ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НА ВОЛИНІ У 30-Х РОКАХ ХХ СТ.

Волинь у 30-х рр ХХ ст. перебувала у складі Другої Речі Посполитої, в якій домінуючою релігією був католицизм. Волинський край же споконвічно був православним. Постає питання: яким шляхом розвивалася державна політика Другої Речі Посполитої стосовно православної церкви на Волині? Другій за чисельністю після Римо-Католицької Православній церкві належало зайняти своє місце в політичній системі міжвоєнної Польщі.

Для тогочасної Волині Православ’я було однією із форм національного життя. Цю обставину усвідомлювала польська влада. Крім того, основна маса духовенства мала проросійські настрої, що загрожувало державності Польщі. Тому польській державі довелось маневрувати між наростаючим українським національно-церковним рухом та реакційним духовенством і керівництвом Церкви, щоб перетворити її спочатку на лояльну до існуючого устрою, а згодом і на підтримуючу силу. Перевага тієї чи іншої політичної течії в Польщі змінювала лише акценти церковної політики, мета ж залишалась одна – перетворити православних українців на лояльний до існуючого ладу елемент шляхом державної, церковної та національної асиміляції.[1]

Важливим знаряддям денаціоналізації українців Волині виступала католицька церква та польська влада.

У перші роки нової влади польські католики заявили претензії на володіння цілим рядом православних храмів на Волині. Військова влада підходила до цього виважено і римо-католики повертали костели, пристосовані за Російської імперії під православні церкви. Порушувалось питання і про передачу Троїцького собору у м. Луцьку. Однак воно залишилось без відповіді з уваги на можливу негативну реакцію православних українців Волині, що не входило у плани молодої Польської держави.

Влада закривала некатолицькі культові установи. Погроми православних приходів на Волині стали масовим явищем. Польська адміністрація прагнула збільшити кількість римо-католиків. За офіційними даними польської статистики, питома вага віруючих католицької церкви серед жителів Волинського воєводства збільшилась з 9,6 ℅ у 1897р. до 15,7 ℅ у 1931р.[2] Урядовці перешкоджали українській інтелігенції отримати роботу, селянам – купити землю, якщо вони не переходили в католицизм. За статистикою Луцької єпископської курії, католицьку віру щорічно приймало близько 3400 віруючих.

Ієрархія Православної Церкви вдалась до мобілізації всіх своїх сил перед наступом католицької реакції і оголосила 12 грудня 1929р. про скликання 12 лютого наступного року помісного собору. Спочатку уряд відмовив у його проведенні, однак згодом президент Польщі Ігнацій Мостіцький своєю грамотою від 30 травня 1930р. схвалив його проведення після здійснення підготовчої роботи Передсоборним зібранням.[3] В цей час розпочала роботу Змішана комісія з розробки Статуту про устрій православної церкви, яка діяла кілька років і закінчила свою роботу прийняттям проекту названого Статуту.2 До складу комісії увійшли як представники уряду – Волинський воєвода Г.Юзевський, директор департаменту віросповідань і народної освіти Ф.Потоцький , начальник східного відділу міністерства закордонних справ Т.Голувко, начальник відділу національностей міністерства внутрішніх справ Г.Сухенек-Сухецький, так і духовенства – митрополит Діонісій, архієпископ Олексій Громадський, єпископ Іноземцев. Очолив спільну комісію єпископату та уряду міністр внутрішніх справ і волинський воєвода Г.Юзевський .[4]

Православне українське духовенство, віруючі, впродовж 30-х років чекали реалізації задекларованої грамотою президента ідеї унормування устрою православної церкви, але так і не дочекались. Після проголошення грамоти, скликання Собору відклалось на не визначений час.

Другою стороною діяльності православної церкви на Волині стало відродження діяльності братств на національному ґрунті. В 1929 році в Луцьку було створено тимчасову раду братства до складу якого входили П.Пилипчук (голова), і члени М.Левицький, Ю.Черевко, Я.Савицький. Братчики активно включались в боротьбу за збереження, примноження, розширення української культури та освіти, заснували товариство прихильників православної освіти та охорони традицій православної віри. Члени братства співпрацювали та брали участь у діяльності товариств відбудови шкіл на Волині. В 1931 році Луцькому Чеснохресному братству надано юридичний статус згідно декрету Міністра релігійних визнань і народної освіти. Таке становище дозволило братству діяти відкрито, не викликаючи підозри в польських властей. Новий статут, який був затверджений у 1935 році дозволив братству діяти більш потужно.[5]

Вагому роль в релігійному житті краю відігравало Товариство імені митрополита Петра Могили.

На території воєводства братство мало 5 філій: у Рівному, Володимирі, Кременці, Сарнах, Новогрудці. На кінець 1932 року кількість членів товариства ім. Петра Могили зросла до 635 чоловік. Серед них було 129 священників, 506 світських осіб, головним чином учителів, робітників, адвокатів.

За вісім років діяльності товариство провело 33 засідання, на яких обговорювалось питання освітнього, культурного, релігійного життя краю, влаштовувались лекції з актуальних проблем православ’я в Польщі. 7 лютого 1935 року при товаристві створено теологічну секцію, яка підготувала і видала значну кількість богословської літератури українською мовою. У 1937 р. секція почала видавати часопис «Шлях».[6]

Основою майбутнього відродження Української церкви на Волині у 40-х роках стало національно свідоме духовенство, виховане у міжвоєнний період. Вирішальну роль у формуванні нового покоління українських священників відіграли Волинська духовна семінарія та відділ православної теології Варшавського університету. Розуміння важливості цього питання для майбутнього Православної церкви мали всі зацікавленні сили на Волині. Малочисельна, однак впливова російська група бажала продовжувати русифікаційну лінію в духовних навчальних заходах з метою збереження позицій. Польська влада також не оминала своєю увагою процес підготовки духовних кадрів й за допомогою різних методів насаджувала в польське православ’я, створюючи відповідні умови виховання кандидатів у православні священики. Третьою стороною, яка мала повне право на контроль за духовними навчальними закладами, був український національно-церковний рух. Якщо для двох перших груп це питання було тільки засобом здійснення колонізаційних планів, то для українців воно переростало у площину існування чи не існування української нації як такої в майбутньому.

Удару по українській богословській школі завдало в березні 1932 року Міністерство віросповідань і освіти законом про устрій шкільництва в Речі Посполитій. Згідно з ним, Православна духовна семінарія у м. Крем’янці ліквідовувалась, а на її місці мав постати трирічний богословський ліцей, до якого кандидати у священики вступали б після закінчення чотирьох років загальноосвітніх гімназій. Спочатку міністерство погодилося відкрити на базі семінарій у Крем’янці та Вільні, богословські ліцеї. Однак на нараді 28 квітня 1933 року у Варшаві під головуванням митрополита Діонисія, заучасті в.о. ректора Віденської семінарії прот. М. Тучемського та інспектора Волинської семінарії С. Міляшкевича з’явився новий проект — про утворенняБогословського ліцею у Варшаві [7]

Поляки добре розуміли – щоб підготувати пастирів до польського православного костелу з українців, потрібно їх відірвати від рідного середовища. Саме тому польська влада не бажала бачити такий ліцей в Крем’янці чи будь-де на Волині.

З середини 30-х рр. Волинська семінарія знаходилась у становищі поступового закриття, тобто кожного року відбувався тільки випуск учнів. У такому вирішенні справи виразне зацікавлення мали як вища церковна і польськадержавна влада: перша прагнула зберегти контроль за підготовкою майбутнього духовенства саме у вигідному їй варіанті, друга хотіла отримати структуру для впровадження власних планів щодо Православної церкви.

З призначенням на волинську кафедру у 1934 році архієпископа Олексія (Громадського) нагляд та загальне керівництво семінарією перейшли у його відання фактичним же керівником її залишався інспектор С. Міляшкевич.(2,98-99) Українська громадськість краю не мирилася з ліквідацією єдиного духовного навчального закладу такого рівня. Вже в листопаді 1934 року волинські посли ставили перед міністром віросповідань і освіти прохання про залишення семінарії у м. Крем’янці. Ця ж проблема знайшла відображення у рішеннях Волинського єпархіального зібрання духовенства і мирян 1935 року.

Боротьба за духовний навчальний заклад на Волині тривала. У грудні 1935 року посол Петро Певний ще раз просив уряд, щоб той «прихильно розглянув справу теологічного ліцею на Волині, аби наші майбутні священикизростали серед свого оточення й були правдивими духовними опікунами населення» .

Незважаючи на поступову ліквідацію семінарії, викладацький склад робив усе можливе для відповідної підготовки майбутніх душпастирів. Про її високий рівень твердили навіть польські шкільні урядовці. Адже кожен рік головою екзаменаційної комісії призначався шкільний візитатор, як правило, поляк за національністю. Його головним завданням було максимально занизити результати праці української навчальної інституції, щоб створити підстави для майбутнього її закриття.[8]

Наступним важливим внеском Волині у майбутнє відродження Української церкви став вихід у світ богослужбової літератури рідною мовою. За повідомленнями волинської церковної преси, підкомісії працювали плідно. Так, під час робочого засідання наприкінці липня – на початку серпня 1935 року їх члени переглянули та звірили тексти таких перекладів: «Тайна Святого Хрещення», «Тайна святого миропомазання», «Тайна сповіді», «Чин похорону дитини», «Чин вінчання другошлюбних» та ін. Отже, українським священикам Волині та й поза нею давалися такі потрібні засоби для повного запровадження української мови в Церкві.

Значення духовного слова в духовному розвитку суспільства важко недооцінити. Чільне місце у впливі на населення займали і займають періодичні видання.

Чи не найбільший вплив у національно-церковному житті волинян з 1926по 1936 роки мав часопис «Українська нива», який виходив спочатку у Варшаві, а з 1929 року в Луцьку. Редактором і видавцем його був емігрант зі Східної України Петро Певний. Газета зазнавала різкої критики як від російської громади в Польщі, так і від радикальних українських патріотів. Незважаючи на угодовську орієнтацію, «Українська нива» все ж була одним з небагатьох часописів Волині, на сторінках якого відстоювались інтереси українського православ’я.

У 30-х роках український національно-церковний рух ініцюював виданнякількох часописів, які сприяли поглибленню духовної та національної свідомості волинян. Найвагомішими слід назвати: неперіодичний орган Товариства ім. Петра Могили журнал «За соборність» (1932-1935); офіціоз Волинської духовної консисторії; двотижневик «Церква і нарід»(1935-1938); періодичний журнал-щомісячник Товариства ім. Петра Могили «Шлях» (1937-1939).

Утворене в листопаді 1931 року Товариство імені Петра Могили серед багатьох напрямів своєї роботи чільним вважало видання власного друкованого органу, який би правдиво розповідав православним волинянам про минуле.[9]

Незважаючи на асиміляційні наміри Римо-католицької церкви й жорстоку політику Польської держави, що була спрямована проти Православної церкви та усього українського, православне населення Волині і надалі стояло на обороні своєї віри. У польському Сеймі звучали голоси українських послів, які щораз закликали звертати увагу на проблеми Православ’я і вимагали їх вирішення.

Нарешті у 1938 р. було врегульоване правове становище Православної церкви у Польщі. 7 листопада 1938року на засіданні Священного Синоду був прийнятий Внутрішній статут Православної церкви в Польщі. Наступного дня делегація від Священного Синоду вручила міністру віросповідань і народної освіти прийнятий статут. 30 грудня Рада міністрів видала розпорядження про затвердження статуту, а 19 листопада цього ж року було опубліковано декрет президента Польщі про ставлення держави до польської Православної церкви.

Дані документи мали надзвичайно важливе значення в житті Православної церкви: вони припинили багаторічну тимчасовість, у якій перебувала церква. Разом з тим православній церкві надавалась свобода внутрішнього життя в межах польського законодавства. Було визнано засади соборності.

Православна церква на Волині, незважаючи на труднощі, що постали внаслідок приєднання краю до Другої Речі Посполитої, в першій половині 30-х років здобула значних здобутків. Завдяки домаганням домаганням церковної ієрархії та польського уряду, Константинопольський патріарх надав Православній церкві Польщі автокефалію. Українці розгорнули рух за надання церкві національного характеру. У другій половині 30-х років життя Церкви було сповнене суперечливими подіями. Основними з них були: унормування правового становища, наступ Польської держави на православних віруючих. Незважаючи на труднощі, Православна церква зуміла здобути визнання та унормування правового становища.


1. Борщевич В.Т., Українське церковне відродження на Волині (20-40 рр. ХХ ст. ).-Луцьк, 2000.с.82

2. Борщевич В.Т., Українське церковне відродження на Волині (20-40 рр. ХХ ст. ).-Луцьк, 2000.

3. Кучерепа М.М., Давидюк Р.П., Волинське українське об’єднання(1931-1939): монографія,- Луцьк, 2001

4. Свинчук А. Церковно-релігійна політика польського уряду щодо Волині у 30-х роках ХХст. //Науковий вісник ВДУ. – №1. – 2000, с.84

5. Кучерепа М.М. Волинь у міжвоєнний період (1921-1939).- Луцьк, 1994, с. 54

6. Свинчук А. Церковно-релігійна політика польського уряду щодо Волині у 30-х роках ХХст. //Науковий вісник ВДУ. – №1. – 2000, с.84

7. Борщевич В.Т., Українське церковне відродження на Волині (20-40 рр. ХХ ст. ).-Луцьк, 2000., с. 98-100

8. Борщевич В.Т., Українське церковне відродження на Волині (20-40 рр. ХХ ст. ).-Луцьк, 2000., с. 101,102

9. Борщевич В.Т., Українське церковне відродження на Волині (20-40 рр. ХХ ст. ).-Луцьк, 2000., с. 104-106

Олександр Панасюк