В 2011 році ми святкували не тільки 90 років від дня утворення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) на чолі з митрополитом Василем Липківським, а й 70-ліття декрету Варшавського митрополита Діонисія (Валединського), який став першим кроком на шляху до організаційного оформлення УАПЦ як помісної церкви з канонічним єпископатом в період Другої світової війни. Ювілейні дати спонукають глибше проаналізувати історичні міфи і стереотипи про український автокефальний рух. Навколо нього сформувались як радянські пропагандистські кліше («УАПЦ — вірна прислужниця фашизму»), так і церковні міфи («УАПЦ — неканонічне, розкольницьке, самосвятське угрупування»), які й дотепер продовжують тиражувати некомпетентні автори.
Сьогодні більша частина дослідників пов’язує виникнення УАПЦ формації 1942 р. з так званим декретом митрополита Діонисія від 24 грудня 1941 р. У цьому листі до архієпископа Полікарпа (Сікорського) повідомлялося: «На просьбу православних Церковних Рад Волині від 14 грудня ц.р., я постановив утворити Тимчасову Адміністратуру Нашої Св. Автокефальної Православної Церкви на визволених українських землях. Тимчасовим Адміністратором призначую Ваше Високопреосвященство і прошу Вас співпрацювати з Високопреосвященнішим Архієпископом Олександром. Про всі Ваші проекти й розпорядження прошу негайно мене сповіщати для надання їм остаточної канонічної санкції». Зі створенням Адміністратури Варшавської Митрополії в українських землях було започатковано процес конституювання УАПЦ в роки війни. В українській церковній історіографії на означення цієї еклезіальної структури узвичаєно термін «УАПЦ формації 1942 р.». Його часто використовував у своїх працях Іван Власовський на противагу терміну «УАПЦ формації 1921 р.».
Щодо стосунків з Варшавською Митрополією, то, на думку Власовського, юрисдикція митрополита Діонисія «зводилась властиво до духовної опіки над Українською автокефальною (de facto) церквою». Офіційний предстоятель Української Церкви владика Діонисій не мав можливості виконувати будь-які канонічно-ієрархічні функції. Тому, попри те, що формально УАПЦ залишалася в складі Православної Церкви в Генерал-губернаторстві, можна вважати її самодостатнім еклезіальним організмом зі своїм Собором єпископів на чолі з владикою Полікарпом (Сікорським). З точки зору канонічного права, УАПЦ — це був, так би мовити, лише бренд. Юридично її канонічний статус був більше схожий на широку автономію. На відміну від 1920-х, у 1940-х роках автокефалія так і не була проголошена, бо Україна не мала власної державності. Разом із тим, як видно з декрету та інших історичних джерел, усі головні події в житті Церкви, зокрема створення ієрархії УАПЦ, відбувалися з благословення Варшавського митрополита.
Нова УАПЦ спиралась на ідеологему самостійницького сценарію розвитку всередині української християнської спільноти, визнала за пріоритетний шлях формування традиційного канонічного єпископату, відмовилась від модернізаційних інновацій церкви 1920-х рр. і постійно конкурувала з Автономною Православною Церквою на чолі з митрополитом Олексієм (Громадським), що позиціонувалася як частина Московського Патріархату, але ніяких зв’язків з ним не мала.
Одним із найсерйозніших викликів перед УАПЦ була катастрофічна нестача архієреїв. Автокефалістів представляв лише владика Полікарп, а ієрархам з Генерал-губернаторства німці категорично заборонили відвідувати Україну. Неодноразово на єпископа розглядалась кандидатура настоятеля української парафії у Франції о. Іларіона Брендзана, однак цей задум не вдалося реалізувати через його хворобу. У регіонах ситуація була настільки критичною, що київські «липківці» погрожували повторити соборний акт архієрейської висвяти 1921 р., а херсонське духовенство було готове спрямувати свого кандидата для єпископської хіротонії в одну з православних країн Південно-Східної Європи.
У зв’язку із цим уже в лютому 1942 р. владика Полікарп за допомогою архієпископа Пінського і Поліського Олександра (Іноземцева) розпочав висвяту єпископів для Української Церкви. Першими були хіротонізовані Никанор (Абрамович) та Ігор (Губа). У травні 1942 р. під час проведення архієрейського Собору УАПЦ у Києві була рукоположена нова група ієрархів. Одним із них став Степан Іванович Скрипник — посол до Польського сейму від Волині в 30-х рр. ХХ ст., майбутній першоієрарх Української Православної Церкви в США, перший патріарх Київський і всієї України Мстислав. Київський Собор підтвердив визнання за митрополитом Діонисієм (Валединським) повноважень місцеблюстителя Київського митрополичого престолу. Протоколи архиєрейських свячень надіслали до Варшавського митрополита, і він затвердив їх листом від 16 червня 1942 р.
Сучасна російська конфесійна історіографія продовжує експлуатувати гасла радянської пропаганди про неканонічність і безблагодатність ієрархії УАПЦ. Ще 1972 р. Московський патріарх Пімен у листі до Вселенського патріарха Афінагора категорично заявляв: «Мстислав Скрипник одержав незаконну “єпископську хіротонію” у травні 1942 року в Києві від так само неканонічно рукоположених (Ап. 35) “єпископів” Ігоря Губи та Никанора Абрамовича, чиї “хіротонії” очолював позбавлений священичого сану розколовчитель (Двукр. 15) “єпископ” Полікарп Сікорський». Цю тезу неодноразово повторювали найвищі ієрархи РПЦ. Зокрема, виступаючи на Ювілейному Архієрейському Соборі у 2000 р., митрополит Ювеналій (Поярков) наголошував: «Руська православна церква ніколи не визнавала дійсності рукоположень, які здійснювались у самосвятській і полікарпівській автокефалістських угрупованнях».
Спробу богословсько-історичного обґрунтування неканонічності єпископату УАПЦ зробив російський дослідник Владислав Петрушко. Однак його міркування доволі тенденційні й часто нагадують відомі ідеологічні штампи на зразок: «УАПЦ стала ідейним натхненником злодіянь українських сепаратистів, спрямованих, в першу чергу, проти власного народу». Автор базує свої малопереконливі аргументи на популярному міфі про те, що владика Полікарп у 1940 р. разом з усіма православними єпископами Західної України і Західної Білорусі перейшов у підпорядкування РПЦ.
Нині достеменно відомо, що ані архієпископ Поліський і Пінський Олександр (Іноземцем), ані єпископ Луцький Полікарп (Сікорський) до Москви для оформлення «молитовно-канонічного поєднання з Матір’ю-Церквою Московською» не їздили і жодних письмових декларацій про це не підписували. За таку нелояльність першого відправили «за штат», а другого просто не встигли покарати.
Серед аргументів на користь переходу владики Полікарпа в юрисдикцію Московського Патріархату називають також поминання місцеблюстителя Сергія (Страгородського), участь у єпископській хіротонії разом з екзархом Миколаєм (Ярушевичем), однак вони виглядають малопереконливими. І все ж у великодньому посланні 1942 р. за «змову єпископа Полікарпа з фашистами» місцеблюститель патріаршого престолу Москви проголосив йому «позбавлення сану й чернецтва — з виключенням його з духовного сану». Це було порушення канонічних норм і втручання у внутрішні справи іншої помісної Церкви, тому владика Полікарп ніколи не визнавав цих рішень: «Це нове втручання митрополита Сергія у внутрішнє життя Церкви в Україні я якнайгостріше відкидаю та заявляю, що Православна Церква в Україні ніколи не була канонічно залежна від Москви, що підтверджує синодально-канонічний томос Візантійського патріарха з 1924 року. Через те всі діяння митрополита Сергія не можуть торкатися України».
На думку архієпископа Ігоря Ісіченка, дії місцеблюстителя Сергія «порушують апостольські правила 34 і 35-те, 15-те правило Першого Вселенського Собору, восьме правило Третього Вселенського Собору, п’яте правило Четвертого Вселенського Собору, 17-те правило Трульського Собору, 13-те правило Анкирського Собору, 13-те та 22-ге правила Антіохійського Собору, третє та 15-те правила Сардійського Собору, 48 та 54-те правила Карфагенського Собору. За це митрополит сам мав би бути заборонений у служінні й відлучений від Церкви. Нарешті, право суду над єпископом належить у Православній Церкві виключно Архиєрейському Соборові, жоден інший єпископ, навіть предстоятель Церкви (у православному розумінні — перший серед рівних єпископів), не може виносити вироків своєму співбратові».
В. Петрушко також закидає автокефалістам прийняття священнослужителів УАПЦ 1921 р. «в сущому сані». Справді, таке рішення було ухвалене на Пінському Соборі, але о. Тимофій Міненко стверджує, що під «сущим саном» мали на увазі сан, у якому відбувалося входження кліриків або й мирян до УАПЦ митрополита Василя Липківського. Формальним підґрунтям прийняття «липківського» духовенства стало 52 Апостольське правило, тобто покаяння. Щодо єпископів УАПЦ формації 1921 р. Юрія Тесленка та Михайла Маляревського, то ми дуже мало знаємо про їх діяльність в період німецької окупації. Якщо вірити о. Митрофану Явдасю, то вони просто відмовились перерукополагатися. А Михайло Маляревський погодився звершувати богослужіння ієрейським чином і служив протоієреєм у Василькові на Київщині. Відомо також, що Йосиф Оксіюк зрікся сану і відбував покарання на Колимі до 1945 р.
Крім того, «липківського» духовенства соборно ніхто і ніколи не визнавав єретичним, тому прийняття цих кліриків у лоно Православної Церкви не видається антиканонічним, а про якусь спадкоємність двох автокефальних ієрархій говорити не доводиться. Цьому яскраве свідчення — повторна хіротонія останнього «липківського» єпископа Івана Теодоровича, яку 27 серпня 1949 р. здійснили архієпископ Мстислав (Скрипник) і екзарх Олександрійського патріархату в Америці митрополит Христофор (Контогеоргіос). У зв’язку з цим бажано уникати експлуатації так званої концепції трьох відроджень УАПЦ, оскільки це не відповідає історичним реаліям.
Таким чином, аналіз історичних джерел спростовує звинувачення у неканонічності єпископських хіротоній архієреїв УАПЦ. Варто згадати, що коли по війні у РПЦ виникло питання, що робити з єпископом Юрієм (Кореністовим), котрий став Берестейським архієреєм на Пінському Соборі, то після певних роздумів його прийняли до складу Московського Патріархату без пересвяти. У 1995 р. усе духовенство УПЦ у США, яке походило від владики Мстислава, без будь-яких застережень ввійшло до складу Константинопольського Патріархату. Тому законність їх єпископських свячень не повинна викликати жодного сумніву. Емігруючи через Варшаву на Захід, у травні 1944 року всі архієреї УАПЦ дістали спеціальні довідки від митрополита Діонисія, у яких зазначалось, що вони отримали з його благословення канонічну хіротонію й, перебуваючи з ним та святійшими православними патріархами в канонічній єдності, «належать до єпископату Св. Вселенської Православної Церкви».
Дуже часто навіть у таких серйозних авторів, як М. Шкаровський, можна прочитати, що УАПЦ висвячувала на єпископів одружених священиків, бо, мовляв, не мала власних монастирів. Насправді усі без винятку кандидати на єпископство приймали чернечий постриг, про що свідчить отримання нового імені. А якщо, наприклад, у єпископа Таврійського Сергія (Охотенка) воно не змінилося, то лиш тому, що приймаючи чернецтво ще у 1919 р. він зберіг попереднє ім’я. Тут варто згадати, що до УАПЦ також належали Дерманський та Білівський монастирі на Волині.
Основним елементом радянської пропаганди, спрямованої проти автокефального руху, було постійне звинувачення у колаборації з нацистами. Насправді УАПЦ користувалася підтримкою німців тільки до весни 1942 р. Відтоді вони почали проводити рівновіддалену політику, і поступово фаворитом стала Автономна Православна Церква. Слід підкреслити, що ієрархи обох юрисдикцій змушені були підписувати архіпастирські звернення із реверансами в бік окупантів, молитися за німецьку владу і військо під час богослужінь. Безперечно, це були вимушені кроки задля виживання в ситуації «між молотом і ковадлом». При цьому найбільших переслідувань від гітлерівців зазнавали саме автокефальні єпископи, зокрема Мстислав (Скрипник) і Григорій (Огійчук), які навіть певний час перебували в німецькому ув’язненні.
Українські історики Ю. Волошин і В. Пащенко не виключають, що чимало священнослужителів УАПЦ «були відвертими чи прихованими противниками радянської влади, від якої зазнали переслідувань та репресій. Вони усвідомлювали масштаби злочинів, вчинених сталінським режимом, і сподівалися на його повалення. Але гітлерівський нацизм виявився ще жорстокішим за більшовицький тоталітаризм. Були серед духовенства й такі, хто добровільно або з примусу активно співробітничав з нацистами». Водночас вони звертають увагу на те, що не тільки в документах КП(б)У, але й у церковних матеріалах повоєнного часу відсутній осуд автокефалістів. Не знаходимо ми бодай натяку на співробітництво з німцями духовенства УАПЦ і в мемуарах радянських партизанів.
Отож УАПЦ років війни — це не розкольницьке та колабораційне угрупування, а самостійна Церква з канонічним єпископатом, яка через Варшавську Митрополію перебувала у євхаристійному спілкуванні з іншими помісними Церквами, крім Московського Патріархату, який до 1948 р. не визнавав польської автокефалії. Єдиний з ієрархів УАПЦ формації 1942 р. владика Мстислав (Скрипник) повернувся до України і безпосередньо спричинився до відродження Автокефальної Церкви та її нового єпископату.
к.і.н. Смирнов Андрій.
Стаття вперше опублікована на порталі «Релігія в Україні» в 2011 р.