За 5508 років до Різдва Христового Бог за переступ Його заповіді вигнав наших предків з раю, але по Своєму великому милосердю пообіцяв їм Спасителя (Бут.3.4) і цю обіцянку неодноразово повторював (Бут.22.18, 2Цар.7.12-13), щоб підготував людей до Його пришестя. Всі пророчества щодо появи на світ Сина Божого збулися. Навіть пророки іудейські знали, що Він має народитися у Вифлиємі.

Діва Марія чекала Сина, якого Бог обіцяв їй через ангела. Жила Марія в невеликому місті Назареті, мешканці якого — іудеї — перебували під владою римлян. Перед народженням Месії римський імператор Август звелів по всій імперії провести перепис населення. Кожен мав піти до того міста, звідки походили його предки, і там записатися. Оскільки старець Йосиф і Діва Марія були з роду Давидового, то вони мали піти до Вифлиєму, міста Давидового. Подорож була довгою майже 170 кілометрів, тож вони прийшли до міста, коли воно вже було переповнене людьми, які прибули сюди для перепису. І не було жодного місця, де можна було б зупинитися на ніч. І ходили вони від дому до дому, і ніхто не хотів їх прийняти. Старець Йосиф і Марія змушені були зупинитися за містом у печері куди пастухи заганяли в негоду своїх овець. Настала ніч. І тут збулися пророцтва про народження Спасителя: «Ось Діва в утробі зачне і Сина народить, і назвуть Його йменням Еммануїл, що в перекладі означає, з нами Бог» (Іс.7.14. Мф.1.28).

У цій убогій печері народився у Діви Марії Син Ісус Христос, наш Спаситель. Вона Його сповила і поклала в ясла, де лежало сіно для годівлі овець. У полі ночували пастухи, які стерегли свою отару. Ангели Господні з’явилися навколо них, і слава Господня осяяла їх! І перейнялись вони страхом великим, та ангел промовив до них: «Не лякайтесь, бо я ось благовіщу вам радість велику, що станеться людям усім. Бо сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, який є Христос Господь. А ось вам ознака: Дитину сповиту ви «знайдете, що в яслах лежатиме» (Лк.2.14).

Коли ангели відлетіли на небо, пастухи сказали один, одному: «Підемо до Вифлиєму і подивимось, що тим сталося, про що сповістив нам Господь». І поспішаючи, прийшли, і знайшли Марію та Йосифа і Немовля, яке лежало в яслах. Побачивши їх, розповіли про те, що було сповіщено їм про Немовля це. І всі, хто чув, дивувались тому, що розказували їм пастухи, А Марія зберігала всі ті слова, складаючи їх у серці Своїм.

Пастухи ж повернулися, славлячи і хвалячи Бога за все, що чули й бачили, як було сказано їм (Лк.2.15-20).

Перед народженням Ісуса з’явилась на сході від Вифлиєму зірка Його. Три мудреці зі Сходу прийшли до Єрусалиму й запитали: «Де є народжений Цар Іудейський? Бо ми бачили зірку Його на Сході і прийшли поклонитися Йому».

Цар Ірод почув це і дуже стривожився. Він зібрав первосвящеників і книжників та довідавсь від них, що Христос мав народитися у Вифлиємі, бо так писали пророки. Тоді Ірод покликав до себе трьох мудреців і наказав, щоб вони пішли до Вифлиєму, довідались все про Немовля і, повернувшись, розповіли йому, бо й він хоче піти до Нього поклонитися.

Зірка вказала мудрецям шлях до місця, де було Немовля Ісус, вони поклонились Йому і віддали свої дари: золото, ладан і миро. Вночі ангел застеріг мудреців, щоб вони повертались до свого краю іншою дорогою.

Ірод розсердився і наказав своїм воїнам піти до Вифлиєму і повбивати всіх дітей, яким ще не виповнилось двох років. Він гадав, що серед убитих дітей буде Ісус. Але ангел з’явився уві сні Йосифові і сказав: «Устань, візьми Немовля і Матір Його та біжи в Єгипет, будь там, доки не скажу тобі, бо Ірод хоче шукати Немовля, щоб погубити Його».

Йосиф все вчинив так, як наказав йому ангел. А Ірод за свій злочин був покараний, він невдовзі помер у страшних муках.

У пам’ять Різдва Господа нашого Ісуса Христа встановлено Церквою свято від часів апостолів.

У IV ст. на місці печери Вифлиємської, яка була прославлена народженням Ісуса Христа, Рівноапостольна цариця Єлена побудувала храм. У V ст. Анатолій, патріарх Константинопольський, у VII — Сафроній і Андрій Єрусалимський, у VIII — Іоанн Дамаскін, Косма Маюмський і Герман, у X ст. — патріарх Царгородський та інші, імена яких невідомі, написали для свята Різдва Христового багато священних пісень, що їх сьогодні співає Церква.

Тропар свята: «Різдво Твоє, Христе Боже наш, увесь світ осяяло світлом розуму, бо ним ті, що звіздам служили, від звізди навчилися: Тобі, Сонцю Правди, поклонятися і визнавати, що Ти є Схід з неба. Господи, слава Тобі».[1.С.12-14]

Ми розглянули як виглядало Різдво згідно вчення Святого Письма, але в приготуванні і святкуванні багатьох церковних свят в тому числі і Різдва Христового збереглося багато такого чому сучасні християни не надають особливого значення, тим не менше будь-яка з непомітних на перший погляд дрібниць, елементів несе в собі прихований зміст, важливий підтекст, все це настільки злилось із суто християнськими елементами та звичаями, що вважається чимось звичним. Не малу роль в цьому відіграло і багаторічне релігійне забуття, і тому з певненістю можна сказати, що ті чи інші дії робляться не свідомо чи майже не свідомо, бо ці звичаї передаються з покоління в покоління із часом затерлося первісне значення тих чи інших обрядодій, які тримаються у свідомості народу як християнські, але все ж вони беруть початок з тих далеких язичницьких часів. Одним із таких свят є свято Різдва Христового. Ще до прийняття християнства це свято носило назву Корочуна.

«Назву Корочуна пояснюють по-різному. Дехто вважає, що це було свято дня, бо вже від того часу почався збільшуватись день, а ніч зменшуватись. Походження самого свята «Корочуна» також пояснюють по-різному. Одні теоретики-дослідники, як наприклад відомий професор Харківського університету Потебня (1835-1891) виводить подібність наших свят від східної міфології – іранської та індійської». [2. С.11]

Досліджуючи свято «Корочуна» можна побачити, що це свято цілком хліборобське, а цей рід діяльності як ми знаємо з давніх-давен притаманний українському народові. В ті далекі дні це свято надихало людей вірою та надією на щасливий рік, на добрий урожай, на добрий приплід. Адже сонце у ці дні, які припадають на кінець грудня та перші числа січня, повертає на весну. Наші предки вважали, що це свято народження чудодійної сили, яка надає силу природі: зокрема рослинам, тваринам, людям, водам та землі. Взагалі то свято «Корочуна» просякнуте анімістичним свідоглядом, тобто, що природа жива і не жива має душу і впадає в око зокрема те, що наші предки вірили, що людина своїми тими чи іншими магічними діями може впливати на природні й надприродні сили – добре використовувати собі на допомогу, але лихі, злі сили відхиляти, знешкоджувати.

Крім свята «Корочуна» – дослідники подають ще й інші назви, які в давнину заміняли свято Різдва Христового, це зокрема свято Коляди. Хоча про походження і значення цього свята можна знайти різні твердження. Для прикладу наведу два з них: «Коляда – бог зимового сонцестояння, зими, морозу, холоду. Ідол мав вигляд громіздкої фігури діда з довгим сріблястим волоссям і бородою схожий на Діда Мороза. В лівій руці мав зірку (сніжинку), в правій сніп жита – і мабуть тому у народі він більше відомий під назвою «дідух», «дід» у вигляді снопа немолоченого збіжжя. У жертву на Свят вечір йому приносили кутю. На Йордан Коляду «проганяли» пострілами, криками, бігаючи навкруг хати». [3. С.7]

А от зовсім інше твердження воно вже подає коляду в жіночому роді. «Коляда давньоукраїнська богиня неба, мати сонця, дружина Дажбога ( у давніх поляків та литовців – Коленда, молдаван та румунів – Колинда).

Один з найбільших та найвшановуваніших персонажів міфології українців. Ім’я походить від слова Коло – стародавньої назви Сонця. За легендою Коляда, щороку в найдовшу ніч зими народжує Божича – нове Сонце, Новий рік, сина Дажбога. Пологи Коляди відбуваються на землі.

Свято Коляди у давніх українців відбувається з 24 грудня по 6 січня (старий стиль) до свята входило запалювання вогню, посипання зерном (на врожай) в домі сусіда чи родича, обрядове заколювання свині і т.д….

Із святом Коляди пов’язують першопочатки українського вертепу та театру». [4. С.29-30]

Але з прийняттям християнства Київською Руссю свята Корочуна та Коляди із своїми різноманітними обрядами, ритуалами, магічними актами – діями виступали сьогодні досить яскраво у Різдві Христовому.

Свято Різдва – це не тільки слов’янське свято, але воно святкувалось і святкується всіма народами світу, на всіх континентах. Але за звичай кожен народ вкладає у це свято свій зміст. Та мабуть ніде в світі не святкують цього свята так радісно, урочисто, величаво, так тепло і ніжно як в нас на Україні. Різдво Ісуса Христа в Україні це винятково багате, веселе, радісне, велике свято, яке вирізняється серед інших свят своєю особливою обрядністю, багатством фольклору. А взагалі це свято найбільше зберегло в народних масах стародавню культуру та історію.

Різдвяні та новорічні звичаї не лише підіймають високо-релігійне і загальнолюдське почуття, але тут глибоко виявлено і колективно-громадське та національне почуття єдності. В них виявляється найвища чеснота – це шанування людини, її пам’яті, ділити радість з іншою людиною, бажати їй те, що бажаєш собі, шанування праці.

Церква прийняла всі ті гарні звичаї, ті рештки первісної культури, але вклала в усе це свої християнські ідеали, християнську мораль, нові ідеї правди, любові, всепрощення, щедроти, удосконалення. Проходили віки, дещо змінювалося, але характерно, що в основі різдвяних звичаїв досі збереглось все те, що було пов’язано з хліборобством, з пастушеством, яскраво виступають у звичаях істотні риси притаманні українцям – це працьовитість, гостинність, чесність, доброта, співучість, святість родини, шанування померлих.

До Різдва готувалися ще від початку Різдвяного сороденного посту. Приготування відбувалися як і в духовно-релігійній ділянці під проводом Церкви, так і в ділянці обрядово-побутовій, прибирали оселі, подвір’я. Молодь під проводом старших вивчає колядки і “вертепні” ігри, пов’язані з подіями Різдва Христового; хлопці виготовляють велику, гарну прикрашену і сконструйовану звізду, з якої підуть по селах чи містах вітати Новонародженого Христа. Церковні братства те ж стараються про прикрашення Божих Храмів. Для такого великого свята батьки приготовляли запашне сіно на Святвечірній стіл, дідуха і солому на долівку, а матері приготовляють святу вечерю обов’язково із 12-ти страв і то тільки пісних. Виникає запитання чому саме 12 і чому саме пісних? Цьому дає пояснення українській етнограф дослідник Степан Килимник, він говорить: «На основі глибоких досліджень приходять до думки, що 12 страв, це тому, що протягом року, місяць оббігає землю 12 раз». Отже кожному місяцю наче присвячена страва. По-друге, на Багату Кутю мусять бути приготовлені страви із усієї городини та садовини, що тільки є в господарстві, щоб усім цим прийняти бога урожаю і святі душі дідів-прадідів. А вони покуштувавши всього цього, дадуть у цьому році ще більший урожай.

Пісні страви мусять бути на Багату Кутю, тому, що стародавні слов’яни, наші пращури у цей Вечір приносили богові урожаю сонцю – безкровну жертву з усієї рослинності, яку тільки людина вживала, бо це магічні дії – дати повний достаток на Багату Вечерю, усе рослинне багатство. А бог врожаю це побачить і дасть і ще більший урожай. Але разом з богом урожаю невидимо в цей Вечір та в цю ніч буде оглядати «скотій бог», якого пізніше називали Велесом. А тому жодна тварина в цей вечір не повинна зазнати найменшої кривди й не мусить бути крові». [5. С.21]

Початком Святого Вечера є поява першої вечірньої зірки. Із появою цієї зірки хлопець вносить до хати оберемок сіна, розстеляє його на столі, розкидає по-під стіл і по закутках. Але яке Різдво без Дідуха, якого ще звуть Раєм. Дідух це найпоширеніша традиційно українська символіка на Різдвяно-новорічні свята. Це святочний сніп пшениці, або переважно жита, який робився з першого ужинку нового врожаю (стиглі стебла хлібного злаку зрізують серпом, або скошують косою, міцно перев’язують у сніп і вивішують у клуні чи на горищі щоби він висох. По всій Україні під час Різдвяних свят його ставили на стіл чи на покуті. Дідух символізує врожай, пам’ять роду.

       Коли входять з Дідухом у хату всі стоять мовчки, а коли рості^ляють сіно, яке з прийняттям християнства стало символізувати ясла на честь тих самих ясел в яких народився Ісус Христос, то всі діти, що є в хаті, качаються, перевертаються на підлозі, котра встелена соломою – це давні магічні дії, які пов’язані з тим, що добре велася домашня живність, худоба, вівці. Коли господар ставить Дідуха у кутку на підвищенні підстеливши під нього сіно. Саме цим дійством починається святкування Різдвяних свят, вся родина обернувшись лицем до Дідуха промовляє: «Наситив єси, напоїв, нагодував, нагрів нас і нашу худібку, оберіг нашу ниву – подай це ще краще цього року!».

       Сніп – Дідух (Рай) – це місце перебування духів дідів прадідів, опікунів чи покровителів свого дому. Український народ в ті далекі часи вірив, що всі духи (душі) померлих – це святі душі, вони є благодійниками роду та родини; улітку они перебувають на нивах та серед скоту, та сприяюороняють його від бур, від граду та засухи, – худібці сприяють приплоду та оберігають від усього злого, подаючи добрі пасовиська…

Разом духи-лади є посередниками бога-сонця і людей… А бог сонце – податель багатства й життя на землі. Ці духи прийшли з Неба і вселилися в людину, а по смерті вони знов відійшли у сонячний край духів. Отож коли вижата нива то духи-лади вселяються в «почесний сніп Дідух» або «Рай» і пересиляються до господаря в клуню на зиму; решта духів пересиляються в ліси, яри, доки знову не покличе їх бог-сонце на весні й знову не пішле їх у день Нового Року на ниви». [6. С.23-24]

Ось тому і до нашого часу збереглася така пошана до Дідуха. Цікавим є питання чому цей сніп носить назву «Дідух» або «Рай». Ця назва пішла від того, що наші предки вірили, що в цьому снопові перебувають духи дідів-прадідів, а так, як на той час всі душі померлих вважалися святими тому мусіли перебувати в раю. Тому і цей сніп, носить ще й другу назву «Рай». Крім перебування духів дідів та бога урожаю «Дідух-рай» символізує ще й новорічний урожай, добробут, багатство та долю людей.

Наші предки вірили і це вірування подекуди збереглося і до тепер, що душі приходять вечеряти і тому перед тим як сісти продмухують або проводять рукою, щоб не сісти на духа. Господиня застеляючи стіл білою скатертиною по всіх чотирьох кутах клала чарівне зілля, щоб відлякувало злу силу, зараз це приписують часникові.

Подекуди, особливо по селах під стіл уносять сільскогосподарськ4> реманент, сокиру, косу, граблі, серп. Це пояснюють тим, щоб добре косилося, жалося, щоби було що косити та жати в новому році.

Коли вносили кутю до хати, то діти квокали і пищали як курчата, це для того щоб велися кури та інша домашня птиця. Після всіх цих обрядодійств та ритуалів всі сідали до святої вечері. Звичайно перед тим помолившись. Переважно по всій Україні вечерю розпочинають з куті і то по старшинству. «Кутя вважається основною обрядовою їжею. З цього приводу Ф. Вовк писав, що одварені у воді зерна пшениці або ячменю з медом, та зварені у воді сушені овочі нагадують ще неолітичну добу. [7. С.30]

Після вечері посуд і з залишками їжі не прибирають, а залишають, адже вірять, що в ночі душі прийдуть вечеряти. Також в цю ніч не можна спати тому, що в цей час блукають злі духи, які можуть нанести шкоду в господарстві. До сьогоднішнього дня збереглися елементи ворожіння на Свят -вечір. Але загалом вони полягають у передбаченні погоди на наступний рік, чи на якийсь місяць зокрема, ще за погодою в цей день вгадують чи добрим буде урожай різних культур цьогоріч. Так наприклад: «Якщо на Багату Кутю зоряне небо – кури добре нестимуться і вродить горох. Місячна ніч – врожай на баштани. Ожеледь на деревах – за щедрить садовина й горіхи. Сніг іде – на врожай яблук. Сніг або іній – на мокре літо й недорід зернових. Дивляться після вечері у вікно якщо чисте зоряне небо, то буде сухе й врожайне літо і навпаки.

З кубельця витягували сінину і якщо довга, то рік буде врожайний, а коротка – недорід». [8. С.35]

До сьогодні залишається звичай, що малі діти несуть вечерю дідусям і бабусям. На перший погляд можна сказати, що це звичайний акт ввічливості, але насправді це дуже старовинний звичай, який бере початок ще з того часу коли люди жили общинами. «Нести вечерю» – означає шанувати старійшину роду, ділити надію, долю, добро, багатство із старшим роду, а також ця вечеря в давнину призначалася для духа Лада – найстаршого опікуна роду. Чому саме діти мають нести вечерю? Із давніх давен в українському народу вважалось, що діти чисті і не винні і є найближче до добрих духів. їх прихід у дім старійшини символізував відвідини бога багатства та діда – Лади.

Розпочиналось колядування, котре продовжувалось і наступного дня, здебільшого колядувати ходили малі хлопці або хлопці-підлітки тому що прихід дівчини з ранку до хати вважався поганою прикметою. Хлопці колядують, віншують старовинними або новими вже християнізованими колядками примовками «За дуалізму тобто двоєвір’я, частина колядок і щедрівок доповнювалось, підмінялося християнськими символами або створювалися нові, де оспівувались Христос, Мати Божа. Особливо чи мало текстів подібного характеру створили вихованці Києво-Могилянської академії (17-18 ст.), а на західноукраїнських землях ченці Почаївської Лаври (18 ст.). Саме з цього періоду відчутній християнський елемент в обрядовому мелосі». [9. С.28]

Так само як і на святий вечір так і на саме Різдво існує багато прикмет та повір’їв за якими віщують погоду та врожай і не тільки, ось декілька з них: «Якщо сонячний день – дорід на хліб. На Різдво йде сніг – заврожається озимина. Зелене Різдво – білий Великдень. Як на Різдво зеленіє, то на Великдень багато нових могил. Якщо на Різдво багато бурульок по під стріхою, то вродить ярина, особливо ячмінь. Як на дві неділі перед Різдвом рясний іній, то перед Петром (12 липня) буде на гречці рясний цвіт. У який день випало Різдво, в такий треба починати жнива. У який день Різдво в такий Новий рік і Петра». [10. С.40]

Підсумовуючи, можна сміливо сказати, що наші українські міста, а особливо наші села майже два зимових місяці перебувають під враженням свята Різдва Христового, яке зберегло стародавню національно-релігійну культуру, котра попри всілякі перешкоди передавалася і передається з покоління в покоління.

ПРИМІТКИ

1. Кислашко О., Кислашко Я. Православні свята та народні звичаї. – К.,2003. – с.12-14

2. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні у ІУ т., – К., 1994.,с.11

3. Крищук М. Українська міфологія. – Тернопіль, 1994с.7

4. Плачинда С. Словник давньо-української міфології. – К., 1993,с.29-30

5.  Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні у ІУ т., – К., 1994с.21

6. Килимник С. Український ріку народних звичаях в історичному освітленні у ІУ т., – К., 1994с.23-24

7. Скуратівський В. Святвечір у II т.1 – К., 1994,с.30

8. Скуратівський В. Святвечір у II т.1 – К., 1994.С.35

9. Скуратівський В. Святвечір у II т.1 – К., 1994.С.28

10.  Скуратівський В. Святвечір у II т.1 – К., 1994.С.40

прот. Іван Голуб, викладач ЛПБА УПЦ КП.