Вступ: Походження розпізнавання

Якщо є відмітна особливість, за яку Варсонофій («той Великий старець») та Пророк Іван («інший старець») набули унікальну і беззаперечну славу серед своїх сучасників, і протягом інших століть, то це, безумовно, прозорливість. Люди звернулися до двох старців, які знаються у різних сферах життя, шукаючи поради з усіх питань та обставин: від того, як молитися і коли прощати, спілкуватися з єпископами та зв’язуватися з нехристиянами, і навіть купувати майно або приймати ванну. І на цьому шляху, все це спілкування та досвід з людьми із різних сфер життя, далеко поглибило та розширило їх власну розсудливість та спосіб навчати.

Для Варсонофія та Івана сутність та основи духовного життя «є цілком питанням… прозорливості» (Лист 713). Двоє старців з Ґази не тільки підкреслюють та розвивають розпізнавання у своєму спілкуванні, але й у їхньому листуванні. Вони демонструють і відображають цю відмінну здібність у своєму досвіді та спілкуванні. Фактично, принцип та практика розпізнавання, цілком ймовірно, є причиною того, що палестинська духовність вперше була зафіксована у шостому столітті і довгий час була більш знайома на Заході, ніж на Сході. Саме це привернуло увагу єзуїтів, коли вони виявили трактати Дорофея. Таким чином, спосіб, у який двоє незвичайних старців цінують та застосовують поняття розпізнавання, можливо, забезпечує виняткове розуміння сприйняття та вираження того, що часто, будь то достовірно або обманом проголошене як божественна воля в житті церкви сьогодні.

Люди умовно визначили дар розпізнавання конкретних людей та конкретних місць. Одне з питань, поставлених отцю Івану, стосується дії, яку слід вживати у тому випадку, коли «немає старшин в певному регіоні для того, хто шукає поради тих, хто розбирається. Чи може хтось, можливо… поїхати в інший регіон, де є люди, котрі здатні розбиратися?». У відповідь Іван зауважує: «Так, треба робити саме це, а потім дотримуватися того, що вони кажуть» (Лист 539). Очевидно, що духовне життя сприймається як ризик без належного обізнання. Але як можна бути впевненим, що певний індивід має цей рідкий дар?

У одному з листів Авва Варсонофій припускає – та усвідомлює, що інші вважають–що, він особисто наділений цією незвичайною здатністю:

Якщо ви вважаєте мене прозорливою людиною, яка знає подібно Богу, що відбувається, тоді вирозумієте, що ніхто не може наважитися довіритись моїм словам без мого досвіду (Лист 226)

Це, безумовно, сміливе твердження, яке часто нахабно стверджується святим духовенством всіх рівнів, але також і залишається чернецьким до цього дня. Правда в тому, що ми все більш відчайдушно потребуємо дару розпізнавання в світі, що поступово захоплює тьма. Духовне розпізнавання може забезпечити захист та наставлення у той час, коли всі, здавалось б мають невірну думку про все, часто з невеликим розсудом, розглядом або перевіркою. Насправді, в наших церквах і сповідальнях часто відсутній справжній сенс прозорливості, який розуміється не стільки як моралістичний чи пророчий інструмент, а як духовний засіб або метод проникнення та інтерпретації, як спосіб вивести людей з нестачі духовного сприйняття та тупика, дозволить їм сприймати світ з іншого боку та, зрештою, очами Господа.

Я знаю що – як Ірина так красномовно розповіла нам вчора – є «молоді старшини», які бачать гробницю Христа і чиї учні уявляють свого старшину, як Боговтіленого. Але мене турбують більш тонкі збочення. Я більше турбуюсь про владу, яка користується іншими людьми в ім’я духовного розпізнавання та наставництва. Протягом багатьох років, я був менш занепокоєний здійсненням духовного розпізнавання, за допомогою якого, за іронією, багато висвячених та мирські християни здаються надто задоволеними, навіть самовдоволеними, як ніби «люди у чорному» якось магічно володіють цим незвичним рідким даром. Я стурбований, таце більше пов’язано з експлуатацією духовних повноважень духовенством взагалі. Моє занепокоєння – це не стільки концепція чи визначення прозорливості в класичній священній традиції, скільки погане ставлення і зловживання владою в сучасних ієрархічних та монастирських колах. Там, я думаю, лінія між розпізнаванням та прозорістю або між божественною присутністю та особистою відповідальністю часто розмивається та іноді порушується.

Наскільки легко говорять про розпізнавання, ті, хто ніколи не знав його. В світі духовного розпізнавання та духовного наставництва багато шарлатанів та підсобників. Ми живемо в епоху, де надто багато людей являються духовними наставниками та мають духовні повноваження, але рідко беремо до уваги їхню духовну зрілість замість цього опираємося насамперед на їхню інститутську кваліфікацію чи харизматичну репутацію. Проте в церкві релігійний лідер ніколи не повинен говорити з позиції прерогативи або привілеїв; духовний наставник повинен говорити з позиції паритету або, ще краще, позиції смиренності. Я пригадую, митрополит Антоній Блум, колись сказав у проповіді: «Церква повинна бути такою ж безсилою, як і сам Бог». Хто знає, яку шкоду хтось може спричинити в церкві, коли він помиляється у власній прозорливості або вчиненні добра за допомогою володіння розсудливості та виконання того, що хтось вважає правильним. Перефразовуючи Плінія Молодшого: «Кожен має упередження щодо власних сил розпізнавання».

Спадщина та риси розпізнавання

Що ж тоді ми повинні робити з даром розпізнавання? І які критерії є авторитетними та достовірними? Як ми повинні розрізнити духовне бачення?

Тепер, коли в апостольський період, розпізнавання сприймалося як дар, адресований церкві і взагалі пропонувався громаді, в монастирський період, це ототожнювалося з аскетичною дисципліною і поступово зводилося до якості, досягнутої після поборювання демонів чи пристрастей. Відлучившись від свого священного коріння і наслідуючи своїх монастирських попередників, Варсонофій та Іван просувають цю подвійну природу розпізнавання, як дано і набуто, прийнято та досягнене. З одного боку, вони сприймають розпізнавання як рідкісний дар для деяких; з іншого боку, вони пропагують це як обов’язкову чесноту для всіх (Лист 518, 621-622, 647, 681).

Таким чином, Великий Старець вважає, що духовне бачення можна завжди отримувати тільки «з Божою допомогою» (Лист 646). Це вимагає концентрованих зусиль та тривалої молитви – «іноді це займає… цілі дні» (Лист 522), щоб визначити, чи є твої дії схожими з божественною прозорливістю. І, отримавши цінний дар духовного розпізнавання, Варсонофій говорить: «Давайте охороняти цю благодать з подякою» (Лист 647). Він вірить, що «ті, хто багато часу провели у чернечому житті . . . повинні бути здатними розрізняти найглибші думки інших» (Лист 98). Він повідомляє Федору те, що зрілий монах здатний розрізняти дві чи навіть три думки – між «правильними» та «викривленими» думками (Лист 265). В результаті, той хто дізнається, як відрізнити «правильні речі чи неправильні» (Лист 17), добре чи погане (Лист 37 та 546), спокійне або бурхливе (Лист 474), зрештою «відкриває з впевненістю, що умнимому блазі, яке походить від диявола, взагалі не може бути сліду користі, а тільки сум’яття чи смуток, або щось подібне» (Лист 405).

Зі свого боку, Пророк Іван вибирає більш практичний підхід, наполегливо підкреслюючи, що «ми [фактично] потребуємо прозорливості» (Лист 518). Він пише, що фактично, «кожен потребує прозорливості» (Лист 622), в той час як за будь-яку помилку «повинен завжди звинувачувати себе за нестачу духовного розпізнавання» (Лист 624):

Треба завжди робити все розсудливо. Знання меж є розсудливістю та стійкістю думки. Вчиняючи що-небудь, що виходить за межі, будь то милостиня чи що-небудь ще, – це відсутність розсудливості (Лист 621)

Його порада досить проста і розумна: Отже, якщо це щось добре, робіть це; і якщо ні, то не робіть цього. Однак для того, щоб добро не було зроблено із сум’яттям, необхідно вивчити правлячу думку і розібратись, як це відбувається (Лист 478).

Двоє старійшин чітко та категорично погоджуються з нерозривним зв’язком між розпізнаванням та смиренням, часто цитуючи їх на одному диханні і чітко визначають розпізнавання як повну протилежність зарозумілості, пов’язаної з довірою самому собі. Чи розпізнавання сприймається як дар, чи як майстерність, та вона є смиренністю, керуючою чеснотою та чеснотою приниження себе перед усіма іншими, перед Богом і всім творінням, що в кінцевому підсумку дозволяє нам піднятися над тривіальними обставинами та дріб’язковою поведінкою, щоб побачити божественну таємницю скрізь.

І в цьому контексті, старшини підкреслюють важливість витримки та розсудливості, рекомендуючи середній чи царствений шлях: «Це шлях Отців» (Лист 212). Крім того, вони підкреслюють важливість чесності та обачності для належного здійснення розпізнавання:

Розсудливість веде людину до прозорливості. Як я вам казав, брате, обережно зберігайте чесність голуба з мудрістю; бо всі його думки хороші і корисні (Лист 238).

Як прояв внутрішньої стабільності та зрілості, розпізнавання не повинно прийматися як належне. Не всі «здатні розпізнавати відповідно Богу» (714). Дійсно, якщо чесність та розсудливість відображають напрямок, що веде до прозорливості (238), воно нагадує двері, які відкриваються для подальших подарунків, таких як мудрість і знання, сила та підтримка. Перш за все, прозорливість звіщає монастирям щодо порад, які вони пропонують іншим, виступаючи в ролі запобіжного клапана, щоб розуміти «чи вчення їхніх старшин змішене з їх власним вченням… або чи вони повинні бути запевнені Богом. . . про їх правдивість» (Лист 604).

Як би там не було, розпізнавання завжди позитивне та конструктивне, завжди виступає як «пом’якшувач душі, справжній бальзам». Для Варсонофія розпізнавання передбачає глибоке усвідомлення наміру (πρόθεσιs) та схильності (προαίρεσιs). І ось, два старця виходять за рамки будь-якого жорсткого кодексу, встановленої чи нормативної етики і вчать більш співчутливому ситуаційному або випадковому етосу, коли людина бере на себе відповідальність за свої дії. Простіше кажучи, кожен з нас є різним, і ми не можемо ставити всіх на один рівень. За їхніми словами:

Є мішки певного виду, і є мішки іншого. Є один мішок, який тримає одну міру кукурудзи, а інший – три. Якщо хтось намагається змусити мішок, який тримає одну міру, тримати три міри, він не зможе вмістити кукурудзу. Ми не можемо ставити всіх людей на один рівень. (Лист 469).

Можливо, саме це показує, де і чому розпізнавання найкраще перекладається як «диференціація».

Уважність до деталей

Тепер, визнання, що люди знаходяться на різних рівнях, також передбачає прийняття різних стандартів. Зрештою, люди не тільки відрізняються один від одного (Лист 157), але навіть обставини в межах однієї і тієї ж особи можуть коливатися (Лист 842). Саме тут скромне сумління відіграє життєве важливу роль:

Поки вчинок не співпадає із совістю, вона не щира, а іронічно просто ілюзія демонів (Лист 275). Нехай Бог приведе вас до такої міри, що ви вважатиме себе нижчим за всіх істот (Лист 276).

Навіть етимологія терміну «свідомість» (συν-είδησιs) передбачає збіг кількох впливів – це збіг численних факторів, кожен з яких тісно взаємопов’язаний і взаємозалежний. Такі знання є більш інтуїтивними, ніж аналітичними; вони привертають та включають в себе підсвідомі, свідомі та надсвідомі рівні.

Іноді, звичайно, розпізнавання відноситься до речей, що «ще настають» в майбутньому (Лист 459), що дає змогу розуміти причину або обґрунтувати виникнення (Лист 459), або ж підготуватись до того, що сказати в даній ситуації (Лист 690). Однак не тільки харизма, пов’язана з передбаченням; часто, це просто підтверджене непередбачливістю (Лист 475). Аналогічно, розпізнавання іноді зводиться до діагностики, виявлення духовного недугу, або визначення психологічної дисфункції. Справді, старці з Гази менш зацікавлені в тому, до чого призводять або що узаконюють конкретні обставини чи дії в житті. Зрештою, вони більше стурбовані тим, що обмежує або визволяє нас у наших відносинах з Богом; вони стурбовані тим, що ослаблює або перекриває наш шлях до зцілення. І в цьому відношенні вони наводять на думку, що один із найбільш очевидних способів, через який доступ до святості та цілісності, відбувається через усвідомлення та уважність – процес інтенсивної та пильної самосвідомості та самоаналізу. Нездатність помічати або спостерігати за тим, що відбувається всередині та навколо нас, зустрічається саме тому, що наше бачення затьмарене егоїстичністю або ускладнено егоцентризмом.

Тоді розпізнавання – це найважливіший крок до ясності бачення. Але розпізнавання є недостатнім, навіть недоречним, коли справа йде за рахунок любові. Я повинен навчитися розрізняти те, що добре або погане для мене; але те, що правильно або неправильно для мене, не може бути виміряне незважаючи на його наслідки для інших людей. Метою усіх часів є виявлення цілісності, як мінімум, або без витрат для інших; або, поставимо по-іншому, мета – випробувати зцілення як причастя.

Заклик до пильності та керування

Розпізнавання- це основна інтуїція духовного утворення і фундаментальний інструмент духовного спрямування. Духовне провидіння покликане проникнути в глибини та секрети нашого серця – під поверхневими компромісами, та понад штучними звичаями – щоб виявити нашу справжню особистість без лицемірства чи відрази. І в цій тривалій і важкій подорожі, розуміння та нагляд стикаються в тій точці, де проникливість наставника стає причиною проникливості учня, де плід безумовного спостереження стикається з плодом невпинного відступу. Тоді відносини між старшим і учнем стають таємницею, де покаяння виникає в спілкуванні.

Ось чому, я думаю, Варсонофій та Іван – як глоток свіжого повітря – виняток у відлюдницькій традиції, але також і в церковній практиці. Тому, що вони підтримують величину громади та спільності в їх безприкладному спільному служінні духовного спрямування. Правда в тому, що не надто багато духовних наставників – і набагато менше церковних лідерів – відомі для укладання свого рішення чи судження зі словами: «Не соромтеся шукати другу думку»! (Лист 504) Варсонофій навіть каже: «Не шукай відповіді від інших про себе; створи відповідь для себе»! Для мене, листи Варсонофія та Іоанна оживають в словах грецького поета Янніса Ріцоса:

 Кожне слово – шлях

часто на скасовану зустріч,

тоді слово є вірним:

коли воно існує на цій зустрічі. [1]

 Отже, розпізнавання стає способом пильнування самого себе так само як керування оточуючими. Аскет ретельно стежить за медитаціями серця та рухами тіла, щоб вирости в милосерді та співчутті до інших. Цей вид розпізнавання передбачає пильність над намірами та діями, спочатку сидячи в своїй келії не відволікаючись та без омани. Коли око душі просвітлене, тоді розпізнавання стає світлом, що дозволяє іншим сприймати шлях і волю Божу. На відміну від цього, Іоан Ліствичник зазначає, що відсутність розпізнавання означає «відсутність зору», завдяки чому ми не тільки не можемо розрізняти добро і зло, але й ми не проводимо різниці між грішником та гріхом. (Лист 453)

Таким чином, дар розпізнавання передбачає усвідомлення відповідного часу та належного місця для прояву рішучості або стриманості. Припускаючи надто багато або припускаючи занадто мало – буквально, розійтись не на жарт – є частиною та нестачею розпізнавання. Щоб прийняти образ, запропонований Варсонофієм Великим, а згодом і Іоаном Ліствичником: «Ми не можемо помістити одну ногу на першу ступень сходів та відразу ж очікувати, щоб інша нога була на вершині ступені». Розпізнавання пов’язане з поняттям kairos як усвідомлення визначеного чи відповідного моменту дії чи бездіяльності, наради чи мовчання, втручання або перешкоди – коли розпізнавання стає пріоритетом розвитку та виховання свободи в інших.

Ось чому два старці визнають, що ніколи не може бути жорсткого правила дисципліни або покаяння. Листи Варсонофія та Івана наповнені прикладами крайніх, а також невимушених настанов щодо слабкості та невдач. Жодне втручання не застосовується випадковим чином чи без розбору. Мета полягає не стільки в досягненні стерилізаційної техніки прощення, скільки в усвідомленні безладного заняття особистого зцілення.

Це означає, що розпізнавання за своєю суттю містить визвольний ефект. Мається на увазі не в юридичному сенсі. Насправді, це розсіює будь-яке поняття абстрактної моралі та будь-які схвалені резолюції. Так часто простіше, але, безумовно, завжди більш ризиковано, духовним наставникам призначати спрощені формули догматів. Духовним послідовникам часто зручніше, але явно завжди ненадійно дотримуватись поверхневих гасл моралізму чи пуританізму, традиціоналізму чи навіть націоналізму. Оскільки, розпізнавання – це здатність збагнути суть правління, а не просто виконувати букву закону. Воно завжди функціонує разом із співчуттям, доброчинністю та милосердям. Тому в пролозі до листування редактор нагадує читачам про те, що:

[Старці] відповіли на запитання, маючи на увазі слабкість вдумках запитуючих осіб, стримано та поблажливо до їх рівня, так, щоб вони не потрапили у відчай, так як ми бачимо в житті старців. Тому ми не повинні приймати загальним правилом слова, які люб’язно промовляються певним людям для їх конкретної потреби, замість цього ми повинні негайно розпізнати, що святі адресували їхню відповідь впевнено та у специфічний спосіб тим, хто до них звернувся.

Справжність: Жити своїм життям

Іноді тоді, розпізнавання відповідне розсудливості (Лист 158), будучи ніжним як голуб (Лист 238). Проте в інших випадках воно уподібнене до виразної суворості сокири. Більш ніж просте судження (κρίσις), розпізнавання передбачає прорізання (διά-κρισις) всередину самої суті, проходячи з точністю (Лист 476) до того, що насправді має значення. Людина судження поставить речі належним чином; тоді як прозорлива людина сприйматиме речі в більш широкій перспективі, ставлячи Бога в центрі дійсності. Префікс «διά» додає третю – іншу, божественну величину, яка проникає в серце та піднімається вище моральної дилеми між добром і злом.

Розпізнавання як διά-κρισιςозначає сприйняття, точність і проникнення. Розпізнавання як διά-κρισις тягне за собою прямоту (Лист 40), що прорізується через полову і проривається через фасад зла. Розпізнавання як διά-κρισις викриває будь-яку фальш та механічне дотримання релігійних правил та жорстких установ. Розпізнавання як διά-κρισις викреслює політичні пусті розмови та нісенітниці, особливо в церковних та релігійних колах. Розпізнавання якδιά-κρισις просувається за межі косметичних та шахрайських, особливо традиціоналістичних або фундаменталістських громад. Відкидаючи темряву обману і замість того, щоб випромінювати світло істини, розпізнавання розкриває більш глибоке прагнення до достовірності (Лист 288), крім поверхневого або двоякого.

Тим не менш, проникливість та автентичність не означають зарозумілість чи зухвалість. Фактично, для Варсонофія та Івана, автентичне розпізнавання як прозорість є квінтесенцією аспекту мовчання. Це означає, що розпізнання іноді більше пов’язане з тим, що насправді не говориться і не робиться. Це виражає те, що в одному вірші Ріцос описує як «тиша [що] схиляє коліна». Якщо Іоан Ліствичник правильно стверджує, що «розпізнаючи божественну волю за будь-яких обставин, всі місця та всі речі є лише серед чистих серцем, тілом та вустами», тоді решта з нас повинна частіше поважати людей нашим мовчанням та покірністю, не поспішаючи навчати або видавати закони, що є вічною спокусою кожного віруючого християнина і, перш за все, кожного духовного наставника.

Мене турбує те, що я бачу занадто багато нас і занадто мало Бога в духовному судженні та наставництві. Можливо, існує певна достовірність фрази, створеної Генрі Нувеном про важливість «духівництва перевірки» [2]. Призупинення слів іноді може виявитися набагато ефективнішим та сприятливим, більш формотворним та трансформаційним, набагато інформативнішим та повчальним за будь-який інший передбачуваний напрям чи інструкцію.

Трагічна правда полягає в тому, що духовні наставники нетерплячі щодо розмови, їм кортить повчати. Проте, дисципліна мовчання є важливою частиною розпізнавання. Автентичне розпізнавання усвідомлює причину похибки та джерела гріху у собі, а не десь інде. Як інакше ми могли б виправдати висловлювання православних ієрархів, які діагностують першопричину світового зла в сіонізмі, причину стихійного лиха в атеїзмі та відмови від православ’я в екуменізмі?

Або яким чином інакше ми могли б пояснити православних неофітів, котрі використовують свій новознайдений традиціоналізм як аналой, з якого справляють службу чи наказують, користуючись своїм психологічним багажем, щоб визначити наше теперішнє у світлі їхнього минулого? Зрештою, як іншим способом ми можемо погодитися з нестерпним тягарем, покладеним на інших так званою або само визначеною проникливістю старців – особливо, хоч і не виключно чернецькою – які нав’язують спотворені та збочені умови, прагнучи просувати свої власні ідеї та досвід  умовам та обставинам інших?

У цьому контексті розпізнавання, з одного боку, є способом балансу та інтеграції у духовному житті та, з іншого боку, способом проникнення таємниць божественного милосердя. Зрештою, духовний шлях – це не просто питання вагання між певними варіантами або вагання між різними думками. Це власне питання життя та смерті, вибору життя над смертю; і розпізнавання – найнадійніший спосіб пояснити різницю між цими двома. Розпізнавання не завжди спрямоване на уточнення або вирішення амбівалентності; бувають випадки, коли воно запевнює або дарує втіху у нашому сильному ваганні чи скрутному становищі, заспокоюючи нас, що амбівалентність сама по собі може розкрити дилему розп’яття, що прийняття рішень є священними особистим. В іншому випадку, ми можемо бути тривіальним подарунком розпізнавання, водночас підриваючи гідність людей.

Івана згадала вчора про темряву як етап зростання. Правда в тому, що якщо ми чесні з собою і з Богом, то ми визнаємо, що духовне життя часто лише серія рухів між тінями, навчаючись «бачити в дзеркалі, неясно» (1 Кор. 13:12) Іноді доводиться ходити в невизначеності, прокладати невигідний та незручний шлях, вимагати свободи, якою ми наділені. Іноді ми не можемо випробувати благодать Воскресіння, доки ми не пережили ганьби розп’яття. Інколи розпізнавання полягає у визнанні того, що зцілення лежить в пустоті, хоча існує антракт між Страсною П’ятницею та Великоднім Тижнем.

І в цій ситуації розпізнавання стоїть на межі між розумом і серцем, в той же час він служить мостом, який з’єднує наші життя з іншими. Коли наше особисте (ред. внутрішнє) життя суперечить нашій зовнішній поведінці, духовні та емоційні наслідки руйнівні, як для нас, так і для інших, відносно нашого соціального та природного середовища. Наше життя всередині та зовні повинно бути в рівновазі та гармонії, якщо ми дійсно хочемо бути «сіллю землі» та «світлом світу» (Мт 5.13-14)

Як неодноразово підкреслювалося протягом цієї конференції, співчуття є невід’ємною частиною розпізнавання; це ключове вчення старшин із Гази, випливає із заклику (ред. проповіді) Павла до Галатів: «Тримайте один одному тягар» (Гл. 6:2). Духовний провідник здатний розрізняти, відрізняти та розмежовувати особисті потреби учня без порівняння чи конкуренції. Це особливо помітно у співвідношенні Варсонофія та Івана, де розпізнавання та духовне наставництво пропонують трансформацію з боку старшого та учня так само, в контексті їх унікального і безкомпромісного взаємозв’язку. Цей вид розпізнання є, зрештою, найбільш явним підтвердженням автентичності та прозорості.

Висновок: розпізнавання як делікатність

Розпізнавання безсумнівно означає дисципліну; але в першу чергу це передбачає самодисципліну (Лист 159). Це інструмент для ченців щоб «керувати собою» (Лист 318) та «керувати власним тілом» (Лист 524). В розпізнаванні не може бути самодостатності, права на зверхність, самовдоволення у владі. Ось чому Варсонофій наголошує, що ми не маємо особистих прав (τόδικαίωμα), не маємо розпорядження чи уповноваження (τόἀψήφιστον), щоб контролювати або навіть обмежувати інших.

Ніхто гідно не тримає ніякої позиції в церкві; ми можемо бути висвячені благодаттю Божою, але ми служимо тільки Божою милістю. Жодного з нас не можна вимагати бути обмеженим за те, хто ми є, або що робимо, навіть через дар Висвячення. Ми всі досягнули того, що маємо, і того хто ми є за допомогою інших людей, але перш за все, за потуранням Господа. Ми всі були поміщені на свої позиції шляхом виборів або вибору, випадково чи спадково, навіть якщо ми вимагаємо або визнаємо владу над іншими. В іншому випадку збитки будуть руйнівні та покалічать.

Дозвольте мені закінчити, сказавши, що існує почуття усвідомлення сенс значення духовного відречення та духовної делікатності на шляху розпізнавання, скромної та праведної чутливості до жестів та мотивів інших. Якщо ми не діємо делікатно та обережно, ми ризикуємо затоптати бажання та мрії інших. Діяти обережно та плавно це основа дару розпізнавання. Тут не може бути й місця для довільного нав’язування, виправдання напористого контролю, і немає причин для раптового заперечення (Лист 258). За словами Олдоса Гакслі в його романі «Острів»:

Навчіться робити все обережно. . .

Тільки делікатність дозволяє траплятись речам. . .

Плавно, делікатно – це найкраща порада, яку мені коли-небудь давали…

Нічого важкого чи незвичайного…

І ніякої теології, ніякої метафізики…

Ви повинні ступати завжди дуже делікатно.

Посилання:

1. «Значення простоти». Переклад Едмунда Кілі.

2. Див. Генрі Нувен, «Живе нагадування: служба в молитві в пам’ять Ісуса Христа”, Сан-Франциско, Каліфорнія: «HarperOne», 2009.

о. Джон Крайссавджис

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»