У БІЛОРУСЬКОМУ СВЯТО-УСПЕНСЬКОМУ ПУСТИНСЬКОМУ ПРАВОСЛАВНОМУ МОНАСТИРІ НА СТІНІ З’ЯВИВСЯ НЕРУКОТВОРНИЙ ЛИК ХРИСТА

На стіні зруйнованого Свято-Успенського монастиря з’явився нерукотворний лик Христа – такий же, як на знаменитій Туринській плащаниці. Це вже друге явлення ікони в цьому монастирі. Знову Ікона Спасителя в цей раз проявився на тому ж місці, що і в 1942 році. І теж буквально за ніч – коли в будівлю ранком прийшли будівельники, вони обімліли: на них зі стіни дивився лик Ісуса Христа! Немов з фотографії, якимось чином перенесеної на цементну основу! Ченці не знайшли на стіні слідів фарби, тому вони вважають зображення Нерукотворним.

За історичними літописами засновником Свято-Успенського Пустинського монастиря – був князь Лугвен (у святому хрещенні Симон). Десятий син великого литовського князя Ольгерда Симон був вихований в Православ’ї, глибоко поважав свою віру, будував монастирі, щедро надавав їм матеріальну допомогу, проявив себе як мужній і хоробрий захисник білоруської землі. Його батько (у хрещенні Олександр) ще до свого одруження на руській княжній прийняв Православ’я та, згідно з літописом, перед кончиною великий князь Ольгерд прийняв схиму з іменем Олексій. Майже всі його чотирнадцять дітей сповідали Православ’я, багато з них з’являлися засновниками і покровителями православних храмів у своїй державі. Не був винятком і Симон, князь Мстиславській, що побудував крім Пустинського ще й Онуфрівський монастир.

Згідно переказу, князь Симон захворів очима, але з глибокою вірою і сердечною молитвою, супроводжуваної щирими сльозами, омив свої потемніння очі водою з Пустинського джерела, і його сліпота миттєво зникла. Зцілення князя Симона супроводжувалося і іншим вражаючим дивом: в гілках тінистого липового дерева, що знаходився над джерелом, благодатним світлом засіяла ікона Богоматері, яка називається тепер Пустинською. Розуміючи своє чудесне зцілення як милість Богоматері, вдячний князь вирішив створити тут чернечу обитель – гідний пам’ятник явленого йому великого благодіяння.

Багато зцілень відбувалося від чудотворного Патріаршого образу Божої Матері, і протягом цілого ряду століть поклонитися іконі приходили не лише православні всіх звань і станів, а й римо-католики, лютерани. Саме місце явлення ікони Богородиці в древніх актах і грамотах називається не інакше, як уділом «Св. Пречистої в Пустиньці».

У часі другої Лівонської війни Іоана Грозного з Сигізмундом Другим Августом, що почалася в 1563 р, частина ченців Пустинського монастиря була вбита московським військом, частина ж, рятуючись від смерті, пішла в інші, більш безпечні місця, залишивши монастир під охороною одного-двох ченців.

Коли на білоруську та українську землю прийшла біда унії, ченці монастиря більш 10 років чинили спротив уніатам. У 1619 році, з допомогою озброєних королівських вояків, Йосафат Кунцевич захопив монастир, але ченці не побажали покинути православ’я та втекли в православний Тупичевський Свято-Духів Успенський монастир.

Практично до 1839 року монастир стояв порожній, його стан був настільки плачевний, що багато років знадобилося на відновлення і духовної, і матеріальної сторін життя насельників монастиря. Тільки в 1863 р було розпочато відродження колись славної обителі.

У 1869 р в Пустинці було створено православне братство, яке заснувало в монастирі в 1870 р церковне селянське училище і 65 шкіл в інших містах. Сиріт і дітей з бідних сімей братство спільно з монастирем втримувало за свій рахунок. Багато з дітей щодня читали і співали в монастирських храмах на богослужіннях. Через велику кількості учнів, всі житлові будови монастиря були зайняті. Випускників училища посилали для навчання селянських дітей читанню, письму, церковного співу, арифметиці.

Після Жовтневого перевороту, в 1919 році, насельники, намагаючись зберегти монастир, з благословення правлячого архієрея, зареєстрували на території обителі землеробську комуну. Після ліквідації комуни ченці деякий час продовжували жити в обителі і вести колишній спосіб життя, але в 1925 році їх остаточно виселили. В чернечих келіях розмістили дітей-сиріт, утворивши Пустинський дитячий дім. Майно Пустинського монастиря, в тому числі ікони, конфіскували.

Богоборці неодноразово намагалися зруйнувати церковні будівлі. Почали вони з того, що скинули хрест з купола дзвіниці. В кінці 20-х років підривна група мала намір підірвати дзвіницю… Але деякі монахи продовжували жити на території колишнього монастиря та проводити богослужіння в Успенському храмі практично до середини 30-х років ХХ століття.

Збереглися свідчення очевидців мученицької кончини ієромонаха Філіпа, що залишився в монастирі та протягував служіння. Він, не побажавши покинути рідну обитель, проживав в маленькій каплиці, розташованій в західній стіні монастиря. Жив він на кошти, виручені з продажу звитих їм мотузок. До свого останнього дня чернець протягував своє пастирське служіння: хрестив, вінчав, відспівував померлих. Така діяльність старого ієромонаха дуже не подобалася окупаційної радянській владі і одного разу, як згадують очевидці, коли старий отець Філіп перебував у своїй капличці, хтось підпер вхідні двері і підпалив каплицю. Цим трагічним випадком і закінчилася чернече життя в старовинному монастирі. Про долю решти насельників обителі нічого достовірно не відомо.

У 1941 році, після визволення Білорусі від радянської окупації, богослужіння в храмі монастиря відновилися. А в 1942 році, після того, як на Помісному соборі в Мінську була відновлена незалежність Білоруського Православ’я від Москви – повстання з попелу Білоруської Автокефальної Православної Церкви, сталося чудо явлення Нерукотворного лику Спасителя на стіні одного з класів школи Пустинського дитячого дому, що містився в будинку монастиря. Образ проявився на білій вапняній стіні класу, там, де до більшовицького перевороту  висіла чорна дошка (про це досі свідчить просвердлена дірка), а стіни ніколи не бачили якихось фарб, крім вапняної побілки. Почалося паломництво вірних, що бачили в цьому чуді знак визволення своєї землі від радянсько-московського панування.

За всі роки ІІ Світової війни війни в Пустинці не було зруйновано жодної будівлі, не загинула жодна дитина, хоча дитбудинок не був евакуйований. Навіть коли місцеві червоні бандити, стурбовані паломництвом до Нерукотворного Образа, на території монастиря вбили поліцейського, ніхто з наставників та священиків не був розстріляний, і хоча німці допитували їх, все незабаром повернулися до дому неушкоджені.

Після того, як у вересні 1943 року розпочалася нова більшовицька окупація Білорусі, монастир зайняли військові частини радянської армії. Нові окупанти наказали знищити Нерукотворну Ікону. Стіну вишкребли до цеглин, потім оштукатурили і знову побілили.

В післявоєнний час монастирські стіни знову прихистили дітей-сиріт, число яких досягало 350 дітей. Школа, яку крім дитбудинківських вихованців відвідували і діти з місцевих сіл, продовжувала свою роботу. Багато в чому завдяки розміщенню в Пустинці дитячого будинку монастирські споруди частково збереглися до наших днів.

За роки богоборчої влади відбувалося варварське руйнування будівель монастирського комплексу. Не тільки вийняли вікна, розібрали дахи, а й підірвали підлоги, розтягнули печі … Стіни Успенського собору намагалися зламати тракторами, частково була розібрана одна зі стін. Огорожу навколо обителі майже всю розікрали. На довершення всіх злодіянь на території обителі стали проводити навчання з цивільної оборони. Спалили й зламали те, що ще залишалося уцілілим. І коли вже нічого було трощити, залишили монастир на руйнування природним стихіям. Територія поросла чагарниками, деревами і бур’яном. От і все, що залишилося до початку нового тисячоліття….

28 серпня 2003 року, в престольне свято, в обителі був звершений перший після довгих років запустіння молебень. Випросивши Божого благословення, браття, паломники і робітники починають копітке, трудомістке і нелегке відновлення монастиря.

«Київське Православ’я»