125 років тому у дні святкувань 900-ліття Хрещення Русі видатний професор Київської духовної академії Володимир Завітневич у своїй, на той час найбільш повній розвідці про святого князя Володимира Великого під назвою «Володимир Святий як політичний діяч», поставив перед собою і нами запитання: «Що ж вийшло в результаті?». Свої дослідження про русько-візантійські відносини епохи Володимирового Хрещення Руси він спроектував на наше з вами сьогодення, написавши так: “Мине сто років – і Руська земля знову, як нині, заходиться святкувати тисячоріччя свого просвітлення світлом християнського вчення. Можливо, тодішні вчені, маючи нові багаті наукові дані, дістануть змогу сказати останнє слово в тих питаннях, які тепер ніяк не піддаються нашому розв’язанню. Втішаючи себе такою надією, нам залишається їм побажати щасливого успіху” (Владимирский сборник в память девятисотлетия крещения России. – Киев, 1888, с. 1-211).

Ну що ж браття з того часу минуло 100 років (1988), а потім ще 25 (2013). Наукові дослідження встановили ще більше фактів з історії Хрещення Русі-України, всебічно дослідивши і русько-візантійські взаємини. Навіть розставились акценти і ті, до яких апелював Володимир Завітневич, сьогодні мислять вже по-іншому, бо головна проблема в Україні – це єдність Українського Православ’я.

Святкування 1025-ліття Володимирового Хрещення Руси 988 р. практично завершилися і ми отримали кілька вагомих меседжів над якими мусимо задуматися, щоб далі йти вперед у напрямку єдності Українського Православ’я. Які ж вони ці меседжі? Перший із них – це звичайно привітання обох предстоятелів – Святійшого Патріарха Філарета і Блаженнійшого митрополита Володимира. Другий із них – виступ Президента України Віктора Януковича на офіційній академії в Національному палаці “Україна”, в якому прозвучали запевнення в тому, що

1) «Ще раз підкреслюю – для держави всі церкви і релігійні організації є рівні. Ми поважаємо вибір наших громадян і гарантуємо кожному конституційне право на свободу віросповідань»;

2) «Історія свідчить, що жорстко страждає той, хто не прагне зберігати єдність віри, народу, держави»;

3) «Ми повинні бути свідомі того, що є спадкоємцями видатної традиції, яку започаткував один із європейських цивілізаційних форпостів – Київська Русь. Вона продемонструвала усьому тогочасному світові високі зразки духовності, правового мислення, самоорганізації громад і державної політики. Здолавши тяжкі випробовування, наш народ лише наприкінці ХХ століття остаточно виборов незалежну державу, яка свято наслідує традиції Київської Русі. Але ще не всі рани минулого загоєно»;

4) «Ми не допустимо використання церков і релігійних організацій деякими політичними силами у своїх вузьких інтересах. Це стосується також і закордонних центрів, які через релігійні організації інколи прагнуть впливати на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Адже йдеться про питання національної безпеки держави»;

5) «Попереду в нас усіх тяжка праця задля відновлення єдності православ’я, стародавньої традиції християнства Київської Русі. Традиції, яка шанувала усі релігії народів світу, але завжди була вірна своїй рідній Київській купелі. Впевнений, що у нас вистачить і мудрості, і сили у цій об’єднавчій богоугодній справі. Майбутнє України, її народу в єдності, а не в розділеннях. Це не пафосні слова, а важливе послання, яке ми зобов’язані передавати від покоління до покоління».

Читаючи ці чіткі і виважені формулювання та аналізуючи все, що відбувалося у Києві в дні святкувань 1025-ліття Хрещення Київської Русі-України, ми можемо впевнено робити кроки для зближення, задля єдності Українського Православ’я і створення Єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Продовжуючи думку професора КДА Володимира Завітневича, можна лише сказати, що через менше аніж сто років у Ювілей 1100-ліття Хрещення Київської Русі-України ми ще раз по-новому осмислимо роль і значення Володимирового Хрещення і Просвітлення нашого народу і, впевнений, в Єдиній Українській Православній Церкві, яка займе помітне місце у сім’ї церков Вселенського Православ’я. Навряд чи хто з нас доживе до тих днів, але про нас згадають, як про тих, на чиї плечі вже сьогодні лягає місія з’єднання Українського Православ’я.

Високопреосвященний Димитрій, митрополит Львівський і Сокальський.