Серед святих таїнств Християнської Церкви, як видається, сповідь найбільшою мірою пов’язана з викликом самому собі. У таїнстві сповіді найбільш гостро постає питання про те, хто ми, як ми розуміємо себе, наші сильні і слабкі сторони в світлі граничної Христової реальності. Виклик, який ставлять перед нами ці духовні виміри буття, приводить нас до проблеми, яку християни не завжди готові подолати: дуже складно подивитися в обличчя нашої психологічної, а також духовної реальності, відсторонившись від нашого неартистичного уявлення про самих себе. Змиритися з реальністю означає сміливо дивитися на більш глибокі рівні особистому житті, на відміну від речей, які відкриваються через одні лише розум і емоції. Не всі люди погодяться з тим, що досягнення глибин свого внутрішнього Я передбачає ряд факторів і в обов’язковому порядку ту силу, яку мав на увазі Христос, говорячи: «Без Мене не можете робити нічого» [1]. Насправді в більшості випадків такий підхід йде врозріз з життям середньостатистичної сучасної людини. Скільки людей готові спуститися на глибину свого психологічного та духовного життя та зробити це, закликаючи Бога, Який, згідно християнської віри, знає все? Які основи і наслідки такого процесу?

Випробування себе і каяття у своїх вчинках і думках розглядалося в деяких текстах минулого як дія більш високого духовного якості, ніж самокритика сучасної людини і, отже, її розуміння сповіді. Світогляд, заснований на страху і абсолютному підпорядкуванні Богу (ам) і його пророкам і творить чудеса найдавніших представників (медіумів, віщунка, шаманів в різних контекстах), в сучасному світі різко змінилося на бік більш обґрунтованого підходу, коли ідея Бога і віри досліджується головним чином розумом. Люди також пішли від членства в добре організованому інституті, державі або Церкви, і стали усвідомлювати себе індивідуальними і незалежними особистостями в (пост)-сучасну епоху, переставши підкорятися принципам цих інститутів. За часів Стародавньої Церкви християни, що належать до громади, тілу Христа, відчували себе зобов’язаними публічно сповідувати свої проступки, бо передбачалося, що їх дії серйозно впливали на цю громаду, в якій все було загальним. В наш час, навпаки, віра і публічна сповідь часто сприймаються людьми як поразка гідності і інтелекту, як регресія до міфів і традицій, «втраченим у минулому», в той час як розум і наука повинні направляти людський прогрес вперед. Зараз, в наш постмодерністський час, розум і наука піддаються ще більшому випробуванню щодо їх основ і об’єктивності в рамках зростаючого духу скептицизму, релятивізму і суб’єктивності. Тому корисно розглянути різні контексти, в яких традиція сповіді може стикатися з різними проблемами і тлумаченнями. Реакція на ці контексти може свідчити про еволюцію, яку пройшли людське життя і особистість з плином часу. Вони зазнали значних змін, які привели до істотної відмінності в розумінні світу в цілому і людського життя зокрема.

З самого початку історії християнства Слово Боже через Писання знаходилося в постійному діалозі та динамічному обміні з тлумаченнями Отців. Православне богослов’я завжди приділяло особливу увагу тому, як слід інтерпретувати усну традицію і письмові джерела, і намагалося врівноважити слово з духом [2]. Стиліянопулоса узагальнює принципи інтерпретації в спадщині святоотцівської екзегези «як <…> гармонійну взаємозалежність між Святим Письмом, Переданням і Церквою <…> бездоганну узгодженість теології, духовності та повсякденному житті, важливість” правила віри “і супутньої богословської традиції в інтерпретації» [3]. Ми будемо слідувати цій екзегетичної лінії, яка дозволяє слову збагатитися духом, поважає різні контексти і різних людей. Відповідно до цього екзегетичних синтезом ми досліджуємо аспекти таїнства сповіді в двоскладової перспективі: духовної і психологічної. Ми робимо це для того, щоб відповісти на питання: як сучасні люди реагують на основні риси сповіді? як ми розуміємо і, можливо, інтегруємо досучасну духовну практику в наш особистий, індивідуальний ґрунт, настільки відмінну від набагато менш індивідуалізованого і більш колективного людини минулого? як ми реагуємо на дискурс, що лежить на стику психологічного розуміння життя і духовної перспективи, яку Церкви та інші інститути намагаються підкреслити, як правило, з помірним впливом на сьогоднішнє суспільство? Щоб відповісти на ці питання, ми обговоримо в цій статті такі теми:

а) основи і базові риси Таїнства Сповіді, властиві Стародавньої Церкви;

б) принципи, що лежать в основі ставлення людини до Бога (ам) і метафізиці в передмодерністському, сучасному і постмодерністському контекстах;

в) проблеми, які ці контексти піднімають щодо покаяння і сповіді, й як вони сприймаються людьми та контекстом нашого часу.

Таким чином, основні елементи сповіді будуть співставленні з відповідними відносинами сучасності / постмодерну в дискусії, спрямованої на більш глибоке розуміння динаміки переходу від традиційного до сучасного осмислення цього таїнства. Фактично це діалог між цінностями і пріоритетами різних епох, який привів до кардинально відрізняється розуміння Бога і Його світу, – світу, в якому стався масштабний перехід від теоцентризму до людиноцентризму.

І. Теологічні основи і аспекти сповіді

Крім безперечних підвалин доктрин і основних практик, які Православна Церква, як вона вважає, зберегла в найбільш точному вигляді (наприклад, тріадологічний і христологічний догмати, Хрещення і Євхаристія), християни всіх конфесій (православні тут не самотні) часто збиваються з толку, коли віра починає зводитися до таких практик, як щоденні молитви, пост або сповідь. Це здивування також означає, що християни можуть легко прийняти особисті гріхи в своєму власному «закритому» (в який ніхто не вторгається ззовні) психологічному світі, але рідко прагнуть сповідатися в Церкві правильним способом. Схоже, що багато людей не можуть відкрито визнати факт наявності онтологічної прірви між ними і Богом, свої гріхи, свою вину і позбавлення благодаті, як вчить про це християнська теологія. Можливо, це пов’язано з тим, що у більшості сучасних людей немає відносин з Творцем, і тому вони не розуміють зобов’язань, що випливають з цих відносин.

Сповідь є одним з святих таїнств нашої Православної Церкви поряд з Хрещенням та Євхаристією, які виходять від Самого Христа. Вода і кров, що минули з Його ребра під час Розп’яття, були прообразом цих таїнств. Однак сповідь – це, мабуть, найменш обговорюване таїнство, але не найменш важливе, саме тому що в тому ж оповіданні про Розп’яття дається чітке обґрунтування таємниці покаяння і сповіді. Злодій, що висів на хресті по праву руку від Христа, сповідав свої гріхи і каявся, волаючи до Божої милості; і він отримав більше, ніж хотів, – його покаяння привело до того, що його відразу ж запросили в Царство Боже [4]. У той момент він фактично зробив три окремі речі:

По-перше, визнав, що Розп’ятий насправді є Господом Богом, який має силу прощати гріхи. Це – дія публічного визнання істинної віри, що Господь є наш Бог, що на небі.

По-друге, злодій, побачивши чудеса під час розп’яття Христа, щиро розкаявся в своїх гріхах. Це – акт істинного покаяння.

І, нарешті, він в декількох словах відрікся від свого минулого перед Христом – і це є третя частина, сповідування, яке відновлює раніше зруйновані відносини з Богом. Отже, згідно з цим аналізом, сповідь починається з сповідання і визнання Господа Богом, триває покаянням і знищенням серця і нарешті закінчується відкритим оголошенням своїх гріхів, а також зреченням від минулого. Виконання цих трьох пунктів приводить людину до богоспілкування.

ІІ. Визнання і проголошення Господа Спасителем: початок сповіді

На ранній стадії сповіді людина оголошує, що Бог – наш Отець і Творця: «Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів», як то кажуть в Символі віри, який ми повторюємо щонеділі. Ми сповідуємо, визнаємо і стверджуємо силу Божества і слабкість нашого людства, як діти єдиного Небесного Отця. Це не тільки практика ранніх християн, коли вони збиралися разом, щоб принести дари Богу на Літургії, але і веління пророків Старого Завіту [5]. У Старому Завіті сповідь розумілася як необхідний крок до миру і примирення з Богом та громадою, підтвердження того, що люди позбулися Божого гніву і покарання.

Духовний сенс сповіді в Новому Завіті виходить за рамки визнання наших гріхів. Вона необов’язково відбувається для того, щоб уникнути покарання, але перш за все для придбання божественної праведності і переорієнтації на наше божественне призначення, якого людина ще не досягла. Святий Іоан Євангеліст оголошує: «Це послання <…> що Бог є світло, і в Ньому немає жодної темряви. Якщо ми сповідуємо гріхи наші, Він, вірний і справедливий, пробачить нам наші гріхи і очистити нас від усякої неправди. Якщо ми стверджуємо, що не згрішили, то робимо Його брехуном, і слово Його не має місця в нашому житті» (1 Ін. 1:5-9). Ясно, що сенс сповіді не в тому, щоб уникнути покарання. Він тісно пов’язаний з готовністю прийняти Боже слово, тобто Дух праведності, вступити в справжні стосунки з Богом – саме ті відносини, які прагне встановити Новий Завіт між Богом і людиною.

ІІІ. Покаяння – головний елемент сповіді

Друга складова частина сповіді, покаяння, є найбільш важливою. Сповідувати Бога без одночасного каяття, зміни нашого ставлення до Нього, відмови від наших руйнівних звичок – безглуздо. Христос, незважаючи на те що Він робив чудеса і багато хто вірив в Нього, не прийняв і не визнав всіх віруючих в Нього людей через відсутність у них покаяння [6]. Для покаяння потрібен особливий психічний настрій, воно зміцнює духовний ґрунт, щоб зустріти Христа і відреагувати на Його слова, життя і благодать. В іншому випадку просте визнання Божої сили безглуздо, тому що навіть ворог визнає, що Бог є Володарем всіх речей, видимих та невидимих.

Щоб прояснити мою позицію, підкреслю, що покаяння не є свого роду задоволенням Божественного суду, як західна теологія інтерпретувала таємницю сповіді через теорію Ансельма про «божественне задоволенні» і спокуту. Бог не потребує нашої сповіді, бо Він завжди любить нас і дбає про нас, але саме ми потребуємо в Ньому в нашому житті, щоб отримати доступ до Його благодаті, силі, дарів, ведення, щоб випробувати життя у Христі, так сильно відрізняється від нашого егоїстичного життя. Коли митар в євангельському оповіданні усвідомив несправедливість, заподіяну їм його народу, він зрозумів, що ця несправедливість відлучає його від Божої любові. Як тільки він зрозумів це, Бог оголосив йому про Своїй милості [7].

IV. Завершення процесу зцілення: оголошення гріхів в присутності Святого Духа

У ранні апостольські часи Церкви сповідь була окремим актом, але передувала участі у святій вечері, Євхаристії [8]. Сповідування гріхів в той час було настільки важливо, що сповідь проходила публічно. У перших християн було все спільне: майно, їжа, одяг і, звичайно, віра та життя у Христі, Його Тіло і Кров. Іншими словами, зв’язок між християнами як єдиним духовним співтовариством, тілом Христа, в очевидному для всіх присутності Святого Духа була настільки сильна, що член спільноти, що зробив гріховне діяння, відчув би себе зобов’язаним відкрито сповідувати його, оскільки така дія вплинуло б на кожного з членів тіла Христового [9]. Однак незабаром Церква зрозуміла, що особисті справи і серйозні проступки (наприклад, перелюбство або вбивство) не можна сповідувати публічно з очевидних причин, наприклад через покарання згідно із законом [10]. Пізніше загальноприйнятою практикою стала індивідуальна сповідь. Цей звичай був встановлений в рамках чернечої традиції і відносин між духовним отцем і братами в монастирі. Таким чином, гріх не тільки став сприйматися як особиста справа кожного, але і вплинув на християнську родину в широкому сенсі цього слова.

Іншим важливим фактом є те, що істинний дух сповіді не має нічого спільного з психологічної формою жалю чи провини, як сучасна людина може іноді сприймати покаяння. Покаяння – прямий шлях до процесу зцілення як в психологічному, так і в духовному плані, до порятунку через відновлення розірваних стосунків з Богом. Апостол Павло розумів, що психологічний режим жалю або провини не буде достатній для істинного покаяння, він просто призведе до «мирської печалі і смерті», а не до божественної радості і життя [11]. Духовна сповідь й знищення серця ведуть до здорового життя (як в психологічному, так і в духовному плані) і в кінцевому рахунку до самого Бога, тоді як печаль, самоїдство закінчується відділенням від Бога і смертю [12].

Всі християни пережили в своєму житті момент, коли вони ототожнювали себе з блудним сином, який відчайдушно потребував тому, щоб Отець простив його промах. Одинокий, нещасний, він говорить, каючись: «Отче, я згрішив проти неба і проти тебе» (Лк. 15:18). Рішення змінити все відношення розуму і серця цілком дає підставу для нового мислення, щоб слідувати життя відповідно до Божою любов’ю. Така любов була б запрошенням до духовних відносин, які руйнують самотність і безталання «розбитого духу» і «засмучену серця» [13]. В кінцевому рахунку покаяння і сповідь переплітаються одне з одним, що необхідно для того, щоб знову ввести (після Водохреща) нас в життя у Христі, відновити розірвані відносини з Богом і розділити Його дари і благодать. Процес сповіді і покаяння завершується на духовному рівні, на якому залишена на самоті людська особистість стає невід’ємною частиною Божої любові і спілкування.

Однак багато сучасних християни вважають, що їх дії і думки не є, ані добрими, ані поганими, ані досконалими, ані недосконалими. Вони впевнені, що це нормально і буденно – падати, не потребуючи прощення Богом і не маючи тієї віри, яка супроводжує цю нужді. «Гріх – це те, що роблять злі люди … Це не стосується мене». Таким чином, саме ступінь наших відносин з Богом робить сповідь і покаяння більш-менш справжнім. Чим більше ми просуваємося в нашому духовному житті, тим далі ми бачимо себе від Божої присутності. Це, звичайно, парадокс, який присутній в життях всіх святих. У працях аскетичних батьків сповідь ще більше відчувалася як духовне засіб і докладний посібник до життя у Христі [14].

Процес зцілення, який породжує сповідь, м’яко заохочений Духом, що не розуміється розумом і не завершується в той момент, коли священик читає молитву про прощення. Святий Марк Подвижник йде далі, підкреслюючи аспект страждань і болю, які слід очікувати після доброї сповіді: «Людина, що володіє духовним знанням і розуміє істину, не тільки згадує перед Богом вчинене нею, а й терпляче приймає те, що приходить від Нього. Якщо ви відмовляєтеся приймати страждання і безчестя, не стверджуйте, що перебуваєте в стані покаяння через інші ваші чесноти, бо висока зарозумілість і нечутливість можуть служити гріху навіть під прикриттям чесноти» [15]. Такий підхід, як видається, викликає серйозні питання у сучасних людей, які зазвичай хочуть уникнути болю, страждань і горя будь-якого роду. Тому зараз ми повинні обговорити деякі важливі відмінні риси нашого сучасного контексту.

V. Особливості сучасності і постмодернізму та виклики сповіді

 Ми бачили, що покаяння є невід’ємною частиною сповіді і даром примирення між людиною і Богом, що Він дав спочатку апостолам, а потім єпископам та священикам. У той же час сповідь є засобом духовного терапії для занепалих людей, які відійшли від Божої волі. Як терапевтичний засіб, воно неминуче піддається порівнянні з іншими процесами і методами психологічної терапії. Ми живемо в епоху, коли духовність часто змішується з психологією, а так звана пастирська, або духовна, турбота перетинається з психотерапією. Сьогодні ми всі є свідками того, як ідеї психології глибоко впливають і пронизують наш вибір і наскільки широко психологія взагалі і психотерапія всіх видів зокрема вплинули на наш сучасний світ, якщо не сформували його. Згадаймо тут, що патриська екзегетична спадщина розуміється, серед іншого, «як <…> гармонійна взаємозалежність між Святим Письмом, Переданням і Церквою <…> як однакова узгодженість теології, духовності та повсякденному житті» [16]. Звісно ж, що узгодженість теології, духовності та повсякденному житті стикається з безпрецедентними проблемами щодо того, як сучасні християни сприймають покаяння і сповідь в світлі переходу до психологічного суспільству. Говорячи про психологічні підставах, на яких наше суспільство вважає за краще жити, ми вже можемо відзначити перехід від до-сучасного світогляду, заснованого на переконаннях (релігійних або «наукових»), не підтверджених безпосередньо наукою людського досвіду, до моделі сучасності, яка передбачає наукові докази, розроблені за допомогою розуму, спостереження і людського досвіду. Божественні і духовні параметри, очевидно, розглядаються як другорядні по відношенню до розуму і досвіду свідомості. Тому нам необхідно більш ретельно вивчити цей зсув.

У досучасну епоху віра в Бога або богів була для людини основою, невід’ємним елементом її життя. Пізніше психологія інтерпретувала таку відданість Богові як психологічні процеси – проектування страхів і бажання безпеки, що випливають з незахищеності людини від сил природи. Це, звичайно, не завжди відповідало істині, оскільки християнська віра для мільйонів людей була добровільною віддачою себе Христу, яка відкрила новий духовний шлях через Хрещення і Євхаристію. Проте велике число людей мислили в руслі досучасного відносини незаперечної поваги до невідомого Бога (ам) в філософському сенсі цього слова. Наука в той час тільки зароджувалася, і терапевтичні засоби, до яких вдавалися люди, обмежувалися, за деяким винятком, закликами Бога (ів). Лікуванням психічних захворювань займалися головним чином цілителі / шамани на Сході або священики і Церква на християнських територіях. Людина була невід’ємною частиною більш великої громади, такий як держава або Церква, і тому всі її дії впливали на цю громаду.

Це повинно було змінитися з приходом сучасної цивілізації і масштабними змінами в науці, суспільстві і психіці людини. Наукова революція змінила світосприйняття, в якому Бог перебував в центрі всього (онтологічний підхід), і поставила на чільне місце науку і людський розум. У цьому світосприйнятті в центрі уваги перебуває лише те, що людина може пережити за допомогою розуму та органів чуття (феноменологічний підхід). Погляди минулого на метафізичні сили, часто змішуються з забобонами і помилками про космологію, були поставлені під сумнів. Психологічно люди прагнули звільнитися від прихильності до громади і перейти в незалежний вільний стан. Самі принципи фізики та інших наук сучасності повинні були кардинально змінитися – від статичної і детермінованої ньютонівської моделі до відносності, невизначеності і «інтелектуального хаосу», відповідно до складної теорії квантової фізики.

На противагу прагненню візантійців до переживання досвіду зіткнення з Богом «тут [17] і зараз» і сильної соціальної тенденції до чернецтва [18], сучасні емпірики і раціоналісти боролися за воцаріння того, що вони вважали найбільш дієвим способом теоретизування – почуттів і розуму. Незважаючи на спробу примирити обидва підходи, яку зробив Кант, стверджуючи, що «чистий розум» не веде ні до істинного знання, ні до «речі в собі», але тільки до того, що може випробувати наша когнітивна функція, виклик «абсолютної» метафізичної істини зайшов далеко вперед. Пройшовши через мультінаукову траєкторію, вона закінчилася поступовим розумінням динаміки свідомості і несвідомого як кінцевої арени пошуку і відкритій в людській науці (на противагу «богословської антропології» минулого).

Поряд з цими змінами поступово ставало зрозуміло, що самосвідомість – це лише мала частина процесів нашої психіки. Це сталося задовго до «відкриття» Фрейдом несвідомого, ще такі письменники, як Гете, відкрито говорили про темну, невідому і інстинктивну області людського існування [19]. Стара психологічна модель з свідомим досвідом та вірою в метафізичні сутності більше не була переконливою через появу несвідомих процесів, які виходять за рамки досвіду, що виникли в психіатричній експертизі. Трансцендентні явища тепер можна віднести і до невідомої несвідомої сфери.

Проте наш світ повинен був стати свідком подальшого зсуву: переходу до постмодерну, який являє собою відхід від таких традиційних цінностей модерну, як об’єктивність і розум, до нових критеріїв розуміння нашого світу. Те, що в минулому широко визнавалося як заслуговують на довіру інститутів, наприклад, нація, релігія, освіта, тепер розглядається крізь призму суб’єктивного підходу. Існування старих форм світського і / або чернечого життя тепер, як видається, забезпечується в рамках свідомості людини [20]. Духовний досвід зараз, схоже, досягається не через просторові переміщення / видалення від суспільства заради приєднання до релігійної громади, а через внутрішні зміни, перш за все в рамках особистого досвіду. Традиційні поняття, такі як «бог», «наука» і «істина», замінюють на модерністські і постмодерністські аналоги – богів, перспективи, міфи або наративи; нація, культура і послідовна структура розглядаються як «регіональні», «локальні» або фрагментальні / абстрактні, а прогрес і еволюція можуть змінитися регресом і ностальгією [21].

Якщо середньовічна людина була членом міцного суспільства, заснованого на вірі в об’єктивну Божественну істину і Божественний закон, то внутрішній простір і психологічне обґрунтування сучасної людини можна оцінити насамперед через суб’єктивне почуття особистої інтерпретації, в якому запанував релятивізм. Як говорить Барт: «Ми знаємо, що текст – це не слова, що передають одне «богословське» значення («послання Божественного Автора»), а багатовимірний простір, в якому містяться різні письмена … Вони змішуються і конфліктують <…> Література <…> відмовляючись привласнити «таємницю», кінцеве значення тексту (і світу як тексту) звільняє те, що можна назвати антибогословською діяльністю – діяльністю, яка є воістину революційною, бо відмова виправити сенс в кінці кінців означає відмовитися від Бога і Його іпостасі – розуму, науки, закону» [22].

Мабуть, в даний час ми живемо в епоху, коли грань між буквальним і метафоричним не ясна: можливо, варто говорити про кризу в епістемології і / або моральних цінностях, внаслідок якого індивід може переглянути свої усталені способи мислення і світосприйняття. Подібно до того як ідея Бога була замінена «наративами» і «абстрактними ідеями», психологічні процеси, що підкреслюють віру, визнання Бога і наших гріхів, поряд з декларуванням і возз’єднанням з Його благодаттю, тепер можна розглядати через призму наших міркувань про психологію. Давайте розглянемо деякі психологічні еквіваленти, які могли б підсумувати відмінності, обговорювані вище.

З цього порівняння еквівалентів в різних контекстах можна сказати, що, на відміну від «багатовимірного простору» постмодерністської думки, сповідь ґрунтується на набагато більш простому одновимірному підході, консолідованому «вертикальному» розумінні Бога Отця і людини як Його творіння. Саме ці відносини між Богом і людиною кидають виклик сучасним людям. Оскільки покаяння є результатом прямих, справжніх і прогресивних відносин між людиною і Богом, заснованих на визнанні помилок між ними, зараз перед сучасною людиною стоїть завдання прийняти люблячого Отця як Бога, зрозуміти свої власні невдачі та вступити в стосунки з Його тілом, Церквою, за межами якої практично неможливо отримати дух покаяння.

Для людини постмодерну, звичайно, це величезний виклик з цілого ряду причин. Почнемо з того, що суб’єктивна інтерпретація світу сучасної людини, здається, кардинально відрізняється від інтерпретації середньовічної людини, яка була членом суспільства і Християнської Церкви, віруючи в об’єктивний характер Божественної істини. Сучасна людина здається байдужою до того, що прийнято масами як об’єктивне. Те, про що піклується індивід, зараз оцінюється за допомогою суб’єктивного почуття особистої інтерпретації символів, а не традиційних цінностей, таких як віра в Бога (в досучасну епоху) або довіру до розуму (в сучасності). Всі ці нові інтерпретації призводять до значних змін в тому, як людина розглядає свій безпосередній зв’язок з Богом.

Ще одною важливою зміною є те, що психологічна основа, деталі повсякденного життя, психічні настрої і нахили тепер доступніші для сучасних людей. Психологія і інші системи в даний час здатні більш ефективно і точно визначити весь спектр психічних проблем людини: депресії, травми, почуття провини, ненависть, прагнення, бажання і т.д. У минулому психологічні підстави духовно недоречних дій могли ігноруватися або розглядатися як таки, представляють менший інтерес для окремих осіб і для конфесій. Найбільшу увагу привертав етичний аспект вчинку. Сповідь з духовної точки зору може вважатися повноцінною і без вирішення конкретних психологічних проблем. З іншого боку, в сучасному контексті важливо розуміти, що в основі кожного гріха завжди лежить психологічний процес, який вимагає вивчення і розгляду. Духівник не завжди здатний точно визначити це психологічне підґрунтя гріха. Зробити це важливо, якщо він хоче глибше зрозуміти людське життя в постмодерністському контексті. Судячи з усього, саме експерт з питань психології міг би пролити більше світла на фундаментальні проблеми, особливо наслідки ранніх травм та пригнічених бажань, щоб краще зрозуміти глибинні причини поведінки людини. В кінцевому рахунку сам процес покаяння стикається з труднощами у сучасному світі, оскільки в повсякденному житті залучено стільки психологічних процесів, і кордони між тим, що неправильно і що правильно, абсолютно не зрозумілі. Таким чином, все залежить від рівня духовного прогресу і психічного свідомості, а також від пріоритетів, які людина встановлює в духовних і / або психологічних питаннях.

В результаті сьогодні люди зазвичай вибирають психолога для вирішення проблем, бо вони не відчувають себе винними або не вважають ці проблеми гріхами. Також видається, що у багатьох православних духівників в наш час склалося враження, що психологія спрямована проти духовних принципів, і це дійсно було так до певної міри в ранньому періоді психоаналізу, коли фрейдистська школа протистояла релігійної / духовної перспективі, оголошуючи релігію «ілюзією» [23 ]. Однак з того часу з’явилися більш конструктивні підходи та багатообіцяючі голоси, наприклад Девід Блек, який стверджує, що «психоаналіз може допомогти релігії своїми поглядами на формування та функціонування внутрішніх об’єктів, а релігія може допомогти психоаналізу в розумінні природи віри або усвідомленні гріховності» [24]. Незважаючи на те що в наш час психологія і психоаналіз виступають як повноцінні аналоги релігії, пастирської опіки та, отже, духовності, цей факт не повинен збити з пантелику духівників, а швидше спонукати їх до використання підходу, який хоча і складний, дійсно дає більш ефективні інструменти роботи з реальністю людського життя та психіки. Турбота про внутрішню ідентичності сьогодні приймає безліч форм, які ні в якому разі не виключають старі традиційні християнські методи духовного зцілення (включаючи сповідь). Перш ніж зробити висновки щодо протиставлення сповіді і сучасної психотерапії, слід детально розглянути ці традиційні методи [25]. Психотерапія може забезпечити більш детальний аналіз проблемних питань в рамках більш широкого розуміння потреб людини. З цієї точки зору духівник міг підійти до психологічної реальності людини через духовні принципи, прагнучі примирити людину з Богом через внутрішній потенціал до життя у Христі.

Тепер можна зрозуміти, чому складові елементи сповіді стикаються з серйозними проблемами в нашому постмодерному контексті. Перш за все визнання всемогутності Бога заперечується іншим розумінням світу і законами психіки, які обґрунтовують «нормальність» людського життя в тому вигляді, в якому воно постає (феноменологічний підхід проти старого онтологічного підходу); людське життя перш за все розглядається як психологічне життя, в якому людина вільна вибирати без будь-якого втручання зверху. Що ще більш важливо, визнання гріхів стикається з відносністю та суб’єктивністю власного судження в світлі відсутності міцної системи цінностей в нашому світі, в якому панує психологія. Нарешті, відкрите визнання гріха суперечить гідності і самовдоволення людини, на відміну від критичного погляду духовного керівника в минулому. Це виклик, який швидше за все буде подолано тільки через розвиток відносин з духівником, точно так же, як сучасні люди можуть довіряти експертові з психологічних питань. Бо це фундаментальне питання пов’язаний з нашими відносинами з Богом, які носять онтологічний характер, на відміну від психологічних і екзистенціальних відносин з іншими людьми.

Швидше за все, необхідний комплексний підхід, який міг би охопити традиційне та сучасне без порушення духовних принципів сповіді. На даному етапі, можливо, було б корисно переглянути з метою інтеграції питання про те, як психологічні та духовні чинники можна зрозуміти в рамках синтезу різних поглядів і переконань на одній і тій же психосоматичної основі. Існують підходи, які формулюють розуміння духовного події / досвіду як еволюції психічного події / досвіду, через прогресивне вплив тілесних, психологічних (особистісних і міжособистісних), соціальних, культурних та / або метафізичних параметрів [26]. Іншими словами, важливо розуміти, що як психічні, так і духовні чинники є двома сторонами однієї медалі, які не розплавлені в одну єдину масу, але відображають одну і ту ж реальність. Тобто саме внутрішнє життя і розвиток людини охоплює психологічну основу і, в той же час, розвивається в напрямку духовного рівня, стикаючись з факторами несвідомої психіки, суспільства, культурних контекстів або метафізичної / божественної сфери.

VІ. Об’єднання духовної та психологічної основ на шляху до сучасного розуміння і практиці сповіді

Розглянувши сповідь через двоскладовий аналіз, ми могли б розглянути синтез цих елементів, щоб зрозуміти сповідь таким чином, який дозволив би як духівнику, так і сповіднику прийняти сьогоднішню реальність в рамках функціонування цього таїнства. Можна сказати, що у нас, сучасних людей, як правило, відсутні справжній дух покаяння, на відміну від людей минулих часів. Сповідатися належним чином – це прекрасний вчинок, який вимагає розсудливості, справжньої віри і відкритості люблячому Христу. Крім духу покаяння, є багато інших передумов для гарної сповіді. Як зазначає святий Порфирій: «Покаяння – це дуже хороша справа. Істинне покаяння приносить освячення душі. Передумови для цього: смиренність, любов, молитва, наша праця і чисті почуття до Христа і простота. Егоїзм перешкоджає Божої благодаті, а також духовної свободи і полегшенню, які ми отримуємо після доброї сповіді» [27].

Говорячи про егоїзм, ми знову опинилися перед складною сферою людської психології. Необхідно підкреслити, що динаміка між психологічним і духовним сферами не одномірна (неважливо, говоримо ми про духовне відношення чи ні): насправді всі психологічні труднощі і проблеми потенційно перетинаються з «падінням» в духовному сенсі цього слова. У той же час ці труднощі повинні вирішуватися з різних точок зору виходячи з того, в якої ступені вони сприяють збалансованому психологічному життю та здоров’ю. У сьогоднішній реальності священик повинен бути готовий, наприклад, чути від підлітків не справжню сповідь, а повідомлення про тривоги, невдачі на іспитах і в стосунках, знущання з боку однокласників, непорозуміннях з батьками або друзями, брехня по дрібницях, яке допомагає їм вижити, і так далі. Коли чоловік сповідається, духівник повинен бути готовий вислухати звинувачення або розповідь про кривди, неправомірне поведінку або навіть зловживання з боку його партнера. Безліч з того, що ми називаємо падіннями і гріхами в нашій Церкві, є психологічні аспекти, які не можна вважати гріхами в чистому вигляді, – наприклад, це комплекси, страхи, психологічні травми, насильство, гнів, депресія, відсутність спілкування, самотність, пригнічені бажання тощо. Тому нам необхідно більш уважно поглянути на цю двоскладної реальність питань, які можуть бути підняті сповідником.

VІІ. Приклади двоскладної психо-духовної реальності в сповіді

В сучасних випадках сповідь (на відміну від рідкісних випадків справжнього покаяння) дуже часто вступає в психологічну реальність. Наприклад, гнів, тривога або безконтрольна поведінка можуть виникати з невротичного характеру, хоча сама людина і не бажає цього, або ж вони можуть бути результатом постійного тиску на роботі або в сім’ї. Коли людина, перевантажена цими проблемами, приходить на сповідь, духівник повинен завжди мати на увазі цей проблемний психологічний фон. Йому слід спочатку обговорити засоби, які полегшують занепокоєння і покращують умови праці, якщо така проблема існує (звернутися до психологічного виміру), а потім зробити обережне припущення про духовні причини, що призводять до такої поведінки (гордість, відсутність самопізнання, осуд – то є духовне бачення). Всі ці фактори повинні розглядатися поряд з іншими особистими невдачами і недосягнутими цілями, які, очевидно, породжують гнів або поганий характер. Лють і роздратування також повинні коректуватися з урахуванням прийняття до уваги того факту, що іноді вони є актом самозахисту у випадках прояви агресії на роботі або знущань в школі. Параноїдальні (шизофренічні) ідеї та зловмисні думки або біполярні розлади (інтенсивна депресія, що змінюються періодами гіперактивності і ентузіазму) є наслідком розбалансування психіки і, безумовно, повинні розглядатися через призму психіатричного діагнозу (а не через духовні принципи) [28]. Сповідь в цих випадках не сильно змінює психологічну ґрунт, а відкриває шлях для духовного полегшення змученої душі.

Наступні випадки також свідчать про двоскладової  реальності. Молода людина, що є вихідцем з суворого середовища, традиціоналістів, зізнається в своїх страхах невиконання Божої заповіді через стосунки з партнеркою неортодоксального походження. Він здається нервовим, з ледь помітними тиком в рухах. Після короткої дискусії з’ясовується, що його мати, постійно воює зі своїм чоловіком, але бажає бути відданою християнкою, підштовхує його до одруження. Коли його запитують про відносини, стає ясно, що його партнерка, хоча і не є ортодоксальної християнкою, підтримує і заспокоює його після хвилювань на роботі. Він не бажає порвати з нею, бо знаходить в ній розраду і надію на майбутнє. Духівник намагається привернути увагу до падінь різного роду, таким як осуд, обвинувачення, самовдоволення, відсутність смирення, і після декількох бесід молода людина починає сповідувати глибший спектр гріховних дій, які вона не могла зрозуміти раніше, перебуваючи під вантажем почуття провини через свої позашлюбні стосунки. Вона стає більш скромною та приймає факти свого життя, але тепер відчуває себе ближче до Божої милості і розглядає можливість вступу в шлюб. У цьому випадку наявність провини, тривоги зробили людину сліпою в більш глибокому розумінні її духовного статусу. Переоцінка одного лише гріховного аспекту ситуації завадила вирощуванню смирення у ґрунті її психіки. Коли духівник наставив її ігнорувати втручання матері та шукати духовний шлях самопізнання і переорієнтації на щирі відносини з Богом, її життя, здавалося, знайшло духовну перспективу. Якби духівник акцентував увагу на лише одному позашлюбному зв’язку, ігноруючи стан її психіки, він би не привів людину до глибшого розуміння свого духовного статусу, дозволяючи Духу вести її новими шляхами.

Сумлінна людина, що працює у великій компанії, питає поради, відстоювати йому свої права, коли його помилково звинувачує бос, або краще проявляти смирення і зберігати мовчання. Він також запитує, чи можна йому вести профілі в соціальних мережах для підвищення свого професійного статусу. У цьому випадку той, хто сповідається, здається, заплутався в необережному застосуванні смирення до свого робочого місця, замість того щоб бути щирим і прямим (захищати самого себе). Застосовувати духовні чесноти не означає ставити під загрозу психологічну стабільність, так само як рекомендувати піст не означає шкодити організму. З іншого боку, нарцисизм, що підживлюється соціальними мережами, дійсно може діяти проти самопізнання і викликати самокритику. Однак в нашому постмодерному світі розвиток професійного життя є майже обов’язковим, тому духівник повинен дозволити обережно використовувати соціальні мережі для підвищення низької самооцінки і досягнення професійних цілей.

Тепер можна зрозуміти, що багато ситуацій перетинаються як у духовному, так і в психологічному плані, і створюються труднощі з визначенням їх точних причин. Від здібностей духівника залежить, чи зможе він спочатку зрозуміти психологічну основу кожної ситуації, а потім благорозумно запропонувати можливі шляхи вирішення. Пристрасті можуть в деяких випадках зачіпати саму основу психологічної стабільності людини і потребують особливої уваги, щоб людина могла підтримувати збалансоване життя, що дозволило б їй згодом зайнятися духовним виміром. Психологічні проблеми повинні вирішуватися таким чином, щоб вони могли перетворитися в благодатний ґрунт для розвитку духовних відносин з Богом, а не просто розглядатися як пристрасті, які необхідно усунути. Випадки серйозних депресій і важких психологічних травм (наприклад, коли депресія заважає людям працювати) – це серйозні проблеми, які потрібно вирішувати фахово, тобто через звернення за порадою до психолога / психіатра, який може пролити більше світла на їх причини (спадковість, травми і т. д.), а в разі особливої необхідності – шляхом направлення на лікування з наступним прийомом лікарських препаратів.

Повсякденне життя в нашому постмодерному світі за замовчуванням є постійним джерелом неспокою, психологічного тиску і експлуатації з боку зовнішніх чинників (начальника, фінансової системи, соціальних мереж і т. д.) Очевидними і непомітними способами. Це життя, можливо, дуже відрізняється від середньовічного життя, яке було тією мірою, яку святі отці, які розробляли систему єпитимій, мали на увазі, коли визначали, що прийнятне, а що ні. Саме з цієї причини більшість людей розуміє, що психологічні проблеми настільки важливі, що іноді трудової статус, фінанси і соціальний кодекс задають набір установок, які ставлять під загрозу психічну рівновагу людини. Слід розуміти, що психологи і духівники насправді займаються різними областями людської особистості, хоча вони і частково збігаються. Духівник повинен вказати на недостатній духовний вимір і відхід від Божественного життя і любові як на один з головних чинників, що викликають проблеми / гріху. Психолог може вказати, що людина не обізнаний про свої депресивних бажаннях, ненависті, амбіції і т. п. (так званий несвідомий матеріал), які бажають вирватися назовні, йдучи врозріз з системою етичних переконань людини. Для прогресу в психологічному плані необхідно, щоб індивід зіткнувся з тим, що він / вона, можливо, заперечував протягом десятиліть (з інтеграцією несвідомого Я). Проте духовний керівник може слідувати своїй власній стратегії, ні в якому разі не відступаючи від християнських принципів, для вирішення проблеми недостатнього духовного виміру. Першочергово важливо допомогти людині вступити в стосунки з Богом, Чия благодать може перетворити несвідому темряву в світло. У той же час необхідно дати більше місця ширшої психологічної або навіть соціокультурної картині, яка допомагає більш ефективно справлятися з проблемами. Апостольський рада з турботі про свою психологічної життя поряд з духовним виміром повинен бути прикладом для наслідування в більшості складних випадків: «… Пробачити і втішити його, щоб він не був засмучений надмірної сумом» [29].

Найважливішою областю, в якій психологи і духовники можуть по-різному поводитися з повідомленнями людей, є сексуальність. Це та область, яка кидає виклик традиційним християнським принципам, забезпечуючи безпрецедентні зрушення до суспільства, вільного від етики. Незважаючи на це, слід мати на увазі, що особистість / людина має абсолютно унікальну цінність в православній антропології, і її свобода / воля (і сексуальність) не є предметом «звільнення», або «переговорів», або контролю [30]. Її необхідно переорієнтувати, наскільки можливо, до унікального Божого поклику / волі про цю людину. Тут варто згадати дослідження Фуко, яке показало, що в останні століття Церква і держава за допомогою законів і правил намагалися цементувати сексуальність і таким чином контролювати її, до слова, досить безуспішно, особливо якщо враховувати виявлення численних випадків педофілії в Церкві на Заході [31]. Можливо, це свідчить про те, що людина не в змозі змінити свою природу, просто зовні погоджуючись з принципами і правилами. Православне богослов’я очевидним чином передбачає, що вільний вибір людини (природна воля) повинен синергетичне співпрацювати з Божою благодаттю, щоб привести занепалу людську природу до Божого волевиявлення, до Його благодаті. Для того щоб воля людини досягла рівня дії з волі Божої, потрібна повноцінне життя у Христі. У постмодерністських умовах, в яких тіло є частиною багатовимірної системи психічного вираження (не тільки для розмноження), сповідь не слід розглядати як засіб контролю за сексуальністю людей. Навпаки, сповідь повинна служити засобом примирення людини і Бога, введення в вільно обрану життя у Христі, що є єдиним способом, який може мати серйозний вплив на особисту і сексуальне життя людини. Це – синергія Божої і природної воль людини, яку вона повинна знайти, а не просто підкоритися християнським правилам.

Що стосується вимог деяких духівників про тривалі терміни покаяння в серйозних гріхах, то давайте прочитаємо з «Висловів отців пустелі», так званого Геронтікону, наступний уривок: «Недосвідчений чернець потрапив в тяжкий стан до Авви Пімена: «Я впав у велику провину, отче! – зізнався він. – І я намагався каятися хоча б три роки». «Це довгий термін», – сказав йому святий Авва. «Значить, досить трьох місяців?» «Це теж довгий термін, – відповів святий. – Запевняю тебе, що якщо ти щиро покаєшся і приймеш тверде рішення ніколи не робити тієї ж помилки, то через три дні ти будеш прийнятий Божої добротою»» [32]. Це ще один прояв величі Божої милості і готовності пробачити, про який, очевидно, повинні пам’ятати сьогодні духівники. З іншого боку, не варто забувати, скільки шкоди може завдати сповіді недосвідчений духівник [33].

Іншим важливим питанням є порушення конфіденційності та приниження гідності, від яких деякі люди страждають на сповіді. Конфіденційність знаходиться в найвищій точці системи цінностей сучасної людини. Покаяння як процес усвідомлення невідповідності іншої системи цінностей може викликати труднощі з дотриманням цього права. Людина має право зберігати своє особисте життя в таємниці і оберігати його від вторгнень з боку будь-якого іншої особи. Але ж деякі люди можуть сприймати питання духівника під час сповіді саме як вторгнення. Однак таку близькість і довіру між двома людьми можна пояснити та зрозуміти тільки в світлі відносин всередині Церкви і самого Христа, оскільки духівник представляє Христа та зобов’язаний зберігати таємницю аж до смерті.

VІІ. Сповідь як подорож і паломництво до Царства Божого

Ми знаємо, що Христос після воскресіння з’явився Своїм учням і сказав: «Мир вам! Як послав Мене Отець, Я посилаю вас». І він дмухнув на них і сказав: «Прийміть Духа Святого. Якщо ви вибачте кому-небудь гріхи, то їх гріхи простяться. Якщо ви їх не простите, то вони не простяться» (Ін. 20:21-23). Судячи з усього, Святий Дух завжди прагне простити гріхи і відродити людську природу. Найважливішим питанням для сучасних духівників є те, як вони розуміють таємний намір цього Духа прощати людей і з’єднувати їх з Отцем. Чи розуміють вони, що психологічне життя лежить в основі будь-якого гріха і що їх місія полягає в тому, щоб уважно ставитися до цієї реальності людського життя, коректуючи, перенаправляючи і збагачуючи психологічну ґрунт на шляху до духовної перспективі?

Православна традиція передбачає стримане пристосування сповіді до людей, незалежно від їх походження, духовного віку і психологічних умов. Розуміючи, що молоді члени Церкви ще не можуть мати глибокої віри та почуття смирення перед Богом, точно так само як дитина не в повній мірі усвідомлює правила, які диктують суспільству та чи інша культура, що правильно, а що неправильно, духівники повинні брати до уваги духовний вік та передісторію кожної людини. Судячи з усього, чим глибше усвідомлення і каяття, тим легше і простіше проходить сповідь. Навпаки, коли люди не в повній мірі усвідомлюють духовні наслідки свого вибору, вони потрапляють в психологічний режим сповіді, який хоча і не гідний презирства, але не несе в собі справжнього характеру покаяння. Проте це явище є виправданим в нашому постмодерному світі, далекому від чернечого ідеалу, до якого ми звертаємося для досконалої практики сповіді. Щоб уникнути сповідей психологічного типу і допомогти сповіді зберегти духовну перспективу, хороша сповідь повинна проводитися в ієрархічному порядку, починаючи з питань, пов’язаних з вірою, ставленням до Бога і його Церкви:

a) правильна віра, питання про єресі, недовіру до Бога (єресь / помилки є серйозними гріхами, які ведуть до розколу з тілом Христа);

б) перехід до питань, пов’язаних з гріхами проти інших людей (осуд, лицемірство, ненависть, відсутність любові до ворогів;

в) і нарешті питання, пов’язані з особистим життям, зціленням душі і тіла.

Це керівництво могло б направити сповідь на духовні питання, а також скласти ієрархічну систему того, наскільки серйозним може бути гріховний акт: невіра в Бога більш гріховно, ніж осуд інших, тоді як осуд інших є більш гріховним, ніж жорстоке поводження з нашої власної душею і тілом (наприклад, депресія, егоїзм, гріхи плоті), по заповіді Христа [34].

В кінцевому підсумку сповідь включає в себе не тільки чесноти самопізнання, покаяння, послуху духовному лідеру, а й досвідченого духівника, його милосердя, розуміння психологічних основоположних питань, безумовну любов і відсутність будь-яких слідів бажання стати покровителем исповедующегося особи. Духівник насправді є засобом, за допомогою якого воля исповедующегося зв’язується з конкретним волевиявленням Бога. Духівник повинен завжди тримати в умі потенціал руху від «образу» Бога до Божого «подобою» – потенціал людини відповідно до нашої православною традицією. Проте критичні моменти і проблеми повинні вирішуватися конструктивним чином, що охоплює не тільки психологічну основу, але і соціально-культурний контекст, які так важливо враховувати в наше постмодерністське час. Єпископ Каліст Уер резюмує тонку грань між свободою людини і послухом, що є однією з найсерйозніших проблем, з якими стикається сучасна людина: «Найголовніше, найбільше увагу варто звертати на соціальне і культурне середовище, в якій пише конкретний автор. Коли Святий Марк каже: «Слухайте свою совість і робіть все, що вона говорить вам», він має на увазі ченців, які ведуть високо структуровані життя аскетичної дисципліни … З іншого боку, якби Марк звертався до мирян, що живуть в сучасному суспільстві вседозволеності, зі слабким почуттям дисципліни або усвідомленням значення послуху, він, безсумнівно, говорив би інакше. Бо, хоча всі люди дійсно повинні навчитися прислухатися до своєї совісті, сумління сама повинна стати освіченою. Небезпечно подорожувати цим шляхом поодинці. Кожному з нас потрібен радник і заступник, отець або мати у Бозі, який не позбавляє нас нашої самобутньої особистості, а служитиме саме зберігачем нашої євангельської свободи» [35].

Покаяння і сповідь сьогодні повинні розглядатися як духовна подорож, яке схоже за духом і змістом на паломництво. Паломництво в різні пункти призначення в різних контекстах було теоретизувати під особливим кутом зору. Наприклад, Тернер розглядав його як процес переходу від звичного (структурного) до антиструктурного «іншого» і назад [36]. Рене Готоні взяв ідеї Тернера в іншу герменевтику і описав традицію паломництва як відмову від безпечного знайомого місця для подорожі до невідомого, з очікуванням духовного зміни через зустріч з божественним. Він стверджує, що «паломництво – це зовнішній прояв внутрішнього подорожі, яке часто називають алегорією шляху душі до Бога» [37]. Незважаючи на очевидні відмінності, сповідь можна алегорично назвати подорожжю, незважаючи на те що вона відрізняється від паломництва. У той же час цей образ досить підходить для опису внутрішнього шляху покаяння, який відбувається в ім’я люблячого Бога. Паломництво насправді є проявом турботи про свою душу, яка жадає духовного контакту і, можливо, внутрішніх змін. Особи, які звертаються за психологічною допомогою або за духовним керівництвом і / або сповіддю, знаходяться на початку паломницького шляху до кращого життя. Духівників і фахівцям в психології слід обмінюватися досвідом в інтересах цих відважних паломників. Це виклик для обох сторін, який може допомогти сучасним людям подолати особистий виклик не бути самовдоволеним індивідуумом, а прагнути до більш високих рівнів свідомості, психологічного здоров’я і духовного спілкування з іншим, ближнім і в кінцевому рахунку з Богом.

Посилання:

1. Ін. 15:5: «Я є лоза, а ви гілки; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене не можете робити нічого».

2. 2 Кор. 3:6: «Вiн дав нам здiбнiсть бути служителями Hового Завiту, не букви, але духу, тому що буква вбиває, а дух животворить»

3. Stylianopoulos, Theodore G., “Scripture and tradition in the Church”, in Cunningham, Mary B., & Theokritoff, Elizabeth (eds) The Cambridge Companion to Orthodox Christian Theology, Cambridge University Press, 2008, p. 30.

4. Лк. 23:42-43: «І сказав Ісусові: пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє! І сказав йому Ісус: істинно кажу тобі: сьогодні ж будеш зі Мною в раю»

5. У Книзі Ездри сказано: «Отже повиніться Господом Богом батьків ваших, і чиніть Його волю!» (10:11). І відповідно до ходом сповіді, яка починається з сповідання Бога, триває з покаянням і закінчується визнанням гріхів, пророк Єремія пропонує: «Тільки пізнай же провину твою: бо ти проти Господа Бога твого <…> і Мого голосу ви не почули, говорить Господь» (3:13).

6. В Євангелії від Матвія ми читаємо: «Ісус почав докоряти містам, де відбулося найбільш Його чуд, за те, що вони не покаялись» (11:20).

7. Лк. 18:13: «А митник здалека стояв далеко, не смів навіть підняти очей на небо; але бив себе в груди й казав: Боже! будь милостивий до мене грішного!» Він пішов додому виправданим, а потім увірував у Христа.

8. За словами святого Павла: «Тому, хто їстиме хліб цей чи питиме чашу Господню недостойно, буде винний супроти тіла та крови Господньої. Так же людина випробовує себе, і так нехай хліб їсть і з чаші хай п’є. Бо, хто їсть і п’є негідно, той їсть і п’є осуд собі, не розмірковуючи про Тіло Господнє. Через це поміж вами багато недужих та хворих, і багато-хто заснули »(1 Кор. 11: 27-30).

9. The Teaching of the Twelve Apostles (trans. Canon Spence), London (James Nisber & Co, Berners Str), 1888, p. 40

10. Про це пише Василь Великий в 34-му правилі.

11. «Бо печаль заради Бога породжує нез­мiнне покаяння на спасiння, а печаль мирська викликає смерть» (2 Кор. 7:10)

12. Каяття слід відрізняти від самоїдства. Самоїдство – це страх відкритися, страх перед покаранням, він корениться в збоченій формі турботи про себе і любові до себе, а не мотивується любов’ю і турботою про Бога. Самоїдство – це свого роду печаль, яка в першу чергу орієнтована на себе і являє собою невпорядкованих форму самолюбства, в якій природне прагнення до самозбереження ігнорує вимоги справедливості. Таким чином, самоїдство пов’язано з плановими діями по самозахисту. Каяття, навпаки, мотивується головним чином любов’ю до Бога, оскільки людина засмучений тим, що він діяв проти Бога і бажає повернутися до Бога і примиритися з Ним.

13. Пс. 50:19: «Жертва Богові — це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш»

14. Наприклад, див. працю Святого Іоанна Лествичника, The Ladder of Divine Ascent, On painstaking and true repentance, пров. Архим. Lazarus Moore, Harper & Brothers, 1959, p. 29: «Не дивуйтеся, що ви падаєте кожен день; не здавайтеся, але стійте на ногах мужньо. І ангел, який охороняє вас, вшанує ваше терпіння . Також: «Покаяння є оновлення хрещення. Покаяння – це договір з Богом на друге життя. Розкаюваний є покупцем смирення … », Ibid., P. 34.

15. St. Mark the Ascetic, No righteousness by works, in Philokalia: The Complete Text. Vol. I-IV. Складено Святим Никодимом і Святим Макарієм Коринфським. Змінено і переведено Г.Є. Палмером, П. Шеррард і К. Варом. London: Faber & Faber, 1978ff, Vol. I, p. 155-156.

16. Stylianopoulos, Ibid.

17. Runciman, Steven, Byzantine Civilisation. London: Edward Arnold and Co 1961, p. 129.

18. Brown, Peter, The Body and Society. Men, Women and Sexual Renunciation in Early Christianity. New York: Columbia University Press 1988, pp. 141ff (especially chapters 7, 8).

19. Ellenberger, H., The Discovery of the Unconscious: The History of Evolution of Dynamic Psychiatry. London: Allen Lane: The Penquin Press, 1970, p. 311ff.

20. Концепції, такі як dasein Хайдеггера (істота всередині), тепер пропонуються для того, щоб випробувати «то, що відбувається зовні» і прийти до домовленості з невідомим Іншим, з якого тепер «повинні початися наші онтологічні дослідження». See Mulhall, Stephen (1996), Routledge Philosophy Guidebook to Heidegger and Being and Time. 2nd ed. London and New York: Routledge, 2005, p. 62-63.

21. Modified from Jencks, Charles, The New Moderns. From Late to Neo-Modernism. London: Academy Editions 1990. З психоаналітичної точки зору, в порівнянні зі ступенем свідомої класичної реакції на об’єкти (або рефлективність), постмодерністське ставлення «характеризується стилем свідомості, що линули з простої рефлективності, яка до сих пір викликала довіру, і обґрунтовує існування «ультіматов» , «абсолютів» або «істини» до стану прискореної гіпервідбивної здатності … Ми більше не можемо припускати неупереджене, об’єктивне розуміння або інтерпретацію феноменів» (Hauke, Christopher, Jung and the Postmodern. The Interpretation of Realities. London: Brunner-Routledge, 2000, p. 204).

22. Butler, Christopher, Postmodernism. A very short introduction. Oxford University Press 2002 p. 23-24.

23. Freud, Sigmund, The Future of an Illusion. SE. 21: 1-56. London: The Hogarth Press, 1927.

24. Black, David (Ed.), Psychoanalysis and Religion in the 21st Century. Конкуренти або співработники? The New Library of Psychoanalysis. London and New York: Routledge, 2006, p. 7.

25. Див., Наприклад, надзвичайно цікаве дослідження про традиційну турботі про індивідуальну ідентичності Foucault Michael, Ethics: Subjectivity and Truth, Vol. 1 (ed. By Paul Rabinov, trans. R. Hurley et al), Penguin Books 2000, p. 223f. Він посилається на різні школи / методи турботи про внутрішню ідентичності, «технології внутрішньої ідентичності», такі як греко-римська філософія (epimeleisthai eautou – «знай себе», Сократ) і християнська духовність і чернечі принципи (розроблені в IV та V століттях, особливо Григорія Нісського), відповідно до яких пізнавати себе означає піклуватися про себе в духовному плані.

26. Tympas G.C., «The «psychological» and the «spiritual»: an evolutional relationship within an ontological framework. A brief comment on Jung’s Self’, in International Journal of Jungian Studies (Taylor and Francis) 2013: 5:3, 193-210, DOI:10.1080/19409052.2013.795181.

27. Elder Porfyrios Kaphsokalyvites, Life and words, (Βίος καί Λόγοι) Chania 2009, p. 369 (Greek edition).

28. У ранньому християнстві не було іншого засобу лікування, крім як приписувати всі ці психотичні випадки «злий силі» і, таким чином, вдаватися до молитов Церкви. На щастя, далеко не всі духівники в наш час все ще вважають, що будь-яка психотична поведінка є продуктом дії демонів, і тому переважна більшість з них рекомендують звернутися до лікаря.

29. 2 Кор. 2:7.

30. Деякі християни вважають, що психологи схильні звільняти сексуальність, тоді як духівники намагаються контролювати її. Але професійні психологи та обдаровані духівники знають, що цей предмет далекий від одного лише «звільнення» або «контролю». Насправді це надзвичайно складне вимір, яке пронизує всі рівні існування: тілесні, психологічні, соціокультурні та духовні. Воно залежить від спадковості людини: тілесних здібностей, стабільності психіки, соціокультурних традицій, духовного виховання і, нарешті, свободи дій. Через складність цих параметрів людина насправді не завжди може вибрати, але тільки діяти тим чи іншим чином. Конструктивний підхід див. у статті Muse, Stephen, “Transfiguring voluptuous Choice: an Eastern Orthodox approach to marriage and spiritual path”, Logos: A Journal of Eastern Christian Studies 54 (2013): No 1-2, pp. 85-96.

31. Foucault, Michael, The history of sexuality. The Will to Knowledge Vol. 1, Penguin, New edition, 1998.

32. The Sayings of the Desert Fathers. The Alphabetical Collection. trans. Benedicta Ward. Oxford: Cistercian Publications, 1975, p. 169.

33. The Sayings of the Desert Fathers, ibid.: «Брат пішов на сповідь до одного з старців; з усією своєю простотою і чесністю він без сорому оголив глибини свого серця. Не встиг він закінчити, як старший розлютився і розсердився на цього брата, звинувативши його за його потворні думки. Ця подія стало відоме, і багатьом братам було занадто соромно йти до старців на сповідь. Коли отче Мойсей почув це, він сказав: «Добре розкривати наші думки батькам, але не будь-якому з них; наша сповідь повинна приноситися духовним старцям, що володіє даром розсудливості, а не тим, хто просто посивів від віку. Бо багато братів дезорієнтовані щоразу, коли вони ставили авторитет в залежність від одного лише віку, і коли вони пішли на сповідь, замість того щоб отримати ліки, вони досягали точки відчаю через недосвідченість старців»».

34. Мт. 7:1: «Не судіть, і не судимі будете».

35. Kallistos Ware, «Obedience and Freedom in Greek Monastic Theology: St Mark the Monk and St Symeon the New Theologian», in The Pilgrimage of Life. Studies in honour of professor Rene Gothoni, The Finish Society of Sciences and Letters and Study of Religion, University of Helsinki 2010, p. 308.

36. Див. Turner, Victor & Turner, Edith, Images and Pilgrimage in Christian Culture. Anthropological Perspectives. New York, Columbia University Press, 1978.

37. Gothoni, Rene (1984), Tales and Truth. Pilgrimage on Mount Athos Past and Present. Helsinki University Press, p. 194.

архімандрит Хризостом Григорій Тімпас, Ph.D. Ессекського університету в області Психоаналітичних досліджень

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»