Творіння співчуває пристрастям свого Творця. Сонце приховує свої промені. Земля здригається, завіса в храмі розривається «зверху до низу» (Мт. 27:51). Спаситель вмирає. І Йосип з Аримафеї, таємний учень Христа, постає перед Пілатом і просить віддати йому мертве тіло свого Вчителя: «Дай мені тіло цього мандрівника, з дитинства мандрівного, дай мені цього мандрівника, якого одноплемінники з ненависті вбили, як чужинця».

Таємний учень Христа відкриває таємне ім’я свого Учителя, ім’я, яке супроводжувало Його протягом усього Його земного життя: від дитинства до хресної смерті: Мандрівник.

Коли Христос народився у Віфлеємі, мати сповила Його і поклала в ясла, бо їм не знайшлося місця в готелі (Лк.2:7) – вони були чужими. Христос, Син і Слово Боже, Спаситель світу прийшов у світ і жив в ньому, як мандрівник, «м з дитинства», подібний чужинцеві.

Той, Хто створив світ і людину, «прийшов до своїх і свої Його не прийняли» (Ін. 1:11). Відвідав свій же народ, але той відмовився від нього. До нього поставилися як до чужака, йому заздрили, його ненавиділи, його принизили і вбили.

Це дуже сумно – опинятися далеко від батьківщини і бути для всіх чужим. Але ще сумніше – залишатися чужим і безпритульним в своєму рідному краю, коли твої співвітчизники, твої рідні, твої власні діти відчувають до тебе заздрість і до смерті ненавидять тебе.

У такій ситуації опинився і Господь, що прийшов жити серед людей в світі. Ця відчуженість супроводжувала усе земне життя Ісуса. Відчуженість, яка віддаляла від нього навіть найближчих учнів. Непрохана відчуженість.

І зараз, після розп’яття і смерті Ісуса, приходить Йосип з Аримафеї, «поважний радник» (Мк. 15:43) і просить у Пілата дозволу забрати мертве тіло цього чужинця: «Дай мені цього мандрівника, щоб я поховав його, мандрівника, який не мав де голову прихилити».

«Лисиці мають нори і птиці небесні – гнізда, а Син Людський не має де й голови прихилити» – сказав цей Мандрівник одному з книжників, який хотів піти за ним (Мт. 8:20, Лк. 9:58).

І, врешті-решт, книжники та фарисеї знайшли для Мандрівника місце, де прихилити голову – вони дали йому хрест, де Він «голову схиливши, віддав Свого духа» (Ін. 19:30).

І цього Мандрівника, який брав «жебраків і мандрівників», Йосип забрав у Пілата і прихистив у своїм гробі. Він взяв Його і «поклав Його в новому своєму гробі» (Мт. 27:60), що несе вічне життя і велику милість.

«А тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути» (Ін. 1:12).

Йосип, який прийняв у своїй домовині тіло Христа, і всі ті, хто приймають і вірять в Його ім’я, мають можливість стати дітьми Божими, богами по благодаті. І вони знаходять вічне життя і велику милість.

«Якщо пшеничне зерно, впавши в землю, не помре, то залишиться одне; а якщо помре, то принесе багато плоду» (Ін. 12:24). Насіння, що впало на землю і померле, стало «хлібом живим, що з неба зійшов» (Ін. 6:51), «віддав себе за життя світу» (Ін. 6:51) і приніс великий плід – багатьох людей, які відреклися від світу і стали його світилами.

Багато вбивають світ, щоб вижити самим. Христос добровільно віддав себе смерті заради життя світу.

професор Георгій Мандзарідіс

Переклад українською мовою «Київське Православ’я»