1. Історія святкування

Свято церковного Новоліття встановлений святими отцями I Вселенського собору, які визначили починати з 1 вересня (за новим стилем – 14 вересня) числення церковного року.

Це визначення Святих Отців пов’язано з тим, що імператор Костянтин Великий, здобувши 1 вересня 312 року перемогу над Максентієм, дарував християнам повну свободу сповідувати свою віру. Саме тому, Отці Першого Вселенського Собору, які відбувся в 325 році,  на згадку про це визначили починати Новий рік з 1 вересня, як дня, який був початком «свободи християнської».

У цей день Церква згадує, як Господь Ісус Христос прочитав у синагозі в місті Назарет пророцтво Ісаї (Іс. 61:1-2) про настання літа сприятливого (Лк. 4:16-22). У цьому читанні Господа візантійці бачили Його вказівку на святкування дня нового року. Переказ пов’язує сама цю подію з днем 1 вересня. У Менології Василя II (X століття) говориться: «З цього часу Він дарував нам християнам це святе свято» (PG. 117. Col. 21). І донині в Православній Церкві 1 вересня за літургією читається саме цей Євангельський початок про проповідь Спасителя.

Що правда, у Візантії церковний рік не завжди починався з 1 вересня – і на латинському Заході, і на Сході було добре відомо березневе літочислення (коли початком року вважати 1 березня або 25 березня (дата свята Благовіщеня)). У цілому, урочисте святкування новоліття 1 вересня можна вважати пізньовізантійський явищем.

2. Богослужбова традиція святкування Новоліття в Київському Православ’ї

Після прийняття християнства в 988 році, у Київської митрополії використовували богослужбовий Типікон Великої Церкви Константинополя.

Згідно цьому Типікону і візантійським службовим Євангеліям, чин новоліття має наступний порядок: Після утрені архієрей з процесією під спів «великого» Трисвятого виходить на міську площу. Коли процесія досягне площі, диякон виголошує єктенію, і співаються 3 антифону. Після антифонів архієрей виголошує вигук, благословляє тричі народ і сідає на стільці. Далі йдуть прокимен і Апостол; після Апостолі архієрей, благословивши тричі народ, починає читання Євангелія. Потім вимовляються літійні прохання; по закінченні прохань і головосхиленої  молитви хор починає співати тропар 2 гласу: «Всієї тварі Творця:», і процесія йде до храму для здійснення Божественної літургії.

Особливістю цього чину є те,  що Євангеліє читав сам Патріарх – у практиці Константинопольської Церкви в пізньовізантійський час Патріарх сам читав Євангеліє, крім святкування новоліття, лише тричі на рік: на утрені Великої п’ятниці (перше з 12 Страсних Євангелій) і на літургії та Вечірні першого дня Пасхи.

Але з часом, після введення в богослужебне життя Київського Православ’я Студитського статуту, Чин новоліття перетерпів зміни та отримав риси властиві виключно Київському Православ’ю: В процесі чину вже не читалося Євангелія та Апостол, заміст цього святитель читав у храмі дві молитви: одну голосно, а другу – тихо. Після цього відбувається хресний хід навколо храму. З початку двічі обходили храм з при співі стихир, у часі третього обходження зупинялися перед кожною стороною храму, і диякон виголошував єктенію; перед західною стороною святитель читав молитву. Саме цей чин указаний в Требнику святителя Петра Могили (Требник, Київ 1646 р. т. ІІІ, ст. 61).

Варто відзначити, що Чин новоліття Київського Православ’я міцно відрізнявся від аналогічного чина Московської традиції. Так, у Московським чині присутні Чин малого освячення води та обмивання ікон губкою, які не зустрічалися: ні в Константинопольської, ні в інших традиціях. Також у московському друкованому чині описується обряд приєднання царя до дійства (у Москві чин відбувався на соборній площі Московського Кремля, і цар найчастіше прибував туди вже після приходу Патріарха з хресним ходом, але інколи міг приходити і разом з ним), його зустрічі та вітальній, часто рабської, промові до нього Патріарха. Як відзначає більшість літургістів, т.зв. Московський чин «мусив підкреслити верховенство царя над патріархом».

підготував прот. Сергій Горбик.