Переяславль Руський, як одне з найдавніших міст Русі та центр Переяславського князівства й відповідної єпархії, – мав низку об’єктів монументальної культової архітектури. Переяславська архітектурна школа, започаткована запрошеними із Візантії зодчими та будівельниками, вирізнялась своєрідністю, певними притаманними їй особливостями. Всього на території Переяславля Руського та його околиць зафіксовано 9 пам’яток давньоруської монументальної культової архітектури. З них 8 виявлено археологічно та досліджено, ще одна пам’ятка, відома за згадкою у літопису (церква св. Феодора), знаходилась на Єпископських воротах дитинця, які також було розкопано. З дев’яти названих пам’яток 4 згадуються у літописах. Є там також згадка про ще одну церкву – Воздвиження, поки що не виявлену археологічно. Отже, певна частина пам’яток ще чекає своїх дослідників.

У даній статті розглядаються проблеми та перспективи досліджень пам’яток переяславської культової архітектури давньоруського часу.

Найвідомішою пам’яткою монументальної культової архітектури Переяславля Руського є собор св. Архістратига Михаїла. Цей собор був головною спорудою архітектурно-територіального комплексу єпископської частини дитинця, його архітектурною домінантою. Саме з його будівництва розпочав свою діяльність у Переяславлі єпископ Єфрем. Освячення цього величного храму не пройшло поза увагою літописців, як і вся будівельна діяльність енергійного єпископа Єфрема.

Цей собор неодноразово згадується у літописах як місце поховання окремих представників княжого роду Мономаховичів. Ще дві літописні згадки собору пов’язані з його руйнуваннями після землетрусів, що зрідка відчувалися в Переяславлі – у 1124 та 1230 рр. Остання згадка Михайлівського собору відноситься до 1239 р., коли місто було захоплене в результаті штурму монголо-татарським військом, а собор зруйновано.

У 1648 р. переяславський полковник Федір Лобода збудував на руїнах собору, очевидно, з їх частковим використанням, нову невелику церкву. Павло Алепський, який супроводжував антіохійського патріарха Макарія і побував у Переяславі в липні 1655 р., не згадує цю церкву, хоч називає дерев’яні церкви Успіння, Воскресіння, Преображення, Троїці та Миколая, а також монастир Покрови Богородиці. Це свідчить, на нашу думку, що на той час залишки кам’яного собору вже розібрали. Спорудження нової кам’яної церкви св. Михаїла закінчилося у 1666 р. Вона була поставлена частково на фундаментах давнього собору і, очевидно, з використанням його будівельних матеріалів, у першу чергу каменю.

Собор св. Архістратига Михаїла, збудований на рубежі 80-90-х рр. ХІ ст., за 150 років свого існування тричі руйнувався, востаннє – у 1239 р.; за останні ж 170 років його залишки тричі відкривались дослідниками (О.С. Анєнковим, М.К. Каргером та В.О. Харламовим). У даний час частина фундаментів собору підлягає експонуванню та безпосередньому доступу, однак, у зв’язку із фактичним захопленням території колишнього Михайлівського монастиря релігійною громадою, немає можливості надалі проводити дослідження невивчених ділянок собору та прилеглої до нього площі.

У зв’язку з тим, що над руїнами давньоруського собору розташований храм ХVІІ–ХVІІІ ст., окремі частини фундаментів собору дослідити не вдалося, деякі ж були досліджені лише частково. Тому різні дослідники по різному інтерпретували виявлені ними архітектурні та археологічні моменти, у результаті чого їх реконструкції планів цього собору дещо відрізняються між собою. Тому в даний час існує 3 основні реконструкції планів собору – М.К. Каргера, зроблена на її основі реконструкція М.В. Малєвської та П.О. Раппопорта, а також реконструкція Ю.С. Асєєва та В.О. Харламова.

За П.О. Раппопортом Михайлівський собор був великим п’ятинавовим храмом (довжина – 33 м, ширина – близько 25,6 м у східній частині та 27 м – у західній, азимут – 89°). Нартекс та бокові північна й південна нави відділені від центрального простору (трансепту) стінами й з’єднуються з ним широкими проходами з двома круглими (чи багатогранними) стовпами, що, очевидно, підтримували аркади у вигляді потрійних арок. За дослідженнями Ю.С. Асєєва та В.О. Харламова храм мав такі розміри: довжина по зовнішньому контуру стін та фундаментів – близько 39 м (без західного притвору – 33 м), ширина у західній частині (без притворів) – близько 27 м, у східній – 27,6 м. Названа пам’ятка була п’ятинавовим триапсидним собором з одним куполом (банею), підбанник якого спирався на 4 хрещатих у плані опорних стовпи з квадратною основою.

Південний притвор собору з трьох боків оточували різні прибудови, на жаль, не всі достатньо добре досліджені. До його східної стінки ще в давнину, у кінці ХІ – першій половині ХІІ ст., було прибудовано вузьку усипальню з напівциркульною апсидою. Її було влаштовано таким чином, що північна видовжена стіна щільно прилягала до південно-східного кута собору. У свою чергу до південної стіни вузької усипальні впритул прилягала північна стіна ще однієї будівлі. За П.О. Раппопортом, це була двокамерна усипальня. У східній стінці східної камери зсередини виявлено невелику плоску нішу, виступ якої на зовнішній поверхні стіни майже непомітний. Вона призначалась для влаштування невеликого вівтаря.

На північний схід від апсиди південно-східної («вузької») усипальні розташовувалась мініатюрна безстовпна одноапсидна капличка розміром 5,8х4,4 м, яка також за технікою спорудження стін (змішана кладка із застосуванням прихованих рядів плінфи) відноситься до найдавнішого періоду, тобто, до часу, близького часу спорудження самого собору. Орієнтація названої каплиці, порівняно із собором, має значне відхилення на північ. Це свідчить про закладення цих споруд у різні пори року. Отже, каплиця була окремою архітектурною спорудою, а не прибудовою до собору. Адже всі усипальні, прибудовані до собору чи зведені в процесі його будівництва, мають однакову з ним орієнтацію, тобто, орієнтовані на ту точку горизонту, де в день закладин Михайлівського собору сходило сонце. Мініатюрну каплицю було приєднано до південно-східних усипалень вже пізніше. Між нею та двокамерною усипальнею було збудовано дві паралельні стінки різної довжини. Таким способом було створено ще одну поховальну камеру або притвор до каплиці. Безстовпна каплиця біля південно-східного кута собору св. Архістратига Михаїла чомусь не вважається дослідниками архітектури Переяславля Руського окремою пам’яткою й традиційно фігурує в літературі як одна з прибудов до собору, хоча зрозуміло, що вона такою не є.

Ще однією пам’яткою переяславської культової архітектури, згаданою у літописах, є розташована неподалік від собору св. Архістратига Михаїла церква св. Андрія «оу воротъ». Вона хоч і не входила безпосередньо до єпископського двору, але розташовувалась поряд з ним, навпроти входу до двору, обмежуючи з півночі невелику площу, утворену при вході до дитинця біля його Єпископських воріт. Залишки названої церкви, як і значна частина інших культових пам’яток давнього Переяславля, були виявлені й досліджені М.К. Каргером. Він же першим висловив здогад про можливість ототожнення виявленої ним пам’ятки з літописною церквою св. Андрія. В даний час ця атрибуція вважається загальноприйнятою.

Найзручнішим, найближчим до цієї церкви орієнтиром при описі будівельної діяльності єпископа Єфрема літописець обрав Єпископські ворота (або надбрамну церкву). Дійсно, церква св. Андрія розташовувалась всього лише за 40 м на північ від цих воріт та за 70-80 м на північний схід від собору св. Архістратига Михаїла. Між цими трьома об’єктами ніяких споруд не було, тут знаходилась невелика площа. Даний факт було встановлено дослідженнями М.К. Каргера та Р.О. Юри, які шукали продовження траси кам’яної стіни єпископського двору.

На думку М.К. Каргера, церква св. Андрія була безстовпною, з трьома апсидами й галереями. Споруда була орієнтована із заходу на схід з азимутом 61˚, і в плані нагадувала витягнутий у поперечному напрямку прямокутник 16,7х14,2 м (11,5 м без апсид). Довжина внутрішнього простору церкви – 5,85 м, ширина – 6,6 м.

Дана церква розглядається архітекторами як типологічно найближча до переяславського Михайлівського собору. За В.О. Харламовим та Г.В. Трофіменком це була триапсидна двостовпна однокупольна церква, близька за характером плану фундаментів до київських храмів середини ХІ ст. – наприклад, до церков Ірини та Георгія. В церкві Андрія на повну силу виявився новаторський підхід майстрів переяславської артілі. Свідченням цього є різке зменшення загальних розмірів споруди, наявність однієї пари опорних стовпів, прямокутний у плані підкупольний простір. Центральний об’єм споруди стає однонавовим, а навантаження від купола передається, в основному, на зовнішні стіни. Оскільки з трьох боків основна частина храму обведена галереями, то він отримує в плані тринавову структуру з нартексом.

Можливо, церква св. Андрія була невеликим приходським храмом, як вважає О.І. Комеч. На користь цього свідчить її розташування за межами єпископської частини дитинця, хоч і в безпосередній близькості до неї. Власне, за церквою св. Андрія розташовувалась східна частина дитинця, яку займала, як показали дослідження початку 90-х рр. ХХ ст., рядова забудова – заглиблені житла вотчинних ремісників та інших залежних категорій населення Переяславля.

Наступна пам’ятка – церква Успіння Пресвятої Богородиці – згадується у статті Іпатіївського літопису під 1098 р.: «В се же лѣто заложи Володимеръ церковь камяну святоѣ Богородицѣ Переяслава и на княжѣ дворѣ». З цією церквою довгий час частина дослідників пов’язувала випадково виявлену в 1888 р. на території дитинця давньоруського Переяслава іншу пам’ятку – невелику каплицю, яка зараз знаходиться під збудованою протягом 1888–1902 рр. Успенською церквою. Від цієї каплиці збереглась практично вся східна частина заввишки до 1 м, а також ділянка західної стіни. Їх було включено до підвалу новозбудованої церкви, що дає змогу й тепер проводити візуальне обстеження, а також фото та відеозйомку пам’ятки.

М.К. Каргер, що проводив з кінця 40-х рр. ХХ ст. археологічні дослідження нововиявлених давньоруських культових пам’яток Переяслава, на основі вивчення техніки кладки стін та характерних особливостей плану церкви, визначив її як споруду першої половини ХІІ ст.

На думку В.О. Харламова та Г.В. Трофіменка, церква була мініатюрною безстовпною спорудою типу вежі, зверху якої було влаштовано один купол. Він розташовувався над центром внутрішнього простору храму й спирався через підпружні арки на західну й східну стіни. Фасади церкви прикрашали вертикальні профільовані тяги-пілястри, характерні для давньоруських пам’яток першої чверті ХІІ ст. На нашу думку, матеріали досліджень свідчать, що це була невелика домова церква, каплиця, яка належала до комплексу споруд княжого двору Переяславля.

З Мономаховою ж церквою 1098 р. переважна більшість сучасних дослідників пов’язують ще одну пам’ятку переяславського дитинця, залишки якої було випадково виявлено влітку 1958 р. та досліджено у тому ж році Ю.С. Асєєвим та М.Ю. Брайчевським. Названа споруда розташовувалась у північно-східній частині сучасної площі Переяславської Ради (Возз’єднання), у тій частині дитинця давнього Переяславля, що традиційно пов’язувалась з княжим двором. За наявними рештками дослідникам вдалося реконструювати загальний план споруди. Основу плану тринавового чотиристовпного храму складав прямокутник. Всі три нави закінчувались апсидами, центральна з яких була дещо висунута наперед. Загальні розміри церкви – 20х12 м. Ширина фундаментів зовнішніх стін – 1,1 м, фасади споруди, як і в інших переяславських церквах кінця ХІ ст., розчленовані плоскими лопатками-пілястрами як зовні, так і зсередини.

Г.В. Трофіменко розглядає цю церкву як двостовпну і вважає її перехідним варіантом від чотирьохстовпного типу храму з хрестовобанною системою перекриттів до безстовпної споруди вежового типу.

З територією дитинця (єпископського двору) пов’язується ще одна літописна церква – Воздвиження Честного Хреста Господня, яку досі не вдалося виявити жодному з дослідників, які працювали на території Переяслава. Можливо, її було розібрано ще у давньоруський час, але є вірогідність, що її залишки ще буде виявлено у майбутньому.

Залишки ще однієї невеликої церкви кінця ХІ ст. були виявлені й досліджені у 1952 р. М.К. Каргером на вул. Радянській, 7. Дослідження показали, що фундаментні рови цієї церкви були вириті не в материку, а в темному гумусованому культурному шарі, тобто, ця територія була добре обжита за попередній час існування міста. Фундаментні рови досягають глибини 0,8 м від рівня давньої денної поверхні, на їх дні – щільний материковий грунт, що слугував основою для фундаменту.

Незважаючи на погану збереженість залишків та досить щільну забудову території розкопок, дослідникам все ж вдалося в основному з’ясувати план цієї споруди. Це була невелика безстовпна, майже квадратна в плані, церква з однією напівциркульною апсидою. Довжина (без притвору) – 15,8 м, ширина – 10,2–10,5 м, азимут 116.

М.К. Каргер, виходячи з даних будівельної техніки, відніс цей невеликий одноапсидний храм до другої половини – кінця ХІ ст. Пов’язати його з якоюсь із згаданих у літопису будівель неможливо. Однак, на його думку, до ансамблю «кам’яного міста» (єпископського двору) єпископа Єфрема дана споруда не входила. Вона відноситься до типу малих одноапсидних храмів, характерних для ансамблів князівських чи боярських вотчин другої половини ХІ ст.

Знайдена та досліджена М.К. Каргером церква на вул. Радянській, як показує її розташування, знаходилась за межами як єпископського, так і княжого дворів. Це не дозволяє вважати її результатом будівельної діяльності єпископа Єфрема чи князя Володимира Мономаха. Отже, ця невелика церква була збудована коштом одного з впливових переяславських бояр, що займав значне місце в княжій адміністрації й міг, після зведення Мономахом церкви Богородиці у 1098 р., запросити артіль будівельників для побудови власного вотчинного храму. В літописах, на жаль, не наведено розгорнутого списку всіх впливових і багатих мешканців Переяславля, але серед переяславських бояр була людина, що виділялась своїми заслугами і впливом на рід Володимира Мономаха. Мається на увазі боярин Ратибор, відомий своїми заслугами ще перед князем Всеволодом Ярославичем.

На нашу думку, Ратибор збудував на своєму дворі на дитинці невелику церкву на рубежі ХІ та ХІІ ст., після побудови Володимиром Мономахом церкви Богородиці на княжому дворі. Можливо, вона була присвячена імені св. Климента, патронального святого боярина Ратибора.

На території «окольного міста» Переяславля відомо лише дві археологічно досліджені пам’ятки переяславської культової архітектури – церква Воскресіння та Спаська церква-усипальня.

Першу з них було виявлено й досліджено у 1953 р. на розі сучасних вул. Б. Хмельницького та Гімназійної (Леніна) експедицією під керівництвом М.К. Каргера.

Як показали матеріали досліджень, це був тринавовий шестистовпний храм з трьома напівциркульними апсидами. Його довжина (по середній наві) дорівнювала 24,2 м, ширина – 14,3 м. Стіни та стовпи храму повністю складені з плінфи на розчині вапна з домішкою цем’янки у рівношаровій техніці, без застосування прихованих рядів. Під час розкопок вдалося встановити факт використання в якості забивки фундаментного рову будівельних залишків від якоїсь давнішої споруди, очевидно, ХІ ст. – уламки плінфи, шматки загладженого розчину зовнішнього облицювання.

Два з трьох порталів церкви – північний та південний – ще в давнину було закладено давньою плінфою на глиняному розчині. Плінфа походить з якоїсь іншої споруди, оскільки має інші розміри та керамічні властивості. У закладці порталів було використано також фрагменти жорен, шиферу, а також велику шиферну плиту із заглибленнями для мозаїчного набору. Ще один великий фрагмент подібної шиферної плити з заглибленнями було виявлено дослідниками у верхній частині будівельного щебеню. На нашу думку, всі залишки шиферних плит походять з Михайлівського собору ХІ ст., який постраждав у 1124 р. від невеликого землетрусу. В результаті падіння купола собору неодмінно мала утворитись значна кількість будівельних решток та сміття, що були використані при ремонтах як самого Михайлівського собору, так і в інших спорудах, що почали зводитись у наступні після землетрусу роки.

У плані названий шестистовпний собор є прямокутником, витягнутим по вісі схід – захід з трьома напівциркульними апсидами. Внутрішній простір храму поділено шістьма стовпами на три нави, середня з яких майже вдвічі ширша за бокові. Стовпи мають різну в плані форму: східні – хрещаті, середня пара – восьмигранні. Як зазначав М.К. Каргер, така форма стовпів є незвичною для руської архітектури цієї епохи. Товщина стін храму – близько 1,2 м у північній частині західної стіни. У північно-західному кутку храму збереглися нижні частини дверного прорізу та два нижні східці, що вказують на місце входу на сходи. У товщі західної стіни розташовувались сходи на хори. Усередині південної, північної та західної стін західної частини собору виявлено 5 глибоких ніш-аркосоліїв. Найдавніше поховання в одній з них було здійснене ще до виконання фрескового розпису всього храму.

Дана споруда розглядається більшістю дослідників як монастирський собор XII ст., що слугував усипальнею. Про це свідчать деякі особливості поховань в аркосоліях та склепах. Можливо, це був Іоаннівський монастир, згаданий під 1146 р.

М.К. Каргер, дослідивши особливості будівельної техніки та керамічні властивості плінфи, прийшов до висновку, що шестистовпний тринавовий храм збудовано в техніці рівношарової кладки. На його думку, вона змінила попередню техніку змішаної кладки із застосуванням прихованих рядів плінфи у кінці 20-30-х рр. XII ст. (Київ), а у середині та другій половині XII ст. набула широкого розповсюдження в архітектурі Київської, Чернігівської, Володимиро-Волинської, Смоленської та Рязанської земель.

На нашу думку, переяславський князь Ярополк Володимирович збудував описаний вище шестистовпний собор та каплицю під Успенською церквою ХІХ ст., заодно капітально відремонтувавши родинну усипальню Мономаховичів – собор св. Архістратига Михаїла. Це було здійснено в період між травнем 1124 р. (час руйнування Михайлівського собору від землетрусу) й до квітня 1132 р. (час переходу Ярополка в Київ). Ремонт старого храму та зведення двох нових мали розпочатись ще за життя Володимира Мономаха (до травня 1125 р.), який у 1117 р. заклав неподалік від Переяславля церкву св. Бориса і Гліба на р. Альті й постійно проживав поруч з нею в останні роки життя.

У вересні-жовтні 1953 р. експедицією під керівництвом М.К. Каргера було повністю розкопано на території «окольного міста» Переяславля невеликий двостовпний храм-усипальню з двома входами – у північній та західній (через притвор) стінах (так звану Спаську церкву). Поховальні споруди – склепи та шиферні саркофаги, виявлені у різних її місцях – свідчили про те, що названа церква була усипальнею якоїсь знатної боярської родини. М.К. Каргер датував пам’ятку другою половиною ХІ ст. На його думку, вона належала до кола споруд, зведених у Переяславлі у кінці ХІ ст. візантійською будівельною артіллю, запрошеною за ініціативою єпископа Єфрема. Найближчою аналогією цій пам’ятці була збудована у той же період переяславська церква, розташована на території дитинця – на сучасній вул. Радянській. М.К. Каргер вважав, що порівняння планів обох споруд дозволяє переконатися в тому, що вони належать до типу малих одноапсидних храмів, характерних для архітектурних ансамблів князівських чи боярських вотчин другої половини ХІ ст.

Розглядаючи особливості плінфи з культових споруд Переяславщини, Д.Д. Йолшин проаналізував один з її різновидів (так звану плінфу з «розчосами»), який зустрічається у кількох переяславських церквах, в тому числі у Спаській церкві. Однак у цій споруді подібна плінфа, згідно з польовими описами, була зафіксована як повторне використання при спорудженні склепу з північного боку церкви. На основі вивчення всіх матеріалів досліджень Спаської церкви та виявлення плінфи з «розчосами» в інших спорудах Переяславля, Києва, Володимира-Волинського та Чернігова, Д.Д. Йолшин датував появу цього різновиду плінфи кінцем першої – початком другої чверті ХІІ ст. Використання ж її в якості ремонтної (в т.ч. і в Спаській церкві) розпочалося в другій чверті ХІІ ст.

Проведене Д.Д. Йолшиним дослідження традицій виготовлення плінфи Переяславля Руського дозволило зробити висновок про те, що формат переяславської плінфи змінювався у бік зменшення. Найбільший формат плінфи є характерним для Михайлівського собору, найменший – саме для Спаської церкви (усне повідомлення Д.Д. Йолшина).

Хімічні аналізи плінфи зі споруд Х–ХІІ ст., зроблені безпосередньо після закінчення досліджень М.К. Каргера у Переяславі-Хмельницькому, показали значну відмінність плінфи зі Спаської церкви в Переяславі від плінфи з Десятинної церкви та Софійського собору у Києві й, одночасно, близькість до плінфи з Михайлівського собору в Переяславі та Летської божниці в Борисполі.

Наведені вище спостереження дозволяють визначити приблизний час побудови Спаської церкви-усипальні в Переяславлі Руському та ім’я її фундатора. Виходячи з факту завершення Володимиром Мономахом церкви Успіння Богородиці на княжому дворі у 1098 р., можна датувати церкву-усипальню рубежем ХІ та XII ст. Очевидно, замовником церкви-усипальні був один з кількох значних переяславських бояр, відомих нам з джерел – сучасників єпископа Єфрема, князя Володимира Мономаха та боярина Ратибора, що підтверджує існування тут князівсько-боярського патронату або інституту «приватної церкви». На нашу думку, названа церква-усипальня, зведена близько 1100 р., фіксує місце розташування значної феодальної садиби – двору боярина Орогостя. Двір розташовувався на розі двох давніх вулиць – діагональної (від Альтицьких до Київських воріт), що приблизно відповідала напрямку сучасної вул. Шевченка, та вулиці-зв’язки, що з’єднувала попередню вулицю з паралельними їй двома вулицями, які загалом відповідають напрямкам сучасних вул. Б. Хмельницького та Покровської. Північний портал церкви-усипальні виходив на діагональну вулицю.

Однак, виявлені й досліджені на сьогодні культові пам’ятки давньоруського Переяслава не вичерпують усього багатства його монументального зодчества. Певна їх кількість, незважаючи на понад 170-річний період археологічних досліджень Переяслава, ще залишається не виявленою. Мова йде не лише про згадану раніше церкву Воздвиження, але й про деякі інші культові споруди, у першу чергу – зі ще недостатньо дослідженої території «окольного міста». Є певні факти, які дозволяють висловити гіпотезу про існування у давньоруський час у Переяславлі ще кількох кам’яних храмів.

Не підлягає сумніву, що крім двох археологічно досліджених культових споруд домонгольського часу (церкви Спаса та Воскресіння), на території «окольного міста» були ще деякі, можливо, дерев’яні церкви. Якби у 30-х рр. ХХ ст. не були зруйновані культові споруди XVІІІ ст., то, можливо, й досі тут не було б знайдено жодної давньоруської церкви. Однак, як виявилось, у Переяславі під чотирма (2 – на дитинці, 2 – в «окольному місті») церквами XVІІІ–ХІХ ст. розміщувались руїни домонгольських храмів.

Вірогідним є існування на території «окольного міста» ще однієї церкви, не згаданої у давньоруських джерелах – на честь Покрови Богородиці. Кам’яна церква з такою назвою існувала в Переяславі до середини 30-х рр. ХХ ст. Її було збудовано у 1704–1709 рр. переяславським полковником Іваном Мировичем та його дружиною Пелагеєю. Відомо, що на її місці (точніше – поряд з нею) існувала до 1709 р. більш давня Покровська церква, яку бачив у 1655 р. Павло Алепський. У збудованій Іваном Мировичем церкві знаходився великий семипудовий дзвін, вилитий для Покровської церкви Переяслава ще у 1648 р. П. Алепський зазначав, що «монастир Покрова Богородиці розміщено в колишньому католицькому костьолі». Відомо, що при цій церкві до 1648 р. був переяславський єзуїтський колегіум, заснований у 1635 р. Лукашем Жолкєвським, воєводою брацлавським, старостою переяславським. Згідно з польськими джерелами, спочатку єзуїти працювали у невеликій каплиці, а протягом 1636-1639 рр. побудували церкву св. Хреста. Очевидно, під каплицею слід розуміти давню церкву Покрови. Церковний літопис, що вівся при церкві у XVІІІ-ХІХ ст., вказував, що вона існувала вже у 1614 р. Отже, будівництво церкви слід відносити ще до кінця ХVІ – початку XVІІ ст., коли у Переяславі на старих місцях відбудовувались церкви. Очевидно, церкву Покрови також було відбудовано в часи К. Острозького, як і багато інших церков, на місці домонгольського храму. Це місце на розі сучасних вулиць Б. Хмельницького та Покровської, що загалом відповідають трасам двох давніх вулиць, дуже добре підходило для розташування тут храму. Перше, що бачив кожен, хто потрапляв до «окольного міста» Переяславля через його Альтицькі ворота – це храм Покрови. За ним, дещо лівіше, у перспективі проглядались комплекси двох монастирів. Дана церква мала бути домінантою західної частини «окольного міста».

На розі сучасних вулиць Шевченка, Гімназійної та Горького, навпроти садиби № 6 по вул. Шевченка, розташована кам’яна Троїцька церква початку ХІХ ст. До її побудови на цьому місці розташовувалось кілька її дерев’яних попередниць. Одну з них – церкву св. Трійці – називає серед інших храмів Переяслава Павло Алепський у 1655 р.

Цікаво, що на подвір’ї згаданої вище садиби № 6 по вул. Шевченка у попередні роки її господарем було випадково виявлено на невеликій глибині (0,3 м), безпосередньо під шаром дерну, два великих фрагменти шиферних плит з пазами для мозаїчного набору. Плити явно походили з підлоги якогось із переяславських храмів, нагадуючи за формою візерунка пазів плити з собору св. Архістратига Михаїла. Дослідженнями було зафіксовано як відсутність давньоруського культурного шару, так і неушкодженість рівня похованої денної поверхні у цьому місці. Тобто, тут виявлено таку ж ситуацію, як і уподовж всієї траншеї № 2 по вул. Шевченка. Одночасно слід звернути увагу на те, що названі вище фрагменти було виявлено приблизно за 50 м на північний захід від Троїцької церкви. На вул. Гімназійній, за 25-30 м від садиби Троїцької церкви, також відомі випадки виявлення великих фрагментів шиферних плит.

Наведені спостереження, а також зафіксована у Переяславі традиція будівництва культових споруд на місцях їх попередниць, дозволяють висловити здогад про існування на цьому місці в домонгольський період кам’яної церкви. На користь цього свідчать описані вище знахідки фрагментів шиферно-мозаїчних плит, плінфи та наявність на площі присадибної ділянки сучасної ЗОШ № 1 великого каменя-пісковика від фундаменту невідомої споруди з незначними слідами цем’янкового розчину. Камінь знаходився на східному боці вул. Шевченка, біля огорожі шкільної ділянки, приблизно за 100 м від Троїцької церкви. Розкопками ж біля самого каменю, проведеними у 1966 р. Р.О. Юрою, ніяких залишків кам’яних архітектурних споруд домонгольського часу виявлено не було, лише вдалося зафіксувати сліди завалу з перепаленої глини та уламків плінфи у перевідкладеному стані.

Повна відсутність давньоруського культурного шару на означеній території, у поєднанні з можливістю розташування тут давньоруського храму, на нашу думку, може вказувати на її приналежність до монастирської території, тобто, до вже згаданого монастиря св. Іоанна. Оскільки, ніяких об’єктів домонгольського часу в материку немає, це може свідчити про розташування тут монастирських городів чи саду. Садівництво у давньоруських монастирях було на досить високому рівні, про це свідчать численні джерела. Привертають увагу також назви обох культових споруд, що знаходяться недалеко одна від одної – Воскресіння Христового та св. Трійці, що, безумовно, мають прямий зв’язок.

Слід мати на увазі, що історичні джерела та археологічні дані дозволяють стверджувати про існування в Переяславлі вже у ХІ-ХІІ ст. одного або двох чоловічих монастирів, а також одного жіночого монастиря. Всі вони були розташовані в «окольному місті». Ще кілька монастирів розташовувались в околицях міста, один з них, можливо, знаходився на території сучасного мікрорайону Борисівка, на березі р. Альти.

Як пише Б. Томенчук, «Історики архітектури вже давно прийшли до висновку, що в основі побудови окремих давніх архітектурних ансамблів (в першу чергу, культового призначення) і навіть цілих поселенських комплексів закладена відповідна планувальна схема, яка часто відображає як тогочасні релігійно-філософські погляди, так і науково-прикладні знання». За його спостереженнями, для Переяславля Руського була характерною така макропланувальна система в розміщенні церков, при якій будівництво міських церков здійснювалось на відповідних, прямих, лінійних, радіальних осях відносно одного або декількох центральних храмів, частіше всього єпископських. На його думку, це було викликано групуванням церков (у зв’язку з їх залежністю, підпорядкованістю) відносно релігійного центру, який міг змінюватися в різний час. У Переяславлі таким центром був Михайлівський собор.

Отже, розташування переяславських міських монастирів та храмів було результатом добре продуманої макропланувальної системи, яку було втілено у життя ще на початковому етапі існування міста. Це дозволяє передбачити виявлення у майбутньому залишків ще кількох пам’яток давньоруської культової архітектури Переяславля Руського.

Олександр Колибенко, с.н.с. Інституту археології НАН України, к.і.н.