Зародження українського чернецтва

Кожне суспільство, як і кожна людина, має своє минуле, сучасне і майбутнє. На минуле ми споглядаємо з точки зору сучасного, і майбутнє бачимо продовженням сучасного. Наше майбутнє, доречно сказати, настане завтра проминувши сучасне, яке в свою чергу переливається в минуле, тобто вчора, що й стає історією.

Як кожна людина має своє минуле, свою історію, так має історію й людство. Також свою історію має і чернецтво як один з проявів людської діяльності. Воно, як видима організація християнського взагалі і релігійного життя людства зокрема, живучи і діючи згідно певних засад і норм, і дотепер залишається однією з найменш досліджених сторінок нашої історії, і все це  незважаючи на те, що роль та вплив чернечого руху на життя українського народу завжди були винятково важливими. В часи великоросійської імперської політики подвижницьке життя українських ченців було зухвало привласнене Російською Православною Церквою і тим самим поповнило аннали російської історії. За радянських часів будь-який чернечий рух зображували тільки у темних негативних тонах, як мракобісся, що відволікає народ від класової боротьби з поневолювачами. При цьому забували, що саме монастирі були першими культурними та освітніми осередками на нашій землі. Також ніде не згадували про те, що ідеологія національно-визвольного руху в Україні головним чином виникла та розвивалась саме в середовищі «чорного духовенства». Здобуття Україною незалежності, після кількасотлітнього поневолення іншими державами, спричинило до пробудження цікавості багатьох людей вітчизняною історією в різних її галузях.

Ідея чернецтва, з її ригористичним зреченням світу і присвяченням себе аскетичному подвигу заради особистого спасіння, з’явилась у Київській Русі паралельно з проникненням християнства, але самі ченці, як і окремо взяті християнські сповідники, були відомі тут ще до 988 р. – часу офіційного прийняття християнства.  

Зазвичай, проповідь християнства на Русі пов’язується з ім’ям св. Андрія Первозванного. Відомості про це знаходимо як у місцевих джерелах, так і в стародавній християнській літературі. Іпполіт, єпископ Римський, у трактаті «Про дванадцятьох апостолів» пише: «Андрій, який проповідував скіфам і фракійцям, був розіп’ятий в Патарах Ахейських і там же похований». Твердження Іпполіта підтвердив Євсевій Кесарійський (260-340 рр.): «Із святих же апостолів та учнів Спасителя нашого, що розсіялися по всьому світу, Фомі, на долю випала Парфія, Андрію – Скіфія». Це саме, по суті, підтверджує Дідим Олександрійський (310-395 рр.) у творі «Про Святого Духа». На діяння ап. Андрія у Скіфії посилалися такі церковні зверхники, як папа Інокентій І (402-417 рр.), і папа Лев І Великий (440-461 рр.).  

З цього виходить, що місійний шлях ап. Андрія Первозванного полягав через територію скіфів з північно-західного берега Чорного моря на його східний берег. На цьому шляху, згідно церковних джерел, ап. Андрій проповідував по північному березі Чорного моря в Криму – у Корсуні (Херсонесі), Боспорі (Керчі), Феодосії та в народів на північ від Криму – в Скіфії, де знаходилась межа території давньої Русі.

Руський літопис свідчить: «Як ото говорили, коли Андрій учив у Сінопі і прийшов у Корсунь, він довідався, що від Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору і за приречення Божим прийшов і став під горами на березі».  

Св. Андрій Первозванний не тільки проповідував у причорноморських грецьких містах-колоніях, але й справді міг проповідувати у землях напівніч від Чорного моря, в тому числі побувати на Київських горах. Тому ап. Андрій по праву вважається основоположником Української Православної Церкви.

Появі ж чернецтва на території нашої держави, яке було грецького походження, передувало збільшення християн у Причорномор’ї. За свідченнями церковних істориків, єпископ Римський Клемент, коли прибув у Херсонес в 94 р. знайшов та більше двох тисяч християн.  На кінець ІІІ – початок – ІV ст. припадає активна діяльність у Тавриді місіонерів з Єрусалимської Церкви – батьківщини східного чернецтва. Дослідник перших проповідників християнства Зубарь В.М. пише, що в останні роки правління імп. Діоклетіона (284-305 рр.), Єрусалимський єп. Єрман для навернення жителів Тавриди і укріплення місцевої громади в істинній вірі, посилає Єфрема до скіфів та Василія в Херсонес, останній вчинив чудо, воскресивши архонта міста, за що язичники вбили святого та новонавернену родину. Мученицькою смертю загинули і наступні палестинські проповідники: Євгеній, Алпідій і Агафодор.  Визначити їх приналежність до чернецтва через відсутність документальних свідчень неможливо, тому ми можемо лише висувати свої гіпотези, адже «колискою» чернецтва являється Єрусалим.

Про утвердження християнства в Тавриді (Криму) свідчать документи ІІ-го Вселенського собору, що відбувся в Константинополі у 381 р. в часи правління імп. Феодосія І. Під оросами собору є підпис Херсонського єп. Єлиферія. Також існують свідчення, що на І-му Вселенському соборі в 325 р., у Нікеї, були присутні голова «Скіфської єпископії», а також Філіп Херсонський та Феофіл Готський,  і якщо достовірність підпису Херсонського єпископа Філіпа в документах І-го Вселенського собору недоведена, то присутність Єлиферія на ІІ-му Вселенському соборі не викликає сумнівів у істориків, тільки дехто з них в образі архонта і єпископа бачить одну й ту ж особу.  
Після гунського нашестя в Херсонесі починається візантійська влада – про це свідчать укріплення стін 488 р. За правління імп. Юстиніана І (527-528 рр.) з’являється перша фіксована письмова згадка про будівництво в околицях Херсонеса монастиря на честь Богородиці Влахернської, який став місцем спочинку засланого в Херсонес у VIII-му ст. папи Мартина. Також існують відомості про появу монастирів і церковних споруд у поселеннях південно-західного Криму – Мангуні, Ески-Кермені, у Фуллах, а також в Партенітах, де був побудований монастир.

На протязі IV-VI стт. східне чернецтво відігравало важливу роль у житті Візантійської Церкви, а у VIII-IX стт. знайшло в собі сили розпочати боротьбу проти ієрархії та імператорської влади. Відомо, що в боротьбі за іконошанування чернецтво, наповнене глибокою вірою і стійкістю, набуло великого значення у процесі становлення православ’я. Перемога чернецтва над противниками шанування ікон ще більше зміцнила становище монастирів. В цій боротьбі чернецтво набуло свого великого керівника і учителя, який на всі часи залишився в центрі історії Східного чернецтва. Це був Федор Студит (+826 р.), засновник чернечого уставу, який, згодом, був впроваджений і в монастирях Київської Русі.

Ще в часи іконоборства імператорська влада оголосила терор прихильникам іконошанування: закривались монастирі, конфісковувалося майно, а ченців під загрозою осліплення і вигнання з монастирів примушували до негайного прийняття шлюбу. З того часу ченці починають масово емігрувати в ті області імперії, де влада Візантії була порівняно слабкою, а місцеве населення не підтримувало іконоборчої політики. Такими областями були: Сицилія, Південна Італія і Крим.  Ця масова еміграція ченців у Крим призвела до утворення ряду печерних монастирів в південно-західному і південному Криму, в тому числі й поблизу Херсонеса.

Церковний історик Смолич І.К. стверджує, що археологічні знахідки VIII і IX ст.ст у Криму поблизу міст Коротояна і Острогозька свідчать про існування християнських катакомб-печер, які згідно з думкою багатьох вчених, є руїнами монастирів. Продовжуючи, він говорить, що коли ченці змогли просунутись на північний схід, то можна припустити, що такий чернечий рух відбувався і в північно-західному напрямку, тим більше, що в цих регіонах Євангельська проповідь сприймалась позитивно.  

Як вже зазначалось, наплив грецьких переселенців на півострів Крим стає поштовхом для виникнення низки монастирських поселень. До однієї з таких пам’яток належить монастирський комплекс на горі Парчамкая (сучасна назва гори – Перчем), що в Сургдеї (сучасне м. Судак). Монастирський комплекс складався з храму, внутрішнього господарського дворика та житлового приміщення – келій. Археологами на території монастиря було відкрито три поховання в дерев’яних домовинах, без культових та поховальних речей, але збережені залишки чернечої ряси. Відсутність культових речей у дерев’яних домовинах – характерна риса поховань малоазіатських греків. Поховання здійснене за християнським чином: на спині, головою на захід; у ряді могил знайдено натільні хрестики.  

Отже, в Криму від апостольських часів існувала церковна організація, і вона, природно, була джерелом християнства на Русі. Підтверджується це звісткою Панонського житія свв. Кирила і Мефодія про те, що св. Кирило, вирушаючи з проповіддю в Хозарію, а фактично до русів, що жили серед хозарів, зустрівся в Корсуні з русичем, який показав йому Євангеліє і Псалтир, написані руським письмом

Отже, чи через грецькі колонії на північному узбережжі Чорного моря, чи через християнські церковні організації в Криму, або через хозарське посередництво, – на Русь весь час відбувався християнський вплив з Візантії, і сприяли цьому не тільки мирні торгівельні зносини з Візантією, але й походи і напади русинів на візантійські володіння. Навіть і цей останній спосіб стосунків призводив до засвоєння русичами християнства, а з ним і чернецтва, з грецького середовища.

Безумовно, разом з першими зародками християнства на теренах Руси-України з’являється і чернецтво. Недаремно деякі історики церковної історіографічної школи, як проф. Голубинський Е., та інші, стверджують, що православне християнство було принесене до нас із Візантії в його чернечій аскетичній формі. Однак з самого початку ці риси були дещо пом’якшені і сформовані під впливом місцевої традиції.

Прийшовши на Русь грецькі ченці принесли з собою правила життя та чернечий дух. Візантійське чернецтво не утворило чогось нового, як, наприклад, на Заході – чернечі ордени, воно пристосувалось до тогочасного світу та церковних потреб. Це було те ж саме Східне чернецтво, тільки на іншій території і з складнішими умовами життя.

В Греції такий спосіб подвижництва як печерницьтво, виник внаслідок сприятливих кліматичних умов: через гірську місцевість печери, або кімнатні печероподібні заглибини в скелях, могли слугувати «комфортабельним» житлом для подвижників. Тим більше, що знаходились вони не в землі, а на поверхні – в скелях, маючи захист від вітру та спеки. На відміну від Греції, на Руси-Україні, печери були підземними, позбавлені свіжого повітря та проміння сонця, щось на зразок Римських катакомб, тому, порівнюючи обидві форми печерного способу життя, остання вважається набагато складнішою і суворішою.
Але, не зважаючи на ці зовнішні перешкоди і клімат, українське чернецтво принесло такі ж самі плоди, як і Східне. Повторюючи Єгипетських і Палестинських подвижників, українські ченці усамітнювались в горах, і там проводили все своє життя.
Молитва, піст, боротьба із похотями – це те, на чому були зосереджені ченці. Інколи подвижники залишали свої місця та йшли проповідувати ім’я Христове невірним – це були ченці-апостоли, які часто приймали мучеництво за Євангельську істину. Звичайно, чернецтво не могло швидко поширюватись серед населення Київської Русі, яке щойно прийняло християнство. Потрібен був тривалий час, щоб учення Христове змогло торкнутись душі новонавернених і викликати бажання цілковитого зречення світу. Але навіть і ці вияви християнства не змогли б сприяти розвитку чернецтва без керівника і наставника. Чернецтво не може існувати без великих отців, які загартовують слабку волю подвижників на шляху до спасіння. Простежуючи розвиток християнського чернецтва, ми бачимо, що біля таких керівників і наставників завжди була зосереджена велика кількість їх послідовників. Так було на Сході за часів преподобних Антонія і Пахомія Великих, та було й у нас на Руси-Україні.  

В давні часи монастирі на Русі утворювались так: декілька людей об’єднувались в товариство і будували собі келії. Проф. Голубинський Є. називає такі келії скитами. Він говорить, що спочатку вони будувались біля приходських храмів у кількості 10-15 келій [27, c. 560]. Митрополит Іларіон (Огієнко) зазначає, що перші монастирі на Україні були келіотські, це не були монастирі в сучасному розумінні – це були окремі келії, в яких проживало до трьох осіб, і будувались вони не тільки поблизу храмів, але й і на кладовищах. Це й була початкова форма українського чернецтва.

Взагалі, стосовно заснування перших монастирів в церковній історії міститься багато розбіжностей. Так, в більшості стародавніх руських джерелах перші згадки про ченців і монастирі стосуються до часів правління князя Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.) Всупереч цим свідченням, його сучасник Іларіон (з 1051 р. митрополит Київський), в своєму похвальному слові, присвяченому пам’яті князя Володимира, – «Слово о законі і благодаті», яке він виголосив між 1037 і 1043 рр. будучи священиком, говорив, що вже в роки правління Володимира в Києві «монастирі на горах постали».

Це цілком можливо, тому що монастирі, які згадує Іларіон, не були монастирями в нашому розумінні, а просто християни жили в окремих будинках поблизу церкви, збирались разом на богослужіння, але не мали чіткого чернечого уставу, не давали обітниць і не отримували постриг.  

Церковні історики припускають, що коли для хрещення руського народу приїхали єпископи і священики з Константинополя, то справедливо думати, що серед них були й ченці. Тим більше, що біле духовенство навряд  чи мало бажання залишати свої сім’ї та переселятись в іншу країну. Інша річ ченці, які були покликані для поширення христової віри.

Перші руські подвижники поселялись біля приходських храмів, тим самим утворюючи скитки або групи келіотів, через це грецькі ієромонахи, окрім обов’язку служіння у храмах, змушені були приймати над ними ігуменство.

Про склад насельників цих монастирів, і взагалі про перше монастирське життя, свідчень не збереглося. Ми можемо тільки припускати, що тут подвизались не одні лише греки, але й українці. Це можна пояснити тим, що князі не будували б спочатку монастирів, а потім знаходили ченців, а якраз навпаки. Тому проф. Карташов висловлює думку, що ченці існували ще серед перших християн до святого Володимира, а з приходом із Болгарії, Афона і Візантії на Русь нових ченців-місіонерів, вони з’єднувались з ними в громади, поселяючись біля храмів, тим самим засновуючи монастирі.

Так виникли перші українські монастирі, які називались не власними або монастирками.  Інша форма монастирів – власні або теперішні, з’явилась у нас з другої половини правління князя Ярослава Мудрого.

Таким першим українським, суворо аскетичним відновником заповітів давніх сподвижників християнського сходу, суто народним монастирем була Києво-Печерська обитель, заснована преподобними й богоносними отцями Антонієм і Феодосієм Печерськими. Преп. Нестор Літописець пише: «Багато монастирів побудовані князями і боярами, але вони не такі, як ті, котрі побудовані слізьми, постом і молитвою».

Підводячи рису стосовно становлення й розвитку чернецтва та монастирів, потрібно сказати, що всі вони, окрім церковного значення, мали вплив на все життя Русі. Вони були першими благодійними організаціями, що приймали під свій дах знедолених і безпритульних; в подальших роках поширили освіту, духовну музику, розвивали архітектуру. Монастирі були рушіями прогресу, біля яких гуртувалися вищі державні кола. Монастир прищеплював те світле почуття гармонії у світі, яке стало надбанням аскетики і культурного життя України, яка ніяк не уявляється без чернецтва – фундаменту і основи збудованої Церкви.   

 

Примітки:

 

1. Крисаченко В.С. Україна і християнство в стародавні часи. – К.:Наукова думка, 2000, с. 110-111.

2. Толочко П. Літописи Київської Русі. – К.: Київська Академія Євробізнесу, 1994, с. 5. .

3. Зубарь В.М. Херсонес Таврический и распространение христианства на Руси. – К.: Наукова думка, 1988, с. 48.

4. Зубарь В.М. Херсонес Таврический и распространение христианства на Руси. – К.: Наукова думка, 1988, с. 51.

5. Саган О. Хрещення Руси-України. // Історичний календар 2000. – К., 1999, с. 228.
6. Зубарь В.М. Херсонес Таврический и распространение христианства на Руси. – К.: Наукова думка, 1988, с. 144.

7. Зубарь В.М. Херсонес Таврический и распространение христианства на Руси. – К.: Наукова думка, 1988, с. 70.

8. Смолич И.К. Русское монашество. Возникновение, развитие и сущность (988-1917). – К.: Православная энциклопедия, 1997, с. 22.

9. Матіящук І. Поява та розвиток чернецтва на Русі-Україні (домонгольська доба). Дисертація на здобуття вченого ступеня «кандидата богослів’я». – К., 1999. (Машинопис), с. 32.

10. Лебедев Л., прот. Крещение Руси. – М., 2003, с. 156-157.

11. Єміливчанин М. Християнство на Русі до Володимира Великого. // Православний Вісник. – К., 1975. – № 10, с. 30.

12. Баранов И.А., Тур В.Г. Средневековый монастырь на горе Перчем. // Археологические исследования в Крыму 1994 г. – Симферополь, 1997, с. 46-50.

13. Лавров П. Кирило та Мефодій у давньослов’янському письменстві. – К., 1928, с. 260.
14. Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. І. Период первый (киевский или домонгольский). Вторая половина тома. – М.: Крутицкое Патриаршее Подворье, 1997, с. 651-653.

15. Казанский П. История Православного Русского монашества от основания Печерской обители преподобным Антонием до основания лавры св. Троицы преподобным Сергием. – М., 1855, с. 7.

16. Іларіон (Огієнко)., митр. Українське монашество. / Упорядник та авт. іст.-біогр. нарису і коментарів Тимошик Микола. – К.: Наша культура і наука, 2002, с. 84.

17. Смолич И.К. Русское монашество. Возникновение, развитие и сущность (988-1917). – К.: Православная энциклопедия, 1997, с. 24.

18. Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. І. Период первый (киевский или домонгольский). Вторая половина тома. – М.: Крутицкое Патриаршее Подворье, 1997, с. 556-557.

19. Казанский П. История Православного Русского монашества от основания Печерской обители преподобным Антонием до основания лавры св. Троицы преподобным Сергием. – М., 1855, с. 91.

 Микола Кравчук