Святитель Віталій Гречулевич. З Дмитрівської колекції портретів КПБА. Художник Семен Панпушин

Увага до єпископа Віталія Гречулевича нами привернута не випадково, оскільки в його особі поєдналися талановитий богослов і проповідник, який був українцем за походженням. У своєму розпорядженні ми маємо дві розвідки присвяченні служінню і просвітительській діяльності святителя. Перша з них була надрукована в «Журнале Московской Патриархии» число 9 за 1975 р. у зв`язку з 90-річчям з дня його упокоєння [1; с. 64-66], а друга у тому ж самому часописі № 1 за 1986 р. до 100-річчя з дня упокоєння [5; с. 17-20]. В них подано чималий біографічний і бібліографічний матеріал про видатного ієрарха Православної Церкви.

Єпископ Віталій Гречулевич народився 1 січня 1822 р. в містечку Тульчин на Поділлі (тепер районний центр Вінницької обл.) в сім`ї протоієрея Василя Яковича Гречулевича. Батько майбутнього святителя, клірик Подільської єпархії був освічений і діяльний пастир. Його проповіді свого часу були актуальними і досить помітними в церковній літературі, тому що були надруковані у 50-х роках ХІХ ст. українською мовою. Ця надзвичайна новина була помітною в церковних колах того часу, бо на українофільство дивилися тоді дивилися скоса. Тим більше що за українською мовою у Російській імперії не визнавали прав літературного громадянства. Смілива спроба протоієрея Василя Гречулевича проповідувати Христа українською мовою викликала захоплення серед українців і прихильників народної культурної свободи. Відомий слов`янофіл А. Хомяков тепло вітав це видання. Тому перший випуск проповідей протоієрея Василія Гречулевича українською мовою розійшовся досить швидко. Друге видання з`явилося у 1857 р. Цьому передувала досить серйозна праця, вдосконалення проповідей українською літературною мовою, переглядався їх зміст. 

У своєму розпорядженні ми маємо передмову до цих 28-ми найвишуканіших проповідей українською мовою за більш аніж 36-річне служіння протоієрея Василя Гречулевича на Поділлі, яку хочеться тут помістити перед тим, як далі розповідати про сина-ієрарха: «Істина незаперечна, що для успіху проповіді необхідно з нашого боку говорити народу на мові для нього абсолютно зрозумілій, близькій до серця, рідній. І ця істина, якщо і десь, то особливо в Малоросії, давно вже повинна бути звершена і приносити очікувані плоди… Наші служителі Слова Божого, отримуючи освіту в семінаріях і академіях і звикаючи в них до літературної російської мови, не можуть і не хочуть потім відвикнути від засвоєного ними способу висловлювання, і ось деякі з них проповідують народу Слово Боже на мові, якщо і не зовсім для нього незрозумілій, то, в крайньому випадку, зовсім мало переконливій, немов би зневажаючи рідну мову, тих кого пасе, мову, на якій говорять десятки мільйонів православних. Із-за цієї причини такі проповідники, майже завжди будучи для своїх слухачів «чужо мовцями» (1 Кор. 14, 9), не приносять належної користі своїми проповідями. Поставлений Господом священнодіяти Слово Боже (Рим. 4, 16) в одній із сільських парафій православної Подільської єпархії, де малоросійська мова в народу всіма вживається, я завжди живо усвідомлював приведену вище істину і, за допомогою Божою, протягом тридцятишестилітнього мого служіння Церкві Христовій і у звані парафіяльного священнослужителя, і в сані першоприсутнього Духовного Правління (Брацлавського), а до нині окружного благочинного, – достатньо переконався у великій користі для наших парафіян у проповіданні Слова Божого на зрозумілій для них мові малоросійській. Це викликало в мені відверте бажання поширити наскільки можна далі випробувану користь, і я насмілився із багатьох повчань, які виголошувались мною в різний час, хоча б деякі привести мною у живучість за допомогою друку.

З допомогою Божою мій перший досвід у справі малоросійського проповідання вчення Христового увінчався бажаним успіхом. Не дивлячись на всі його недосконалості, що сталися із-за недостатнього вивчення мною малоросійського народу і мови на всіх місцях їх існування, перше видання моїх проповідей розійшлося. Взявшись за їх друк вдруге, я радився з відомими в малоросійській словесності людьми і просив їх сприяння. Результатом спільної нашої праці на славу божу є це друге, майже зовсім нове видання. Тепер ми мали на увазі не тільки одну подільську паству, але всіх християн, які говорять малоросійською, і тому прийняли за зразок той діалект малоросійської мови, яким говорить найбільша частина малоросіян, а саме діалект полтавсько-чигиринський. Цей гармонійний діалект не має звуку, який ми, малоросіяни, зазвичай висловлюємо на папері літерою «ы», наприклад в слові «волы». Полтавець вимовляє звук «лы» так, що він займає приємну для слуху середину між великоросійськими звуками «лы» і «ли». Не маючи в російському алфавіті літери для цього звука, ми вживаємо для вислову всюди літеру «і». Крім цього, для вживання м`ягкого «е» (наприклад в словах «сине», «листе») ми вживаємо букву «е» Цей легкий для вимови правопис звільняє нашу малоросійську грамоту від спотворення її до цього часу «ы», дає можливість вимовляти слова більш або менш твердо або м`яко, дивлячись на те, в якій частині Малоросії хто народився.

Вважаю не зайвим зробити зауваження, що якщо й колись сільські проповідники Слова Божого слабко діють на розум і серця парафіян, то це відбувається не стільки від недостачі дару переконання, скільки від переконань того, хто говорить до тих, хто слухає. Взагалі наші священики мають про народ, серед якого живуть, досить загальні, так би мовити, книжні поняття. Самостійне життя його у розумінні етнографічному складає для них предмет, сторонній їхнього служіння. Втім жива мова народу, що йде від серця до серця, веде своє походження від всього, що коли-небудь пережите народом в його минулому, і формується в міру розвитку особливого, притаманного тільки відомому племені характеру. Традиції, звичаї, вподобання і самі заблудження народу є прямими висновками із його багатолітнього існування, а все це відклалося в складі його розуму, в його розумінні, почуттях і способі вираження чуттів і понять. Щоб говорити переконливо про людину, треба більш-менш знати людину, щоб говорити переконливо з народом, потрібно перейнятися духом його життя… Попади на ту струну, яка чуттєвіша за інші в душі даного племені, і ти заволодієш його увагою. А це дається тільки тому, хто зріднився з своїми слухачами, прийнявши близько до серця все, чим вони живуть, чому радіють і від чого страждають. Потрібно любити народ, якщо хочеш впливати на нього словами, а хто кого любить, той знає справи його і пам`ятає про них. Лікар не відразу зможе зцілити недуг хворого, а тільки тоді, коли дізнається про всі обставини, які стали причиною цього недугу. А як можна зціляти недуги душевні, не знаючи, за яких обставин вони розвивались? Для отрути потрібно протиотруту. А як її зробити, не дослідивши властивостей самої отрути? Все це я говорю для того, щоб якщо який-небудь діяч на грунті духа людського, то тим більше проповідник Слова Божого повинен тримати в розумі моральний образ тих, на кого направлена його діяльність.

Заспокійливе явище у цьому відношенню подають турботи Російського Географічного товариства про чітке і детальне зображення самодіяльності життя народу і племен, що населяють багатомовну Росію. Воно і сільським священикам нашим вказало джерело знань нових і для них благотворних у тій тісній сфері, які полягає їх діяльність. Багато хто з них явив прекрасні зразки етнографічних досліджень, і це слугує справжньою запорукою найтіснішого їхзсближення з парафіянами. Наприклад уявимо собі, що малоросійський народ заклякає в суєвір`ях і недолугих поняттях про добро і зло, про небо і землю. Взнай спершу, як і від чого він закляк, і тоді у своїх домашніх і церковних з ним розмовах вражай Словом Божим створених його заблудженнями ідолів. Уявімо, що народ малоросійський своїми стражданнями у минулих віках, своєю боротьбою за правду і віру виховував у собі особливу здатність до розуміння великих істин, які проповідувались Спасителем. Переконайся у цьому досвіді і тоді сміливо веди свою паству на висоту духовних споглядань. Але, не знаючи, з ким маєш справу, ти будеш уражати пороки уявні і розвивати неіснуючі добродітелі. Кажу це, як людина, що прагне цієї вказаної мети. Бачу мету і бажаю її досягнути і, не надіючись на власні сили, вказую на неї іншим. Може інші, будучи окрилені прикладом моїх зусиль, – якщо не успіху, – зроблять більше за моє. Тоді я подякую Господеві і за сам помисел про ту користь, яку я бажав принести моїм ближнім. «Подільської єпархії, Брацлавського повіту, села Аннополя, Чудо-Михайлівської церкви протоієрей Василь Гречулевич» [4; с. 66-67].

Ми так детально зупинились на батькові нашого святителя для того, щоб показати в якому середовищі зростав майбутній архипастир і під яким впливом він знаходився. Тим більше що постаті батька – протоієрея Василя Яковича Гречулевича та його сина єпископа Віталія (Василя Васильовича Гречулевича) настільки взаємно доповнювали одна одну, що дослідники житія одного і другого священнослужителів заплуталися в їхньому богословському та гомілетичному наслідді та вважали, що це є одна і та ж сама постать. Так, праці батька, а саме згадувані його проповіді українською мовою і «Притчи Христовы», приписувались його синові єпископу Віталію. Очевидно, що це відбулося із-за схожості літер в ініціалах батька-протоієрея і сина-святителя [5; с. 20]. Гречулевичу старшому також належать «Катехизические беседы на Символ веры и Молитву Господню» (1858), «Беседы о семи Таинствах» (1859) і дві промови про взаємовідносини батьків і дітей [5; с. 17].

Початкову освіту майбутній архипастир отримав вдома і Шаргородському духованому училищі. У 1843 р. Василій Гречулевич закінчив Подільську духовну семінарію, а 1847 р. завершив повний курс навчання у Санкт-Петербурзькій духовній академії зі ступенем магістра богослів`я і був призначений законовчителем в Гатчинський сирітський інститут. 1849 року Василій Гречулевич приймає сан пресвітера, а в 1862 р. зведений у сан протоієрея. З 1860 р. є кліриком в Олександро-Невському храмі при Виховному товаристві благородних дівиць.

1864 р. в сім`ї протоієрея Гречулевича сталася трагедія. Померла його дружина і він залишився з малолітніми шістьома дітьми. Всі турботи про них впали на його плечі. 1876 року протоієрей Василій Гречулевич приймає чернечий постриг і зводиться у сан архимандрита, а через три роки, 13 травня 1879 р. архимандрита Віталія Гречулевича хіротонісали в єпископа Острозького, вікарія Волинської єпархії. На цій давній українській кафедрі преосвященний Віталій став зачинателем багатьох корисних справ. Він взяв на себе турботи по Волинській духовній семінарії, редагуючи навіть проповіді семінаристів, облаштував два нових храми у Богоявленському монастирі і заснував у Крем`янці Волинське жіноче єпархіальне училище і Свято-Миколаєвське братство при Богоявленському монастирі [3; с. 782]. У 1882 р. з вікарних архиєреїв владику Віталія Гречулевича було переведено на самостійну Могилевську кафедру у Білорусі.

Як і всюди, на Могилевській кафедрі єпископ Віталій Гречулевич займався просвітницькою діяльністю. Він за два з половиною роки святитель влаштував на високому рівні духовну семінарію, значно покращив її матеріальне становище. На рівні парафій Могилевський архипастир відкрив 268 шкіл [2; с. 257]. Його стараннями було відновлене Богоявленське братство. Вже наприкінці свого життя єпископ Віталій Гречулевич став займатися облаштуванням Могилевського дитячого притулку. Як освічений архипастир, подбав також про високий богословський рівень видання «Могилевских епархиальных відомостей», які стали вирізнятися глибоким змістом і читалися з великим інтересом [6; с. 560].

Як і його батько протоієрей Василій Гречулевич, єпископ Віталій володів неповторним даром слова. Через ці здібності тодішня Російська синодальна церква отримала ще одного подвижника у справі духовної просвіти. Вперше єпископ Віталій Гречулевич став друкувати свої праці ще будучи в сані протоієрея. У 1856 р. побачили світ його «Христианские размышления, предложенные в словах, беседах и речах». Вже у цьому більш ранньому виданні проповідей став помітним його дар проповідника, який поєднувався з богословською ерудицією, глибиною знань, теплим змістовним тоном.

У 1859 р. з`являється капітальна праця протоієрея Василія Гречулевича «Подробный сравнительный обзор Четвероевангелия, в хронологическом порядке». У цьому творі ми бачимо майбутнього архипастиря, як досвідченого катехизатора, який глибоко розуміє Священне Писання і вміло розкриває його перед тими, хто навчається в духовних школах та свіцьких училищах, а також перед паствою. Він тлумачить Священне Писання завжди у церковному розумінні, посилаючись на великих авторитетів Церкви – святого Іоана Золотоустого, святителя Феофілакта Болгарського і на сучасних йому богословів, наприклад на архиєпископа Чернігівського Філарета Гумілевського [1; с. 64]. «Подробный обзор…» був схвально зустрінутий тогочасним читачем, особливо викладачами і тими, хто навчався в духовних навчальних закладах. Ця праця стала цінним підручником при вивчені Священної історії Нового Завіту.

З 1860 р. протоієрей Василій Гречулевич став видавати науково-літературний журнал «Странник». Протягом 16-ти років він був редактором цього журналу аж до прийняття чернечого постригу. Саме при цьому часописі була утворена комісія під редакцією Лопухіна з видання Богословської енциклопедії. Навколо «Странника» згуртувалися професори духовних академій, тодішня російська богословська еліта. З нагоди 10-річчя журналу у статті від редакції було зазначено: «Ми з сердечною вдячністю Богові можемо сказати, що жодна з редакцій духовних наших журналів не має в себе такого великого кола читачів, як редакція «Странника» [цит. за: 1; с. 64]. У часописі чимало друкувався сам протоієрей Василій Гречулевич. Перший із випусків «Странника» вміщує в собі його велику статтю «Человеческий разум и Божественое Откровение», яка витримана в дусі суворо православних традицій. Пастирські настанови, які виходили із глибини душі, промови, послання і роздуми отця протоієрея систематично друкувалися у «Страннику». Для того, щоб переконатися в цьому, приведемо невелчку цитату з його «Молитвенных обращений ко господу Иисусу Христу перед Плащаницей»: «Пом`яни нас, Господи, Ангелів творче і всього живого Сотворителю, імже вся биша (Кор. 1, 16), що привів нас із небуття до буття і образом Твоїм, Боже, вшанував нас, людей, пом`яни, що ми земля і попіл і ніхто є перед Тобою, але Дух Твій Безсмертний живе в нас, і знемагає за Тобою душа наша, не знаходячи в долині сліз заспокоєння, окрім Тебе, Джерела життя і безсмертя, сяйва слави Отцівської і образу Іпостасі Його…» [цит. за: 5; с. 18]. А ось ще один уривок із втішливого слова: «Чи не тоді, дійсно, в душі нашій рай пресвітлий, коли вона примиряється з Богом, з совістю, з ближніми? Не забувайте ж, Христу Богові улюблені, в мирі, шукайте його в молитві домашній і соборній, в неослабленій увазі до всіх порухів своєї душі, до думок, до слів, до всіх своїх вчинків, – шукайте цього миру у щоденному сповіданні своїх гріхів перед Богом і чистосердечному каятті перед Нимс в Таїнствах Церкви в живому і найтіснішому спілкуванні з Богом» [цит. за: 5; с. 18].

Менше трьох років Господь судив потрудитися єпископу Віталію Гречулевичу на Могилевській кафедрі. Незмінно бадьорий і завжди діяльний, преосвященний Віталій закінчив свій земний шлях 14 травня 1885 р. Причастившись Святих Христових Тайн він у спокої відійшов до Господа. Кончина його, за свідченням очевидців, була схожою на засипання втомленого прочанина після довгого і багатотрудного шляху. Святителя поховали у Спаській церкві при архиєрейському будинку.

Відомий російський громадський діяч позаминулого століття, згодом член Товариства духовної просвіти Ф. Тернер, який добре знав єпископа Віталія Гречулевича, ще коли він був архимандритом і працював у Комітеті духовної цензури, згадує про нього, як про людину, яка мала саме найтепліше серце і живий інтерес до всяких питань релігії і життя. Архимандрит Віталій Гречулевич допомагав Ф. Тернеру у праці над перекладом з англійської мови на російську духовного анонімного твору «Ecce Homo». Уважний отець архимандрит дуже багато консультував і дав цікавих порад щодо видання цієї праці: «… потратив чимало годин на перегляд зі мною перекладу «Ecce Homo», і його порадами, що грунтувалися на широкому знанні Священного Писання, я у значній мірі зобов`язаний як точністю, так і внутрішньою відповідністю передачі багатьох місць з англійського оригіналу» [цит. за: 5; с. 19].

Без сумніву, що святитель Віталій Гречулевич, єпископ Могилевський і Мстиславський належить до найвидатніших освічених постатей ієрархів Православної Церкви ХІХ ст.

митрополит Димитрій (Рудюк)

Посилання

1.Антоний Мельников, архиепископ. Епископ Могилевский и Мстиславский Виталий Гречулевич (к 90-летию кончины) // Журнал Московской Патриархии, № 9, 1975. – С. 64-66.

2.Мануил Лемешевский, митрополит. Русские православные архиереи 992-1892. – М.: Изд. Сретенского м-ря, 2003. – 608 с.

ческий очерк // Православная богословская энциклопедия / Под ред. проф. А. П. Лопухина. – Т. III. – Петроград, 1902. – с. 764-804.

4.Фомин Петр, протоиерей. Протоиерей Василий Гречулевич и его проповеди на украинском языке // Журнал Московской Патриархии, № 9, 1975. – С. 66-67. – Ця стаття була передрукована в «Журнале Московской Патриархии» з невеликими скороченнями із журналу «Голос православной Украины», 1925, № 13, с. 6-7.

5.Чернов О. Памяти епископа Могилевского Виталия (Гречулевича) // ЖМП, № 1, 1986. – С. 17-20.

6.Яновская В. В. Виталий (Гречулевич Василий Васильевич) // Православная Энциклопедия. – Т. VIII. – М.: Церк.-науч. центр «Православная Энциклопедия», 2004. – с. 560-561.