При першій згадці імені львівського протопресвітера Гавриїла Костельника у свідомості більшості пересічних українців асоціюється виключно з подіями Львівського церковного собору 1946 р. Ми не ставимо за мету дати історично-канонічну оцінку Соборам 1596 та 1946 років, а розглянемо основні віхи діяльності голови Ініціативної групи по возз’єднаню УГКЦ із РПЦ. Гавриїл Костельник, без перебільшення, був одним із найяскравіших греко-католицьких священиків першої половини XX століття: філософ, письменник, журналіст, викладач, глибокий проповідник. Був одним з ідеологів східного напряму в розвитку УГКЦ. Покликання всього життя о. протопресвітера Г. Костельника полягало в невтомному шуканні правди. Довгим і складним, і нелегким був той шлях. Після «звільнення» Західної України 1939-го його авторитет та активну антилатинську позицію вирішили використати більшовики. Нещодавно розсекречені документи радянських спецслужб розкривають картину того, як це відбувалося.

Метою даного дослідження є подолання надмірної заполітизованості та ідеологізації життя та діяльності цього відомого професора та душпастиря. У нашому випадку це означає пошук істини у вигляді доконаних фактів, реальне існування котрих підтверджене документами.

В останній період у вітчизняній історіографії з’явилося багато досліджень, котрі можна вважати першим кроком на шляху до повномасштабного та неупередженого вивчення церковної історії у післявоєнний час [1-3, 18-19, 22, 44-48, 51]. Тема нашої наукової розвідки частково забезпечена й архівними та друкованими джерелами [4-16, 20-43, 49-50].

Особливо актуальним дане дослідження є в контексті майбутнього сумного ювілею – 65 річчя з дня мученицької кончини протопресвітера. Безвинна кров священнослужителя пролилася 20 вересня 1948 року на землю, щедро напоєну кров’ю та сльозами багатьох поколінь українського народу в боротьбі з напасниками за свою споконвічну віру православну. Доцільно буде зауважити й те, що серед більшості навіть галичан, які вважають себе православними, чомусь цей душпастир забутий.

Майбутній професор та протопресвітер народився 15 червня 1886 р. у багатодітній селянській родині Федора та Анни з дому Макай, бачванських русинів, вихідців з-перед кількох століть із Карпатської України у давньому українському поселенні – Руський Керестур (сучасна Угорщина). Повне прізвище отця Гавриїла Костельник–Гомзов, але ним він практично не користувався [1, с. 30].

З шістьох дітей у сім’ї – а це брати Михайло, Янко, сестри Марія, Юлія та Гелена – лише Ґабор здобув високу освіту. Початкову освіту здобув у місцевій початковій угорській школі у Руському Керестурі (1894-1898 рр.), де виявив здібності у вивченні математики та риторики. Далі продовжує освіту в гімназії – у Вінківцях та Заґребі, де й склав матуру в 1906 р. . Побожні батьки обирають для сина шлях священика. До цього його готує богословський факультет в Загребі та духовна семінарія.

З 1906 р. він студент богословського факультету Загребського університету де майбутній єпископ югославських уніатів – Діонісій Няраді звернув увагу на талановитого, всебічно обдарованого вихованця і в 1907 р. скерував Гавриїла на подальше навчання до Львівської духовної семінарії. По завершенні семінарії він продовжив студії у Фрайбурзькому університеті, де через два з половиною роки (1 лютого 1913 р.) за працю «Основні принципи розумового пізнання» отримав науковий ступінь доктора філософії.

У 1913 р. молодий богослов і філософ томістичного напрямку повернувся до Львова, де одружився з дочкою Северина Зарицького, директора Перемишльської гімназії, Елеонорою (17.VІ.1891–30.VІІІ.1982). У їхній родині згодом народилося п’ятеро дітей: Святослава (1914-1920), Іриней (1916), Богдан (1921-1941), Зенон (1924) і Христина (1925). Іриней та Зенон проживають в Англії, а Христина – в Загребі [2, с.16].
Тут же, у Львові, він прийняв священичий сан, а з 1915 р. призначений у клір Преображенського храму Львова, настоятелем котрого у той час був о.Садовський – професор, літургіст (дослідник і знавець східного богослужбового обряду), візантолог. Можливо, що саме отець-настоятель і прищепив Костельнику той дух високої поваги до східно-православної основи у богослужбовому обряді.

Парафіяльну працю о.Гавриїл поєднував з викладанням богословсько-філософських дисциплін у середніх школах та духовній семінарії. У 1928 р. став професором Львівської богословської академії. З 1920 р. і до кінця 1929 р. о.Г.Костельник був редактором журналу «Нива» – друкованого органу греко-католицького духовенства Львівської єпархії.

Тим часом саме життя змушувало греко-католиків глибше замислюватись над долею своєї унії. Після укладення Ризького миру 1921 року до Польщі були прилучені православні землі Холмщини, Волині й Західної Білорусії. Для православних там відразу починається гіркий час ісповідництва. Сотні православних храмів, відібраних як колишні уніатські, стоять пусткою, висаджені в повітря, нищаться, горять. Заздалегідь підготовані монахи різних латинських орденів і польське католицьке духовенство, підтримувані урядом, запопадливо насаджують на Холмщині й Волині «новоунію». Вона вже не була окремою Церквою, а цілком підлягала місцевій римо-католицькій ієрархії. Однак, попри все, за 1923–1929 рр. на Лемківщині та Галичині перейшло до Православ’я понад 30 000 чол., а до 1933 р. ця кількість зросла до 60 000. У 1920–1930-х рр. прагнення до возз’єднання з Православною Церквою особливо поширюється в Карпатських областях, які після Першої світової війни перейшли до Чехословаччини, тут вони носили особливо масовий характер.

На дванадцятому році душпастирства (1925 р.) о.Костельник відвідує Рим. Пишний папський Ватикан назавжди став чужим для серця о.Г.Костельника. Повертаючись до Львова з Риму, у православному храмі близького йому колись Загреба о.Гавриїл пережив незабутні хвилини молитовного піднесення, глибокого духовного єднання із Православ’ям.
Знайомство з центром католицизму спонукало його критично дослідити і проаналізувати багатовікові суперечки між Західною та Східною Церквами. В результаті з’явився цілий ряд розвідок, котрі не були в той час оприлюднені, оскільки критично висвітлювали вчення католицького богослов’я [3, с. 80]. Згодом декотрі з них були видрукувані окремими книгами [4, 5], а у період 1946-48 рр. друкувались у єпархіальному журналі Львівсько-Тернопільської єпархії РПЦ [6-15]. Незважаючи на те, що у 1987 р. частина праць протопресвітера Гавриїла Костельника була видана окремою збіркою [176], деякі з них стали доступними читачу лише наприкінці 90-х років ХХ ст.

Вперше православні погляди о.Гавриїла проявилися 25 лютого 1926 р. на Академії, присвяченій 25-літньому ювілею митрополитування Андрея Шептицького, де він виголосив реферат на тему: «Нова доба нашої Церкви [2, с. 5]. Як пригадує колишній уніатський священик Г.Маринович: «Вже у 1926 р. в о.Г.Костельника дозріла думка про необхідність нашого возз’єднання з Православною Церквою. Доказом цього є його маленька, всього на 16 сторінок, брошурка під заголовком «Нова доба нашої Церкви», яку він розіслав усім передплатникам церковного журналу «Нива»… Отже, ще за двадцять років до нашого соборного возз’єднання о.Г.Костельник уже був апостолом нашого повороту до східного Православ’я. Це була його задушна ідея і мрія, за яку він боровся і віддав своє життя» [17, с. 144-145].

Великого розголосу набула також і стаття «Так собі думаю», де о.Гавриїл осудив звичай звершувати літургію на заздалегідь вирізаних і засушених агнцях. У 1928 р. о.Г.Костельник виступає на захист істотної частини східного чину літургії – призивання Св. Духа на освячуванні Дари – епіклези. У книзі «Спір про епіклезу між Сходом і Заходом» о.Г.Костельник, після глибокого й уважного дослідження, рішуче став на бік православного богослов’я. Поява цієї книги засвідчила духовну спорідненість автора з Православ’ям. Окрім цього, він вів відкриту боротьбу проти целібату, який мали намір запровадити й в уніатській церкві Західної України. Напевне саме з цієї причини у нього шукали взаєморозуміння станіславські семінаристи, котрі 14 березня 1925 р., у запалі боротьби з целібатом та місцевим уніатським єпископом Г.Хомишиним, оголосили бойкот семінарії [18, с. 432]. За ці наукові розвідки в 1929 р. о.Костельник був звільнений з посади редактора «Ниви»; у 1931 р. митрополит А.Шептицький взяв його під свій безпосерденій нагляд і призначив проповідником до собору св. Юра.

У 1943 р. на єпархіальному соборі у Львові Г.Костельник відкрито виступив з критикою догматів, яких не знала Вселенська Церква у перше тисячоліття свого існування, в результаті чого був позбавлений слова [19, с. 4].

Період з осені 1939 по літо 1941 року став для цієї родини, як і для багатьох інших, трагічним. Українська інтелігенція в оцінці потреби залишати Східну Галичину перед першою більшовицькою окупацією зразу на три категорії. Найчисленніша група заявляла про те, що потрібно залишитись з народом – це, мовляв, національний обов’язок; друга група стверджувала про те, що большевики не змінились і ніколи вже не зміняться тому єдиний порятунок – втеча; однак були й такі, які хотіли трохи придивитись до нових порядків і тільки тоді прийняти таке чи інше рішення.

Про те, як вирішила питання втечі перед більшовиками сім’я Г.Костельника, він пише в листі до брата: «Може буц ше чудуєце, же чом зме нє пошли ґу вам, бо мож було, и велї ше пренєсли одталь, алє панотцох нє вельо. Леона теди лєжала, нє мож ю було рушиц з места, а и нє шведчело охабяц вирних, цо ше душнє тримаю церкви, як нїґда предтим. Цо нам Бог судзел, то будзе».[20]

Існує думка про те, що ще в 1939 р. НКВС звернув увагу на Гавриїла Костельника, як на принципового критика латинізації уніатської церкви, однак ще далекого від ролі ліквідатора унії.

Як видно з розсекречених нещодавно документів, одним з перших, хто підказав більшовицьким спецслужбам використати Г.Костельника, був ймовірно Володимир Целевич. У показах про діяльність УГКЦ, її провідників та відомих священиків, написаних ним для радянських каральних органів 7 березня 1940 року (після арешту), поміж іншого вказано на відмінності між прихильниками західного вектору розвитку в Церкві та «восточниками». В.Целевич, вказуючи на авторитетність Г.Костельника серед української інтелігенції та духовенства, двічі пише: «Вважаю, що за радянської влади він міг би очолити боротьбу уніатської церкви під лозунгом «Геть від Ватикану». Цей рух міг би розбити єдність греко-католицької церковної організації, а вслід за цим послабити загальний вплив церкви.» [21] Зрештою, таких підказок вони могли й не потребувати, бо достатньо було переглянути підшивки греко-католицької періодики, аби зрозуміти позицію Г.Костельника. Так чи інакше, але священика почали «опрацьовувати».

Під час першої більшовицької окупації Галичини (1939-1941 рр.) чинився тиск і на митрополита Андрія (Шептицького). Що кілька днів до нього приходили посланці НКВД з готовими білетами на подорож літаком до московського патріарха. Одночасно до будинку НКВД у Львові «запрошували» і о. д-ра Гавриїла Костельника на переговори, щоб він згодився помогти їм зреалізувати план ліквідації українського католицизму і поширити владу московського патріярха на галицькі землі.

Для більшої переконливості нкведисти арештували його сина Богдана, щоб обіцянкою звільнення і частими побаченнями з ув’язненим сином, змусити до фатального рішення, від якого мало початися арештування митрополита Андрія і всіх наших церковних достойників, щоб на їхнє місце дати своїх кандидатів, підпорядкованих московському православ’ю.

Перед кожними примусовими відвідинами в НКВД о. д-р Костельник прощався з ріднею і знайомими, припускаючи, що вже не вернеться на волю, бо твердо постановив собі не піддаватися більшовицьким намовам. Його син залишився у в’язниці, і під час відходу більшовиків зі Львова згинув у тюрмі по вул. Замарстинівсьва, 9! Треба підкреслити, що за першого побуту більшовиків у Львові, о. д-р Костельник, незважаючи на погрози, героїчно протиставився більшовицькому натискові в справі співпраці з урядовим планом ліквідації УГКЦ, жертвуючи навіть власного сина.

Як це сталося? Після відмови співпрацювати при першому контакті, органи вдалися до спецоперації. З доповідної записки управління НКВС по Львівській області до НКВС УРСР, 22 лютого 1941 р.: „Для [воздействия на] прелата униатской церкви, доктора богословия и философии Костельника Гавриила Teoдopовича, нами был подработан и 30 января с.г. арестован сын его Костельник Богдан, в отношении которого располагали дaнными, что он является участником нелегальной организации украинских националистов и был привлечен для разведывательной работы по линии ОУН в пользу немецкой разведки. Для проведения операции был составлен план, в котором предусматривалось производство обыска на квартире прелата Костельника с целью изъятия документов, что понудило бы его явиться к нам. Указанная операция проводилась от имени органов милиции, чем зашифровывалось действительное положение. В процессе обыска на квартире Костельника было изъято: незаконченная Костельником рукопись философского труда «Логика», личные его документы и письма, книги «Доктрина фашизма» и «Навигаре нецессе» (автор Муссолини), «Памяти вождя УГА», «История сичевых стрельцов», «Карпатская Украина» и 7 уставов РККА (РККА (рос.) – рабоче-крестьянская красная армия (робітничо-селянська червона армія) – М.Л.), принадлежащих арестованному сыну Костельнику Богдану. Костельнику было разъяснено, что по вопросу ареста его сына и изъятых у него материалов он может обратиться в Областное Управление РКМ.» [22] Ордер на обшук помешкання 24 за адресою пл.Юра, 5, де проживав Богдан Костельник, був виданий УРКМ19 29 січня 1941 року [23].

Як же ж була проведена «подработка» Богдана Костельника, молодого юнака, який щойно, 1940 року, закінчив гімназію? Деталі агентурної «подработки» наведені у тій же ж доповідній записці від 22 лютого 1941 р. «Как участник [молодежной националистической] организации Костельник Богдан выполнял в своей «пятерке» роль инструктора по изучению военного дела. Кроме того, по заданию одного из участников «пятерки» Стародуба Ивана, представил последнему шпионские сведения о раскваpтировании частей Красной Армии в г. Львове, добытые им путем личного наблюдения. В августе мес[яце]1940 г. члены «пятерки» Стародуб Иван и Бринь Лев нелегально бежали в Германию. Из последующих показаний Костельника Богдана установлено, что к моменту нелегального ухода в Германию участников «пятерки» Стародуба и Бриня, из Кракова нелегально прибыл некто Гладкий Любрик, который был известен Костельнику Богдану как член спортивного общества «Сокол». При встрече с Костельником Гладкий после краткой информации о положении дел среди украинцев заграницей, предложил ему связаться по условленному паролю в определенном месте с лицом, по заданию которого выполнить ряд заданий по выявлению и установке подозреваемых секретных агентов НКВД. Установив, таким образом, связь с неизвестным, Костельник по его заданию провел шесть установок подозреваемых лиц, связанных с НКВД, из коих только в двух случаях добился положительных результатов. Связь Костельника с неизвестным прервалась вследствие болезни последнего.» [22].

Протокол першого (єдиного?) допиту Богдана Костельника в 2 відділі (який відав справами держбезпеки) управління НКВС більш детально описує його стосунки з Гладким та невідомим. Під час порівняння протоколу з доповідною звертають на себе увагу два моменти, які свідчать про те, що Богдан Костельник зустрічався таки з агентом НКВС. По-перше, в протоколі допиту не зафіксовано імені Гладкого, а в доповідній воно назване. По-друге, в доповідній вказано, що контакти перервалися через хворобу невідомого (!). Підчас допиту Богдан заперечив свою участь у згаданій молодіжній організації, не розповідав нічого про діяльність в «п’ятірці», а зацікавлення статутами РККА пояснив бажанням навчатися на військового [24].

Як видно з цих двох документів, й як це було навіть відзначено у звіті НКВС, «шпигунська» діяльність Б.Костельника була явно невдалою. А тому, санкіонувати йому таке суворе покарання, як розстріл, без сумніву не було підстав навіть у радянських прокурорів, – якби метою цього не було залякування батька. Інше питання: чому Богдан був таким невдалим шпигуном? – яскраво прояснюється при прочитанні протоколу допиту. Завдання, які йому давалися незнайомим, носили явно «театральний» характер, їх метою було лише створити в юнака видимість такого роду діяльності, й, зважаючи на його недосвідченість, в більшості пропонувалися без попередньої підготовки чи перевірки.

1 лютого 1941 року Г.Костельник прийшов до управління міліції, щоб довідатися про долю сина. Звідти його перевезли до управління НКВС. В розмові з ним «был затронут вопрос» про релігійні рухи на Західній Україні. Далі знову мовою документу: «Костельник довольно пространно касался истории возникновения униатской церкви… В процессе всей беседы Костельник выразил отрицательное свое отношение к Ватикану и бывшим правящим кругам польского государства. В конце беседы он просил разрешить передачу арестованному сыну носильных вещей, для чего ему была дана явка на 3-е февраля. 3-го февраля в условленный час Костельник явился, и с ним была продолжена беседа по религиозным вопросам, который рассказал, что в период существования быв[шей] Польши, он на протяжении долгого времени вел борьбу, направленную на разрыв украинской униатской церкви с Ватиканом… Перед Костельником был поставлен ряд наводящих вопросов, как он смотрит на возможность возобновления своей деятельности, и может ли он взять на себя руководство движением за создание на территории Западной Украины автокефальной православной церкви, на что он ответил, возобновить эту работу он опасается, так как не уверен в успехе проведения этих мероприятий, ибо влияние унии, соединившей в себе религиозные и национальные чувства украинцев-галичан, весьма велико в народе… Учитывая колебания Костельника, ему было предложено составить план мероприятий по созданию украинской автокефальной православной церкви. Костельник обещал представить свои соображения по существу затронутого вопроса… В последующих встречах Костельник представил составленный им доклад [25], в котором отобразил отдельные этапы борьбы униатской церкви, изложил свои соображения о преждевременности практического осуществления идеи создания независимой православной церкви. По существу доклада, ему указано, что все его соображения являются теоретическими, находятся вне связи с действительностью и недостаточно обоснованы, и предложили ему приступить к организационной работе, от которой он отказывается, мотивируя тем, что сейчас не время, поскольку жив еще митрополит Шептицкий. Не вступая с нами в официальное сотрудничество, он, однако, не отказывается от периодических встреч с нами. Касаясь арестованного сына, Костельник заявил, что если он виновен, то пусть его судят, но принять на себя в связи с этим какие-либо обязательства он не согласен.» [26].

У листах до брата Михайла в Бачку він описував те, що довідувався про трагічну долю сина [20, с.294-313]. 9 липня 1941 року: «Ми шицки при живоце и здрави, крем Бодя якогo большевики забили у цемнїци у Львове 26. VI. 1941 вєдно з вельома езрами арештованих українцох. Бодьо шедзел у цемнїци од 29. І. 1941 р. Большевики то дябли, не людзе. Найбаржей мучели парастох, але то ше нє да описац. Шицких людзох вони зведли на жобракох и рабох. Алє ми вше мали надїю, же нас Бог вишлєбодзи од нїх. Не гладовали зме нїґда, бо нам народ зос валалох привожел єсц. Але у 1942 р. уж би и народ ніч не мал.»[20, с. 308]

У внутрішній довідці на Г.Костельника, підписаній капітананом МГБ УРСР на початку вересня 1948 року, – вочевидь в часі прийняття остаточного рішення про ліквідацію священика, – було вказано: «Відомо, що у 1940 році УМВС Львівської області та МВС УРСР двічі вживалися заходи, спрямовані на вербування Костельника таємним співробітником. Після першої відмови було заарештовано його старшого сина Богдана, активного українського націоналіста. Перед Костельником було поставлено умову, що в разі його співробітництва з органами МВД син буде звільнений з-під варти. Костельник відмовився від співробітництва.» [27].

Доля все ж подарувала родині сподівання. В листі до брата Михайла з березня 1944 року Г.Костельник ділиться звісткою: «О Бодю зме ше дознали од єдного чловека, цо є тераз у Львове, а служел у большевицким войску и сцекол, же вон гуторел зос нашим Бодьом влєце 1941 р. у Дніпропетровську на України, бо там теди вєдно превожели арештантох зос Львова и войско през рику Днїпро. Цо ше з Бодьом далєй стало, вон нє зна, бо сам сцекол. Можебуц же Бодьо прежиє даяк, алє чежко.» [20, с.312]. Про дві інші подібні вістки розповідає в інтерв’ю старший син Костельників Іриней [28].

Через пів року після другого «визволення» Львова більшовиками, 1 лютого 1945 року в помешканні Г.Костельника у Львові відбулася зустріч з заступником начальника 4 управління НКДБ УРСР, підполковником держбезпеки С.Каріним, якого релігійні діячі у Львові знали як С.Даниленка, уповноваженого Комітету в справах релігійних культів при РНК УРСР. Під час розмови він сказав подружжю Костельників, що йому не вдалося знайти слідів Богдана, й швидше за все він був звільнений в Дніпропетровську, де ешелон, в якому вивозили львівських в’язнів, був розформований. «Этой версией, – писав 15 лютого у звіті Карін, – я воспользовался потому, что Костельник как-то в беседе сказал мне, что он точно установил, будто его сын Богдан был из Львова отправлен в Днепропетровск, и его там видели.» [29]. Чи він лукавив, а чи тоді йому насправді нічого не було відомо про долю Богдана? Так чи інакше, але вже 2 березня 1945 року він же ж підписує довідку такого змісту: «НКГБ СССР на наш запрос № 6456 от 01.03.1945 г. сообщило, что в 1 спецотделе НКВД СССР имеется учетная карточка, составленная 2 отд[елом] УГБ УНКВД Львовской области, с отметкой, что Костельник Богдан расстрелян 25 июня1941 г. по рас[поряжению] Нач[альника] УНКВД и с санкции прокурора.» [30].

Вивезти Богдана Костельника не могли – на вивезених документи збереглися, а він числиться лише у списках розстріляних, причому в двох джерелах. Зрештою, були ж його написи на стінах в’язниці від 25 червня і особисті речі. Санкції на розстріл «врагов народа» прокурор Львівської області для тюрем Львова дав в один день, 26 липня 1941 року. Отже, Богдан Костельник, як і багато інших ув’язнених були розстріляні без письмового прокурорського рішення. Дезінформацію про долю розстріляних подавали навмисно.

Як бачимо повернення на галицькі землі радянської влади відкрило нову сторінку в історії УГКЦ. Й.Сталін та його оточення не могли миритися з тим, що у неспокійній Західній Україні, де вирувала підпільна війна ОУН-УПА з радянською владою, існував іще один опозиційний фактор, який до того ж підпорядковувався іноземному центру – Ватикану. Розуміючи стан, у якому опинилася УГКЦ, її керівництво намагалось зробити все, аби налагодити стосунки з радянським урядом, демонструючи при цьому толерантність та вміння дипломатичного маневрування.

У жовтні 1944 р. від митрополита Андрея (Шептицького) вирішили надіслати делегацію уніатської церкви до Москви, щоб привітати радянське керівництво та обговорити питання пов’язані з діяльністю Галицької митрополії. До складу делегації митрополит включив й о.Г.Костельника [31, арк. 40-41].

У 1944 р. о.Гавриїл з дружиною Елеонорою залишилися самі. Дочка Святослава померла у 1920 р., син Богдан загинув у 1941 р. у Львівській в’язниці (в 1994 р. під час перепоховання 66 жертв Замарстинівської тюрми значилось ім’я Богдана). Донька Христина з кінця 1943 р. перебувала у родинному селі о.Гавриїла, де незабаром вийшла заміж за партизанського ватажка Янко Поляка. Сини Іриней та Зенон перебували в дивізії «Галичина». Отже, подружжю Костельників ніщо не перешкоджало залишити Львів і за прикладом співвітчизників виїхати за межі впливу Радянського Союзу. Зважаючи на те, що в 1933 р. Г.Костельник опублікував розвідку «Наполеон та Сталін представники свого часу», він добре розумів, яка доля може його спіткати в СРСР, але як справжній євангельський пастир не залишив своїх парафіян.

Г.Костельник вже тоді обрав стиль поведінки з радянськими каральними органами, який експлуатував також пізніше, десь протягом року з другої половини 1944 р., а саме: говорити їм те, що вони хотіли б почути, проте намагатися діяти так, щоб затримувати реалізацію їх планів.

До написання доповіді, яку від нього вимагали в більшовицьких спецорганах, він поставився відповідально, бо написане власноручно – історичний документ. Навіть зазначив наприкінці: «Це я написав сумлінно, без усякого натягання чи накручування, вповні свідомий ваги нинішньої історичної хвилини і своєї відповідальності перед майбутністю.» Тому саме тут слід шукати його позицію у питанні «повернення УГКЦ до православія». І вона озвучена Г.Костельником чітко: «Мушу завважити, що це цілком помилкова думка, начеб «восточники» в душі укрито були православні. Боротьба в нас велася тільки за збереження традиції нашої церкви, а не проти католицької віри в ідеальному розумінні.» [25, арк. 128]

Г.Костельник відмовився брати на себе зобов’язання з реалізації дій, спрямованих, – за твердженнями представників Московського патріархату, – на втілення «його ж давньої мрії». Навіть в обмін на життя сина. Цитованою внутрішньою доповідною НКВС від 22 лютого 1941 р. була остаточно передана вищому керівництву ця відмова Г.Костельника. Відтак їх початковий план став для них безперспективним. Дві резолюції на цій доповідній записці є більш ніж красномовними: 1) «Тов. Дроздецкому. Срочно напишите тт. Меркулову и Федотову; т. к. «К» отказался заниматься этой работой, а арест сына не особенно его беспокоит, — дальнейшие мероприятия нужно согласовать с Москвой. Ткаченко. 24.II.»; 2) «т. Дробахин. Нужно написать по всем областям и не тянуть с этим делом, т. к. успех в выполнении плана слабый и необходимо его несколько перестраивать. Напишите и напр[авте] предложения, исходя из анализа имеющихся материалов. Дроздецкий. 25.II.» [26, с. 147].

Можливо саме тому, що особистий тиск не дав бажаних результатів, за другого свого побуту у Львові більшовики вже не використовували особистісні фактори для впливу на Г.Костельника з метою залучення його до активного виконання акції підпорядкування парафій, майна та вірних УГКЦ Москві. Вони вжили більш рішучих кроків проти керівників Церкви. А довкола Г.Костельника створили такі обставини, в яких він міг побачити себе чи не єдиним рішучим її рятівником… 18 квітня 1945 року, за кілька днів після арешту єрархії УГКЦ, він пише для органів інший реферат [32], в якому вказує, що єдиний спосіб «перетворити греко-католицьку церкву на православну» — це процес тривалого перевиховання… Однак вже 28 травня 1945 року з’являється «Звернення Ініціативної групи». Й без сумніву, в рішенні Г.Костельника очолити цю «Ініціативну групу» не було нічого особистого.

О. Костельник чудово усвідомлював, з ким мав справу. Більшовики вели з ним тонку гру, бо потребували авторитетної особи. I він пішов на цю гру, хоч політиком не був. Напевно, у цьому й є його помилка та особиста трагедія: нерівність сил, та ще й за умови слабкої, майже відсутньої, внутрішньої підтримки в середовищі УГКЦ. Відомі факти свідчать про те, що мотиви участі о. Костельника в Iніціативній групі та ліквідаційному соборі не були особистого характеру.

У період 22-28 грудня 1944 р., виконуючи волю вже покійного на той час митрополита Андрея, делегація УГКЦ відвідала Москву, де була прийнята в Раді у справах релігійних культів при РНК СРСР та передала листа Й.Сталіну і фінансову допомогу на суму 100 000 крб. На зустрічі о.д-р Гавріїл Костельник ставив питання про майбутню долю уніатської церкви [19, с. 5]. Згодом делегація відвідала Московську Патріархію [33, арк. 83], а 26 грудня 1944 році делегацію прийняли у приміщенні НКВС СРСР в Москві під виглядом «Політичного управління Красної Армії» [43].

Відвідини Москви залишили у членів делегації УГКЦ різні враження, що спричинили розділення між ними. Костельник, зваживши усі «за» і «проти», пішов по шляху возз’єднання уніатів із РПЦ. 28 травня 1945 р. ініціативною групою уніатського духовенства був розпочатий возз’єдавчий рух [34, арк. 1-7]. Масові заходи радянського уряду, скеровані на розвал УГКЦ, лише прискорили возз’єднавчий процес.

З листів (чи їх копій) о.Гавриїла Костельника до Московського патріарха та листів–відповідей дізнаємось про те, що усі внутрішні питання життя Галицької церкви голова Ініціативної групи узгоджував виключно із Предстоятелем Руської Православної Церкви. Отець-доктор дав Патріарху практичні вказівки, котрі прискорили процес возз’єднання галичан із УПЦ, зокрема просив надати дозвіл уніатським священикам-целібатам, віком до 45 років, одружитися [35, арк. 67-69] і пропонував висвятити на галицькі кафедри єпископів із уніатського духовенства (оо.А.Пельвецького та М.Мельника), а в головні міста Галичини перевести проправославних священиків. У листі до Патріарха, о.Гавриїл зазначає, що якщо владика Макарій залишиться на Львівсько-Тернопільській єпархії, то він має прилаштуватися до місцевих традицій. Голова Ініціативної групи у свою чергу запропонував, щоб на Тернопільську єпархію поставити єпископом теж вихідця з уніатів, а оскільки Тернопіль зруйнований, то Тернопільський архієрей зможе тимчасово служити у Львові з владикою Макарієм [35, арк. 64–66].

О.Гавриїл постійно звертав увагу на специфічну рису галичан – внутрішній опір до насильного нав’язування рішень і вже тоді він передбачив можливість ребеляції – повернення частини духовенства і пастви в лоно католицизму. Тому пропонував, щоб процес повернення Галичини у Православ’я проходив природнім та логічним шляхом. Згідно із його задумом, майбутніми православними священиками мають бути вихідці з уніатів, які зможуть звершити таку делікатну справу, як очищення обрядів від латинізмів. Прибульцям, на думку о. Костельника, виконати таке важливе завдання буде не під силу – спрацює реакція вторгнення чужого, прийшлого. Протопресвітер просив на підготовку ґрунту для офіційного возз’єднання хоча б два роки. Після переходу Галичини у Православ’я, він запропонував надати Галицькій церкві певний автономний статус у складі РПЦ, завдяки чому поступово упродовж десятиріч проходив би повільний процес зміни обрядів та ритуалів, що існували на Галичині у відповідності до канонів Православної церкви. Більшість із цих пропозицій були взяті до уваги, з ними погодились і радянські урядовці [35, арк. 139-140].

Не зважаючи на те, що підготовча робота тривала не повний рік, як свідчив б.п. Патріарх УАПЦ Димитрій (Ярема), «домовлено було, що буде в Галичині три єпископства, які очолять галичани: о.д-р Михайло Мельник, о.Антоній Пельвецький та о.Євгеній Юрик. Що у Львові буде духовна семінарія, а також те що Галицька Православна Церква матиме автономію протягом двадцяти п’яти років»[36, с. 3]. Досі не має достовірних відомостей про існування писаної угоди про автономний устрій Галицької Православної Церкви, однак факт наявності у післявоєнний час поступок для Галицької Церкви зі сторони Руської Православної Церкви та радянської влади не можуть відкинути навіть і сучасні уніатські дослідники [19, с. 5]. Проте ніхто з них не констатує, що це здобуток названого ними «Юди Костельника». Не зважаючи на те, що над Уніатською церквою тяжіла анафема Берестейського православного собору 1596 р., голові Ініціативної групи вдалося врятувати уніатське духовенство від долі тисячі пересвячених у 1944-45 рр. священиків УАПЦ, чи долі Якова Гловацького, який повернувся у Православ’я, як мирянин (не зважаючи на його багаторічне душпастирство в УГКЦ).

19 жовтня 1945 р. о.д-р Гавриїл Костельник підготував «Проект на закінчення акції Ініцітивної групи по возз’єднанню греко-католицької церкви з РПЦ», де виклав питання пов’язані із завершальною фазою ліквідації УГКЦ. У цьому ж проекті о.Гавриїл запропонував попередній план роботи Собору, а також просив уряд вирішити питання пов’язані з переїздом, розміщенням та харчуванням учасників собору [37, арк. 5-8].

Серед уніатського духовенства були душпастирі, які хотіли приєднатися до РПЦ ще в 1945 р., минаючи Ініціативну групу. Яскравим прикладом, що підтверджує цей факт, є спроба 32 уніатських священиків Дрогобицької обл. приєднатися до РПЦ задовго до Львівського церковного собору 1946 р. [38, арк. 1-3]. Відомостей про те, чим завершилася ця спроба возз’єднання, віднайти не вдалось. У сучасних історичних дослідженнях це не згадується, тому першим офіційним возз’єднанням галицьких уніатських священиків, як правило, вважається возз’єднання 13 священиків-членів Ініціативної групи.

20 лютого 1946 р. перша група греко-католицьких священикiв на чолі з Гавриїлом Костельником [39, с. 48] відправилась до Києва, де 23 лютого 1946 р. у стiнах Києво–Печерської Лаври відбулась iсторична подiя возз’єднання. Тут були постриженi у чернецтво, iз збереженням iмен, кандидати у єпископство – рекомендовані Костельником отці Мельник та Пельвецький.

Детального розгляду потребує ставлення радянського уряду до особи Гавриїла Костельника. В урядових колах йому далеко не довіряли і ставились з великою обережністю. Так, голова Ради у справах РПЦ Г.Карпов вказував своїм підлеглим: «необхідно бути надзвичайно обережними з використанням відомого нам протопресвітера Костельника» [40, арк. 6], а уповноважений Ради по Львівській обл. А. Вишневський у листі від 12 липня 1945 р. звинувачує о.Гавриїла у подвійній грі, котра виявлялась у небажанні залучення ним до возз’єднавчого процесу духовенства РПЦ [35, арк. 37].

Радянським урядовцям не подобалася надмірна ініціативність о.Гавриїла у справі об’єднання віруючих Галичини. З часу офіційного визнання Ініціативної групи радянським урядом, як єдиного, тимчасового церковно-адміністративного органу, він мав керувати існуючими греко-католицькими парафіями в західних областях УРСР і проводити возз’єднання з УПЦ.

З ініціативи та за кошти Костельника у 1945 р. була видана його брошура «Апостол Петро і Римські Папи, або догматичні підстави папства» [4], котра, як і задумав автор, посіяла зерна сумніву серед греко-католицького духовенства [33, арк. 72]. Він фінансував також і інші заходи, спрямовані на возз’єднання Галицької церкви [5, арк. 5].

Не змінилося ставлення радянських чиновників до о.Гавриїла і після Львівського церковного собору 1946 р., про що свідчить лист Львівського ОК КП(б)У секретарю ЦК М.Хрущову від 30 березня 1946 р., в якому зазначалось, що «Костельник до останнього часу находився під враженням Собору, рахуючи, що він звершив велику справу і що тепер його ім’я в історії церкви уже укріпилось на багато сторіч» [41, арк. 15].

Цього ж року агенти «Метеор», «Прес» почали надсилати до Львівського управління МДБ доноси про життя та діяльність протопресвітера [42, арк. 26-27]. Згодом вони ставали страшною зброєю, скерованою проти Г.Костельника. У архіві ЦК КПУ збереглася виписка з «Доповідної записки управління МДБ УРСР по Львівській області за № 12/1019 від 27 вересня 1946 року» [42, арк. 27], де Г.Костельника звинувачено у дворушничестві в питанні возз’єднання уніатів з Православною церквою.

Зауважимо, що більшість цих звинувачень були безпідставні так само, як і звинувачення у русифікації Галицької церкви, які іноді висуваються сьогоднішніми уніатськими історіографами та каноністами. У Г.Костельника була чітка позиція, щодо розбудови Православної церкви у Галичині. Зважаючи на те, що всі його пропозиції були скеровані на подальший активний розвиток Церкви у Галичині, вони у жодному разі не могли подобатися атеїстично-деспотичній владі тогочасної Галичини.

Після возз’єднання з Руською Православною Церквою о.Гавриїл Костельник продовжував ревно трудиться для справи утвердження Православ’я у Галичині.

Окрему сторінку в його біографії складають події, пов’язані з відкриттям у Львові Православної Духовної Семінарії [44] та заснуванням єпархіального журналу [45]. Дозвіл на ці заходи Московська Патріархія отримала ще в 1945 р., а над їх реалізацією спільно працювали Львівський православний єпископ Макарій (Оксіюк) та о.Гавриїл. Маючи величезний досвід церковно-видавничої роботи, Г.Костельник взяв на себе частину клопотів з видавництва православного журналу «Єпархіальний вісник», де друкував свої давні дослідження та багато різних статей на актуальні теми тогочасного церковного життя. Активно працював в редакції і брат владики – Йосиф Оксіюк (колишній єпископ УАПЦ (1922-1935 рр.).

Постійні ревізії львівських ВУЗів дали підставу галицьким душпастирям вважати, що під виглядом семінарії радянський уряд хоче у Львові відкрити «мишоловку» для національно свідомої західноукраїнської молоді. А.Савицький пригадує, що доля семінарії була вирішена 2 лютого 1947 р. у день іменин владики Макарія. Залишивши за святковим столом гостей (в тому числі й обласного уповноваженого), владика з о.Гавриїлом провели таємну нараду в архієрейському кабінеті. Через деякий час туди був запрошений і єпархіальний діловод, який дізнався про рішення тимчасово не відкривати семінарію. Слова А.Савицького знаходять не пряме підтвердження в «Єпархіальних вісниках» № 2-4 за 1947 р. – у них відсутні оголошення про прийом студентів до Львівської семінарії .

9 липня 1948 р. на урочистій академії, присвяченій 500-річчю автокефалії РПЦ, о.Гавриїл в останнє привселюдно виголосив дві доповіді: «Ватикан і Православна Церква» та «Єдність Христової Церкви», а вже 20-го вересня 1948 р. був убитий ідеологічними ворогами недалеко від власного помешкання. Підступна рука найманого вбивці перервала життєвий шлях ще повного енергії та спраглого до праці, на Славу Божу, протопресвітера [46]. Таємниця загибелі о.Гавриїла потребує окремого дослідження, бо жодна з ворогуючих у цей час в Західній Україні політичних сил (ні ОУН, ні радянський уряд) офіційно не взяли на себе відповідальності за цей злочиний акт [47]. Вбивцею о.Г.Костельника був кат, а не борець за ідею, який не мав сміливості глянути в вічі старому священику, тому й вбив його пострілом у спину, після чого застрілився й сам.

У день смерті протопресвітера у Львові ходили чутки про те, що о.Костельника за зраду Ватикану вбив власний син. Ю.Волошин, опираючись ніби на свідчення доньки покійного – Христини, зазначав що після вбивства о.Гавриїла його дружину викликали до міліції, де показали тіло вбивці і вимагали визнати в ньому старшого сина Іринея [48, с. 15]. Дещо по іншому про перебіг подій 20 вересня 1946 р. розповідав побратим Г.Костельника – А.Савицький, котрий доглядав за немічною Елеонорою Костельник († 1982 р.), знайомий з дітьми протопресвітера (зокрема й Христиною та Іринеєм). Він пригадував, що Елеонорі Костельник дійсно показували у морзі труп вбивці її чоловіка і запитали чи вона його не знає, однак відповідь небула ствердною, а про сина Іринея взагалі на було жодної згадки. Іриней Костельник не мав жодного відношення до УПА, оскільки після розформування дивізії «Галичина» разом з братом Зеноном перебував у таборі для полонених неподалік Ріміні (Італія). Згодом брати перебралися а Англію.

Поховали отця протопресвітера 23 вересня 1948 р. на Личаківському кладовищі у Львові біля донечки Святослави. Близько 50-ти тисяч віруючих галичан проводили в останню путь свого пастиря.

Руська Православна Церква високо оцінила заслуги о.Гавриїла: 24 лютого 1946 р. Екзарх України, митрополит Київський Іоанн (Соколов) нагородив його правом носіння золотого хреста з оздобами та митри [49, с. 48], а 7 квітня 1946 р. Патріарх Московський Алєксій І (Сіманский) удостоїв протоієрея Гавриїла Костельника найвищої для білого духовенства нагороди – протопресвітерства [50, с. 10].

Ось так трагічно скінчилося життя непересічної особистості, яка стала для югославських переселенців із Закарпаття  духовним батьком, а для українців – символом насильної ліквідації Української греко-католицької церкви. Саме через це постать Гавриїла Костельника серед уніатського духівництва має негативне сприйняття, адже у той час, коли він очолив «православізацію» на Галичині і по суті зрадив свій священицький хрест, сотні священиків йшли за свою віру в концтабори, а то й на смерть. Але й на сьомому десятку після смерті ім’я Костельника залишається предметом політичних спекуляцій.

Отже, звернення до творчої спадщини протопресвітера Г.Костельника, її критичний аналіз, а зараз і введення в науковий обіг ще багатьох невідомих  загалу його філософсько-богословських сентенцій є не лише з огляду на їх теоретичну значущість, а й їхню практичну та соціальну зорієнтованість.

Наукове дослідження його творів дозволить простежити складний і суперечливий процес становлення о.Гавриїла як філософа та богослова, переоцінити його внесок у розвиток тогочасної релігійно-богословської думки в її екстраполяції на провідні тенденції сучасного міжконфесійного православно-католицького діалогу  та внутрішньо церковні трансформації окремо взятої конфесії.

 

Література

1. Музичко І. О. Твір про Гавріїла Костельника [Текст] / І. О. Музичко // Патріархат. – 1990.– № 9. – С. 28-31; № 10. – С. 26-29.
2. Від католицизму до православ’я. 50 років з дня мученицької кончини протопресвітера Гавріїла Костельника. З листів і спогадів [Текст] / під. ред. архієпископа Августина (Маркевича). – Львів: Світло Православ’я, 1998. – 20 с.
3. Швець І. митр. прот., Швець О. митр. прот., Швець Іг. митр. прот. Собор Прикарпатьских святих та Подвижників благочестя / І. Швець, О. Швець, Іг. Швець. – К.: «Духовна Академія», Самбір: «Філадельфія», 1998. – 112 с.
4. Костельник Г. Апостол Петро і Римські папи, або догматичні підстави папства / Г. Костельник. – Львів, 1945.– 56 с.
5. Костельник Г. о.д. Спір про Епіклезу між Сходом і Заходом / Г. Костельник. – Львів, 1928. – 15 с.
6. Костельник Г. протопр. «С нами Бог» [Текст] / Г. Костельник // Єпархіальний вісник. – 1948. – № 1. – С. 8-9 .
7. Костельник Г. протопр. Ватикан і Православна Церква [Текст] / Г. Костельник // Єпархіальний вісник. – 1947. – № 7-8. – С. 244-248; № 9-10. – С. 305-312.
8. Костельник Г. протопр. Викляті святі Кирило і Мефодій [Текст] / Г. Костельник // Єпархіальний вісник. – 1946. – № 2-3. – С. 33-53.
9. Костельник Г. протопр. Найстаріший і найновіший погляди на початки християнства [Текст] / Г. Костельник // Людина і світ. – 1998. – № 9. – С. 16-24.
10. Костельник Г. протопр. Непомильність Папи і Римської Церкви [Текст] / Г. Костельник // Єпархіальний вісник. – 1947. – № 4. – С. 114-120; № 5-6. – С. 139-146; № 7. – С. 208-216; № 8. – С. 242-254; № 10. – С. 304-312; № 11. – С. 344-350; № 12. – С. 371-382.
11. Костельник Г. протопр. Примат Латинської Церкви і Уніатської Церкви [Текст] / Г. Костельник // Єпархіальний вісник. – 1948. – № 1. – С. 14-18; № 2. – С. 53-62; № 3. – С. 88-92.
12. Костельник Г. протопр. Римська Церква і єдність Христової Церкви [Текст] / Г. Костельник // Єпархіальний вісник. – 1947. – № 11. – С. 331-340; № 12. – С. 361-372.
13. Костельник Г. протопр. Розвиток папства в перші п’ять віків [Текст] / Г. Костельник // Єпархіальний вісник.– 1946. – № 4.– С. 15-24; № 5-6.– С. 25-30; 1947. – № 1. – С. 21-28; № 2. С. 57-61; № 3. – С. 85-90.
14. Костельник Г. протопр. Уніатська Церква після першої світової війни [Текст] / Г. Костельник // Єпархіальний вісник. – 1947. – № 2. – С. 54-56; № 3. – С. 82-84.
15. Костельник Г. протопр. Як римські теологи воюють [Текст] / Г. Костельник // Єпархіальний вісник. – 1946. – № 1. – С. 20-23.
16. Костельник Г. протопр. Вибрані твори / Г. Костельник. – К., 1987. – 264 с.
17. Мирович Г. прот. Спогади про подвижника за Святе Православ’я [Текст] / Г. Мирович // Православний вісник. – 1958. – № 5. – С. 144-145.
18. Перевезій В. До проблеми латинізації УГКЦ в 20-30 рр. ХХ ст. [Текст] / В. Перевезій // Історія релігій в Україні. Праці ХІІІ Міжнародної наукової конференції. – Книга 1. – Львів: Логос, 2003. – С. 429-434.
19. Петрук О. Ми повинні бути гранично чесними зі собою [Текст] / О. Петрук // Вірую.– 1995. – № 9 (35). – С. 4-5.
20. Цап М. Писма Гавриїла Костельника братови Михалови / Цап М. // Шветлосц. – 1995. – ч.3-4.
21. ДА СБУ. – ф.65. – Спр.С-9113. – т.12. – арк.26-114. // Опубл.: Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939-1944 рр.) / За заг. редакцією В.Сергійчука. – Київ, 2005. – с. 52-115.
22. Державний архів Служби безпеки України (далі ДА СБУ). – ф.65. – спр.С-9113. – т.1. -– арк.145-155. // Опубліковано: Ліквідація УГКЦ (1939-1946). Документи радянських органів державної безпеки. / За заг. редакцією В.Сергійчука. – Київ, 2006. – Т.1. – С.142-143.
23. ДА СБУ. – ф.3. – оп.145 (1951 р.). – спр.7. – т.1. -– арк.28. // Опубл.: Ліквідація УГКЦ… – С. 114.
24.  ДА СБУ. – ф.3. – оп.145 (1951 р.). – спр.7. – т.1. – арк.32-35. // Опубл.: Ліквідація УГКЦ… – С.115-119
25. Г.Костельник, Чи можливе перетворення уніатської церкви в Західній Україні в автокефальну православну церкву? // ДА СБУ. – ф.3. – оп. 145 (1951 р.). – спр.7. – т.1. – арк.39-41. (Оригінал. Рукопис). // Опубл.: Ліквідація УГКЦ… – С.125-130.
26. Ліквідація УГКЦ (1939-1946). Документи радянських органів державної безпеки. / За заг. редакцією В.Сергійчука. – Київ, 2006. – Т.1. – С.143-147.
27. ДА СБУ. – ф.3. – оп.145. // Опубл.: Вежель Л. Філософсько-естетична та журналістська діяльність Гавриїла Костельника у руслі духовних процесів України І-ї пол. ХХ ст. –К., 2004. – с. 52-56.
28. Мій батько був завжди «восточником» / Костельник Іриней // Гавриїл Костельник на тлі доби: пошук істини: Збірник наукових праць. – Львів–Ужгород: Ґражда, 2007. – 536.
29. ДА СБУ. – ф.65. – спр.С-9113. – т.20. — арк.11-20. // Опубл.: Ліквідація УГКЦ… – С. 372.
30. ДА СБУ. – ф.3. – оп. 145 (1951 р.). –- спр.7. – т.1. – арк.65. // Опубл.: Ліквідація УГКЦ… – с.379.
31. Центральний державний архів громадських організацій України (далі ЦДАГОУ). – Ф. 1. ЦК Компартії України. – Оп. 23. – Спр. 887. Постановление СНК СССР об организации Совета по делам религиозных культов, справки, переписка о реагировании населения и священников на обращение членов инициативной групы по воссоединению греко-католической церкви с руско-православной церковью. – 48 арк.
32. Г.Костельник, «Як можна б перетворити греко-католицьку церкву в православну?» // ДА СБУ. – ф.3. – оп.145 (1951 р.). – Cпр.7. – Т.1. – Арк.70-72. //Опубл.: Ліквідація УГКЦ… -–С. 551-554.
33. Центральний Державний Архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО). – Ф. 4648. Архів уповноваженого по УРСР. – Оп. 3. – Оп. 3. – Спр. 20. Информации и справки уполномоченного Совета по УССР и областным уполномоченным Совета, переписка о воссоединении униатской церкви с русской православной церковью в Западных и Закарпатской областях Украины за 1946 год. – 97 арк.
34. Державний Архів Львівської області (далі ДАЛО). – Фонд 3. Партархів Львівського ОК КПУ (далі Ф. 3). – Оп. 1. – Спр. 212. Информация, докладные записки обкома партии в ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У о настроении местного населения в связи с опубликованием статьи В.Росовича (Я.А.Галана) «С крестом или ножем», воссоединение греко-католической и русской православной церквей о ходе обсуждения обращений правительства УССР к населению западных областей Украины. – 198 арк.
35. ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 3. – Спр. 8. Информации уполномоченного Совета о ходе подготовки и воссоединении униатской церкви с русской православной церковью в Западных областях Украины. – 166 арк.
36. Трагічна доля свящ. Гавриїла [Текст] // Успенська вежа. – Львів, 2003. – № 9 (135). – С. 3.
37. ЦДАВО. – Ф. 4648. Архів уповноваженого по УРСР. – Оп. 3. – Спр. 7. Информации и справки представляемые в высшие правительственые и партийные органы о положении и деятельности религиозных организаций в республике. – 47 арк.
38. ДАЛО. – Ф. р-1332. – Архів уповноваженого РСРПЦ по Львівській області. – О. 2. – Спр. 5. Переписка з уповноваженим Ради в справах РПЦ при РМ УРСР про релігійні свята і роботу з священиками уніатами і інше за 1946 р. – 55 арк.
39. ДАЛО. – Ф. р-1322. – Оп. 2. – Спр.7. Переписка уповноваженого Ради про представлення відчитів, відомостей протоколів засідань інші документи за 1947 р. – 67 арк.
40. ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 3. – Спр. 48. Протокол заседания Совета по делам русской православной церкви при СМ ССР, выписки из протокола, инструктивные письма и указания Совета по вопросам деятельности религиозных объединений за 1948-1949 годы. – 18 арк.
41. ДАЛО. – Ф. 3. – Оп. 1. –  Спр. 439. Информация обкома партии в ЦК КП(б)У об антисоветской деятельности секты иеговистов, справки, докладные записки, сведения уполномоченого по делам религиозных культов о наличии римо и греко-католических костелов и монастырей, справки из истории церковной унии, обзор откликов зарубежной прессы на решения Львовского собора о расторжении унии с Ватиканом и воссоединение с русской православной церковью. – 82 арк.
42. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 4081. Справки административного отдела ЦК КП Украины, письма обкомов партии, прокуратуры, УМ МВС УССР – о состоянии и мерах улучшения социалистической законости и боротьба с бунтовским бандитизмом в Волынской, Львовской, Ровенской и Станиславской областях. – 175 арк.
43. ДА СБУ. — ф.65. — спр.С-9113. — т.19. — арк.316-322 Опубліковано: Ліквідація УГКЦ (1939-1946). Документи радянських органів державної безпеки. / За заг. редакцією В.Сергійчука. — Київ, 2006. — Т.1. –278
44. Лагодич М. Галицьке дитинство Православного вісника (До 55-ти річчя з дня виходу першого номеру «Православного вісника») / М. Лагодич // Православний вісник. – К.: УПЦ КП, 2001. – № 7-8.– С. 55-59.
45. Лагодич М. прот. Спроба відкриття православної семінарії у Львові (1945-55 рр.) / М. Лагодич // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. 2013. Книга І. – Львів: «Логос», 2013. – С. 561-571.
46. Лагодич М. Чесна перед Господом смерть преподобних його… / М. Лагодич // Апологет. Богословський збірник Львівської духовної академії та семінарії Української Православної Церкви Київського Патріархату. – Львів, 2004. – №4. – С. 66-76.
47. Лагодич М. свящ. Собор Галицьких святих: становлення та перспективи його доповнення / М. Лагодич – Чернівці: Букрек,2010. – 64 с.
48. Волошин Ю. 20 вересня – 50 років тому у Львові було вбито протопресвітера Гавріїла Костельника (1886 – 1948) [Текст] / Юрій Волошин // Людина і світ. – 1998. – № 9. – С. 14-15.
49. Львівський Церковний Собор. Документи й матеріали 1946-1981. – К.: Видання Патріаршого Екзарха всієї України, Митрополита Київського і Галицького, 1984. – 216 с.
50. Поїздка Президії Львівського Собору до Києва і до Москви // Єпархіальний вісник. – 1946. – № 4. – С. 7-11.
51. Гавриїл Костельник на тлі доби: пошук істини: Збірник наукових праць. – Львів–Ужгород: Ґражда, 2007. – 536.

 

© прот. Миколай Лагодич

 

Лагодич М. прот. Протопресвітер Гавриїл Костельник на тлі радянської дійсності / М. Лагодич //  Богословський вісник . – Чернівці, 2013. – №8. – С. 72-97.