Це відповідь п. Юлії Мостовій на її статтю «SOS, або Лісапетна моя Україна».

Лейтмотив чому в нас все так погано і чому ніхто не скаже як це поміняти. П. Юлія пропонує влаштувати дискусію чи конференцію, тобто масово обговорення класичних тем «хто винен» і «що робити».

Зробимо кілька кроків у часі назад – і поставимо більш науково точне питання: А чи були успіхи в українців-русинів і з якими моментами вони були пов’язані?

Видимі здобутки Україна мала в двох історичних періодах:

1. Київської Русі, коли Володимир Великий збудував одну з найвеличніших держав Європи;

2. Часів козацьких визвольних воєн Сагайдачного-Хмельницького.

Володимир Великий здійснив Хрещення, а потім поширив святу віру Христову на північ та захід від Києва. Петро Коношевич-Сагайдачний та Хмельницький створили другу державу, Гетьманщину, перемігши турків під Хотином та поляків у визвольній війні.

Окрема тема – особистості святих князів і гетьманів, а спеціально Володимира Великого і Петра Сагайдачного. Дружинники князя та козаки – повірили Богу за їх подвигом.

Україна сучасна

 «Металургійний арсенал демократії» – так один менеджер охарактеризував Україну.
Економічний розвиток – він в історичному розрізі, за 30-50 років, дійсно показує справжні сильні і слабкі сторони людського духу того чи іншого суспільства.

Тобто з точки економіки – що таке сучасна Україна? Що вона дає світу?

Бюджет України наповнюється із наступних джерел – металургія, сільське господарство, зброя. Матеріально ми, сучасні українці на ринку праці займаємо нішу добування корисних копалини, в кращому випадку додаємо переробку її до стану напівфабрикату – і цим заробляємо валюту на зовнішньому ринку.

Так бачать життя обивателів адміністративна еліта – це досить слушно, обґрунтовано…

Керівники, еліта – бюрократи, вихідці із політико-адміністративного класу. Так є ось вже 20 років. Обивателі – білі християни східного обряду (православні), агностики та атеїсти.

Якість еліти передбачає той прикрий факт, що ідейно та філософськи Україна живе ось уже понад 20 років – чужими смислами та ідеями (демократія, соціалізм, атеїстичний лібералізм). Більшість із них є явним нонсенсом, а решта корисних – притаманні виключно західній християнські традиції. Жодну корисну ідею західного світу – ми так і не змогли реалізувати. Демократія не працює, бо потребує менеджерів-християн. Ринок не працює – бо потребує ідейного регулювання та впливу від еліти по задачах та жертовності від обивателів по виконанню.

Жодної соціальної чи економічної ідеї не впроваджено у скарбницю світової цивілізації.

Виключенням є Оранжева революція – безкровна зміна еліт, чітке свідчення патріотизму та любові українців до своє Держави та прагнення моральних констант, етичних орієнтирів у її розвитку. Але і цей дар Божий атеїсти-елітарії зуміли знехтувати.

Особиста критика

Мені було не дуже приємно читати статтю п Юлії – хоча вона розумна, правильна і чесна в своєму фундаменті. Поясню свою думку – всі раціональні причини там викладені правильно. Вся проблематика піднята (або значна її частина) – і це без сумніву добре.

А не добре і не корисне – емоційне ставлення шановного автора до українців як до «лісапєтної нації» та до себе самої відповідно. Це схоже на відчуття нещасних жертв історії, які безвинно страждають.

Є в цьому якийсь присмак зневіри, нарікання на Бога, невірство у Нього і свою місію на цій Землі. Не хотілося би ображати шановану мною авторку підозрою в атеїзмі – але принаймні мало вірність, не-укоріненість у вірі в Бога – а відповідно і в Україну – вона таки проглядається.

І тому поставлю запитання до всіх – шановні українці – ким ви бажали би бути із сучасних народів?

Норвежцями, швейцарцями, австрійцями чи шведами?

Спеціально підібрав багаті та заможні країни – але стратегічно маловпливові та не-перспективні з точки зору світової геополітики. Тобто повна чаша матеріальних здобутків – і мінімум перспектив керувати цим світом.

Вас це влаштовує? Невже вам би цього хотілося? Бо проміняти сучасну Україну на будь-яку із цих держав є абсолютно доступне завдання. Важке до виконання, але доступне – паспорт вже чекає – треба лише заплатити хорошу суму коштів потрібним людям. Все як у нас. Якщо хтось дійсно прагне – я його не засуджую. Але мені зовсім-зовсім не хочеться норвежцем чи швейцарцем і я поясню чому.

Особисто навіть за великі гроші я би не проміняв ось цю не-багату та не дуже перспективну країну, яку ми будуємо – із наступних причин:

1. Вперше за 400 років ми українці маємо свою Православну Церкву, УПЦ КП і ніхто нас за це не вбиває. Святий Київ повертає своє світове значення, хай і не так скоро як хотілося Трохи смальцю в голові померанчевим елітаріям – були б вже визнані;

2. Вперше в історії ми маємо власне українські університети, в значній мірі справді україно- та києво-центричні;

3. Вперше за 400 років від Сагайдачного та Хмельницького ми маємо українську армію.

Вперше за сотні років – нас не вбивають чи не переслідують іншим чином за те, що ми українці. Звісно все вищевказане ще потребує величезного доопрацювання – але воно є і це не наша заслуга, включно із незалежністю. Це є Дар Божий нашим достойним предкам за ту службу, яку вони понесли аж до смерті.

Ми, сьогоднішнє покоління – нічим не заслужили це. Сподіваюся ніхто із вас не вірить у всякі вигадки типу «прав людини» та іншої єрунди. Бо от білорусам вони зовсім не помагають – і Держава Білорусь полює на білоруських православних як на диких звірів чи кримінальників. Сербам нові суперідеї коштували сотень тисяч убитих та вигнаних та втрати половини території держави. Все ось тільки що, все на наших очах.

Чи не могли ми отримати таке саме – панування диктатора-маніяка чи громадянську війну? Та запросто – наші елітарії такі самі «геніальні» як білоруські чи сербські, ні краплі не розумніші. Жодного сумніву, що вони хоч зараз можуть влаштувати будь-яку дурницю. Але не влаштували – що саме по собі теж чудо.

Ми отримали зовсім інше – шанс довести всім і собі самим насамперед хто ми є.

Так – це лише шанс. Ніхто за нас нічого робити тут не буде.

Ось ті князь Володимир, який став Великим та Петро Коношевич, який став Сагайдачним – вони на полі бою показали всім своїм побратимам приклад служіння ближньому конкретно та всьому колективу (Державі) загалом. Саме тому вони навернулися – вони хотіли жертвувати, могли жертвувати своїм життям – і так жили як вірили. Саме тому вони навернулися до Христа.

Щось я не бачу бажання у сучасних елітаріїв помирати за Україну. Ні в складі армії назовні, ні у внутрішніх протиріччях. Вбити когось в ім’я якихось чергових великих ідей, які шеляга не варті – таке бажання у деяких атеїстів українців таки є. А от помирати за честь Держави – немає.

Тому що це натхнення – може дати лише Бог.

Шлях воїна – це смерть за тих побратимів, які йдуть поруч нього.

Шлях воїна – це лише його особиста самопожертва, а зовсім не дорога кіллера.

Ось цього нам очевидно не вистачає. А немає цінностей за яких готовий віддати життя – то немає і життя. Є лише проживання, втеча від особистого неприємного до приємного, від складного до простого. Тобто втеча від особистого хреста – від терпіння та труднощів, які закаляють серце, розум і душу та роблять здатним запалити серця інших людей.

Володимир Великий запалив вогонь – який не гасне в наших серцях ось вже тисячу років.

А що запалимо ми? В наших серцях та наших нащадків?

Чи не поллємо ми брудною водою маловірства та атеїзму святий вогонь віри Христової?

Що мало бути

Єдина нормальна державницька практика президента Кучми – активна участь в миротворчих операціях. Відправка українського миротворчого контингенту в Югославію, а потім в Ірак – могли принести достойні плоди.

Це було чи не єдине правильне зовнішньополітичне рішення – підтримати США, світовий суперцентр і щонайважливіше – засвідчити всьому світу, що українська армія здатна вирішувати свої професійні задачі, дати бойову роботу українським солдатам.

Його очевидно треба було розвинути за Ющенка.

Мотивація – 1. 1 000 000 (один мільйон) наших єдиновірних братів християн-іракців були знищені або вигнані за часів американської окупації Іраку. Дехто каже, що начебто 300 000 (триста тисяч) християн втекли в Курдистан. Але якщо вони втекли до курдів – то це саме по собі показник, бо курди досить ворожі до християн.

Президент Ющенко в ім’я якихось своїх специфічних ідей забрав наших солдат.

В результаті Україна втратила:

1. Самоповагу;

2. Один мільйон християн, дружніх нам, в країні повної нафти (друга за розвіданими родовищами) – загинули страшною смертю або вигнані геть із власної батьківщини ісламськими фанатиками.

3. Повагу США (єдиної країни, яка могла форсувати наш вступ до ЄС).

Наслідки – євро-соціалісти обманули Ющенка і не пустили до ЄС.

Обманули і тупо кинули. Даруйте грубість.

Американці-консерватори поставили хрест на Ющенку як на геополітичному партнері в мікрорегіоні. А американці ставилися до нас із повагою після померанчевої революції. Те, чого ніколи не було у президента Кучми і ніколи не буде у президента Януковича (як це видно зараз). Зі США залишилася підтримка таких нікчемних лібералів, які дадуть вам слово – а потім заберуть його.

Але саме головне – український солдат втратив бойову роботу, а ми – самоповагу.
Нафту, яку могли нам із дисконтом продати наші живі іракські одновірці, або просто дати постійну роботу нашим танкеробудівникам з Херсона, Миколаєва, Керчі – тепер на колінах ми випрошуємо у наших ворогів. Те що могли взяти із честю, із повагою у друзів – тепер ми вимолюємо у геополітичних гарантів нашої цілісності. Ганебно випрошуємо, клянчимо фактично. Але гаранти не дуже зацікавлені.

Гадаю, камінь швидше розтане – ніж серце наших ворогів, чи то пак геополітичних конкурентів.

Між іншим в президента Януковича був міні-шанс відігратися в Лівії.

Диспозиція та сама, тільки християн значно менше, на межі статистичної похибки, але президент Каддафі – ворог всього світу, який ні копійки не вклав України. Те що він труїв бойовим газом мирних людей у війні із Чадом, підривав літаки, фінансував тероризм по всьому світу – не є для мене вирішальною причиною. Але він не вклав ні копійки в Україну, коли Ющенко йому співав диферамби – ось це є злочин, за який він мав заплатити. Цікаво, що Президент Янукович очевидно мав якісь такі ідеї, але теж не склалося. Хоча якісь натяки на можливість активізації ббули.

Англосакси не поважають тих – хто не помирає за свою державу.
Вам цього не скажуть в обличчя, можливо вони навіть так не думають – але вони так відчувають і живуть.

Англосакси ще керують світом фізично – хоча новітні тенденції у їх сприйнятті Бога очевидно провадять їх до знищення.

Але якби Ющенко одяг своїх дітей в бронежилети та послав їх в Ірак, або Янукович зробив те саме щодо Лівії – вони б нас поважали б. Всерйоз – з усіма нашими численними недоліками. І ми могли би втримати їх від тих дурниць, які вони роблять.

Вони поважали б нас – бо вогонь Володимира Великого заслуговує повагу.

А що заслужили ми натомість?

Що є

Україна моїми очима – готовий до старту космічний корабель.

Аж ніяк не велосипед.

Дивіться – що у вас крадуть із цього корабля.

Найперше намагаються забрати Церкву та Державу. А в тій державі саме акцентовано поборюють силові структури (Службу Безпеки України, армію та міліцію), освіту та історичний світогляд (останній ніщо інше як проекція майбутнього, обернена в минуле) і економіку (торгові війни із Росією, гарантом нашого суверенітету є форма економічного терору). Це стосується не лише Росії.

ЄС в принципі зайнятий тим, щоб переконати вас у фанатизмі, фундаменталізмі та відсталості всіх Християн і автора цього тексту також. З точки зору ЄС – ми повинні зруйнувати християнську сім’ю – заради демократії, атеїзму та великого прогресу. Звісно зруйнувати її ментально, в нашому серці та розумі.

Сім’я та і так терпить страшні удари – але бажають її ще добити, і щоби ми стали спільниками в тому злочині.

Навіть футбольний чемпіонат України – і той прагнуть викрасти через об’єднання із російським!

Вдумайтесь – у вас намагаються навіть футбольний м’яч!!
Не лише Церкву і Державу в усіх її проявах – але і футбольний м’яч також.

Раз це все намагаються викрасти – отже воно є. Всі ці речі реально існують у нас – та являють надзвичайну цінність. Інакше ніхто б цього не крав – злодії на геополітичному рівні претендують лише на високоліквідні активи.

Хто винен і що робити?

Винна духовна еліта суспільства – Православна Церква, яка на початку 1990 втратила це покоління 90их. І воно сформувалося на основі напівкримінального дикого капіталізму.
Але це покоління теж винне – воно віднеслось до Святої Церкви і до Бога як до цінності абстрактної, а не реальної конкретно-життєвої.

Видумувати нічого не треба – не віддати те, що прагнуть відняти.

Бажають у вас украсти щось як у нації – не віддавайте!

Бо це точно потрібне нашим дітям, онукам та всім прийдешнім поколінням.

Вони ж нас проклянуть, якщо ми це віддамо.

Будувати своє життя з Богом особисто та не зраджувати ідей християнської етики – колективно. За Ющенка ця Держава могла увійти у вищу лігу. Напряму із того третього світу, де ми є зараз.

Бог нам дав все!

Але Він не має за нас будувати нам Церкву, Державу та все інше.
І в футбол – Він теж за нас грати не буде.

У нас в руках – космічний корабель, а не велосипед.

Україна – моїми очима – готовий до старту космічний корабель.

Тільки от частина команда ридає навзрид над якимсь лісапєтом, інша частина готується вийти у відкритий космос та побити там москалів, жидів і ляхів, інша частина торгує двигуном та моторною частиною, зливає паливо. Таке є, на жаль.

А я маю не лише займатися прямими функціями – ще мушу кричати на непроханих гостей «поклади ікону на місце – куди тягнеш?», або «не чіпайте газорозподільну систему – вона не ваша!», або «досить ридать над велосипедом – я куплю вам новий» і так далі. В той час як… «ей! Е! Е-е-е! І м’яч футбольний теж постав на місце, йолоопе! »

Так про що я?

А! Так от зараз 3 000 три тисячі техніків із УПЦ КП день і ніч лагодять цей корабель. І я лише один із них. Ми лагодимо все – моторну частину, зброю, системи управління. Рано чи пізно ми це все полагодимо – якщо нас не вб’ють до того, звісно.

В мене немає відповіді для всіх вас – точного списку справ, які вам треба зробити.

Відповідати на такі питання – це властивість святих або лжепророків.

Оскільки я явно не відношусь до перших, то в іншу категорія мене не вабить.

Людей, які точно знають як треба – але самі того не роблять і так забагато в сучасній Україні. Все знають, все вміють – в їх уяві.

В тому і є ідеал теократії – коли кожна людина живе за власною чистою совістю перед Богом, звершуючи служіння любові до ближнього. Очистити цю совість та знайти шлях до Бога – діло кожного особисто.

Тому поділюся лише тим, що маю, тим як я живу.

Службу Богові – розумію як Честь Людей, єдиний спосіб повернення Людяності з великої літери.

Служити Церкві там де вона потребує – це честь священослужителя.

Самопожертва – для мене це не пафосна загибель за якісь матеріалістичні інтереси, нехай і колективні, нехай і національні. Камікадзе чи Талібан – є зразком самопожертви, але не для Божих цілей, не для торжества Істини. І то Вищий ідеал самопожертви для мене – є чернецтво, монашество.

Це насправді смерть біологічна та політична. Але спільність у смерті із Христом – дає і спільність у Його воскресінні прямо тут, зараз, на цій землі.

Хто має вуха нехай почує.

Особисто я не кіновійник, не груто-житній, немає в мені цього натхнення.
Бажання помирати в бою – в мене зовсім немає, бо люблю життя і боюся смерті. Адже фізична смерть – це таки останній екзамен на Людяність, на Честь, – і знаю точно, що в мене дуже мало шансів його скласти.

Тому геть відкидаю звинувачення у мілітаризмі чи прихильності до силових рішень. Із іншого боку – Царство Боже береться силою, і смерть десятків тисяч іракських одновірців – це таки випадок, коли треба все поставити на карту. Так думали, мислили і відчували кожен із тих українців – які, вірю, прийняті у спілкування Боже.

В суспільстві – мені би очевидно хотілося бачити зразки високої любові до ближнього, любові українці один до одного.

Але попри всі наші вади – я щиро вдячний за це Богові за те що є. Тому що 400 років у моїх предків всього цього не було.

Назовні мені би хотілося не просто поваги для українців – але роздавати повагу іншим. Не отримувати нагороди – а нагороджувати. Так . На менше я не згоден! Не дискусії нам потрібні – а діло і воля.

Церква може благословити все – роботу ту чи іншу, навіть якісь силові акції за потреби.
Церква не може благословити лише лінь, зневіру, нарікання та плачі.

Господь допоможе вірним в усьому доброму та жертовному.
Але перший крок – він за нами.

Мій досвід – це тільки мій хрест, він підійде не кожному. Але і ваш я теж не понесу. Ось моє слово, із життєвого досвіду: Розбирайте хрести чимшвидше! Розбирайте їх – це дуже дорога річ. Сьогодні і зраз – обирайте свій швидше!

о. Андрій Чмєль