, 1990.

9. М.М.Захарченко. Киев теперь и прежде. К., 1888.

10. Н.Сементовский. Киев, его святыни, древности, достопамятности. К., 1900.

11. Т.Геврик. Втрачені архітектурні пам’ятки Києва. Нью-Йорк – Київ, 1991.

12. Ф.Титов. Путеводитель при обозрении святынь и достопримечательностей Киево-Печерской Лавры и г. Киева. К., 1910. Перевидання – К., УКСП “Кобза”, 1993.

13. І.В.Моргилевський. Київська Софія в світлі нових спостережень. В зб.: Київ та його околиця в історії та пам’ятках. К., ДВУ, 1926. С.81-108.

14. Ю.С.Асєєв. Джерела. Мистецтво Київської Русі. К., Мистецтво, 1980. Ю.С.Асеев. Архитектура древнего Киева. К., Будівельник, 1982.

15. Г.Н.Логвин. Киев. М., Искусство, 1982.

16. І.Ф.Тоцька, О.Ф.Єрко. До історії північної галереї Софії Київської. В зб.: Археологічні дослідження Стародавнього Києва. К., Наукова думка, 1976. С.119-130.

17. Евгений (Болховитинов). Описание Киево-Печерской Лавры. К., 1825; 1831(доповнене). Перевидання – в кн.: Є.Болховітінов. Вибрані праці з історії Києва. К., Либідь – ІСА, 1995.

18. Г.В.Алферова, В.А.Харламов. Киев во второй половине XVII века. К., Наукова думка, 1982.

19. Зодчество Украины. К., изд-во Академии архитектуры УССР, 1954.

20. П.М.Жолтовський. Монументальний живопис на Україні XVII-XVIII ст. К., Наукова думка, 1988.

21. Києво-Печерський Патерик. К., вид. ВУАН, 1931. Перевидання – К., Час, 1991.

22. Л.А.Проценко. Історія Київського некрополя. К., Укрбланквидав, 1995.

23. В.О.Харламов. Дослідження Успенського собору Києво-Печерської лаври 1986р. У зб.: Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984-1989. К., Наукова думка, 1993. С.138-150.

24. А.И.Комеч. Древнерусское зодчество конца X – начала XIIв. М., Наука, 1987.

25. К.В.Щероцкий. Киев. Путеводитель. Изд. В.С.Кульженко. К.,1917. Перевидання – К.,УКСП “Кобза”, 1994.

26. М.Г.Дегтярьов, А.В.Реутов. Михайлівський Золотоверхий монастир. К., Техніка, 1997.

27. М.П.Цапенко. Архитектура Левобережной Украины XVII-XVIII веков. М., Стройиздат, 1967.

І.А. Анисимов