Ця стаття написана в пам’ять про Петра Болбочана, Християнина, Українця, полковника армії УНР.

Як загинула Українська Народна Республіка? Коли саме вона загинула і з якої при чини? За що загинули болючою та жахливою смертю до 20 мільйонів українців в три голодомори та світову війну? Чи могла УНР врятуватися?

Який був план Божий для України початку ХХ століття?

Почну із двох останніх питань, можливість порятунку та плану Божого.

Свідчу і стверджую, що відповідь на питання чи могла УНР врятуватися? – могла.
Так, УНР могла врятуватися!

Хоча для цього і мали скластися деякі передумови зовнішні, але в основному – мала бути зроблена домашня робота, внутрішньо-українська. Що треба було робити найперше для порятунку від страшної та майже неминучої смерті – політичні домовленості, розвивати економіку, будувати армію? Що саме?

Як завжди автор не дає відповідей – але апелює до досвіду Польщі, до досвіду успішного національного суверенітету, хай факт порятунку Польщі і є виключно чудесного, неземного походження. Поляки самі це визнають, коли зображають Пресвяту Богородицю із омофором, яка захищає польських солдат у битві на Віслі. То було справжнє чудо, кількісно і якісно армія червоних антихристів переважала польських християн. Але вони встояли і врятувалися.

Чому і як?

Найперше поляки відновили свою Церкву, і повністю обмеживши іноземну (Православну) в даному випадку. Це було комплексне організоване обмеження, а частково навіть знищення, поголовне вигнання всіх іноземців, які претендують на духовне керівництво. Щоби контролювати православних – поляки навіть проголосили автокефалію Польської Православної Церкви.

Тому вони не дарма руйнували Українську Церкву в 1596 році через унію, а на початку ХХ століття – через поліцейські репресії. Потім, вже після війни за незалежність, після чудового спасіння – поляки підірвуть і висадять в повітря 370 православних храмів (триста сімдесят). Вони зробили це, не тому що вони нехристи, як комуністи – а задля знищення або максимального послаблення українців і відповідно гарантування своїх територіальних захватів. Поляки точно знали куди бити націю, щоб її вбити або принаймні нанести їй найбільшу можливу шкоду.

І якщо ви думаєте, шановний читачу, що польські католики зглянулися на святого (реального святого, духовно обдарованого) українця, греко-католика Андрія Шептицького – то дуже помиляєтесь. Бо вони планували його примусово навернути до католицизму або вбити. Просто вбити святу людину, – тому що Польській Державі така святість не потрібна. І митрополит Андрій мусив прохати Папу Римського про благословення на мученицьку смерть – тільки цим крайнім заходом святий врятував себе самого та всю Греко-Католицьку Церкву від примусової латинізації.

Ось таку релігійну політику на початку ХХ століття провадила новостворена Польська Держава. Закінчилось чи то смішним чи то гірким анекдотом – Польща проголосила автокефалію Польської Православної Церкви – саме по собі оксиморон. Чотириста років воювали із православними українцями – тільки для того, щоб дати автокефалію православним полякам. Такий от «логічний» парадокс вийшов.

І тепер зверну Вашу увагу на церковну політику Російської Православної Церкви та Білої Армії на початку ХХ століття у боротьбі із більшовиками. Простий побіжний аналіз говорить нам – що політика була повністю ідентична польській із певними поправками на внутрішньо православну еклезіологію.

Російські єпископи Євлогій (Георгієвський), Антоній (Храповицький), найавторитетніші в Україні – всадили ніж у спину молодій Українській Державі, бійцям УНР і всім українцям.

Навіщо вони це зробили?

Вважаю, що ці єпископи насправді прокляли себе самі – коли замість того щоб підтримати православних християн-українців – вони обрали антихриста із Москви. Вони обрали свого, рідного, єдинокровного антихриста. Вони знали – що обирають антихриста проти православних українців. Але вони обрали його умисно, тому що Велика Росія – в тисячу раз дорожча за Христа. Такі от національні комплекси російських єпископів спричинилися до того, що вони агітували російських офіцерів Києва та всієї України – до протиукраїнської боротьби в складі Білої Армії.

Гетьман Скоропадський, православний християнин-практик – чесно їм писав: «ви всіх нас погубите, ваша ненависть до мене, гетьмана України і до українців – закінчиться лише тим, що вас всіх вб’ють. Я – ваша остання надія на спасіння, навіщо ж ви мене проклинаєте?»

Ось ці мемуари я не міг читати без брому. Де православний гетьман вчить озлоблених псевдоєпископів Християнства – але тим не потрібен Христос, і Християнство теж їм ні до чого – їм потрібна Велика Росія. Якщо всі християни України до одного мають загинути в ім’я Єдиної і Неділимої, нехай і під скіпетром антихриста – то нехай загинуть. Вони не є цінні, бо вони – українці…

Цікаво, що Скоропадський не був навіть на мізинець націоналістом. Павло Скоропадський був щирою жертвою московської пропаганди, що українців вигадали австрійці в своєму генштабі, що українців ніколи до того не було, не було ні Української Церкви, ні Держави. Він в усе це вірив – але при цьому всьому гетьман був Християнин. Не дуже віруючий, але досить релігійний – щоби правдиво пророкувати наслідки діяльності фарисеїв-фанатиків російського імперіалізму. Гетьман і сам був духовна дитина РПЦ, і саме тому в нього не вистачило сміливості вчинити із цими ворогами Божими так – як поляки вчинили із безневинними православними українцями.

А хто міг допомогти гетьману? Нове питання – хто міг пояснити Павлу Скоропадському, як треба діяти.

Ось тут ми підходимо до справжньої трагедії. Настільки справжньої – що вона продовжується до сьогодні.

Ось тут виникає із пітьми історії чорна постать Грушевського, сина священика Православної Церкви, геніального історика і науковця. Так, це саме Грушевський засуджував святого князя Костянтина-Василя Острозького тільки за те, що князь не був досить православним щоби не допустити дітей до шлюбу із католиками. А пошлюблені княжі діти – просто перейшли на католицизм та стали поляками, ворогами всього українського. Дуже засуджував геніальний Грушевський таку княжу необачність. Дуже він гнівався на князя. Дуже ображався в свої творах.

Що ж зробив пан Грушевський для Церкви – коли отримав владу, кратно більшу ніж у князя?

Нічого. Тому що приблизно в 1903 році син православного священика-українця, вихованого в українському дусі – втратив віру і став атеїстом. Ось це і є дата справжньої смерті УНР. Віра померла в серці Грушевського – і тому він не забажав відновити Церкву, про яку так картав святого князя Острозького

Ось ця дата – 1903 рік. Дуже приблизна.

Я не можу це довести, це лише інтуїтивне сприйняття базоване на прочитанні понад 200 мемуарів (двох сотень). Їх було значно більше, цих мемуарів, читаних із бромом – але деяку частину я просто не міг дочитати. Навіть Християнин і священик має межу витривалості – а я і так її дуже сильно перейшов.

Насправді Михайло Грушевський був генієм, який мав з волі Божої керувати Україною. Він відкинув Бога і отримав те, що забажав.

Тепер переходимо до Божого плану про Україну.

Так от з моєї інтуїції, він, цей план – був приблизно такий:

1 . Президент Грушевський (так само як поляки або щоби перевершити князя Острозького або заради батька або просто заради здорового глузду) – відновлює Українську Православну Церкву. Більшовики-антихристи нічого б не зробили. Єпископи-чорностенці – мали бути вигнані геть одразу, образно кажучи – у перші три секунди (!) проголошення незалежності України.

2. Павло Скоропадський, російський монархіст із певним шовіністичним поглядом щодо українців – отримує в Українській Православні Церкві благословення на захист Держави. Він НЕ ВІД СВОГО імені говорить російським офіцерам знамените «ви всі загинете» – але говорить іменем Бога і за прямим дорученням Української Православної Церкви. Російські офіцери, провагавшись і трохи понабивавши собі ціну – погоджуються, що ці хахли принаймні християни і не будуть їх вішати сім’ями. Тому треба воювати за цю Україну

3. Талановитий дипломат Петлюра, православний християнин практик – переконує Коновальця, Болобчана та іншу українську військову старшини співпрацювати зі Скоропадським. Нехай то і проросійський, але кадровий досвідчений генерал.
4.Чудо. Без нього ніяк. Велике чудо на Дніпрі. Не на Віслі – а на Дніпрі. Господу навіть не потрібно збільшувати кількість чудес. Чудо є лише одне, воно на Дніпрі – де новостворена українська армія із російським офіцерством та під командуванням генерала Скоропадського, пожиттєвого маршала і військового міністра України, ціною неймовірних втрат зупиняє більшовиків.

Ось так воно мало бути.

І все одно  в ІІ світовій війні Гітлері та Сталін на пару – певно б поділили Україну.
Як і у Польщі, в середині України мало ресурсів. Швидше за все ми би стали жертвою – але в вже в ІІ світовій. Тобто ніяких двох Голодоморів, ніяких 17-20 мільйонів втрат від голоду, воєн та репресій.

Сьогодні Україна мала би 75-80 мільйонів населення, а натомість Росія – яку одну Сталін знищив Голодомором мала би 100-110 мільйонів населення. Все одно росіяни б жили краще за нас зараз – у них, нафта, газ, великі природні ресурси.

Ось яка та Україна – яку ми втратили.

Вона цікава. Яка вона була б? В ній напевно була би дуже високому рівні поваги російська мова. Можливо аж до державного білінгвізму – бо всі би пам’ятали, як російські офіцери ціною життя врятували нас від винищення. Біля їх монументів завжди були би квіти, за них молилася б Українська Православна Церква. Це була би дуже проросійська держава, хоча і не без конкурентного запалу щодо росіян.
Це була б зовсім-зовсім інша країна – ми і уявити не можемо яка.

Що сталися насправді? Російські офіцери – все одно загинули всі під сокирою більшовицького терору. Християни українці загинули точно так само загинули як і християни російсько-центричного світогляду. Всі померли. Десятки мільйонів людей пішли на той світ болючою та страшною смертю.

І тільки чорні ворони, Євлогій Георгієвський та Антоній Храповицький врятували свої туші для Страшного Суда. Врятувалися вони тільки тому, що прокляті ними українці – вивезли їх до Польщі вчасно. Втім, вони не оцінили шляхетності Петлюри, вдячність їм була так само чужа як і будь-яке інше християнське почуття щодо українців.

Ось так одне-єдине рішення українського політика щодо Бога – стало причиною загибелі і особистої і колективної для десятків мільйонів (!) українців. Ми втратили не лише ціле століття і десятки мільйонів співвітчизників – ми втратили шанс виконати волю Божу про Україну і українців, ми втратили шанс на нашу місію протягом цих ста років.

Частина ІІ Мої роздуми із приводу останнього собору УПЦ КП

Парадоксом є те, що проблеми в сучасній Україні – є з епохи УНР. Тому цей текст названий «Камо грядеши?»

Ця назва стосувалася лише УНР, але так само лягла на тему останнього собору УПЦ КП.

На ньому Патріарх Філарет ствердив необхідність об’єднавчого собору із нашими братами із УПЦ МП. А саме після відходу від справ нинішнього патріарха – внесена опція, можливість об’єднавчого собору для обрання спільного загальнонаціонального керівника Святої Церкви.

Чи це є новина? Якось виконавчий директор телекомпанії НТВ сказав, що новина – це щось надзвичайне, тому нікому не цікаві потяги, які йдуть за розкладом.

Так от не є новиною, що потяг під назвою «УПЦ КП» йде за розкладом, йде своїм курсом, який проклав Сам Господь. Потяг йде курсом на кінцеву станцію Царство Небесне.

Одна із важливих проміжних станцій, які наш потяг мусить пройти – називається Єдина Українська Православна Церква. Можна назвати цю станцію «Помісна» чи «Автокефальна» чи якось інакше. Суть її від того не міняється – спільна національна Православна Церква для всієї політичної української нації – саме так, як то воно і має бути з точки зору православної науки про побудову Церкви (еклезіології).

Потяг КП йде своїм курсом. Для нас, тих, хто на борту – це не є новина. Але для зовнішніх – нехай це оголошення Патріарха Філарета стане ще одним нагадуванням, що зійти на борт цього потяга і спастися, знайти мир із Богом – є можливим, доцільним та практичним рішенням.

Поляки та росіяни, які так довго і постійно руйнували нашу Церкву – нічого не досягли. Хіба пролили потоки крові, і української і своєї, – яку зовсім не треба було проливати. Зараз багатьом із них за це просто соромно.

Ми ж українці маємо лише виправити старі помилки.

 

Благословення Боже не віднімається. Бог тому-то і Бог – тому що він не перестає любити людей, навіть і попри нашу очевидну недостойність. Благословення Боже – воно назавжди. Україна благословенна, попри всі наші помилки, труднощі і падіння. Інше питання – що це благословення стане нам на піднесення, якщо ми будемо виконувати волю Божу – і на прокляття, якщо ми підемо шляхом Грушевського.

Особисто не хочу помсти. Ні полякам, ні росіянам, нікому іще. Мене це просто не цікавить. Звісно я прагну застерегти моїх співвітчизників, мій Ізраїль, мою святу Ромейську імперію, мою святу Київську Русь – від багатократного повторення болючих історичних уроків, здійснених завдяки впливу нерозумних наших братів по слов’янській крові.

Все що мені треба – це лише повернення українців до виконання волі Божої про самих себе і цей світ. Потрібні розумні і мудрі вірні Християни, які не бояться чути десь себе дурними – щоби навчитися чомусь новому і стати трохи мудрішими. Потрібні брати і сестри у Христі – щоб разом піднести Святий Хрест над Україною. А в перспективі – і над нашою колишньою Римською Імперією, над нашою Європою і над всією нашою планетою. Останнє звісно неможливо людськими силами, але піднімемо ми цей хрест над Україною – Господь довершить решту.

Одним з елементів, важливим етапом цього є відновлення Єдиної Української Православної Церкви на чолі із Київським Патріархом.

Тому для мене особисто цей собор не приніс ніяких новин – потяг УПЦ КП йде за розкладом.

А що  - хтось думав інакше?

о. Андрій Чмєль