Після уніатського Берестейського собору, вірні Київського Православ’я вели боротьбу за своє Богом дане право сповідати Святе Православ’я. Змагання охопило практично всі міста Білорусі та України. Не дивлячись на політичну та військову підтримку, яку надавала влада Речи Посполитої уніатам, православні чинили дієвий опір католикам. Одним з центрів такого спротиву зробилася Полоцька єпархія, де братства не давали захопити свої храми, боронили православних священиків. І це не дивлячись на те, що Полоцький архієпископ Герман Загорський (+1601) зрадив Православ’я, а його наступник – уніатський архієпископ Гедеон Брольницький (+1618) увесь намагався переконати мешканців прийняти унію.

Побачивши неспроможність архієпископа Гедеона у справі навернення до унії, на Полоцьку кафедру був призначений Йосафат Кунцевич, який до того часу вже відзначився у справі поширення унії. У 1617 р. він робиться вікарним, а у 1618 р. – правлячим архієреєм Полоцької єпархії.

Вже від самого початку свого керування, Йосафат Кунцевич визначився надзвичайно жорсткім ставленням до православних. Він розпорядився закрити православні храми і монастирі, а також силою змусити православних парафіян до переходу в унію. Православним священикам заборонялося з’являтися в містах та їх околицях, порушникам цього розпорядження загрожувало тюремне ув’язнення. Усе це ще більш загострило релігійне протистояння. Так, коли у жовтні 1618 року при спробі відвідин Могильова, влада міста закрила перед ним ворота і пригрозила розправою. Він відразу написав протестацію польському королю Сигізмунду III Вазі. За намовою Йосафата Кунцевича, польські урядовці жорстоко розправилися з православними мешканцями міста: керівників повстання стратили, на жителів наклали великий штраф та відібрали всі православні церкви.

Дії Йосафата Кунцевича викликали велике обурення православних Речи Посполитої, з благословення Київського православного митрополита, на Варшавському сеймі з протестом виступив волинський шляхтич Лаврин Древинський: «Ми нічого не просимо, крім того, що вже більше 600 років нам належить, що, як святиню, завжди зберігали нам польські королі, що затвердили за нами і сам нинішній король своєю присягою під час свого сходження на престол і самим ділом, надавши нашому патріарху присвятити нам митрополита… У Великому Князівстві Литовському, Полоцький архієпископ 5 років вже тримає запечатаними православні церкви Орші і Могилева.

Громадяни Полоцькі і Вітебські, які не можуть мати у місті із заборони того ж архієпископа, ні церкви, ні навіть будинку для відправлення свого богослужіння, примушені по недільних і святкових днях виходити для того за застави в поле, та й то без священника, так як ні в місті, ні поблизу міста їм не дозволено мати свого священнослужителя… Нарешті, ось справа жахлива, неймовірне, варварське і люте: в минулому році, у тому ж білоруському місті Полоцька, той же апостат-єпископ, щоб ще більше дошкулити городянам, навмисно наказав викопати з землі християнські тіла, нещодавно поховані в церковній огорожі, і викинути з могил на поживу псам, як якесь падло…».

Загалом, діяльність уніатського архієпископа почала непокоїть навіть католицьких урядовців Речи Посполитої, які небезпідставно вважали, що діяльність Йосафата Кунцевича «загрожує державній безпеці польської держави». Зокрема канцлер Лев Сапега, звертаючись до нього відзначає: «Коли насилуєте совісті людської, коли замикаєте церкви, щоб люди без благочестя, без християнських обрядів, без священних треб пропадали, як невірні, коли свавільно зловживаєте милостями і перевагами, від короля отриманими, то справа обходиться і без нас; коли ж з приводу цих безпутність в народі хвилювання, яке треба втихомирювати, тоді нами діри затикати хочете! … Запечатувати та замикати церкви, знущатись над ким-небудь веде тільки до згубного руйнування братньої однодумності і взаємної згоди»…

Восени 1623 р., уніатський архієпископ приїжджає до Вітебську та з допомогою свої озброєних слуг, а також урядових військових, починає примушувати православних до унії. Він виганяє місцеве православне духовенство, а на його місце ставить відданих католиків. При цьому, храми дозволяє відчиняти тільки під час служіння уніатів, а в інші час зачиняє. Загалом, він оголошує православне духовенство Київської митрополії Константинопольського Патріархату «самозванцями, розкольниками та турецькими шпигунами». Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння вітебців, став арешт православного священника Іллі, який всупереч заборонам продовжував здійснювати богослужіння в курені за містом. Представники Вітебського магістрату та православного братства, прохали архієпископа звільнити священика, але він глузливо їм відмовив…

Повстання почалося 12 листопада 1623 року під керівництвом вітебця Степана Пасіора, полочанина Петра Васильовича, його сина Василя та інших. У їм також брали участь жителі Полоцька, Могильова, Орші, Вільно та сіл Вітебського воєводства. За сигналом дзвонів ратуші, кілька тисяч православних вирушили до резиденції Кунцевича, де вбили його і, протягнувши тіло вулицями міста, скинули його в Західну Двіну. Одночасно повстанці зірвали замки та печаті з відібраних уніатами храмів та повернули в їх православних священиків. Також Вітебське православне братство закликало на допомогу українських козаків та видала відозву на захист православ’я.

Католицькі кола Речи Посполитої були міцно налякані Вітебським повстанням, на їх прохання на його придушення було кинути війська. Незважаючи на відчайдушний опір вітебців, до яких приєдналися члени Віленського православного братства та українські реєстрові козаки, польські війська перемогли. Однак частина повстанців не склали зброї, а пішла на Запорізьку Січ, де невдовзі спалахнуло чергове повстання проти польського пригнічення.

На вимогу папи Урбана VIII, король польський і великий князь литовський Сигізмунд III направив до Вітебська збройні загони, які силою придушили повстання. На суді засуджено до смерті 120 осіб, з них страчено 19, зокрема два бургомістри (Наум Вовк і Семен Неша). 78 осіб разом зі Степаном Пасіором втекли і були засуджені заочно. Оскільки співучасниками повстання було оголошено всіх городян Вітебська, місто позбавили магдебурзького права і всіх інших привілеїв. Вітебську ратушу було зруйновано, також на місто накладено штраф 3079 злотих. Всі дзвони міста було загадано перелити в один дзвін у пам’ять про Йосафата Кунцевича.

Після придушення повстання, католики робили все можливе, щоб знищити добру пам’ять про вітебських оборонцях православ’я. Вони вигадували різні «чуда», пов’язані з Йосафатом Кунцевичем, а у травні 1642 р. оголосили його «блаженним» (до ліку святих зарахований 29.06.1867 папою Пієм ІХ). Але їм це не вдалося.

На нашу думку, вшанування Вітебських повстанців, оборонців православ’я, розпочалося незабаром після страти. Це можна визначити через православно-уніатські дискусії XVII ст., у яких їх називали мучениками, а на закиди уніатів, щодо вбивства Кунцевича, приводили приклад муч. Меркурія Смоленського. Адже «уніат гірш, ніж татари діяв. Бо ті тільки тіло вбивали, а він, храми запечатуючи, души людські, залишаючи християн без обрядів і таїнств». Отже вітебські повстанці «життя поклали за друзів своїх» (Ін. 15:13), виступив проти того, хто стояв на заваді їх спасіння.

Існує припущення, що офіційну канонізацію Вітебських повстанців-мучеників, готував Київський митрополит, Екзарх Вселенського Патріарха, Сильвестр Косів (†13 (23) квітня 1657), які, разом зі своїм батьком Адамом, брав у їм активну участь. Однак, його смерть, а також політико-релігійні процеси в Речи Посполитої завадили завершенню справи.

Нова спроба здійснити церковне прославлення Вітебських повстанців була здійснена у першої половині ХІХ ст., коли ця історія знову стала актуальною через Полоцький собор 1839 р., який остаточно завершив приєднання уніатів до православ’я в Російської імперії. Однак цей процес був зупинений Святішим Урядовим Синодам РПЦ через кілька обставин.

По-перше, канонізація напряму стосувалася життя та діяльності православного Київського митрополита Сильвестра Косіва, а він був послідовним противником з’єднання з Московським Царством, а також обстоював незалежність Українського Православ’я та його перебування в юрисдикції Константинопольського патріарха.

По-друге, під час розгляду справи вибухнуло національно-визвольне повстання під керівництвом Кастуся Калиновського. Для православних, які брали участь у їм, вітебські події були прикладом саме народного змагання проти релігійного (і національного) гніту. До того ж, вони виступали за повернення Київської митрополії у юрисдикцію Вселенської патріархії на підставі рішень Пінської конгрегації 1791 р., які були затверджені сеймом Речи Посполитої, а в 1792 році вийшов закон «Впорядкування церковної ієрархії греко-східного обряду».

Спадщиною праці комісії Святішого Урядового Синоду Російської імперії, яка працювала над підготовкою канонізації Вітебських православних повстанців-мучеників, є проект тропаря, кондаку та молитви (подаємо нижче в перекладі). З їх ми бачимо, що їх збиралися канонізувати всіх разом, без вказання ім’я кожного.

У кінці 20-х – початку 30-х років, білоруські священники Польської Автокефальної Православної Церкви спробували знову підняти питання канонізації. Як свідчив відомий діяч білоруської еміграції Борис Данілюк († 2011), його батька, о. Федір (біл. – Хведар) Данілюк (†1960), у складі цієї групи, зустрічався у цієї справі з деякими колишніми архієреями Російської Православної Церкви, зокрема з архієпископом Олександром Іноземцевим, які передали їм певні матеріали. Але, за свідченням того ж Бориса Данілюка, «проект був заблокований, бо католицька Польща вважала це недружним актом»…

Після ІІ Світової війни, Вітебське повстання розглядалося Білоруським та Українським Православ’ям як приклад народного змагання за свою Православну віру та спротив насильницької католицької експансії. Доказом цього є поминальні літургії та панахиди, які відправлялися 30 жовтня / 12 листопада, або в першу суботу після цієї дати, на яких молитовно згадували Вітебських мучеників, що віддали своє життя в обороні православ’я.

Не дивлячись усі історичні перипетії, пам’ять про героїв Вітебського повстання живе в білоруському та українському народі. Так, один з батьків новітнього білоруського відродження, сучасний класик білоруської літератури Володимир Короткевич, у 1976 р. написав знаковий твір «Дзвони Вітебську», який був присвячений цієї події та який майже рік не пропускали радянська цензура. Саме словами цього великого білоруського письменника, який описує свій твір, але направду оспівує героїзм Вітебських православних повстанців-мучеників, ми хочемо закінчити цей історичний текст:

«Закінчую «літопис життя Вітебська 1623 року». Зрозуміло, що його сюжетом буде не життя кожного дня міста, а лише ті дні, в які дух міста вилився з надзвичайною силою: кілька днів у листопаді. Ті, коли відбулося повстання міщан проти полоцького уніатського єпископа Йосафата Кунцевича. Рівно 350 років тому.

Ідея цього драматичного літопису виникла в мене дуже давно, і лише чистий збіг обставин може пояснити, що п’єса буде написана до такої «круглої дати» — 350 років Вітебського повстання, 1000 років міста.

Події відомі. Після Середньовіччя, після епохи гуманізму та його воєн із Середньовіччям, що тривали сто років, настало досить страшне сімнадцяте століття, коли виснажені, втомлені люди почали шукати вихід – відповідно до своєї епохи – не там, де вони повинні бути. Ця епоха породила абсолютизм – це було б ще нічого – і ідею про те, що мир і процвітання можуть дати людям лише єдина влада, релігійна влада, Рим. У Полоцьку, Могилеві, Орші, Вітебську цей «хрестовий похід» очолив архієпископ Йосафат Кунцевич.

Ніколи – майже! – Досі східнослов’янське існування не було під такою загрозою. Загроза смерті.

Те, що цього не сталося, заслуга і честь багатьох. Але одними з перших підняли голос – Вітебські дзвони.

Вистава присвячена кільком дням міста, яке, однак, увібрало цілу епоху.

Місто, на яке впала майже ціла епоха, майже вся Європа, знайшло в собі сили встати і заявити всьому світу про повагу до Людини і Людства. Тому його можна віднести до категорії великих міст.

Воно не тільки не терпіло зневаги, воно не терпіло того, що трупи городян викопували з могил і кидали собакам. Багато хто цього не терпів. Воно – одне з небагатьох міст Середньовіччя – висунув позитивну програму: «рівність людей перед Богом і законом».

Такими предками можна пишатися. І я намагаюся на кількох сторінках «літопису» показати їхнє життя, як вони до останнього хотіли займатися щоденною справою, нікуди не їхати, любити, виховувати дітей і як, зрозумівши одного разу, що вони є не просто «міщани», а й «громадяни» – відкинули все! Заплачено за благополуччя, любов, складаними – хорошими і жахливі стосунками один з одним – для майбутнього.

Заплачено життям. Адже головне у виставі не їхнє життя та навіть не повстання (всього дев’ять днів), а суд і кара.

Відрізані голови, поля, інша нечистота, вирвані язики дзвонів.

І переможцями все-таки були ці дзвони, ці люди, які в епоху темряви вперше сказали ці слова, висловили думки, які досі живлять усіма нами».

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці

Тропар, кондак та молитва Вітебським мученикам (по матеріалам 1929 р.)

Тропар, глас 5:

Мужністю мучеників Твоїх вітебських, що кров’ю своєю Церкву Православну захистили, стіну непорушну нам подай, Христе Боже, їх молитвами підступи ворогів зруйнуй, Церкву святу Православну зміцни, бо Ти Єдиний Благий і Людинолюбний

Кондак, глас 2.

З вишині благодать мудрості прийняли, за спасіння Церкви та друзів життя поклавши, души вірних від єресі смертельної визволили. Тому і нас від смерті жахливої спасіть, бо ви дійсно є Вітебську слава і світу радість.  

Молитва

О преславні мученики та сповідники Вітебські!

До вас, як швидким помічникам і теплим молитовникам, ми, немічні і недостойні, прибігаємо, старанно молячи: не відкиньте нас, що у велике беззаконня впали і по всі дні і години грішать; скеруйте нас на шлях правдивий, зціліть страждаючих і скорботних; утримайте нас у непорочному і цнотливому житті; і як у древності, так і нині захисниками віри Православної залишайтеся, захищаючи нас від спокуси та нападів єретиків; від злих людей та підступів демонських; від наглої смерті, благаючи Всеблагого Господа, щоб подав великі та багаті милості нам, смиренним слугам своїм. Бо ми, грішні, не гідні нечистими устами закликати благе ім’я Творці нашого, тому хто, як не ви, святі мученики та сповідники Вітебські, за нас благати будете. Через це до вас припадаємо та вашого заступництва перед Господом просимо.

Молимо вас, мученики та сповідники Вітебські, вимолить нам все добре, корисне в цьому житті тимчасовим, щоб благосна його пройти, і кінець гідний здобути. Щоб удостоїлися гарячими молитвами вашими з усіма святими біля правосудного Бога Судді стати і Його невпинно словити, разом з Отцем і Святим Духом. Амінь!