Пінський Богоявленський чоловічий монастир виник на межі XVI – XVII ст. За одними даними, він вже існував в 1596 році і його архімандрит Єлисей брав участь в Брестському церковному соборі. Однак, більш точним є факт, що обитель була заснована, завдяки турботам шляхтянки Раїси Макарівни Гарабурди (або Яніни Галабурдінай), дружини Слонимського судді, на початку XVII ст. Вона мала дерев’яні житлові будинки на ділянці землі, який називався «Полозовщина». Сюди Раїса Макарівна поселила ченців Лещинської обителі, яка за наказом короля Сигізмунда III була передана уніатам. Потім вона побудувала келії для ченців.

У 1614 р біля келій було зведено дерев’яну церкву в ім’я Богоявлення. Церква з’явилася на кошти тієї ж Р.М. Гарабурди та Пінського православного братства. Крім храму, монастирський комплекс включав будівлю (або кілька будівель) з келіями, коморами і сіньми, де зберігалися «речи церковні» [1, ст. 90]. Невідомо, чи були в обителі господарські будівлі. Весь комплекс був обнесений дерев’яним тином з воротами.

Через нестачу відомостей, важко судити про те, що представляв собою монастирський храм. Відомо, що він був дерев’яним. Щодо церков м Пінська загалом, то дослідник архітектури Ю.А. Якимович відзначав, що серед них були прості споруди без верхів і куполів, які нагадували звичайні міщанські будинки, і, ймовірно, в такому ж стилі і була побудована церква Богоявленського монастиря [14, ст. 261].

З’явлення в місті нового православного монастиря викликало невдоволення уніатів. 13 вересня 1614 єпископ Пінський і Туровський Паїсій Сихівський, зібравши прихильників унії і своїх кріпаків, скоїв напад на монастир. За свідченням «вознага енерала повету Пинского Пронка Денисовича Калаура», він бачив місце «где церковь стояла и только штандаре застали, а церковь уся зобрана и збурона, и в чотырох кельях видел двери, защепки, скобли и пробое свежо повырубованы и попсованы, а в комори, где были аператы церковные – в сенях до оное входечи – двери выломаны и посечоны, и на чернцох и на дойлиде также и на дьяку раны, крыж деревеный, што был на церкви, и образ, што был над дверми церковными, пощепано…» [1, ст. 90].

Майже знищивши обитель, уніатський єпископ Паїсій, впевнений у своїй безкарності, подав судовий позов проти Крістофа Михайловича Гарабурди і його дружини Раїси Макарівни, на землях яких розташовувалися монастирські будівлі. Їх звинуватили в тому, що вони свавільно без єпископського благословення побудували православну церкву і монастир [1, ст 65-66]. Це звинувачення було безпідставним, тому що відповідно до постанови сейму Речі Посполитої 1609 року заборонялося насильно схиляти православних до унії і відбирати церкви, побудовані землевласниками на власній землі.

У постанові зазначалося: «чтобы те духовные начальники, которые приняли унию с римским костёлом, тем, которые не желают соединяться с ними, и взаимно, с другой стороны, эти, находящимся в унии, никоим образом… не причиняли друг другу притеснения и раздражения, но оставались в мире на владычествах, при монастырях, церквах и в церковных имениях как в Короне, так и Великом Княжестве Литовском» [2, ст. 167].

Судовий процес, який почався в 1614 р тривав 4 роки. 2 серпня 1616 вийшов декрет Трибунального суду, в якому оголошувалося, що за самовільне будівництво «церкви Богоявлення і монастиря на Полозовщіне в Пінську» Р.М. Гарабурда повинна виплатити 10.000 польських злотих [1, ст. 67-74].

Перегляд справи відбувся у Віленському Трибунальному суді. Тут 28 липня 1617 року було прийнято рішення про перенесення справи на сейм [1, с. 87-95]. Остаточне королівське рішення було оголошено на сеймі 6 березня 1618 р справу було вирішено не на користь Р.М. Гарабурди: єпископу Пінському і Туровському Паїсію передавалася побудована Гарабурдами православна церква; йому ж підпорядковувалася все православне духовенство Пінської єпархії; Р.М. Гарабурда повинна була виплатити 40 тисяч польських злотих і 3000  литовських грошей [1, ст. 95-100].

Остаточна крапка в цій справі була поставлена 16 березня 1618 року, коли була укладена «мирная угода» Р.М. Гарабурди з єпископом Паїсієм. [1, ст. 101-103]. В угоді говорилося, що після королівського рішення про Полозовську церкву єпископ Паїсій «… вшелякие презыски, на мне одержаные, опустивши скасовал, … прето и я Гарабурдиная… церковь мою на кгрунте моем шляхецком Полозовским зо всим навсе в месте Пинском лежачую из кгрунтом моим шляхецким Полозовским его милости отцу владыце Пинскому…, которого пляцу 12 прутов есть,… и на потом их милости епископов Пинских здаю и вливаю…» [1, ст. 102]. Таким чином, Богоявленський монастир припинив своє існування.

Значні зміни в положенні православної церкви відбулися в 1632 – 1633 рр. На сеймі 1632 року була створена комісія, яка повинна була вирішити спірні питання між православними та уніатами. Комісія виробила «Статті заспокоєння обивателів Корони і Великого князівства Литовського руського народу грецької релігії». 1 листопада 1632 король Владислав IV Ваза затвердив згадані «Статті заспокоєння» [11, ст. 200-203]. Православної церкви поверталися права і релігійна свобода, визнавалася її ієрархія на чолі з Київським митрополитом.

У цей час можна говорити про певну стабілізацію монастирського життя. Фундувалися нові обителі, відновлювалися старі. Особливу діяльність в цьому напрямку розгорнули братства. Відмінною в цьому сенсі була діяльність пінського православного братства. Воно виникло в кінці XVI ст. І ставила собі за мету охорону віри батьків. Братство користувалося правом ставропігії, отриманим від константинопольського патріарха [7]. Це об’єднання православних мала свій статут, який визначав всі сторони життя братства.

Його члени повинні були регулярно відвідувати богослужіння, утримувати притулок для хворих і людей похилого віку, школу, дбати про дітей і вдів померлих товаришів. Братство мало свою скарбницю, яка складалася з внесків його членів. Керувалася воно загальними зборами, який обирав 12 старших братів і священиків. Братчики брали зобов’язання зберігати свої справи в таємниці.

До складу братства входили представники міського самоврядування, значна частина пінських купців і багатих ремісників. Пожертвування від міщан і шляхти у вигляді земельних наділів, будинків, грошових сум, підтримка з боку міського самоврядування – все це додало йому значну суспільну вагу. У 1633 р члени братства домагаються від короля Владислава IV дозволу на будівництво монастиря і заснування при ньому семінарії, школи і лікарні [10, ст. 381-383].

Подібні грамоти братство отримало в 1669, 1676 та в 1744 роках. У документі 1669 говорилося: «…Братству дозволено строить церкви деревянные и каменные; монахов закона св. Василия Великого честных людей содержать, набоженство употреблять, крестное хождение отправлять, училища свободных наук для обучения детей языкам латинскому, греческому, польскому и русскому, иметь; во все время двух, Богоявленского и Федоровского, праздников мед варить и через две недели продавать; всякими доходами, церкви и училищу и богадельням пожалованными, пользоваться в вечные времена… Братство тех церквей… поступать имеет порядками, от престола патриарха константинопольского братству пожалованными, без всякого препятствия» [13, ст. 198-199].

Турботами братство Богоявленський монастир був відбудований. Зараз будівлі обителі розташовувалися в кінці міста, біля укріплень, на місці, яке називалося «Терляковщина». Обитель керувалася ігуменом, а з 1799 р архімандритами [5, ст. 145-149]. У другій половині XVII-XVIII ст. ігумени, під керівництвом київського митрополита, керували  православними церквами і обителям колишньої православної Пінської єпархії і користувалися титулом Туровського і Давид-Городоцького офіціала (благочинного) [13, ст. 195].

Згідно з вищезазначеними королівським привілеєм 1633 р Пінське братство отримало право на заснування при монастирі освітніх установ [10, с. 382]. При Богоявленської обителі починають працювати школа і училище. В училищі викладалися старобілоруська, польська, латинська та грецька мови, а також сім так званих вільних мистецтв.

Богоявленський монастир утримувався за рахунок братства і забезпечених городян. Відомі окремі пожертви, які робилися на користь обителі і братства. Так 1615 р якась Заляталава записала монастирю «півлана» землі; в 1640 р Раїн (Регіна) Гойська Саламярецька, дружина смоленського каштеляна, пожертвувала «на братство Богоявления при церкви Св. Духа один пляц с домом подле церкви Воскресенской, а другой дом и пляц, заселённый мещанами, за монастырём Пречистой, которые прежде имели быть отданы монастырю Варваринскому» [5, ст. 145]. У 1656 року за заповітом Софії Володкович церкви Богоявлення і братству відходили: двір Саленіковський, город, півлана землі, що розташовувалися в Пінську [10, ст. 270-275]. Завдяки пожертвам, обитель поступова стає власником певного майна. У 1766 р вона володіла 17 десятинами землі, 13 будинками в Пінську і 740 злотими прибутку на рік [7].

Економічне становище монастиря зміцнювалася завдяки тому, що він і його піддані періодично користувалися пільгами у сплаті податків [5, с. 146-148]. Так, в 1699 році Пінський староста князь Януш Антоній Корибут-Вишневецький звільнив монастирських людей від оброку на Пінський замок, а в 1704 р взагалі від усіх податків на замок. Подібне право (звільнення від податку на замок на 3 роки) монастирські піддані отримали від графа Михайла Огінського, який тоді був пінським старостою, в 1752 і 1756 г. А в 1775 р король Станіслав Август Понятовський звільнив монастир від усіх податків.

Неодноразово Богоявленська обитель зазнавала збитків від пожеж, які знищували її будівлі. У 1648 році, під час козацько-селянської війни, Пінськ був спалений. Вогонь знищив і Богоявленський монастир. Однак уже в 1650 році він відбудовується заново, обноситься нової огорожею. У ньому, крім Богоявленського храму, є зимова трапезна церква на честь святителя Миколи Чудотворця.

Чергова пожежа завдала збитків монастирю в 1758 році. Настоятель Феофан Яворський виклопотав у короля Августа III привілей на відновлення обителі, який був виданий 14 липня 1759 г. [8, ст. 82]. Однак, швидше за все, якщо і було проведено відновлення обителі, то тільки часткове. Згідно документам 1766 року, в монастирі були дві дерев’яні церкви, одна з яких стара. В одній з церков розташовувалася три престоли – Богоявлення, Благовіщення Богородиці і Різдва Іоанна Предтечі [9, ст. 69].

Але не тільки пожежі завдавали шкоди Богоявленському монастирю. Ченці терпіли різні утиски з боку уніатського і католицького духовенства і знаті. Ігумен Карион Велічковіч, який керував обителлю з 1706 року, скаржився на пінського греко-католицького єпископа Феофіла Гадебського за те, що останній забрав багато речей з Богоявленської обителі. Скарги про різні образи надходили від монастирських ігуменів Варфоломія Назоревського, Йосипа Хреновського, Феофана Яворського, Володимира Жураковського [5, ст. 146-148; 6, ст. 363-366,380-382].

Скарги ігуменів не залишалися без уваги правлячих кіл Речі Посполитої. У 1722 р Богоявленський, а разом з ним Купятіцький і Новодворський, монастирі отримали захисний лист від короля Августа II. А в 1757 році за монастир заступився канцлер Великого князівства Литовського, князь Міхайло Фредерик Чарторийський.

У кінці XVIII ст. в Богоявленському монастирі відбулася визначна подія. 1 липня 1791 року в ньому розпочала роботу Пінська генеральна конгрегація, на яку прибуло 96 делегатів: 24 ченці, 21 священик, 51 світська особа. Однак ігумен монастиря Георгій Яновський відмовився взяти участь в роботі конгрегації [8, ст. 82]. Метою зборів православного духовенства та віруючих було створення в Речі Посполитої автокефальної православної церкви, незалежної від Священного Синоду Російської імперії. Рішення конгрегації були затверджені сеймом, а в 1792 році вийшов закон «Впорядкування церковної ієрархії греко-східного обряду» [12, с. 434 - 435].

Але другий і третій поділи Речі Посполитої завадили реалізації зазначених рішень.

З включенням білоруських земель до складу Російської імперії Богоявленська обитель потрапляє під керівництво Священного Синоду. Монастир отримує кошти на відновлення. Але 22 травня 1799 р пожежа, якою був охоплений Пінськ, знищила монастирські будівлі. Ченці були переведені в Дятловський Спасо-Преображенський монастир.

У 1800 р Богоявленський монастир відновлює діяльність в черговий раз. Роком раніше була закрита Мінська Петро-Павлівська обитель. Рішенням Священного Синоду мінські монахи переводилися в м Пінськ. Під монастир були передані будівлі колишнього єзуїтського колегіуму та костелу. Останній з 1786 р належав уніатам, а в 1795 році був перетворений в православний соборний храм на честь Різдва Богородиці [4, ст.13].

З часу відновлення Богоявленська обитель вважалася першокласною, мала збільшений штат і забезпечення. У їй проживало 13 ченців. Згідно штатному розкладу 1797 року, монастир отримував тисячі сімсот п’ятдесят три руб. і більше 1000 руб. з земель, площів  і будинків [4, ст.13].

У 1842 році монастир стає другокласним. На його забезпечення виділяється  2220 руб. і 16 осіб штатних служителів з казенних селян. Крім того, за ним числилося 670 десятин землі в Мінському і Пінському повітах [5, ст.145].

З 1848 року при Богоявленському монастирі діяло духовне училище, що було переведено сюди з Ляденської обителі. У Пінському монастирі діяв один кам’яний храм на честь Різдва Богородиці, в якому заховувалися мощі православного ієрея Андрія, знайдені в другій половині XVII ст. [3, ст. 96]. Монастирський храм двічі горів – в 1906 і 1909 рр. Після відновлювально-будівельних робіт відбулося його освячення в серпні 1909 р.

Згодом, після Першої світової війни, Пінський Богоявленський монастир був зачинений польською владою. У 1919 році його будівлі передавали католикам. Таким чином, припинив свою діяльність монастир, який свого часу був центром православ’я в Пінськом районі. В даний час в Пінську збереглася будівля колегіуму, а храм, який був православним монастирським храмом, був зруйнований в середині 50-х років ХХ ст.

Література

1. Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. Т. 6. Вильна,1869.

2. Беднов В.А. Православная церковь в Польше и Литве (по Volumina Legum). Минск, 2002.

3. Материал для историко-топографического исследования о православных монастырях в Российской империи. / сост. Зверинский В.В. Ч. 1. Санкт-Петербург, 1890.

4. Миловидов А.И. Пинский Богоявленский второклассный монастырь. Минск, 1900.

5. Николай, архимандрит. Историко-статистическое описание Минской епархии. Санкт-Петербург, 1864.

6. Памятники православия и русской народности в Западной России в XVII–XVIII в. Т. 1. Ч. 1. Киев, 1905.

7. Пирог С. Центр православия на Полесье // Заря. 1992. 11 апреля.

8. Православные монастыри Беларуси. Минск, 2003.

9. Слюнькова И.Н. Монастыри восточной и западной традиций. Москва, 2002.

10. Собрание древних грамот и актов городов Минской губернии, православных монастырей, церквей и по разным предметом. Минск, 1848.

11. Уния в документах: сб. / сост. В.А. Теплова, З.И. Зуева. Минск, 1997.

12. Філатава А. Пінская кангрэгацыя 1791 г. // Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. У 2 тамах. Т. 2. / рэдкал.: Г.П. Пашкоў (гал. рэд.) і інш. Мінск, 2006. С. 434–435.

13. Чистович И. Очерк истории западно-русской церкви. Ч. 2. Санкт-Петербург, 1884.

14. Якимович Ю. А. Зодчество Белоруссии XVI–середины XVII в. Минск, 1991.

Олена Денисова

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»