Я сказав: ви – боги, і сини Всевишнього всі…

 (Пс. 81:6)

Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине…

(Ін. 17:21)

…даровані нам великі й дорогоцінні обітниці, щоб ви через них стали причасниками Божого єства» (2 Пет. 1:4)

Це незмірно висока думка Самого Бога про людину, і ця думка стала панівною в новозавітному християнському світі, хоча була висловлена ще у старозавітні часи: «Що таке є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, що про Нього Ти згадуєш? А однак учинив Ти його мало меншим від Бога, і честю й величністю Ти коронуєш його!» (Пс. 8:5 – 6). Людина – цінніша від усього сотвореного, не тільки видимого, але й невидимого. «Місце Людини в Ієрархії Божого світотвору високе й велике. Бо серед усіх творів Бог творить Людину, як сотворіння цілком виключне, призначене для особливої великої цілі, – панувати в світі й обожуватись своєю природою» [13, с. 6].

Натомість оточуюча нас дійсність, ніби заколихуючи гріховною фантасмагорією, відвертає увагу від найголовнішого – сенсу людського буття. Сучасна людина – здрібніла, залякана, стривожена, розгублена, яка свою тугу, самотність і безвихідь хоче втопити в алкоголі чи наркотиках, а чи розрубати гордіїв вузол страждань в акті самогубства, перетворюється в homo absurdus і, щоб вижити і зберегти людську подобу, вона повинна стати homo spiritus – людиною духовною.

Загрузлі в пороках, віддалені від своєї як фізичної, так і духовної природи, відчужені не тільки від Бога, а й від самих себе, ми можемо уповати тільки на Боже милосердя, на Божу любов і благодать, у якій воскреснемо і відродимося до нового життя [16].

Раз людина – це «покликаний бог», раз вона створена для того, щоб стати богом, то, знаходячись поза шляхом до обожнення, вона відчуває пустоту всередині себе, відчуває, що йде не туди. Причому спроби прикрити цю зіяючу пустоту різноманітною діяльністю не приносять радості. Можна приспати самого себе, створити навколо себе фантастичний і одночасно вбогий світ, маленький, обмежений, замкнутий на самому собі. Можна так організувати своє життя, щоб майже ніколи не залишатися в спокійному стані, наодинці з собою. Людина завдяки шуму, фізичному напруженню, телебаченню, радіоприймачу, неперервному потоку любої інформації як під впливом наркотиків може впасти в забуття, не думати, не переживати, не згадувати про те, що йде не туди, про те, що збилася з дороги, яка веде до мети. Але немає спокою бідній сучасній людині, доколи не здобуде вона щось інше, те дійсно вище, що є в її житті, воістину прекрасне і творче [5, с. 9 – 10].

Питання про ціль нашого життя дуже важливе, тому що стосується найсерйознішої людської проблеми: заради чого живемо ми на землі? Якщо людина вирішить її правильно для себе, якщо вона знайде своє справжнє призначення, тоді може відноситися правильно і до приватних повсякденних питань свого життя, до таких як відношення з іншими людьми, навчання, робота, шлюб, народження і виховання дітей. Але якщо питання буде вирішене неправильно, тоді людині загрожує невдача і в приватних питаннях. Адже правда, який сенс будуть мати приватні цілі, коли все життя людини вцілому не має ніякого смислу? [5, с. 5 – 6]

Чи може людина з’єднатися з Богом? Чи може вона спілкуватися з Ним? Чи може вона стати богом по благодаті? [5, с. 10] Яка ж мета буття людини? Ці питання (як і питання що таке є істина, правда) з давніх-давен хвилювали філософів [4, с. 57]. Не лишив їх без уваги у своєму творчому доробку і митрополит Іларіон (Огієнко).

«Митрополит Іларіон був одним з наймогутніших інтелектуалів і глибокопроникливих теоретиків, яких знала Україна за останніх два століття. Поєднання широти і повноти його думки зі щирою смиренністю і простотою людини викликають не тільки захоплення, але й з великою силою притягають до себе інших. Його філософія з особливою силою промовляє до сердець людей ідеальних, до тих, чиї душі не закам’яніли від оточуючої грубості і нечутливості цього світу»[15], – писав про Огієнка прот. Богдан Демчук з Канади.

Митрополита Іларіона бачимо в його працях в основному як православного теоретика, перекладача Святого Письма, люблячого та дуже глибоко розуміючого Українську Православну Церкву [15].

У самих основах світогляду митрополита Іларіона лежить християнська релігія. Він глибоко вірить у Христа Спасителя і в Його науку [14, с. 272]. Святитель довго й глибоко роздумував над Євангельською Правдою і Церковним Переданням та над наукою Святих Отців Христової Церкви і її глибокою християнською філософією. І він прийшов до твердого й вирішального переконання, що найбільш правдивою і найчистішою християнською Вірою є власне Православна Віра [14, с. 262].

У цій невеликій розвідці звертатимемось до того, що віримо, є правдивим вираженням прогресу власного духовного розвитку автора (митр. Іларіона (Огієнка)), що й підтверджене його працями [15], серед яких особливе місце належить твору про обоження, як ціль людського життя.

Митрополит Іларіон як письменник, який зображував дійсність, залишається однаковим протягом всієї його літературної творчості (а писав він протягом 70 років життя, причому розпочав літературну діяльність ще 15-річним хлопцем – 1897 р. [4, с. 65]). Але водночас як завзятий оборонець Православ’я він відкрився для себе і для світу лише в останні два десятиліття свого життя [15], на які й припадає написання богословських трактатів [9, с. 863].

Ще одною великою життєвою турботою митрополита Іларіона було очищення і виправлення Православ’я від неправославних впливів. На цю тему він писав книжки і статті. Так, у 1957 р. він представив на загальний огляд «Православну Віру», в якій виразно окреслив чистоту Православ’я, щоб, таким чином, уникнути непорозумінь чи неправильностей у її поданні й витлумаченні [15].

З ініціативи й благословення митрополита Іларіона 16 січня 1954 р. у Вінніпезі було засноване Українське Наукове Православне Богословське Товариство в Канаді [11, с. 101]. Згідно статуту, це Товариство «має своєю ціллю допомагати студіюванню, плеканню і ширенню богословського православного знання серед українського народу в Канаді» [11, с. 102].

Тож не випадково, що саме воно і видало, серед інших його праць («Візантія й Україна», Вінніпег, 1954; «Хресне Знамення», Вінніпег, 1955; «Таїнство Хрещення Православної Церкви», Вінніпег, 1956 та інш.), і твір митр. Іларіона «Обоження Людини. Ціль людського життя. Богословська студія. Вінніпег, 1954 р., 96 ст. Для чого живе людина на цьому світі і як наблизитись до Господа» [11, с. 102].

Праця вийшла друком коли автору було за 70 років, коли накопичений життєвий досвід підводив до пошуку відповідей на одвічне питання сенсу людського життя. До того ж більше аніж 10 років святительського служіння теж окреслили місце пошуків цієї відповіді – Церква і Її віровчення.

Таким чином особливо важлива, наголошувана митрополитом Іларіоном протягом всього його життя, думка була втілена в богословсько-філософській книзі «Обожнення людини», яку Українське Наукове Православне Богословське Товариство видало у Вінніпезі в 1954 році. Тема цієї праці, якщо дуже стисло, це те, задля чого людина живе на цьому світі, і як вона може в своїх почуттях, думках і вчинках якнайближче наблизитися до Бога. Він створив оригінальний вислів обоження для того, щоб виразити свою ідею про взаємозв’язок людини з Богом. Ця книга показує, що він був зацікавлений у християнстві як універсальній силі, а також свідчить про особливу турботу за українців [15].

Хоча творчість Івана Огієнка сьогодні активно вивчається і пропагується (навіть для цього виділена спеціальна галузь, яка називається огієнкознавством), проте його погляди на людину, її суть і призначення недостатньо досліджені. А його релігійно-філософські трактати «Як жити за Христом у світі», «Обоження людини – ціль людського життя», «Служити Народові – то служити Богові» та інші, на жаль, не доступні широкому читачеві і чекають перевидання. З огляду на це вважаємо за доцільне заглибитися у цю тему на основі текстів І. Огієнка, бо його слово, звернене до нас, допоможе пробудитися нарешті від духовної сплячки, відкрити в собі божественне начало і спрямувати всі свої духовні сили на служіння своєму народові, який, на думку Огієнка, має виконати важливу історичну і духовну місію – збудувати самостійну незалежну державу і наблизити Царство Боже на Землі [16].

Певні здогади про те, що спонукало митрополита торкнутися непростої богословської теми, дає сам автор. Зокрема у посиланні на початку твору він повідомляє, що про обоження коротко писав у варшавському журналі «Елпіс» (кн. 3-4, т. IV) відомий богослов проф. В. Арсеньєв, але не зміг використати його праці, через її відсутність. Працею І. Попова «Ідея обоження в древньо-східній Церкві» [7, с. 165 – 213; 8, с. 17 – 48] також не зміг скористатися. Проте наукова праця архім. Кипріана (Керна) «Антропологія св. Григорія Палами» (Париж, 1950) [6] багато дає для антропології, зокрема щодо обоження людини [13, с. 6-7]. Врахувавши, що докторська дисертація архім. Кипріана побачила світ незадовго перед тим (за 4 роки до «Обоження Людини»!), то можна припустити що саме під її впливом і була написана монографія митр. Іларіона, до того ж з запозиченнями (наскільки вони суттєві – це питання окремого детальнішого дослідження).

Говорячи про завдання твору «Обоження Людини» та простоту його передачі він писав: «У цій своїй праці я попильную хоч коротко дати відповідь на головне питання світотворення: яка ціль людського життя. Цебто, я хочу відповісти на найвищу загадку людства, – про його головне призначення. Відповідь хочу дати якнайпростіше, – щоб мене зрозумів кожен, хто буде читати цю мою працю. Але попереджаю, що мене може повно зрозуміти тільки християнин, і то тільки християнин практикуючий. Цебто такий, для кого Ісус Христос є Бог, для кого існують сім таїнств, і хто глибоко вірить, що наш світ створив Господь Бог. Хто не вірить у це, той не зрозуміє мене, і моя праця не заговорить до серця й душі його» [13, с. 3 – 4].

Тож як бачимо митрополит Іларіон навчає, що тільки віруюча людина може пізнати мету свого буття на землі; цією метою є обоження її, тобто таке наближення до істоти Бога, яке лиш може бути людині можливим; наближення шляхом відчуття присутності Бога у світі і в душі та шлях одночасного праведного життя вірою в Промисел Божий. Віруючі й побожні люди не відчувають потреби питати про мету, з якою Бог створив їх» [4, с. 57]. І дійсно, в «обоженні» людина, на думку прот Іоана Меєндорфа, досягає найвищої цілі, заради якої вона і була створена. Ця ціль, вже здійснена в Христі одностороннім діянням Любові Божої, являє собою і смисл людської історії, і деяке судження про людину. Вона відкрита відгуку людини і її вільному зусиллю [10, с. 236].

«Дуже зухвало говорити про обоження тому, хто не вкусив його, – говорить сучасний грецький богослов архім. Георгій (Капсаніс) автор праці присвяченої даній темі. – Але ми зважилися на те, що переважає наші сили, уповаючи на милості великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Щоб не приховати від наших братів – православних християн – цілі нашого життя, заради чого ми були створені. Щоб стало ясно, що єдиним православним пастирством являється те пастирство, яке приводить до обоження, а не ті західні зразки пастирства, які переслідують ціль етичного вдосконалення людини без благодаті Божої» [5, с. 3].

Метою християнської релігії є досягнення такої повноти богоспілкування, при якому людина вступає в найтісніший зв’язок з Божеством. В Євхаристії людина душею і тілом з’єднується з Богом, в молитві вона розумом та серцем сходить до Бога, в досвіді богоспоглядання внутрішніми очима споглядає Божество. «Бог є вогонь» говорить Біблія (Повт. Зак. 4:24, Євр. 12:29), вогонь котрий «поїдає» і винищує всяке зло і гріх, який освячує і робить все більш світлим всяке добро. Кожна зустріч з Богом є дотиком з вогнем, – пише сучасний богослов митрополит Іларіон (Алфєєв) [3, с. 255], – для одних вона смертельна, для інших спасаюча. Божество порівнюється з вогнем [2, с. 365], а людина із сіном; вогонь охоплює собою сіно, але не спалює його. Бог залишається Богом, і людина залишається людиною, сіно не змішується з вогнем, і вогонь не спалює сіно, Божество не зливається з людськістю, і людськість не розчиняються в Божестві. І разом з тим з’єднання з Богом буває настільки тісним і прилучення настільки повним, що вся людина всеціло змінюється, преображається, стає богом по благодаті. Преподобний Симеон називає обоження «дивною таємницею» і «страшним таїнством», про яке знають не всі (небагато-хто) [3, с. 261; 17].

«Віки ідуть за віками, а людство про своє духовне совершенствування, про своє обоження помалу забуває все більше та більше. Про головну ціль Християнства, про завдання нашого життя – про обоження Людини, усі ми мовчимо, – ніби у відповідь чуємо заклик від митр. Іларіона. – Мовчимо, хоч це головна, вся ціль нашого життя. І пишеться про це небагато, небагато й навчається. Бо трудно зрозуміти й сказати:

– Ми створені на обоження!

Думка така сама по собі видається незвичайною, недосягненною. Але це тільки тому, що ми її не сприймаємо всією істотою своєю, і що кругом нас так багато противного, коли Людина втрачає Образ Божий…» [13, с. 83]. Невипадково «…основою науки про Людину є найперше її Богоподібність – що вона створена за Образом і Подобою Божою. І тому ціль Людини на світі, для якої створив нас Господь – це обоження. Призначив нас Господь до цього ще в предвічній Раді Св. Тройці, коли постановлено було створити Людину за Образом і Подобою Божою» [13, с. 15]. – «Людина» для митр. Іларіона – це Людина з великої літери не лише через особливість її створення але й через унікальність надзвичайно високого покликання до обоження.

Обоження в святоотцівській літературі називають по-різному: «боговсиновленням», «зміною в Бога», «перетворенням в Бога», «обоженням». Ідея «обоження» (θέωσις) була центральним пунктом релігійного життя Сходу, навколо якого оберталися всі питання догматики, етики та містики. Сповідувати правдиву віру, дотримувати заповідей, молитися, брати участь в таїнствах – все це необхідно не інакше як для досягнення обоження, в якому і полягає спасіння людини [3, с. 256]. Християнське обоження означає найвищу спільність з Божественним світлом і причасність Божественній енергії без втрати своєї особистості, взаємопроникнення Бога і людини як двох особистостей. Симеон Новий Богослов підкреслює що з’єднання з Богом – це звільнення від тління і вихід в інші світи, за межі видимого, за кордони інтелектуального пізнання [17].

Тож, якщо стисло, по-енциклопедичному, обоження (святість) – вчення Православної Церкви про з’єднання людини з Богом, прилучення людини до Нетварного Божественного життя через дію Божественної благодаті [18].

«Наука про обоження Людини – це найголовніша наука православної антропології, цебто науки про Людину – пише митр. Іларіон. – Людина споконвіку вже була призначена до обоження, і через своє совершенствування вона справді стає «сосудом вибраним», в який сходить Благодать Божа» [13, с. 22].

Згідно з вченням Отців Східної Церкви, обоження є метою людського життя. Обоження нерозривно пов’язане з людським спасінням. Саме спасіння, за словами св. Діонісія Ареопагіта, досяжне тільки через обоження [18].

Церква вчить, що обоження – найвищий духовний стан, до якого покликані всі люди: «Для того Бог сотворив нас щоби ми стали причасниками Божого єства» (2 Пет. 1:4) та «причасниками Його вічносущності і являлися подібними Йому», – говорить святий Максим Сповідник. Людина, згідно з св. Іоаном Дамаскіним, внаслідок свого тяжіння до Бога перетворюється на бога, проте в значенні причащання до Божественного світла, а не тому, що вона переходить в Божественну сутність [3, с. 256; 17].

Можливість обоження розкривається Боговоплоченням. Про це одноголосно свідчать Отці. «Син Божий став сином людським для того, щоб людина зробилася сином Божим», – говорить св. Іриней Ліонський. «Він вочоловічився, щоб ми обожились» (св. Афанасій Великий). «Твердою і вірною основою надії на обоження для єства людського є вочоловічення Бога», – вчить св. Максим Сповідник. Згідно із загальною формулою Отців, Бог став людиною, щоб людина через нього стала богом, Боговоплочення Сина Божого Ісуса Христа робить людину богом такою мірою, в якій Сам Бог зробився людиною [18].

«…Боговтілення не було призначене на саме тільки юридичне Викуплення людства від перворідного Адамового гріха, як навчає Католицька Церква, ні – Православна Церква навчає, що Тайна Боговтілення була на те, щоб привести Людину до обоження, до якого вона призначена була ще сперед створення світу» (Зандер Л.А. Бог и мир. – Париж, 1948. – с. 76) [13, с. 19], – передає митр. Іларіон думку сучасного йому православного богослова і цим вказує на свою православну позицію в даному питанні.

Преподобний Симеон Новий Богослов пише про те що, Христос з’єднуючись з нами, робить божественними всі члени нашого тіла: «Ти спільник наш по плоті, а ми твої (спільники) по Божеству Твоєму… Ти перебуваєш з нами нині і повіки і робиш кожного житлом і проживаєш у всіх… кожен з нас окремо з Тобою, Спаситель, весь у всім і Ти – з кожним окремо є, Один з одним… І таким чином всі члени кожного з нас зробляться членами Христовими… і ми разом зробимося богами, співперебуваючими з Богом». В словах преподобного Симеона особливо видно зв’язок між Причастям і Обоженням, що є метою християнського життя. Підкреслюється також відчутний характер поєднання з Христом: наша плоть в Євхаристії отримує немов закваску нетління, стаючи обоженою, і коли вона вмирає та ізтліє, ця закваска стане закладом її майбутнього воскресіння.

З’єднання віруючого з Христом буває не символічним та образним, але правдивим, реальним і всецілим. Як Христос пронизує Собою хліб і вино, наповнюючи їх Своїм Божеством, так Він входить в людину, наповнюючи її плоть і душу Своєю животворчою присутністю і Божественною енергією. В Євхаристії ми стаємо, за виразом Святих Отців, «співтілесними» Христу, який входить в нас, як в утробу Діви Марії [17].

Обоження здійснюється в Христі благодаттю Святого Духа. Вочоловічившийся Господь в благодатних таїнствах і дарах з’єднується і співвоплочується з вірними Йому душами, вносить «душу в душу, іпостась в іпостась» (св. Макарій Великий). Через подібне з’єднання людина стає причасником Нетварного Божественного Життя Святого Духа, робиться «причасником Божественного єства» (2 Пет. 1:4). Обожена людина в усьому уподібнюється Христу, стає дзеркалом Божественного Світла. Через причастя божественної благодаті вона виконує заклик апостола Павла: «У вас мають бути ті самі почування, як і в Христі Ісусі» (Флп. 2:5) [18].

«Святі отці говорять, що в Церкві ми можемо досягнути обоження. Але обоження – це дар Божий. Це не те, що досягається лиш нашими власними зусиллями. Звичайно, ми повинні бажати, подвизатися і готуватися, щоб бути достойними і здатними прийняти і зберегти цей великий дар Божий, тому що Бог не бажає нічого для нас без нашого свобідного на те бажання. Святі отці говорять, що ми відчуваємо (переживаємо) обоження, а Бог його здійснює.» [5, с. 33]. Обоження недосяжне людськими зусиллями. Як досконалий дар, витікаючий від Отця світів (Яків. 1:17), воно встановлене Богом, «Який бажає спасіння і прагне обоження людей» (св. Максим Сповідник). Дар обоження – дар нетварної божественної благодаті. «Не може бути тварним цей дар, – вчить св. Марк Ефеський. – Якби обоження було посівом природного сімені, то нам не потрібне було б ні відродження (у св. Хрещенні), ні інші таїнства, в яких діє Божественна благодать» [18].

Досвід обоження залежить від чистоти людини. Чим більш очиститься людина від пристрастей, тим вищий її досвід у сприйнятті Бога, у баченні Бога, за сказаним – блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать (Мф. 5, [5, с. 43].

Цитуючи архим. Кипріана (Керна), митр. Іларіон пише: «Духовна байдужість, безпечність, легковажне відношення до «єдиного на потребу» (Лк. 10, 42) не сприяють витворенню в собі Царства Божого, а тим самим не сприяють і для обоження в будучому віці. Так само неможливе воно і при теоретичному, кабінетному сприйнятті Євангелії, як чогось зовнішнього, але потрібне життя за ним, цебто потрібен подвиг смирення, посту, молитви, милостині, любови і т. ін.. Цебто не сам піст чи милостиня притягають до нас Духа Утішителя, але й наша віра в милість Божу, наше серце упокорене, наша чистота душі» (Керн… Париж, 1950. С. 399.) [13, с. 29 – 30].

«…щоденно в Молитві Господній увесь християнський світ благає Господа: «Отче наш – нехай прийде Царство Твоє!» Нехай прийде сюди, ще на нашу землю, до всіх нас! І воно прийде, коли ми всі будемо того прагнути, коли ми всією істотою своєю будемо прагнути до обоження, цебто до найбільшого поєднання з Богом своїм життям» [13, с. 75] – так на думку Огієнка закладено ідею обоження в православних богослужіннях, зокрема в молитві «Отче наш» [13, с. 71 – 75].

На вищих сходинках духовного життя, неодмінно пов’язаних зі стяжанням найвищого смирення, обожений християнин отримує особливу благодать досконалості, що виражається в дарах чудотворінь, зцілень, прозорливості. При цьому його душа і розум абсолютно з’єднуються з Богом. До такої людини відносяться слова апостола Павла «вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2:20). Її духовне зростання досягає рівня «мужа досконалого», вона приходить «до міри зростання повноти Христової» (Єф. 4:13). Світ, що не пізнав Бога, не може судити про таку людину, але вона може судити про усе, оскільки «має розум Христовий» (1 Кор. 2:16) [18].

«Держави голосно говорять, що вони християнські, але відділюють Церкви від себе, щоб легче було пхати їх на занепад. Багато вже є Держав, що в їхніх школах не дають дитині ніякого виховання, не навчають ані християнського життя, ані Христової Віри» [13, с. 85], – немов до нас звертається митр. Іларіон, хоч від часу написання книги нас відділяє близько 60-ти років.

Але не треба впадати в песимізм чи апатію, бо «наука Православної Церкви про обоження (феозис) Людини – це велична й радісна наука. Ми всі – сини Божі, і маємо сильно шанувати кожну Людину, як істоту до обоження. Це веде до міцного братства всіх людей, до здійснення Царства Божого вже на землі» [13, с. 26], чуємо оптимістичні нотки в словах святителя-патріота.

Потрібно, подібно до Огієнка, постійно «вчитися, пізнавати дійсність, а при тому жити чесно, любити ближнього, прощати ворогам нашим, і споглядати на Бога, бо тільки Він знає найвищі тайни світу, включно з тайною мети буття людини» [4, с. 57].

Як приклад діяльного втілення найвищого ідеалу з’єднання з Богом, митр. Іларіон пропонує притчу,в головному персонажі якої можна вбачати алегоричний образ самого автора:

«Хто любить Бога, той не забуває про Нього ані на хвилину, де б він не був. Ось на це приклад.

Був один Праведник, а жив він – як і всі найбільші Праведники – серед свойого народу, щоб завжди служити йому. Праведник служив Богові, а службу Йому вибрав через служення рідному Народові. Бо «Служити Народові – то служити Богові!»

І люди запримітили, що цей праведник якось дивно ходить: де б він не йшов, завжди йде гіршою доріжкою, а ліпшу позоставляє. Чи то йде він звичайною битою дорогою, чи то йде в лісі тропою, чи в полі стежиною. А де тяжко й одному пройти, все йде так, щоб ніби другому позоставити місце, і то ліпше.

А коли він буває десь у домі, то завжди сідає на друге місце, а перше лишає порожнім…

І одного разу, коли Праведний позоставив біля себе сухе, а пішов по заболоченому, здивовані люди поспитали Праведного, пощо він так робить?

А Праведний їм відповів і сказав:

– Таж завжди зо мною іде мій Спаситель, Господь мій і Бог мій… Він рукою Своєю належно провадить мене, щоб не впасти в недолю мені… І я завжди лишаю дорогу для Нього, мого Бога й Спасителя!..

Оце праведна любов до Бога – завжди думати про Нього, ніколи не забувати Його ані на хвилину!» [13, с. 80 – 81]

Хоч з точки зору богослів’я не можна сказати, що Огієнко відкрив щось нове, проте навіть та простота і доступність з якою написані всі його праці, «Обоження Людини» в тому числі, та ще й враховуючи що це ледве не єдина написана українською мовою присвячена православному осмисленню обоження як цілі життя. І хоч «читати митрополита Іларіона – досить важке і виснажливе завдання, проте разом з тим таке чудове! Прочитання п’ятдесяти сторінок його праці для читача дає стільки роздумувань, як прочитання якогось іншого автора, може, й п’ятиста» [15], – чуємо відгук одного з вдячних читачів Огієнка.

Вплив митрополита Іларіона як «Пастирського Батька», Людини з великої літери, високоосвіченої, ученого і державного мужа та широкого соборноправника, який проповідував не тільки на словах, а й на ділі, відчувається донині, не лише в Канаді, де він провів останні десятиліття свого життя, а особливо в Україні… [15]

Якщо хтось із його критиків захоче шукати якусь причину для невдоволення ним, то може знайти. Як богослова? Безпомилковість, непогрішимість не є прибрана в індивідуальну авторитетність («екс-катедра») або інакше. Але, якщо хтось хоче знайти помилку в богословських працях митрополита Іларіона, то мусить ткати справді дуже обережно і тонко, оскільки це була людина кристалічної душевної чистоти, котра ніколи не думала «про себе», бо жив він в обіймах життєвої єдності та любові з Святими і Богоотцями всіх віків. Як теоретика? Він був непохитний глибоко релігійний Православний Християнин і цілковитий українець, а через те його праці треба судити тільки в такому контексті. Більше того, якщо ми бачимо його критикуючого вестернізм або оцінюючого західний сектаріянізм і римський католицизм, – ми бачимо його однаково критикуючого російський філитизм і православних українців, котрі носять обидва ймення, але не вищу характеристику. У висловлюваннях він був відвертий і прямолінійний – доброчесність високо ціниться в нашому суспільстві – він оцінював бачене так, як він це бачив, причому завжди в світлі Євангелії [15].

В «Жалобній книзі в пам’ять митрополита Іларіона» сказано, що «про деякі його твори треба було б написати монографії аналітичного типу» [4, с. 66], зокрема це можна віднести і до «Обоження Людини». При цьому слід зауважити, що «досліджувати «науково» життя, діяльність і творчість митрополита Іларіона, досліджувати «формально» – це замало. Постать його треба знати, і творчість його треба відчути серцем і душею. Бо діяв він і творив не механічно; він сказати б його власним стилем, «горів» вогнем духа свого» [4, с. 66]. Завдання ж для нас – його нащадків – не занедбати життєвий і творчий скарб великого українського патріота і видатного православного ієрарха, чиє ім’я золотими буквами вписане в аннали історії Української Православної Церкви і її богословської спадщини.

 

Джерела та література

 

1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту в українському перекладі з паралельними місцями та додатками. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1416 с.

2. Молитовник. – К.: видавничий відділ УПЦ КП, 2001. – 507 с.

3. Іларіон (Алфєєв), архієпископ Волоколамський. Таїнство Віри: Вступ до православного богослів’я. – 1-ше видання. – К.: АДЕФ-Україна, 2009. – 336 с.

4. Жалобна книга в пам’ять Митрополита Іларіона. – Вінніпег: Видання Консисторії УГП Церкви в Канаді, 1973. – 152 с.

5. Георгий (Капсанис), архимандрит. Бог стал человеком, чтобы человек стал богом. – М.: «ДАРЪ», 2008. – 240 с.

6. Киприан (Керн), ахим. Антропология св. Григория Паламы. – Париж: YMCA PRESS, 1950. – 452 с.

7. Попов И. В. Идея обожения в древне-восточной церкви // Вопросы философии и психологии. – М.: Типо-литография Товарищества И.Н. Кушнарев и Ко, 1909. – Кн. ІІ (97) март-апрель. – С. 165 – 213.

8. Попов И. В. Труды по патрологии. – Т. І. – Святые отцы ІІ – IV вв. – Сергиев Посад: Свято-Троицкая Сергиева Лавра, Московская Духовная Академия, 2004. – 744 с.

9. І. К-ий. Іларіон // Енциклопедія українознавства (гол. ред. проф. д-р. Володимир Кубійович ). – Т. 3. (перевидання в Україні). – Львів: видавництво «Молоде Життя», 1994. – С. 863

10.  Иоанн Мейендорф, прот. Византийское богословие. Исторические тенденции и доктринальные темы / Пер. с англ. В. Марутика. – Минск: Лучи Софии, 2001. – 336 с.

11.  Нестеренко А. Митрополит Іларіон – служитель Богові й народові. Біографічна монографія. – Вінніпег, 1958. – 150 с.

12.  Преловська І. (укладач). Історія Української Православної Церкви. 1686 – 2000. Навчальний посібник для студентів богословських учбових закладів. – К., 2010. – 444 с.

13.  Митр. Іларіон (Огієнко). Обоження Людини – ціль людського життя. Богословська студія. – Вінніпег, 1954. – 96 с.

14.  Ювілейна книга на пошану Митрополита Іларіона у 75-ліття його життя і праці 1882 – 1857. – Вінніпег, 1958. – 320 с.

15.  Богдан Демчук, прот., Канада. Іван Огієнко (митрополит Іларіон) – богослов, теоретик і пастирський дорадник // http://www.info-library.com.ua/books-text-10471.html

16.  Кудрик Л. Г. Вчення І. Огієнка про мету людського життя, цінність людини і її обоження // http://www.info-library.com.ua/books-text-10476.html

17.  Обоження // http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B1%D0%BE%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F

18.  Обо́жение // http://azbyka.ru/dictionary/14/obozhenie-all.shtml

свящ. Василь Лозовицький

 

Богословський вісник . – Чернівці, 2013. – №8. – С.166-180