У історичних джерелах перших століть християнства часто можна зустріти розповіді про християн, чоловіків і жінок, які проводили чернече життя і цілком присвячували себе служінню Святій Трійці. Серед жінок найбільш показовий приклад учениці апостола Павла, святий першомучениці рівноапостольної Фекли, що жила у I столітті на горі Каламон в Селевкії (Мала Азія).

Через багато років, в III-IV столітті, подвижники, які, відрікаючись від світу, зазвичай селилися далеко від сіл і міст, почали об’єднуватися у громади і утворювати перші монастирі. Ці обителі відрізнялися організованим укладом чернечого життя і мали спеціально влаштовані для життя ченців келії. В ті часи чернецтво переживало період свого розквіту, особливо у пустелях Єгипту, де жили такі великі отці, як преподобні Антоній і Пахомій. Ці подвижники керували першими кроками чернецтва та складали статути, які регламентують повсякденне життя ченців. Характерно, що преподобний Пахомій духовно керував і громадою черниць, які жили в організованій чернечій спільноті.

Поступово чернецтво з Єгипту поширилося і на сусідні області та країни, в тому числі й на Кіпр. На нашому острові початок йому поклав в середині IV століття преподобний Іларіон, трудився деякий час поруч з преподобним Антонієм. Святий Іларіон оселився на острові разом зі своїм учнем Ісихієм.

До цього ж часу відноситься і перше з наявних у нас свідчень про те, що був влаштований на Кіпрі жіночий монастир. Засновником його став святитель Трифілій, єпископ Лідра, учень святителя Спиридона Триміфунтського. Як оповідає його Житіє, після того як святий був обраний єпископом, він звів на кошти своєї матері Домініки жіночий монастир в Левкосі, де згодом прийняла чернечий постриг і сама Домініка. Згідно бажанням святого, в цьому монастирі повинні були знаходити притулок черниці, які подорожували з Константинополя в Єрусалим для поклоніння святим місцям.

Через століття, в другій половині XII століття, святий Неофіт Затворник згадує в одному зі своїх творів про те, що його мати прийняла чернечий постриг. Це свідчить про те, що інститут жіночого чернецтва продовжував існувати на Кіпрі аж до кінця візантійського періоду в історії острова. Крім того, в джерелах початку XIII століття, тобто перших років латинського панування на острові, згадуються діючі жіночі монастирі Влахернітиси та Пресвятої Богоматері (інакше іменований Великим Монастирем). З цього можна зробити висновок, що згадані монастирі існували й у більш ранній час. Як зазначає в своєму монастирському Статуті, складеному в 1201 році, засновник чернечого життя у монастирі Махер, преподобний Ніл, монастир Влахернітиса був заснований ним самим у місті Тамаса.

Про монастир Пресвятої Богоматері (Великому Монастирі, як її ще називали) згадується в оповіданні про мучеництво 13 ченців чоловічої обителі Богородиці Кантаріотиси, які постраждали у Левкосі в 1231 році від латинян, які вимагали від ченців прийняти вчення Римської Церкви. На жаль, інших відомостей про обитель Пресвятої Богоматері не зберіглося.

Крім двох згаданих вище монастирів, в період латинського панування на Кіпрі існували і інші жіночі обителі, як православні, так і римсько-католицькі. Наприклад, згадується про те, що в XVI столітті у місті Левкосі існувало чотири православних монастиря: Богородиці Фанеромені, Богородиці Палуріотиси, Усіх Святих та так званий Жіночий монастир.

Однак нові суспільно-політичні умови, що склалися на Кіпрі після завоювання острова турками в 1571 році, призвели до того, що жіночі монастирі припинили своє існування, оскільки було неможливо захистити черниць від насильства нових завойовників. Відповідне свідоцтво про це міститься в доповіді Лоїзу Бара, уповноваженого Кіпрського архієпископа Никифора, до герцога Савойського в 1670 році. Бар говорить про те, що на острові немає жіночих монастирів. Подібне ж згадка залишив і англійський мандрівник Річард Покок. У своєму подорожньому щоденнику у 1738 році він зазначив, що жіночі монастирі для Оттоманської імперії – явище надзвичайно рідкісне, і що під час поїздки по країнах Сходу він зустрів лише один жіночий монастир у Сирії. На Кіпрі ж жодного монастиря не було.

Проте, з джерел тієї епохи нам відомо, що інститут жіночого чернецтва на Кіпрі продовжував своє існування: черниці жили в батьківських будинках та прислужували у парафіяльних церквах своїх селищ і міст або у храмах сусідніх покинутих монастирів. Наприклад, одну таку стару черницю, яка виконувала обов’язки сторожа у монастирі Чесного Хреста в Агіазматі, зустрів російський чернець Василь Григорович-Барський під час своїх відвідин острова у 1735 році. Також італійський мандрівник П’єтро делла Валле, під час відвідин монастиря Агіа Напа у 1625 році, зустрів деяких черниць, які, як він зазначив у щоденнику, жили не в самому монастирі, але, цілком ймовірно, в батьківських будинках. Про те, що жіноче чернецтво продовжувало в цей час існувати, свідчать й постанови кіпрських архієреїв, в яких видно особливе піклування про черниць. Як приклад можна привести постанову архієпископа Софронія, видану відразу після його обрання на архієпископську кафедру у 1865 році.

Подібна ситуація була і в перші роки англійського панування, під час якого, згідно з переписом населення 1891 року, на острові жило кілька черниць, число яких разом з медсестрами кіпрських лікарень досягало шістнадцяти. З місцевих джерел відомо, що одна з цих черниць, на ім’я Хаджімарудья, жила в келії поруч з храмом святого Касіяна в Левкосі та дбала про порядок в ньому. Інша черниця, на ім’я Софронія, була широко відома всьому Лімасолу своїм подвижницьким життям. Вона жила в своєму будинку, де і померла в 1898 році.

У цей же час, в 1894 році на Кіпр з жіночого монастиря святого Костянтина на острові Хіос повернулася черниця Феофана, яка була родом з Каїмаклі. Свій рідний дім вона перетворила на місце зборів молодих жінок, які хотіли жити чернечим життям. Так утворилася перша жіноча громада на острові у новий час, яка спочатку складалася з черниці Феофани і трьох її землячок. Зазвичай вони ходили в маленьку церкву святого Якова Персіянина, яка знаходилася у мурі твердині Левкоси. Служив там ієромонах Досифій з Кітрі, який погодився духовно керувати черницями. Згідно зі свідченням цього старця-ієромонаха, більшість черниць, часто приходили в цей крихітний храм, походили з Каімаклі і жили у своїх рідних будинках. Вони збиралися по домівках і вичитували там служби. А причащатися, як він розповідав, вони приходили до церкви святого Якова у надії, що Священний Синод дасть дозвіл, щоб цей храм діяв як монастирський.

Черниці стикалися з безліччю труднощів через те, що не було ніяких офіційних церковних постанов, які могли б регулювати їх спосіб життя. У грудні 1916 року вони звернулися до новообраного архієпископа Кирила III з проханням дозволити їм утворити чернецький монастир і перебувати під його архієрейським заступництвом. Однак в той час на Кіпрі на жіноче чернецтво в цілому дивилися негативно, у тому числі і архієреї, і це проживання здавалося марним, якщо тільки воно не було пов’язано зі справами на користь суспільства. Кіпрський архієпископ, який дотримувався подібних поглядів, оголосив черницям, що хоче доручити їм служіння в якісь з благодійних установ, що діяли під наглядом Церкви, наприклад, у притулку.

Через кілька років ці черниці під керівництвом свого нового духівника, ієромонаха монастиря Ставровуні Макарія, який відіграв величезну роль у зміцненні жіночого чернецтва, побудували на невеликій відстані від Каймаклі спочатку келії, а потім храм, присвячений Перетворенню Спасителя. Там їм вдалося влаштувати більш плодотворне своє чернече життя.

Тим часом число послушниць, які хотіли жити в організованому сестринстві, все більше множилося, і в результаті в 1935 році утворилася друга жіноча громада, що оселилася в келіях, побудованих біля невеликої церкви святого Антонія в Дерінії. Число сестер постійно зростало та швидко досягло 23 черниць.

Проте, обидва монастиря – Преображення Спасителя і святого Антонія – не були офіційно визнані Священним Синодом Кіпрської Церкви. Монастирі діяли без статуту та офіційних документів. З цієї причини на засіданні Синоду 17 березня 1949 року, новообраний митрополит Кітіона, згодом архієпископ Кіпрський Макарій III, поставив питання про надання двом жіночим громадам помешкання покинутого монастиря святого Георгія Аламанського у Пендакомо (раніше це був чоловічий монастир). Архієпископ Макарій хотів створити там монастир спільного життя, який жив би на основі власних правил і під його омофором.

Однак, незважаючи на те, що Синод дозволив влаштувати такий монастир, в нього перейшло лише 13 черниць з обителі святого Антонія, а черниці монастиря Преображення загалом відмовилися від переходу, вважаючи за краще залишатися у своїй громаді та жити по ідіоритмічним (неспільножитним) правилам.

У наступні роки монастир святого Георгія, при економічній і духовній підтримці Макарія Китійського, був відновлений і в нього потягнулися ті, хто шукає чернечого життя. Більшість жінок, які приходили сюди, змушені були зводити келії і забезпечувати собі проживання на власні кошти, оскільки економічні можливості новоствореної громади були обмеженими. Через вісім років в монастирі жило приблизно 50 черниць – це число, між іншим, показує, наскільки необхідний був суспільству монастир. Черниці займалися різьбленням по дереву, вишиванням килимів, іконописом та іншими роботами, і тим самим заробляли собі на життя. Однак, оскільки число ченців все збільшувалася, гостро постало питання про те, де їм жити. Почала відчуватися необхідність засновувати й іншого жіночого монастиря, де б могли поселитися бажаючі чернечого життя. Подібні труднощі з келіями для черниць виникли й у монастирі Преображення, де черниць було менше. Тоді, у перші роки незалежності, з ініціативи архієпископа Макарія III та при його підтримці (зауважимо, що він показав себе великим благодійником жіночого чернецтва) черниці стали розшукувати занедбані чоловічі монастирі, в яких були храми і монастирські келії. Храми мали служити задоволенню літургійних потреб сестер, а келії, відремонтовані та приведені у порядок, приймати нових насельниць.

У 1962 році група з трьох черниць з монастиря Преображення в Каімаклі оселилася у колишньому чоловічому монастирі святого Іраклія у Політико. Монастир був повністю відновлений, у ньому був заснований чернечий устав. З роками цей монастир став найбільшим жіночим монастирем Кіпру й визначним духовним центром, розташованим в районі столиці. У 1965 році було відновлення обителі святого Міни у Вавле, де оселилася громада з семи черниць монастиря святого Георгія Аламанського. Згодом черниці відновили наступні монастирі, що були раніше чоловічими: святого Пантелеймона Ахіраса в Агрокіпье, архангела Михаїла в Аналіонте, святого Кендея в Авгору і багато інших. У результаті розбудови жіночого чернецтва, в наші дні на острові діють дев’ятнадцять жіночих монастирів. Варто зауважити, що згодом монастир Преображення припинив своє існування зі смертю останніх його черниць. Це сталося, може бути, тому, що ідіоритмічний лад життя, який існував у монастирі, заважав новим послушницям вступити у громаду. Їх набагато більше притягувала очевидна духовна користь чернецтва спільного життя, яку можна було бачити в добре організованих жіночих монастирях острова.

З вище викладеного очевидно, що майбутнє жіночого чернецтва на Кіпрі багатообіцяюче. Після своїх перших важких кроків, жіноче чернецтво почало набувати все більшого значення у житті Церкви. Гостинно зустрічаючи паломників, монастирі перетворюються у духовні оазиси для жителів острова.

доктор Костіс Коккінофтас

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»