Процес висунення сербського церковного співу з первісної візантійської моделі, після середньовіччя була значно уповільнено атакам турецьких загарбників. В землях, які потрапили під турецьке панування, реалізовувався тиск сербських народних звичаїв і православ’я, який, серед іншого, сприяв міграції сербського населення.
Цей болісний стан викликав уповільнення в культурному розвитку сербів, в тому числі – і в музиці. Результатом цього є дуже мала кількість даних про розвиток церковного співу. Сьогодні дослідження про історію Сербії в період XIV, – XVIII в ст.ст. майже повністю ґрунтується на різних джерелах.
Відомо, що на початку турецького панування влада на Балканах виникала спочатку досить повільно і досить толерантно ставилася до дрібним феодалів і представників Сербської Православної Церкви. «Більш того, деякі священики отримували охоронні грамоти та переваги, а деякі монастирі, такі як Милешова, Раваниця і Масаса вільно користувалися всіма своїми маєтками, маючи лише обов’язок озброїти і надіслати кілька вершників на султанський двір» (С. Петковић, Српско сликарство на подручју Пећке патријаршије 1557-1614).
Проте, вже в ХV столітті вищезгадані переваги втрачаються. Генуєзець Маревино у своїх подорожніх нотатках зауважує, що турками священики і монахи були убиті або позбавлені влади і впливу в країні, що робить їх «забороненими і нещасними». Церкви та монастирі були розграбовані, а частина церков перетворені в мечеті. Християни залишалися з маленькою чисельністю церков з дзвонами, та й в них повинні були дзвонити «тихим голосом».
З того часу, в церковну практику вводяться т.зв. клепали, дерев’яні плити в які били молотком. Клепали в церквах перейняли функції дзвонів, які були вкрадені або заборонені. Сьогодні, клепали використовуються тільки в певні дні Великого посту замість дзвонів.
Німецький духівник Стефан Герлах в своїх замітках від 1573 згадує про існування тільки однієї сербської церкви в Белграді, в честь Архангела Михаїла. Також, він ділиться враженнями про народ в церкві: «багато хто з них розуміють, що говорить священик під час служби» і «деякі з них знають Отче наш і Вірую». Герлах ще згадує постійну школу в монастирях Хопова і Святого Миколая, де вчать читати і писати. Однак, невідомо: чи вчили в цих школах і церковного співу. Відомо, що в той час монастирських шкіл в Сербії було небагато, що призвело до малої кількості освічених священиків і ченців. Стефан Герлаї, записи якого є цінним джерелом інформації про церковний спів того часу, згадує монастир св. Димитрія в Білій Паланці (відомий як Дивлянський монастир), в якому разом з читанням і написанням, вчили і церковного співу.
У Сербії ХVІ століття виникло два центри з інтенсивним церковним життям. Одним з них був монастир Хиландар на Святій Горі Афон, в якому розвивався церковний спів на підставі візантійської традиції, другий виник у Воєводині, про що свідчать згадані замітки Герлаха.
Цінна бібліотека монастиря Хиландар має близько 150 рукописів, на грецькій, греко – слов’янській та слов’янській традиційно візантійській нотації. Повага до традиції знаходить своє відображення у формуванні церковного співу, якій був створений на підставі навумського грецького запису старої традиції (ХІІ і XIV ст.ст.). У більш пізніх мелодіях бачимо схожість з болгарським та київським церковним співом.
Складний стан у зв’язку з відсутністю релігійної літератури й освіченого духовенства, і для припинення асиміляції православних сербів, яку посилено проводила Австрія, змусила в XVIII в. митрополита Мойсея Петровича звернутися до православних Русі і Греції за допомогою. До того часу культ сербських святих підтримувався усним переказом. Видання сербських церковних книг церковнослов’янською мовою сербської традиції було невеликим. Сербські книги з Пам’ятями сербським святим і визначенням гласу, яким потрібно співати, були вперше надруковані в 1761 році. Поступово руський варіант церковнослов’янської тексту, незважаючи на опір прихильників сербської редакції, видавив сербську редакцію церковнослов’янської мови та зробився, від 1713, богослужбовою мовою Сербської Православної Церкви.
Митрополит Мойсей в 1721 році засновує і грецьку школу церковного співу. І, незважаючи на те, що серби не знали грецьку мову, грецький церковний спів поширився і підштовхнув розвиток саме сербського церковного співу.
В 1726 році в Сремську Каравицю прибув перший русинський викладач Максим Суворов, який відкриває школу. У цій школі вчителями працювали русини і українці. Цим розпочався вплив українського та русинського церковного співу на сербський.
У фрушкагорському монастирі ченці з середини XVIII в. знали сербські, грецькі, київські та російські пісні. Вважається, що «сербська адаптація» грецьких наспівів, у комбінуванні з київськими зразками, створила новий сербський церковний спів.
Цей «перероблений» первинний спів, переданий з вуст в уста, з терпінням і труднощами, вперше записав Корнеліус Станкавич.
Броніслава Зориця
Переклад з сербської мови «Київське Православ’я»