Можливо, багато хто не помітив нещодавнє повідомлення, отримане з Бостонської митрополії Грецької Архієпископії в Америці. Однак воно, без сумніву, стало важливою та знаменною подією в розвитку пастирської турботи, канонічної чутливості та церковних практик загалом. У повідомленні йдеться про те, що розлучений священнослужитель отримав дозвіл на повторний шлюб і продовження служіння у своїй парафії.

Рішення Священного Синоду Вселенського Патріархату, що дозволяє розведеному священнослужителю вступити в повторний шлюб, з’явилося не на порожньому місці. Пам’ятаю, як у 2015 році під час офіційного візиту до архієпископа Кентерберійського я обговорював із Вселенським Патріархом Варфоломієм становище священнослужителів-удівців, які виховували маленьких дітей без дружини. Протягом останнього століття дискусії щодо повторного шлюбу священнослужителів (і йшлося майже виключно про вдівців) свідчили лише про те, що вирішити це питання може тільки «загальний», «Вселенський» або «Всеправославний» собор. Раніше, у 691–692 роках, безсумнівно під тиском чернецтва, Трулльський собор сформулював чітку канонічну заборону на повторний шлюб для священнослужителів. Однак у попередні століття Церква дозволяла як повторний шлюб духовенства, так і шлюб єпископів.

Протягом століть, аж до XVIII століття, деякі автокефальні Православні церкви мовчки дозволяли овдовілим священникам вступати в повторний шлюб. У світлі цього, на Святому і Великому Соборі 2016 року на Криті Вселенський Патріарх досяг значного і справді видатного успіху, здобувши голоси на підтримку пропозиції про надання окремим Церквам можливості діяти більш гнучке відповідно до місцевих потреб чи регіональних особливостей. Під час того ж Собору я дав інтерв’ю грецькому державному телебаченню, висловивши припущення, що Вселенський Патріархат розглядає можливість надати свою згоду на повторний шлюб духовенства. Тоді залишалося незрозумілим, чи розглядатиме Фанар це питання лише стосовно овдовілого духовенства, чи також і розлученого. У 2018 році Вселенський Патріарх доручив провести додаткове дослідження цього питання, і це вже був сміливий крок. Зізнаюся, я дуже мало зустрічав подібну цілеспрямованість серед церковних ієрархів протягом усього свого життя. Згодом, у 2019 році, було ухвалено перше синодальне рішення, хоч і без особливого розголосу, про можливість повторного шлюбу для овдовілих та для тих священнослужителів, яких покинули дружини. А вже в нинішньому році, 2025-го, ми спостерігаємо офіційне схвалення та синодальне благословення повторного шлюбу для розлученого священнослужителя, хоча ця тема раніше була суто табуйованою.

У багатьох відношеннях ця новина є значно більш показовою і свідчить про багатство православної традиції, аніж багато демонстративних чи пишних проявів успіхів Православ’я. Ми переконуємо (або обманюємо) себе, що будівництво величних і багатих церков, проведення помпезних і розкішних богослужінь, видання натхненних, навіть із відтінком містицизму, книг, присвячених золотому віку патристики чи розквіту сучасного чернецтва, регулярне відвідування церкви або благодійна діяльність релігійних громад… що всі ці досягнення якимось чином відображають і навіть визначають велич Православ’я.

Однак, за іронією долі, те, що наближає нас до суті Євангелія та його послання, а отже, до сутності й краси Православ’я, — це зовсім не те, що ми підносимося над рештою світу чи якось виділяємося з нього, а те, що ми підтримуємо тих, хто страждає, у кого розбите серце чи зламане життя, — включаючи горе вдівства та розрив шлюбу, — і захищаємо їх. Правда в тому, що ми найбільше схожі на інших не стільки у своїй перевазі чи силі, скільки у своїх недоліках і ранах, особливо щодо любові — того бажання, яке найтісніше, невід’ємно і нерозривно пов’язане з Богом. І якщо ми, будучи людьми, усвідомлюємо свої помилки та промахи в кожну мить життя та за найрізноманітніших обставин, як ми можемо уникнути потенційних хиб та крахів у нашому глибокому й пристрасному прагненні бути Богом і уподібнюватися Йому? Любов — це, по суті, простір, де ми вчимося поступатися, жертвувати та страждати; це, по суті, здатність визнавати, що ми завжди спотикаємося або не відповідаємо очікуванням. І ніхто не повинен бути виокремлений чи покараний за те, що по суті нездійсненне, навіть у явно успішних та щасливих шлюбах. Павло Євдокимов сказав би, що досконала любов не від «цього світу», а від «останніх часів»! Бо «людині це неможливо; але все можливо Богові» (Мт. 19:26).

Кожен, хто пережив справжнє кохання та побачив його віддзеркалення в очах коханої людини, переконаний у величі цього досвіду; так само кожен, хто віднайшов справжнє кохання у взаємності партнера, усвідомлює невловимість цього досвіду. У будь-якому шлюбі чи розлученні ми, в кращому випадку, відчуваємо прагнення пізнати та бути пізнаними, лише мигцем осягнути любов і бути улюбленими так, як любить Бог. Визнання того, що досконале кохання практично недосяжне, що згасання любові — це трагедія, і що прагнення подружжя пережити справжнє кохання покликане стати основною причиною, чому Православна Церква допускає другий і третій шлюб. Хоча чин повторного шлюбу, яке часто помилково сприймають як «варіацію» таїнства шлюбу, відрізняється особливим покаянним настроєм і згадує про покарання, насправді воно є підтвердженням і визнанням того, що невдача є невід’ємною частиною людської природи, справжньою і вражаючою. Чин повторного вінчання навіть містить молитву про «прощення гріхів і прощення провин» «за плотську слабкість» тих, хто вступає в другий шлюб. Їх порівнюють зі злочинцями: чоловіка — з митарем, а жінку — з повією.

Звісно, люди можуть виявляти певну симпатію до духовенства, коли йдеться про повторний шлюб вдівців. Проте питання повторного шлюбу після розлучення стає ще більш обтяженим та ускладненим, коли мова йде про духовенство. Адже, подібно до того, як любов має бути бездоганною і досконалою, ми очікуємо, що наше духовенство перевершуватиме нас та підкорятиметься вищим нормам, ніж усі інші. Це, безсумнівно, невдала та неточна інтерпретація поняття «духовенство», що розуміється як божественно «присвячене» або «освячене» – зрештою, «відокремлене» та «відмінне» від суспільства. І це одна з причин, чому ми прославляємо безшлюбність серед ієрархів та монахів. Навіть схвалюючи одружених священиків, ми водночас засуджуємо розлучених, які завжди мали право на розлучення. Все це є пережитком легалістичної концепції «незмивності» рукоположення – формалістичним відгомоном поняття «вічності» санів – що затьмарює священницьке рукоположення та монаший постриг, створюючи виснажливе підпорядкування владі якоїсь містичної чи магічної – при цьому одночасно сакраментальної і таємної – благодаті чи сили.

З такими нерозумними та нездійсненними очікуваннями, чи варто дивуватися, що шлюби розпадаються, а священнослужителі розлучаються? Ми маємо бути настільки ж співчутливими та чуйними до наших священнослужителів, наскільки ми очікуємо від них щодо своїх парафіян. Ми повинні чітко сформулювати та визнати той факт, що священнослужителі — це також люді, що священнослужителі — такі ж люді. Ми повинні визнати та підтвердити, що пастирська турбота та саме служіння Церкви мають поширюватися й на її опікунів та служителів. І ми повинні цінувати й усвідомлювати той факт, що церковні канони завжди інтерпретувалися та адаптувалися з огляду на історичні обставини та реалії людського життя.

Розглядаючи питання повторного шлюбу розлучених священнослужителів, я не можу ігнорувати біль, який відчувають їхні дружини, котрі, можливо, опинилися в пастці шлюбу без любові. Можливо, вони мимоволі чи необґрунтовано опинилися залученими до церковної політики, або ж повністю залежать від своїх чоловіків-священнослужителів з точки зору доходу та соціальної захищеності. Ці проблеми, як і делікатні питання, пов’язані з дітьми з шлюбів, що зруйнувалися, виходять за межі цієї статті, але я закликаю проявити до них співчуття та увагу, враховуючи труднощі, що супроводжують розлучення.

До честі митрополита Бостонського Методія, він «поділився радісною звісткою» про свою безпрецедентну ініціативу зі своїми вірянами, делікатно і співчутливо повідомивши їм, що «це питання було подано до Священного Єпархіального Синоду нашої Архієпископії, який після ретельного розгляду схвалив прохання та направив його до Священного Синоду Вселенського Патріархату для ухвалення остаточного рішення, який, у свою чергу, з любов’ю, мудрістю та пастирською турботою прийняв і затвердив прохання священнослужителя». Поспішаю додати, що рішення, яке митрополит описує як «таке, що відображає глибоке співчуття та розуміння нашої Матері-Церкви щодо відданого їй духовенства», не слід зводити до акту поблажливості, милосердя чи доброзичливості, або розглядати його як таке. Це те, що кожен християнин мусить робити в принципі. І це те, до чого Церква покликана за своєю суттю.

Христос сказав Петрові, що «ворота пекла не здолають її (Церкву)» (Мт. 16:18). Мені знадобився значний час, щоб усвідомити, що Він, можливо, мав на увазі таке: буде практично неможливо змінити її земну організацію. Проте, наразі відбувся оновлюючий, можливо, революційний зсув у церковній практиці, який ще десять років тому був абсолютно немислимий. Церква справді може запропонувати щось унікальне у своєму практичному та пастирському підході до розлучення, особливо стосовно духовенства. Вона може запропонувати нове сприйняття та більш скромні очікування щодо своїх рукоположених служителів, розглядаючи їх як смиренних представників та слуг земної спільноти віруючих.

архідиякон Іоан Хрисавгіс, виконавчий директор Екуменічного інституту Хаффінгтона при Богословській школі Святого Хреста (Вселенський Патріархат)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»