3 липня 1813 року в передсвітанкових сутінках з Могильова приховано і квапливо виїжджала закрита карета. Місто ще спало, коли з архієрейського замку жандарм і священик вивели третього і кучеру негайно наказали від’їхати. Коли карета в’їхала на Биховський тракт, взявши напрямок на південь, то третій в останній раз озирнувся назад і, наскільки це дозволяло маленьке скло, подивився на місто, на темні силуети церковних голів, що танули у сірому небі, і перехрестився.

Хто ж це третій? Куди вела його дорога?

Їм був архієпископ Могилевській і Вітебський Варлам (Шишацький, 1749-1823), а дорога його вела на заслання. Про нього, незаслужено нами забутого, ця стаття.

… Починалася наполеонівська війна.

Величезна армія європейської коаліції в районі Ковно перейшла кордон Російської імперії – Німан. Половину цієї Великої армії (як її іменують в історії) становили французи; другу половину (більше 200.000 солдатів) – формації Пруссії, Австрії, Італії, Саксонії, Баварії, Вестфальського королівства, Великого герцогства Варшавського та інших країв. Це була армія, що розмовляла на 16 мовах.

По прямій лінії вона йшла на Вільню, ніде не зустрічаючи ніяких відзнак опору.

На чолі армії стояв французький імператор Наполеон Бонапарт, який добре знав, що внутрішня відсталість і деспотизм Росії взагалі не зупиняли її від захоплення все нових і нових територій. 15.VIII.1811 р у Тюрульському палаці в Парижі на урочистому прийомі дипломатів російському послу Куракіну він публічно сказав: «Я не хочу війни … але ви самі хочете приєднати до Росії герцогства Варшавське і Данциг. Поки таємні наміри вашого двору не стануть відкритими, я буду збільшувати армію, яка стоїть в Німеччині». Ви розраховуєте на союзників, але де вони? Хіба Австрія, у якої ви відібрали в Галичині 300 тисяч душ? Хіба Пруссія, яка пам’ятає, як в Тільзіті її добрий союзник Олександр відняв у неї Білостокський округ? Хіба Швеція, пам’ятає, що ви наполовину її знищили, відібравши у неї Фінляндію? Всі ці образи не можуть бути забуті, всі ці образи відомстяться – цілий континент буде проти вас!

Тому, коли 3.V.1812 р він висилав до Вільнюса для переговорів з Олександром I генерал-лейтенанта графа Нарбонна (колишнього міністра Людовика XVI), він доручив йому добре розвідати і про політичні настрої в історичній Литві, тільки 17 років перед тим остаточно зруйнованої і також приєднаної до Росії.

Увійшовши до Вільнюса на четвертий день і зустрінутий там з великою пошаною, Наполеон не зволікав 1 липня 1812 року, на старання білоруських патріотів Солтанів, Сапег, Єльських, Храбтовичів і інших, з його згоди було оголошено відновлення Великого Князівства Литовського, незалежного від герцогства Варшавського (що повстало у1807 р).

Коли 20 липня корпус маршала Даву наближався до стін Могильова, тут вже знали про події у Вільнюсі. Знали, що під керівництвом тимчасового уряду  під керівництвом графа С. Солтана, хоча і в умовах війни, почалася швидке відновлення відродженої держави.

Могильов, який під російською окупацією був довше Вільні (40 років), ще з більшою силою прагнув вирватися з пащі жорстокого завойовника. Цим і пояснюється, що прихід Великої армії він зустрів з світлими надіями. Напередодні, коли місто ще не залишив російський губернатор Толстой, тут з ініціативи Биховського повітового ватажка П. Крогера виникла комісія для зустрічі союзницької армії. Тому маршал Даву, при в’їзді в Шкловські ворота, був урочисто зустрінутий. Голова магістрату Р. Груша і бурмістр І. Пушкаревіч на білому хліби піднесли бажаному гостю золотий і срібний ключі від міста. З натовпу кричали: «Віват, Наполеон!».

З огляду на те, що актом 1.VII.1812 р Велике князівство Литовське поширювалося на Віленську, Гродненську, Мінську губернії і Білостокську округу, для Могилевської губернії (як і Вітебської і Смоленської) відразу ж була створена окрема білоруська адміністрація – тимчасове цивільне керівництво, яке 18 серпня було персонально визначено і затверджено Наполеоном. У керівництво входили: суддя Юрій Лускін – голова, губернський предводитель Іван Техановецький, б. військовій Іван Голинський, Рогочовський повітовий ватажок Пузини, граф Струтинський – члени і суддя Милькевич – генеральний секретар. Громадянське керівництво організувала в губернії локальні органи влади; з добровольців створило Національну Гвардію в Могильові (400 гвардійців) і у всіх повітах; почалося формування Могильовського полку регулярне армії, на додаток до 5-ти полків кавалерії і 4-ох піхоти, які формував військовий міністр Великого Князівства князь Олександр Сапега.

Архієпископ Варлам – найяскравіша особистість у Могильові на той час. Походив він з Чернігівщини і свою духовну кар’єру починав в Україні. Від 1787 року він – ігумен Віленського Святодухівського монастиря і старший над 8 іншими, приписних до нього, монастирями. У 1794-1795 рр. – архімандрит Спаського монастиря у м. Дятел біля Новогрудку. 12 (23) квітня 1795 був висвячений в єпископи Житомирського вікарія Мінської єпархії, звідки у 1805 р переведений на єпископську кафедру в Могильов, де в 1808 р. зведений у сан архієпископа. Біографи його відзначають в ньому високу богословську і філософську ерудицію, «блискучі адміністративні та педагогічні здібності».

Архієпископ Варлам відразу і повністю перейшов на сторону відродженого Великого Князівства Литовського і Наполеона, на вірність якому присягнув і повелів привести до присяги все підпорядковане йому духовенство. Він активно співпрацював з тимчасовим цивільним керівництвом, підписався під декларацією про залучення Могильова до решти Великого Князівства.

Найголовніше ж: владика мріяв про відродження автокефалії білорусько-української Православної Церкви. У Могильові, який в XVII-XVIII ст. був столицею Православної Церкви на всю Білорусь, а від 1712 року (після скасування Луцька-Островської єпархії) і єдиного єпископською кафедрою у всій Речі Посполиті, – в 1812 р з’явилася ця ідея, і архієпископ Варлам захопився нею. За свідченнями сучасників і однодумців, а в тому і могильовського літописця ігумена Ореста, тоді члена Могильовської консисторії, який був не тільки простим свідком могильовських подій, а й співучасником і фактичним спільником і помічником Варлама в цілому ряді справ (а пізніше розділив і його долю), – архієпископ Варлам, ще будучи ігуменом Віленського Святодухівського монастиря, знав, що Сейм Речі Посполитої схилявся до визнання незалежності Київської Православної Церкви від російського Синоду, який цинічно та неканонічно була підпорядкований Московському Патріархату у 1686 році. Знав також, що 26.III.1790 р Сейм прийняв про це постанову і що тоді ж дискутувався проект окремої патріархії. Минуло всього 21 рік від часу, коли з благословення Константинопольського патріарха 15.VI – 2.VII.1791 р в Пінську відбувся церковний собор, який вирішив вийти з-під влади російського Синоду і відновив автокефалію своєї церкви … але, на ультиматум російського посла Булгакова в наступному році, після окупації армією російської всієї Білорусі, правобережної України та східній Польщі церква примусово була знову повернута під російську юрисдикцію. Ігумен Орест і інші сучасники свідчать, що в 1812 р Варлам не раз згадував ті події і висловлював тверду віру в створенні по війні білорусько-українського Православного патріархату, на голову якого сам був можливим кандидатом.

Усе, здавалося, йшло вдало. Проте 19 жовтня колесо історії повернулося назад: за наказом Наполеона, союзницька армія покинула Москву і попрямувала на захід.

Ця новина приголомшила і Білорусь, і всю Європу.

17 листопада армія пройшла Смоленськ, а вже 24-го Могильов був зайнятий російською армією. І хоча в наказі російського командування 26.XI.1812 говорилося, «щоб Білоруським жителям НЕ лагодити утисків і докорів», а у відозві генерала О. Ожаровського, зайнявши Могильов, – «само собою зрозуміло, що в клятві вимушеної … немає ні найменшої святості і що вона абсолютно знищується», a «кожен син вітчизни з душевно задоволенням ввійде у межі своїх законних обов’язків», – насправді, як це було вже не перший і не останній раз, проти всіх т.зв. «зрадників вітчизни», а в тому і проти архієпископа Варлама, негайно почався «суд і розправа».

У наших руках «Сборник Императорскаго русскаго историческаго общества», т. 139 (СПб, 1912). У ньому окремим розділом – судова справа архієпископа Варлама (94 документи).

У вступі до їх Російського історичного товариства досить близько до правди розкрито обставини справи. Воно стверджує, що «перед приходом Великої армії у межі Білорусі і Литви тут все було підготовлено до зустрічі ворога російського народу з поклонінням і відданістю .. Населення не могло, звичайно, виявити того патріотичного піднесення, яке так яскраво спалахнуло у чисто-російських губерніях» , і не робило «партизанських атак на французів … Тут пануючі клас і все те, що тяглася до нього з матеріальних міркувань, було на боці ворога Росії – Наполеона … Хіба ця особливість білоруського краю і створило ґрунт для появи такої особи , як Варлам Шишацький, звинувачений у державній зраді».

Початок справи – наказ царя Олександра I з 5 (17) .XII.1812 р в якому він «знаходячи потрібне видалити від управління єпархією Вітебського і Могильовського архієпископа Варлама, велить» Синоду «произвесть на месте … изследование о поступках Варлаама во время нашествия врага и, с мнением Святейшаго Синода, представить» йому. «Святейший Правительствующий Синод… для должного и непременного по сему Имянному Высочайшему Указу исполнения» 9 (21) .XII.1812 р. «приказали… Синодальному Члену, Преосвященному Феофилакту, Архиепископу Рязанскому… по прибытии его… в Могилев и по объявлении о сем Высочайшем повелении Архиепископу Варлааму», щоб (на додаток до царського наказу) «не оставлено было разсмотреть и о том, что, ежели, и кроме его, Архиепископа Варлаама, из принадлежащих к Епархии Могилевской духовного звания людей окажутся в подобных поступках виноваты, то бы и о таковых, по удалении их от должностей и по определению на места их других, произведено было подобное изследование».

Могильовський архієпископ береться «під варту», а рязанський починає слідство.

11 (23) .VIII.1813 р «Всеподданейший Рапорт Синода» вже повідомляє царю, що «по Имянному Вашего Императорского Величества Высочайшему Указу, состоявшемуся минувшего мая 1(13)-го дня, на подносимом от Синода докладе» – «Консисторский Секретарь, приказные служители и прочие светскаго звания, находящиеся в ведомстве Могилевской Епархии, отосланы в тамошнее Губернское Правление для размострения и суждения вместе с подобными им по гражданскому ведомству», а архієпископа Варлама відправлено до Чернігова, де він публічно деградований до простого ченця і засланий в довічне «ув’язнення» в Новгород-Сіверський Спаський монастир. Ігумену монастиря наказано «иметь за ним наблюдение, чтобы он, Варлаам, ни с кем из стороны не имел никакого сношения и переписки».

У документах є опис і того знущально обряду деградації, але повніше і більш живо цей обряд, повний хвилюючого драматизму, відтворений за спогадами свідка, колишнього Чернігівського семінариста І. Кулжинського.

11 липня в кафедральний собор, заповнений «монастирськими настоятелями», «міським духовенством», цивільними чиновниками, семінаристів, у супроводі Чернігівського архієпископа Михаїла був введений архієпископ Варлам. Він був в повному архієрейському вбранні і зустрітий «зі славою». У «гробовій тиші» секретар Чернігівської консисторії «посеред церкви» прочитав «Высочайшее конфирморавонное определение Синода», після чого протодиякон Устин зняв з архієпископа митру, панагію, омофор, сакос і інші ризи. Йому подали рясу і клобук. Варлам швидко зійшов з амвона, через бічні двері увійшов до вівтаря і попросив води. Чернігівський владика «плакав гіркими сльозами і пізніше, після заслання Варлама, під час літургії завжди плакав».

В офіційних російських публікаціях (і прижиттєвих, і більш пізніх) Варлам зображується як «запеклий лиходій, крамольник і горда шанолюбна людина, загибла з бажання бути патріархом».

«Але не те ми чуємо згідно іншого джерелу, на яку ніхто ще не звернув ніякої уваги. Джерело це – публічна думка, – писав у оборону Варлама прот. О. Хойнацький з Волині. – У супереч всім друкованим «розмовам і пересудам» громадська думка не тільки не засуджує Варлама, але шанує його за мимовільну жертву, занепалі не заради «крамоли і честолюбства», а у нерівному боротьбі з обставинами». Привабливу атестацію мужньої і трагічної особистості нашої історії дав відомий білоруський лексикографами і фольклористом І. Носоновіч (який в 1808-1812 рр. Був студентом Могилевської духовної семінарії, жив в архієрейському замку і у 1812 р сам брав активну участь у подіях того часу). У своїх спогадах він характеризує Варлама як «суворого ченця», «чинного, невтомного і вимогливого до всіх тих, хто ухиляється від справжніх шляхів. Він любить правду, не зносити лукавстві і лестощів, особливо в духовних осіб ». Взагалі ж, у середовищі білорусів і українців повагу, шану і симпатії завжди були на боці Варлама.

Може в зв’язку з цьому ходили чутки, що цар Олександр немов жадав «помилувати» його і навіть повернути йому відняті сан архієпископа, та Варлам від милості царської відмовився, залишившись на засланні, у своїй надзвичайній келії – над монастирською брамою під дзвіницею.

Страждав там 10 років. Втратив здоров’я і зовсім втратив зір. Деякі вчителі Новгород-Сіверської гімназії та духовної школи, незважаючи на сувору заборону Синоду, вечорами ходили до нього читати, і він годинами слухав. Вони протягнули також мотузку між входом, який вів у його келію, і монастирською церквою. Братія монастирська бачила, як, тримаючись за мотузку, сильний і сліпий монах-в’язень, колишній Могильовський і Вітебський архієпископ, можливий кандидат на патріарха білорусько-української православної церкви, повільно просувався в напрямку монастирської церкви на кожну Божу Службу.

В один прекрасний день в 1823 році мотузка була знята. В той день (встановити його нам не вдалося) Варлама  покликав Бог.

п. Євген Калубовіч

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».