Хто вдарить тебе по щоці, підстав йому іншу (Лк.6,9). Скільки здивування викликає цей вислів! Як же жити з такими поняттями в нашому світі? Так, багато в Книзі життя нам здається нежиттєвим, казково далеким для нашого розуміння.

Незбагненністю своїх аксіом Євангеліє часто бентежить, і це, здається, тому, що ми не розуміємо євангельського духу, який пояснюється для нас в інших місцях Писання. Так, ми читаємо, що Бог дві лепти вдовиці прийняв як велике багатство: Істинно кажу вам, що ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю (Мк.12,43). Напевно, Бог розуміє, що нам важко, тому не вимагає неодмінно десять талантів, але кожному дає і з кожного питає по його силам.

Євангельський дух – це дух любові, жертовності, бо Євангеліє – Книга життя, а дух любові та жертовності творить життя. Але це не завжди зрозуміло, тому що в нашому серці живе інший дух – дух гордині і себелюбства. Жертовність егоїзмом не береться, а самолюбство заземляє розуміння людини так, що вона насилу осягає речі звичайні.

Підстав іншу щоку – це місце Святого Письма досить важке, для розуміння, його важко втілити в життя. Можливо, це відбувається тому, що ще багато чого, дуже простого, сказано в Євангелії, не втілюється в наше життя, а нас це зовсім не бентежить. Просте і посильне нами нехтується, але воно є сходинкою до розуміння більш важкого. А відразу на висоту не піднімешся, це безнадійно. Але якщо йти по сходах вгору поступово, то все не так безвихідно.

У цій заповіді Євангеліє розкриває принцип підходу до життя в своїй верхній межі. Але якщо цю межу опустити до нашої життєвої ситуації, то вийде щось прийнятне і для нашого розуму: поступитися в суперечці, першому зупинитися, жертвувати своїм самолюбством заради свого ж блага.

Необхідно зауважити, що не всім потрібно підставляти щоку і не у всіх ситуаціях. Тут мова йде про «ближніх», бо в житті кожної людини виникають обставини, які все руйнують. При цьому страждають всі учасники того, що відбувається, ніхто не залишається цілий. Це – важкі ситуації, наприклад руйнування сім’ї через якісь правильно чи неправильно зрозумілі принципи. Гине цілісність сім’ї через небажання змиритися і потерпіти. А Бог хоче, щоб усі спаслися і прийшли до пізнання істини (1Тим.2,4), тобто потрібно з когось почати, щоб, поступившись в незначному (а самолюбство – найнікчемніше, що є в людині), врятувати дуже важливе.

Благополучне життя зберігається через таку виняткову жертву, і тоді нічого не гине, ніхто не страждає, крім самолюбства. Воно головним чином і міркує про неможливість, неприйнятність євангельських приписів. На його руйнування і спрямовані заповіді Божі, бо самолюбство є оплот думки, спотворено сприймає життя.

Будь-яка людина, дивлячись на подібні ситуації з боку, як і Бог, звелів би кому-небудь поступитися – тому, хто розумніший (заповіді розраховані на розумних). Але, перебуваючи в подібній обстановці, вона все бачить, але багато чого не розуміє, так як те, що відбувається, більше її самої: вона не бачить можливого майбутнього, тому не може правильно, мудро зорієнтуватися. Цю прогалину і заповнює Бог. Людині знадобилося б дуже багато часу, перш ніж вона прийшла би до того, що Бог відкриває їй відразу.

Таким чином, виконання заповідей – це найкоротший шлях до єдиного правильного і єдино можливого в житті. Цей шлях запропонований в такій важкій формі – в ідеалі, бо Бог знає, що людина, творіння розумне, сама потім захоче витонченого і вичерпного рішення. Тільки урозуміння, як і все значуще в житті, не спадає одразу, а носить строго поступовий характер. Тут характер усвідомлення швидше серцевий, а тому тільки виконання малого готує до розуміння і виконання великого, веде до вичерпно розумного, що і буде для нас хлібом життя. В даному випадку малі поступки зватимуть до все більших, поки не підведуть до такого стану, коли самолюбство зникне зовсім, що і було потрібно, бо всі руйнівні життєві ситуації є породженням самолюбства.

Важливим є те, що часткове викорінення самолюбства в принципі не виправляє положення, а тільки послаблює напругу людських відносин. Тому «нижня межа» могла би зійти лише за ввічливість. А життя в любові – це не тільки не заважати один одному, але і прощати, підтримувати, жертвувати. Але людина не готова йти далі, тому що не розуміє, що без жертовної любові життя що не посолена їжа. І чим вище вона піднімається, тим далі видно горизонт. Людина ж сидить в ямі і сердиться, що їй говорять про якиїсь горизонт, коли перед нею – клаптик неба.

Але пройде час, і вона буде благословляти Бога, Який в часі короткого її буття розсунув кордони життя так, що вона одним крилом торкнулася вічності. Про це – всі заповіді. Тільки ними, тільки віруючи Богу, ми уникаємо смерті, якої дуже боїмося, але для якої багато працюємо.

Наш головний інтерес – в творенні, а людина цього не відчуває, нічого для цього не робить. Пристрасті ж руйнують її, а вона тільки на них і працює. Пристрасті – це нам «під силу», це життя під гірку. А заповіді – це дорога до життя, важка дорога в гору, дорога до вічності. Вони – Царство Небесне, яке прийшло в силі.

Суть і сенс життя – це до точки стислий час. Незліченної кількості років не вистачить людині пізнати суть життя, якщо вона не прийме Бога. Він же, усуваючи суєту часу, виконанням цієї важкої заповіді дарує нам вічність тут і зараз.

Людина – вічна сутність, і вона тільки тоді живе повноцінним життям, коли живе за законами вічності, тобто за законами любові і жертовності. Ними вона перемагає в собі все тимчасове, гріховне, випадкове. Якщо пшеничне зерно, впавши в землю, не помре, то залишиться одне; а якщо помре, то принесе багато плоду (Ін.12,24) – загадкові слова про вічне життя, для усвідомлення яких потрібно «підставити іншу щоку».

прот. Іван Голуб, викладач ЛПБА