Для членів Церкви цілком природно проявляти інтерес до політичного життя та піклуватися про рішення та вирішенні його проблем, будь то звичайний громадянин, будь то представники і керівники державної влади. Зрештою, і байдужість до політики – це форма політичної позиції людини.

Прагнення уникати використовувати політичну владу гідними її людьми, залишає її на відкуп нечестивими. А коли нечестиві – це не тільки поодинокі особистості, але і більш широкі кола або органи темних сил, які зазвичай виходять за межі національних держав і діють неконтрольовано, то проблема стає більш гострою. Особливо в наш час це переживання стало дуже болючим. З іншого боку, змішення цінностей в політиці з її нинішньою дискредитацією стає проблематичним, в той час як створення християнських партій або, тим більше, зв’язок Церкви з політичними структурами та планами не можуть бути виправдані з богословської точки зору.

Церква завжди була пов’язана з традиціями суспільства. Таким чином, у неї є де-факто своє політичний вимір, яке стає ще більш важливим і актуальним в процесі сучасної глобалізації. Зрештою, саме довгоживучі уряд або політична фракція в будь-якій частині світу має набагато менше минуле, ніж Церква у своїй історії. Проблема тут, звичайно, у відносинах, які складаються з політикою. І підхід Церкви до цієї проблеми не може бути політичним, а богословським, точніше пастирським.

Християнство не зневажає політику, але воно не може бути формуватися з її допомогою. Її відношення до політики також визначається простором, яке воно усвідомлює в за собою: «Кесарю, кесареві, а Боже – Богові» (Мт. 22:21). Цей принцип має першорядне значення не тільки для релігійного, а й для політичного життя. Присутність Церкви має велике значення для політичного життя, тому що вона не дає державі порушити свій світський характер і стати тоталітарною. Це, звичайно, відповідним чином, вимагає від Церкви не порушувати свої принципи і зробитися політичною силою.

Це, звичайно, не заважає членам Церкви займатися політикою й займати державні посади. Але Церква не завжди байдужа до політики. Зокрема, в контексті своїх відносин з державою вона має співпрацювати в політичному житті і, завдяки своєму інституційної присутності, при необхідності виступати з політичним словом. І це її слово стає істотним та дієвим, коли воно вимовляється як слово служіння, а не авторитарно; як слово істини та справедливості, незалежне від політичної скритності та доцільності.

Церква – це «ім’я союзу і згоди» [1]. Її мета – наблизитися до світу не шляхом об’єднання його поділів, а шляхом заклику світу до єдності, який виходить за межі його політичних і партійних поділів. Поки Церква зберігає свою ідентичність, вона не поділяє і не поділяється, але об’єднує і оновлює. Тому її місія на чисто соціальному рівні унікальна і незамінна. Вона відкриває для суспільства і його членів простір обміну і співпраці, роблячи можливим більш істотне і тривале відродження, творче відродження духу.

Партії припускають поділ. Жодна політична партія, як би вона не надихалася духом християнства, не може претендувати на християнське ім’я, носієм якого є Церква. Але навіть це не можна ототожнюватися з політичною владою або ставати її інструментом, без суперечностей її природі та місії.

***

Неолібералізм, який характеризується як ідеологія глобалізації та являє собою постмодерністську еволюцію капіталізму, не переставав підтримувати «дух капіталізму» в своїй еволюції. Але дух неолібералізму, який є дух неприборканого індивідуалізму, суперечить кіновіальному, спільному духу Православ’я. Саме тут знаходиться постійна причина відмінності та дисгармонії православних народів з народами західного світу й особливо протестантськими.

Дух православних народів не гармонує з атомістичним західним духом. Православна церква завжди була у згоді з духом спільності, кінотізмом, що переважали в Південно-Східній Європі і на Близькому Сході, в той час як з її партнерством розвивався багатогранний кінотізм Еллінізму за кордоном.

Кіновіально-спільний дух Православ’я виражається не в колективізм, але і в одностайності, що найбільш повно відбивається в ранньохристиянської громаді (Дії. 2:44 і наступ.) І зберігається в монастирях спільного життя. Цей дух не культивується посиланнями на зовнішні цілі або переслідування будь-якої об’єктивної вигоди, але він відтворюється у житті на рівні спілкування особистостей як самоціль. Колективізм не створює одностайності, але є абсолютно відмінною від неї формою індивідуалізму.

У наш час, в атмосфері неолібералізму та глобалізації, так зване державне право, закон, як і держава загального добробуту, слабшає до повного зникнення. Існування наднаціональних центрів, які в значній мірі контролюють економіку, інформацію, громадську думку, політичні та інші події, нівелює важливість національних держав й їхніх урядів. Національні держави слабшають, національні права відбираються, ключові державні обов’язки захоплюються, і просувається гомогенізація і витончений або відкритий тоталітаризм. Засоби держави у здійсненні будь-якої соціальної чи іншої політики обмежені або навіть знищені. Це все більше і більше доводить його нездатність допомогти суспільству і його громадянам.

З іншого боку, життєва важливі проблеми громадян, пов’язані з їх життям або виживанням, такі як здоров’я, освіта, робота, соціальна безпека, довкілля вони не тільки не вирішуються, а й зростають як ракова пухлина. Але стає ясно, що ці довгострокові події руйнівні для суспільства в цілому та руйнівні для всього людства. Таким чином, химера глобалізації висуває на передній план поточних справ пошук універсальності, яку проповідує і сповіщає Православ’я.

Ця універсальність орієнтована не на колективізм, але вона носить характер концентрації на особистості людини. Вона не приносить людину в жертву суспільству, але бачить в кожній людині все суспільство. Ця остання сторона, що досягається необмеженим відкриттям особи для горизонтального і вертикального спілкування, відрізняє православну позицію від пропозиції будь-якої політичної соціальної системи.

Звідси може прийти воістину прогресивне і творче дихання до політики, яка висловлюватиме «дух Православ’я» в політиці, яка перестане зневажати або навіть боротися з Православ’ям як реакційним, але буде підходити і розуміти, як в деякій мірі свій кіновіально-спільний дух. Постмодернізм з кінцем ідеологій швидше повинен полегшити таке починання.

1. Ιω. Χρυσοστόμου, Ομιλία εις την Α’ Κορινθίους 1,1, PG 61, 13.

Георгій І. Мантзарідіс, заслужений професор Богословського факультету Солунського університету ім. Аристотеля

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»