Нам дуже важливо усвідомлювати, що відмінності у вірі, які розділяють людей та нації, нелегко згладити. Проте Православна Церква постійно молиться «про мир усього світу», мир і єдність віри, про що молився Сам Христос під час Своєї Першосвященицької молитви, просячи Свого Отця і Отця всіх людей і особливо християн, щоб вони з’єдналися в одному тілі, одному стаді та одній вірі: «Нехай будуть усі єдині, як і Ти, Отче, у Мені, і Я в тобі» (Ін. 17:21). Про «Єдність віри та причастя Святого Духа» молиться і Церква у своєму Богослужінні.

Однак ми знаємо, що з 1054 року існує розкол між християнами Сходу та Заходу і що однією з головних перешкод на шляху їхнього об’єднання є те, що деякі з них прагнули і прагнуть Єдності, більшою мірою антропоцентричної, ніж богоцентричної, оскільки вони не ставлять в основу послух волі Божої і в тому, що стосується віри в Нього, але, здається, роблять об’єднуючі зусилля або створюють рухи, що мають антропоцентричний та дипломатичний характер, а також характер світської любові.

Фактично, судячи з деякої інформації, ряд впливових людей, схоже, розглядають питання майбутньої Єдності християн, пов’язуючи його зі своїми геополітичними планами, оскільки вони зацікавлені та сприяють будь-якому організаційному чи об’єднуючому елементу, який міг би сприяти організації глобальної держави.

Таким чином, процеси створення Єдності християн, мабуть, включають, явно або приховано, деякі світські хитрощі, які, як завжди, супроводжуються тиском або спонуканнями світських чиновників, які штучно бажають десакралізувати і секуляризувати питання єдності віри та відірвати його, наскільки це можливо, від його християнської мети.

У цьому контексті видається, що деякі фактори, що впливали в минулому або впливають в наш час на напрям і зміст сучасного богословського діалогу, більшою мірою вкладаються в почуття, спричинені прагненням до людського світу та любові, і меншою мірою у світ, що сходить згори, який виходить із любові Божої та віри в особистість та істину Христа, як вона переживається в Церкві та як вона виражена у соборному та вселенському етосі її Святих Отців Православної Традиції.

Таким чином, під час обговорення питання про З’єднання ми не бачимо врахованих, як можна було б очікувати, умов єдності у Христі, тобто щирого покаяння та прагнення відновити їх (католиків) у правильній та догідній Богові вірі.

З точки зору Православних Церков ясно, що єдність християн і діалог у цьому напрямку є питанням богословського – і виключно – діалогу у вірі та істині, як це визначено богословським Духовним Переданням Єдиною Святою, Соборною та Апостольською Церквою Христовою.

Однак діалоги Православної Церкви з християнськими конфесіями ніколи не припинялися і не припиняться, тому що обов’язок і місія православних християн – благовістити істину Христову всім людям, оскільки тільки «хто вірує та хреститься той буде спасенний».

З іншого боку, повторна євангелізація вважається необхідною і важливою для християн, коли вони усвідомлюють, що істина і життя їхньої віри змінені, оскільки без неї, за вказівкою Святого Письма, їх спасіння знаходиться під загрозою: «пізнайте істину, і істина зробить вас вільними».

Православна Церква у будь-якому разі повинна рухатися в сьогоденні і в майбутньому, ґрунтуючись на своїй Істині. Священне передання з цієї причини має правомірна розглядатися як певна формальна міцність, стійкість у догматичній спадщині Православ’я, а як повну і глибоку віру в постійне явище Святого Духа, який постійно присутній у житті членів Православ’я. Церкви, щоб вони могли Своїми дарами пройти три стадії Досконалості та Спасіння у Христі: Очищення, Просвітництво та Обожнення.

Ось чому, коли говорять про Єдність християн, необхідно усвідомлювати, що Розкол, як відокремлення і віддалення від спасительної істини, виліковується не світськими і не церковними зустрічами, бесідами та любовними розмовами, а справжнім діалогом істини та любові, а також реальним й істинним покаянням і виправленням з боку тих, хто відхилився та ухилився від шляху та істини Христової, порушуючи єдність віри.

Таким чином, очевидно, що якщо богословські причини, що призвели до відокремлення від Істини Христової та Святих Отців, не зникнуть, то марно обом сторонам далі рухатися до Єдності, бо це, якщо вона буде досягнута, за іншими світськими критеріями, буде непостійною та вразливою, внаслідок чого, як це траплялося в минулому, вона зробиться хибною, умовною і ілюзорною.

Діалоги спрямовані на з’єднання Церков велися і після 1054 року, їх було безліч, але вони були безрезультатними, хоча вони продовжуються і в наш час. Це продовження діалогів, коли вони, звичайно, ведуться в істині та любові, є актом творення, оскільки обом сторонам надається можливість дискутувати на основі соборних та святоотцівських текстів, і щоб використовувати досвід Святих Отців, що, можливо, позитивно подіє на повернення тих, хто відокремився до Істини Христовий.

Однак було б трагічною помилкою використовувати або пов’язувати богословський діалог про Єдність зі світськими планами та геополітичними устремліннями, оскільки будь-який небогословський підхід до Єдності призведе не до досягнення істинної та богословської Єдності, а до укладення умовної змови, з визначеннями, умовами та результатами, які не мають до християнської істини та життя.

Що стосується християн, історичний досвід вчить, що християни не повинні повторювати помилку попередніх діалогів, в яких вони були змушені поступитися політичним рухам або тискам, що не зцілило, а увічнило розкол, з рішеннями псевдосоюзів, які послужили виключно нечестивим очікуванням, а не істині Євангелія.

Адже історично відомий результат таких дій, оскільки, коли робилися спроби прийняти унію, з прийняттям православних представниками римо-католицьких відхилень, вони згодом анулювалися православним народом.

Відхилення віровчення та відмінності підкреслювалися, вказувалися святими, такими, як святий Марк Євгеник: «Багато років тому (Римська Церква) відокремилася від спільноти чотирьох Святіших Патріархів, відокремилася від моралі та догматів Кафолічної Церкви та Православних і внесла чужі».

Св. Іустин Попович також фіксує свою позицію щодо папських безбожних навчань: «Православне вчення було відкинуте та замінено латинською єретичною пандоктриною про першість та непогрішність папи. І через це всі ці єресі народилися і продовжують народжуватися інші єресі: Filioque, відкидання епіклези, використання опрісноків, введення вчення про створіння божественної благодаті, вчення про вогонь чистилища , скарбниці надмірних чеснот і т. д.».

З вищевикладеного зрозуміло, що в рухах, спрямованих на з’єднання, які повинні прийняти і зрозуміти, що ті, хто відколовся від Церкви, які мають бажання повернутися до істини через покаяння, ніхто з них досі для цього нічого не робить. Тому необхідно приділити велику увагу питанню богословського підходу до діалогу Сходу-Заходу, щоб не народжувалися великі очікування щодо прогресу у досягненні істинної Єдності і, отже, істинної Єдності віри християн.

Іракліс Реракіс, професор університету ім. Аристотеля в Салониках, президент Всегрецької спілки богословів

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело NEWSNOWGR