Два роки тому (текст написані в 1992 р. – редакція сайту «Київське Православ’я) православні самбірчани втратили спокій і сон навіть не в переносному значенні, а в буквальному, — для того, щоб зберегти свій храм Різдва Богородиці, вони вдень й вночі чергують під стінами своєї святині. Старі бабусі, літні жінки, молоді хлопці, трударі-чоловіки, навіть діти… Вночі на металевому листі палять багаття, снідають тим, що захопили з дому і — чекають на ґвалт. Греко-католики вже;кілька разів намагалися силою захопити храм, який є останнім православним бастіоном на Прикарпатті. Передостанній раз це було в ніч з 23 на 24 липня 1991 року, коли великий загін міліції в касках і бронежилетах, з щитами і гумовими «демократи заторами», як слушно прозвав народ їхні палиці, напали на беззбройний народ, що знаходився біля храму. Вдарили в дзвони, збіглися православні і храм вдалося відстояти. Тим нападом керував голова Самбірського міськвиконкому Зорян Попадюк, – так би мовити, «перший демократ» біля міського керма.
Питання про належність храму у Самборі поступово набуло політичного змісту: що таке? Не можете совладати з якимись православними бабцями? Усі храми вже наші, так би мовити, незалежні, а ви там чого баритеся?.. Не варті світлого найменування «демократів»!..
І ось в ніч з 16 на 17 вересня 1991 року, саме на престольне свято самбірського храму, було здійснено останню спробу врятувати «демократичне реноме» Зоряна Попадюка. Для цього, по офіційній сводці МВС України, було задіяна 900 омоновців, 54 офіцера-міліціянта і пожежна частина. Захопленням храму і погромом православних особисто керували: від УВС Львівської області — полковник Крет, Опалько і Король (по особистому дорученню генерала Шабаєва), був присутній прокурор Львівської області Крикливець, а також прокурор Самбора Сколець. Обласну раду презентував на погромі Котик. Напад і розправа над віруючими, як сказано в сводці, були здійснені по санкції Голови обласної ради В.Чорновола та голови міськради Самбора 3. Попадюка.
Хай назавжди в пам’яті галичан зостануться ці імена!..
Відтак, глибокої ночі до храму Різдва Пресвятої Богородиці, біля якого чатувало приблизно 40 чоловік, а в середині було — 19 чоловік на чолі з трьома священиками — настоятелем о. Олександром Швецем, головою Львівського Православного братства о. Іваном Швецем і автокефальним священиком о. Миколою Бухнієм, – почали під’їжджати автобуси, з яких вискакували омоновці в уніформі, з прозорими щитами та палицями. Зразу, коли храм був оточений, погромники захопили дзвіницю і тих людей, що знаходились довкола храму, почали жорстоко побивати кийками. Коли зовнішніх захисників було побито і відкинуто від храму, омоновці почали ламати двері. Центральні двері їм не піддалися, тоді вони почали розбивати двоє бічних фронтальних дверей, — пролунав вибух (нападники вирішили з допомогою вибухівки вдертися до Божого храму), частина бічної двері відпала і в той пробой нападники почали запускати сльозоточивий газ «черьомуху». Храм швидко наповнився газом, і ті люди, що знаходилися у храмі, беззахисні і затруєні газом, почали чинити можливий опір. До розбитних дверей почали зсувати лавки і стільці. Погромники підігнали потужний автомобіль і залишки розбитих дверей вирвали тросом. Більш як 200 погромників вдерлися до храму, засліпляючи захисників ліхтарями…
Священик Іван Швець розповідає:
— На кожного православного доводилося більш як 10 озброєних омоновців. Вони оточували людину, жорстоко били кийками по голові і всьому тілу, а коли побита людина падала, починали жорстоко збивати ногами. Втративших свідомість, скривавлених, з переламаними руками і відкритими пробоям на головах православних наших тягнули з храму на вулицю, до вантажних машин, і кидали, як поліна, друг на друга, — і знову били кийками…
Деякі погромники були в чорних панчохах на головах. Як кажуть люди, то були свої, самбірчани-католики. Одного з них впізнали. До речі, самбірська міліція відмовилася брати участь в захоплені храму, — омоновців привезли зі Львова, Вінниці, ще звідкись… А ті, що покривали обличчя панчохами, були хлопцями зі ЗМОПу, — кожний з них отримав за ту вересневу ніч платню — по 50 карбованців.,. «Штаб загону варти Руху» в Самборі знаходиться в одному будинку з бюро «Виготовлення похоронних вінків і квітів» — після погрому храму Різдва Богородиці сполучення цих двох установ стало символічним.
40 хвилин 19 православних людей чинили опір омоновцям і змопівцям: о.Микола кинувся у вівтар, щоб захистити святині, — його зловили і били головою об цемент, вибили зуби. 70-річну жінку за волосся протягли по всьому храму. Літньому інваліду І групи, фронтовику, пробили голову так, що виден був мозок…
Так встановлювали «порядок» у Самборі…
Коли навалених закривавлених людей повезли невідомо куди, о. Олександр сказав:
— Люди, я не знаю куди нас везуть, не знаю, чи побачимо іще світ, — давайте помолимося…
До 11 години ранку в Самборі не знали нічого про долю тих, кого увезли на вантажних машинах. І тільки після того, як православні жінки перекрили своїми тілами залізницю і припинили рух поїздів, «демократична» влада сповістила про те, що арепїтовані знаходяться у Дрогобичі. По 12 чоловік було напхано в одиночні камери. Стікаючим кров’ю людям було відмовлено навіть в медичній допомозі, — їм сказали, що для них і йоду нема… Більш як 12 годин вони знаходилися в ув’язненні без будь якої провини…
Тим часом в Самборі 3. Попадюк ввів до загарбаного храму католиків: все це — ваше, панове… Потім на протязі 4 годин, як свідчать очевидці, з церкви щось вивозили та привозили. Потім двері храму заварили металевими плитами і навісили паперові печатки. Православні заткнули за ті печатки іконки Божої Матері, металеві плити прикрасили квітами, встановили перед головними дверима дерев’яний престол, — і служать на вулиці, під дощем, під снігом: «Матір Божа, поможи…»
На другий день після погрому — якимось дивом — у розгромлений храм потрапила жінка, яка просила мене не називати її імені, — вона побоюється помсти з боку католиків. Ось що вона розповіла:
— На другий день уся церква була оточена міліцією, причому нижчий чин був «капітан». Біля церкви стояли машини наших священиків — їх було понівечено ломами, а колеса попробивані. Я пройшла скрізь міліціянтів, увійшла до нашої церкви і ледь не знепритомніла — все понівечено, зламане, підлога залита кров’ю і засипана склом, розбиті вази, поламані хоругви, поскидані ікони… Я побачила руїну… Для нас церква — то святе. Кожен камінь відплатиться перед Богом. Нас так виховали… Так хто ж ті люди, що таке наробили?!. Той чоловік, католик, що за 100 карбованців заварював двері, прийшов до храму, до людей: пробачте мене, каже… Опустив ті серебреники до грошової скриньки біля Матки Божої… Кожного дня ходить сюди, замолює святотатство… Люди кажуть, що Дюбачивський (митрополит-кардинал УГКЦ — О.Н.) пообіцяв і Чорноволу багато тисяч доларів, якщо Галичина стане католицькою. Чорновол — це чорна воля!..
І після цих подій якимось блюзнірством віддає від «Звернення національно-культурних товариств Львівщини до громадян України», яке надруковано 28 вересня 1991 року на шпальтах «Молодої Галичин»:
«Закликаємо громадян України:… підтримати кандидатуру В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА голови Львівської обласної Ради народних депутатів та облвиконкому, народного депутата України, – висунутого на посаду Президента України від демократичних сил республіки, відзначаючи його особистий вклад у створення атмосфери міжнаціональної та міжконфесійної згоди на Львівщині…» (підкреслено мною, — О.Н.)
Чи це зараз жарти такі на Львівщині?.. Бо всі ж на Галичині знають ролю Чорновола в розпалюванні ворожнечі між католиками і православними, знають про те, що практично усі захоплення храмів — в цьому числі й собору св. Юра у Львові, — були здійснені при його потуранні й сприянні.
— Він знає, що на Галичині, де він добре відомий, йому не набрати більшості голосів, — казали мені в Самборі люди, — Тому він і поїхав у турне по Сходу України, де ще має змогу людям дурити голови…
Додамо ж для історії, що на Сході республіки В.Чорновіл видавав себе за щирого православного, – а жінка, так, вона у мене греко-католичка… Ну чого не зробиш для того, щоб стати президентом України, насправді!…
Проте, минеться життя, і відповідатиме пан Чорновіл перед Богом…
Відтак, отцю Олександру – пощастило втекти з дрогобицької в’язниці — прийшлося для цього стрибати з другого поверху і бігти до вуличного натовпу, щоб загубитися серед людей від переслідувачів. А вечірнім поїздом священики вирушили до Києва — шукати правди. Такими скривавленими, з розбитими головами й синцями — і дали вони прес-конференцію для журналістів. В заяві, яку вони склали на ім’я Л.Кравчука, є такі слова:
«Всі ми побиті, скатовані і обездолені галичани хотіли б почути чітку позицію Голови Уряду — що вибере сьогодні Л.Кравчук, чи стане в оборону закону і законних прав громадян України, чи поступить в угоду диктаторам з Галичини… Ми вимагаємо депутатського розслідування даного прояву жорстокого вандалізму і антидемократії, що так чітко виявилися в православному місті Самборі. Ми вимагаємо припинити жорстокі нелюдяні експерименти, які настирно ведуться деякими місцевими функціонерами від влади, не в угоду правди і закону, а напевно – більше в угоду корисливості і тенденційності. А якщо не заторжествує закон, то ми — духовенство і віруючи самборчани, яких нараховується десятки тисяч, об’єднавши зусилля двох православних конфесій м. Самбора, знайдемо ефективні методи, щоб відстояти свої святі права і своє святе переконання, а гріх за це впаде на долю тих, хто як Пилат над долею Христа вмив руки, умиває руки над долею православних галичан».
В Самбір прибула депутатська комісія, яку очолював депутат Червоній, і поки депутати розпитували людей, в сусідньому селі Роздолі греко-католики захопили чергову церкву… Ну що тут додати?!.
На приїзд комісії до Самбора швидко відреагувала Львівська облрада, і ось галичани “взнали правду” про Самбір і про те, хто сіє ворожнечу на Галичині: у всьому повинен… депутат Червоній (!). Ось що писала «Молода Галичина» від 28 вересня 1991 року: «Степан Давимука (друга людина на Львівщині після В.Чорновола, — О.Ю.)стривожений релігійною обстановкою в області, яка значно погіршилася з прибуттям на Львівщину комісії, створеної за розпорядженням Голови Верховної Ради Л.Кравчука. Очолює її депутат Червоній, людина з тенденційним і, сказати б, однобоким поглядом на діяльність конфесій… С.Давимука вважає, що фактично ця комісія спровокувала в кількох місцях обпасти серйозні конфлікти між громадами віруючих. Дійшло до взаємних образ і побиття… І спричинився до цього п. Червоній, котрий своїми необ’єктивними і необґрунтованими заявами щодо неправомірності ухвал Львівської облради стосовно вирішення релігійних питань, викликав зіткнення віруючих у Миколаївському та Самарському районах. Звісно, комісія поїде. А чвари зостануться. І Радам доведеться уже вкотре заспокоювати мирян».
При допомозі ОМОНу, «демократи заторів» та сльозоточивого газу, — забув додати С. Давимука.
Ну що ж, «демократія торжествує»?
Олекса Неміч
Джерело: Неміч О. Унія в історії України-Руси. Історичний наріс. Львів, 1992