Три провідних богослови сучасності, 2 православних та 1 католик, висловили міжнародному православному порталу INFO ORTHODOXIA свій погляд на православно-католицький діалог. Ми пропонуємо цей дуже цікавий матеріал українському читачу.

Редакція проєкту «Київське Православ’я»

У 1979 році Вселенський Патріарх Дмитрій та Папа Іван Павло II заснували Змішану Міжнародну Комісію з богословського діалогу між Римсько-Католицькою та Православною Церквами. Через рік на Родосі відбулося перше засідання.

Сьогодні, через 45 років, Константинопольський Патріарх та Римський Папа відзначили у Нікеї 1700-річчя скликання І Вселенського Собору. Та наскільки ефективним був цей діалог протягом усіх цих років? Наскільки зблизилися Православ’я та Римсько-Католицизм? Чи є надія на щось суттєвіше, чи страхи менш оптимістичних щодо непереборних меж мають підстави?

***

Єрофей, митрополит Навпактський: Богословські основи богословського діалогу

Тема, на яку мене покликали відповісти, є предметом докторської дисертації, і я думаю над питанням, як я зможу відповісти з повагою до церковних інституцій, чесністю та точністю в обмеженому тексті. Я спробую підкреслити найважливіші моменти, навіть якщо це буде телеграфічне, не завершуючи тему.

1. Кожен діалог, який у принципі вітається, ведеться на принципах «фундаменталізму» та «телеології», тобто він має базуватися на конкретних засадах та мати на меті конкретну мету.

У науці та соціології діє теорія систем, яка регулюється трьома характеристиками, а саме: хорошою організацією кожної системи, межами між різними системами та можливістю комунікації між ними. Це означає, що не може бути хороших мостів комунікації, коли межі ігноруються, а коли кожна система не є добре організованою, вона не має фундаменту.

Щоб висловити це сучасною термінологією, я б використав три слова: «самопізнання», «іншість», «екстаз». Це необхідно, щоб уникнути асиміляції, відчуження чи деконструкції традиції кожної системи та неефективності діалогу.

2. Богословський діалог між Православною Церквою та Римсько-католицизмом розпочався у 1979 році, як позитивний крок до подолання так званого «діалогу любові», пройшов багато етапів і продовжується й у наші дні. Він розпочався з «об’єднуючих» питань I тисячоліття, з очікуванням, що в ході діалогу також будуть розглянуті «роздільні» питання I та II тисячоліть, і він досі проводиться з перспективою ad referendum, тобто зі зверненням до місцевих Синодів для затвердження після його завершення!

Це означає, що цей богословський діалог розпочався, коли я був молодим духовенством, і триває донині, коли я вже 54 роки перебуваю у священстві та вже 30 років є митрополитом, а тексти діалогу не обговорювалися в Ієрархії. Звичайно, я стежу за його перебігом з наукової точки зору, і маю свої богословські погляди, але чекаю, коли тексти надходять до Ієрархії для обговорення та синодального рішення.

3. Рік, у якому ми живемо, спонукає нас глибше розглянути богословські питання. Це 1700-та річниця скликання Першого Вселенського Собору в Нікеї, Віфінія, у 325 році нашої ери, який встановив перші статті Символу віри та визнав божественність Сина і Слова Божого.

Не можна ігнорувати той факт, що на Першому Вселенському Соборі зустрілися дві протилежні традиції.

Однією з них була філософська традиція, висловлена Арієм та його однодумцями, які намагалися зрозуміти христологічне вчення, спираючись головним чином на Аристотеля, що «все походить від сутності-природи, навіть якщо вимушене», тому, на їхню думку, Логос був створений волею Отця, тому він є першим творінням творіння.

Іншою була православна традиція, висловлена Атанасієм Великим та святими Отцями Сходу та Заходу, які богословствували, спираючись на досвід Пророків боговидців, Апостолів та Отців, що Господь Слави, який явився Пророкам Старого Завіту, втілився і є Боголюдиною Христом.

Більше того, не можна не враховувати, що філософські погляди аріанства та наступних єресів проникли до західного світу протягом першого тисячоліття та досягли схоластичних теологів Заходу (XI-XIII стст.). Вони створили великі потрясіння в західному християнстві, спричинили «розрив», «розкол» та «модернізм» і досягли кульмінації в неосхоластиці у XX столітті, яка намагалася відповісти на західні філософські течії «онтологією стосунків» – «онтологією особи».

Отже, необхідно правильно зрозуміти різницю між емпіричним богослов’ям Православної Церкви та схоластичним і неосхоластичним богослов’ям Заходу. Якщо ми не розуміємо суті схоластики щодо actus purus та нібито створених енергій Бога у творінні, з яких виникло Filioque, ми не можемо зрозуміти західне богослов’я та його відмінність від православного богослов’я Святих Отців. Я думаю, що діалог між святим Григорієм Паламою та Варлаамом-Аквінським-Григорієм показує велику різницю, яка існує між православною та західною традиціями в богослов’ї.

4. На підтвердження вищесказаного слід зазначити, що Православна Церква виражається через сім (7) Вселенських Соборів, а також восьмий за часів Фотія Великого та дев’ятий за часів святого Григорія Палами, Собори «католицької влади», тобто вселенські. Два останні Собори показують найчіткішу різницю між православним богослов’ям та західним богослов’ям, яке запровадило Filioque та actus purus, які для нас є єресями. Більше того, Filioque також походить від єресі actus purus, оскільки сутність та енергія ототожнюються в Бозі, і Бог спілкується зі світом через створені енергії.

Римсько-католики визнають перші сім Вселенських Соборів, але вони не визнають Восьмий Вселенський Собор про Фотія Великого 879 року, який ми визнаємо, але вони визнають Восьмим Собор 869 року, який засудив Фотія Великого!! Також вони не визнають Дев’ятий Вселенський Собор про святого Григорія Паламу, оскільки вони також додають ще тринадцять (13), за їх словами, Вселенських Соборів, загалом вони визнають 21 Вселенський Собор, останнім з яких є Другий Ватиканський Собор 1965 року.

Отже, богословський діалог, який має відбутися, має ґрунтуватися на православної святоотцівської традиції та синодальних рішеннях. Більше того, згідно з рішенням Святого і Великого Критського Синоду, «Православна Церква», яка є «Єдиною, Святою, Соборною та Апостольською Церквою», «вірить», що її стосунки з іншими, «історично неортодоксальними християнськими церквами та конфесіями», які не перебувають з нею в єднанні, «повинні ґрунтуватися на якнайшвидшому та об’єктивному з’ясуванні ними всього еклезіологічного питання, і зокрема більш загального вчення про таїнства, благодать, священство та апостольське наступництво». Таким чином, існує серйозна богословська та еклезіологічна проблема, яку не можна ігнорувати чи не помічати.

Як зрозуміло, я не за ізоляціонізм, а за богословський діалог, проте в рамках consensus patrum Отців Церкви. Звичайно, водночас я за реальний діалог між Православними Церквами, бо Православна Церква не повинна функціонувати як «Конфедерація Церков», за протестантською моделлю та єрессю етноетніцизму, що є еклезіологічна неприйнятним.

***

Власіос І. Фідас: Відносини між Православною та Римсько-католицькою церквами

Спільна зустріч нового Папи Римського Римсько-католицького собору Лева IV з Його Святістю Вселенським Патріархом Варфоломієм з нагоди спільного святкування Першого Вселенського Собору Православної Церкви в Нікеї Віфінії (325) одноголосно та спільно підкреслює солідарність та позачасові стосунки Пресвітерії та Нового Риму семи спільних Вселенських Соборів першого тисячоліття історичного життя двох Церков.

Однак ці стосунки були поставлені під сумнів і похитнуті трагічним розколом двох Церков XI століття, що мав спільні та обтяжливі наслідки для історичного життя їхнього другого тисячоліття, особливо після некритичного накладення провокаційних та суперечливих анафем 1054 року, які вплинули на дві Церкви в різні часи, з різних причин і по-різному.

Дійсно, Римсько-католицька церква була одразу підпорядкована королям і князям не лише всемогутньої Німеччини через боротьбу за інвеституру Папської церкви ( Querelle de l ‘ Investiture , 1075-1122), але й всемогутньої Франції через перенесення папського престолу до Авіньйону приблизно на століття (1308-1388), тоді як папський престол був ще більше похитнутий антипапськими соборами XV століття (Піза, Констанц і Базель). Навпаки, Православна церква зберегла неушкодженою візантійську традицію першого тисячоліття свого історичного життя, тоді як протягом другого тисячоліття вона залишалася вірною семи загальним Вселенським соборам, хоча її й похитнули не лише провокаційні хрестові походи правителів Заходу, але й провокаційний прозелітизм римо-католицьких місіонерів та протестантських місіонерів на православному Сході.

Тому зрозуміло, що дві Церкви двох послідовних тисячоліть, Римсько-католицька та Православна Церкви, зберігають непохитну спільну ностальгію та бажання, з одного боку, виправити або зцілити обтяжливі діяння та наслідки травматичного минулого, а з іншого боку, відновити вже усталену спільну церковну традицію двох послідовних тисячоліть. Однак зцілення ворожих дій Римсько-католицької Церкви проти Православної Церкви передбачало не лише необхідне зняття взаємних анафем, але й припинення незаконних дій насильницького прозелітизму православних народів римо-католицькими священникамі.

Однак Папа Євгеній Римський зіткнувся з антипапськими соборами в Констанці та Базелі, які вимагали підпорядкування папи їхній владі, оскільки вони заявляли про дискредитацію як папи, так і його прихильників, а саме « головою та членами » (In capite et in membris ). З цих причин він негайно звернувся за підтримкою до Константинопольського патріарха для скликання Вселенського собору на Заході, з надією на відновлення церковного спілкування, але за умови, що в ньому візьмуть участь і первосвященики антипапського Базельського собору, які зрештою не були присутні. Дійсно, об’єднавчий Ферраро-Флорентійський собор нарешті був скликаний у Флоренції, але він не тільки не мав успіху, але й був відхилений скликаним Вселенським собором у Константинополі (1484), який анулював Об’єднавчий Ферраро-Флорентійський собор.

Розумна ініціатива спільного зняття взаємних анафем 1054 року у другій половині 20 ^{століття} була підготовлена ​​саме Римсько-католицькою та Православною Церквами та виражена у скликанні спільного Конгресу, організованого віденським фондом Pro Oriente . Однак, після тривалих дискусій між двома сторонами, через нечітке розмежування між накладенням та зняттям взаємних анафем, оскільки чіткі та обтяжливі наслідки, які накладення анафем принесло для відносин двох Церков, не були повністю зрозумілі, а отже, і екклезіологічні наслідки, які мало б негайне взаємне зняття анафем, їх безкритичне та безумовне скасування зрештою не було прийнято.

Взаємні церковні стосунки Православної та Римсько-католицької Церков завжди виражалися відповідними Предстоятелями через відповідні енциклічні листи або через синодальні рішення, такі як, наприклад, відповідний лист Вселенського Патріарха Афінагора на підтримку Діалогу любові, а також важлива зустріч двох Предстоятелів у Єрусалимському Патріархаті, а також декларація Папи про те, що стосунки Римсько-католицької Церкви з Православною Церквою необхідні для того, щоб обидві частки легень Церкви функціонували, бо ці стосунки були проголошені в Догматичній Конституції про Церкву (Lumen Gentium) та у Вселенському декреті (Unitatis Redintegratio) Другого Ватиканського Собору.

***

Митрополит Пісідійський Йов: Від скасування заборон до сьогодні, 60 років потому

Після скасування взаємних відлучень 1054 року наприкінці Другого Ватиканського Собору, 7 грудня 1965 року, під час церемонії, що відбулася одночасно в Римі та Константинополі, дві Церкви Риму та Константинополя опинилися в ситуації, подібній до тієї, в якій вони перебували на початку XI століття: у стані порушеного спілкування, відлучення. Щоб розв’язати цю проблему, Папа Павло VI та Патріарх Афінагор раніше, під час своєї історичної та пророчої зустрічі в Єрусалимі в січні 1964 року, започаткували діалог любові.

Цей діалог любові мав на меті призвести до діалогу істини через створення у 1979 році Спільної міжнародної комісії з богословського діалогу між Римсько-католицькою Церквою та Православною Церквою на рівних засадах, після взаємної згоди між Папою Іваном Павлом II та Вселенським Патріархом Дмитрієм. Мета цієї комісії з самого початку була дуже чіткою: відновлення повного співпричастя між цими двома церквами, заснованого на єдності віри відповідно до спільного досвіду та традиції ранньої Церкви, спільної традиції першого тисячоліття, як можна прочитати в плані комісії, складеному на Родосі в 1980 році.

Яка ситуація сорок п’ять років потому? Звичайно, досі є багато скептиків, які постійно повторюють: «Який сенс вести діалог з латинянами, яких наші отці віри, як-от святий Марк Ефеський чи святий Косма Етолійський, засудили…», не усвідомлюючи, що ситуація, в якій опинилася Римсько-католицька Церква після Другого Ватиканського Собору, не така, як була за часів життя цих святих. Дійсно, Римсько-католицька Церква пережила справжню «коперніканську революцію» під час цього собору, революцію, спричинену відкриттям традиції ранніх Отців Церкви та відкриттям до християнського Сходу.

Звичайно, завжди знайдуться ті, хто сумніватиметься у щирості діалогу та підозрюватиме, що це просто хитрий план латинян, щоб заманити Православну Церкву в обійми Риму. Дійсно, відродження так званих «уніатів» після падіння комуністичного режиму наприкінці 1980-х років призвело до охолодження діалогу, спричиненого страхом повернення до уніатизму. Тим не менш, Спільна міжнародна комісія двічі чітко заявила, у Фрайзінгу в 1990 році та в Баламанді в 1993 році, що метод під назвою «уніатство» відкидається як метод пошуку єдності, «оскільки він суперечить спільній традиції наших Церков».

Тим не менш, понад сорок п’ять років Міжнародна спільна комісія невпинно працювала, не піддаючись впливу чи відволіканню. І сьогодні ми маємо можливість пожинати певні плоди. Почавши з розгляду того, що спільного мають дві Церкви – тобто спільне розуміння таїн Церкви та спільне розуміння сакраментальної природи Церкви – Комісія змогла розглянути питання синодальності та першості. Блискучість Равеннського документа 2007 року полягає саме в його наголосі на тому, що складне питання римської першості не може бути відокремлене від питання синодальності, оскільки першість і синодальність взаємозалежні. Дійсно, ніхто не може бути першим без інших, і не може бути жодного зібрання, жодного собору без президентства. І Равеннський документ уточнив, що це стосується трьох рівнів церковного досвіду: на місцевому рівні провінції, на регіональному рівні єпископського синоду та на глобальному рівні, у сопричасті патріарших та автокефальних Церков.

Потім, у документі К’єті 2016 року глибше занурилися в це питання, детальніше розглянувши спільну традицію першого тисячоліття, яка вважається канонічною для обох Церков. А нещодавно, в документі Александрії 2023 року, досліджено переходи церковного управління на Сході та Заході протягом другого тисячоліття, і зроблено висновок, що: «Церква не розуміється належним чином як піраміда з предстоятелем, що керує зверху, але її також не розуміють належним чином як федерацію самодостатніх Церков».

Звичайно, завжди знайдуться ті, хто сумніватиметься у щирості діалогу та підозрюватиме, що це просто хитра хитрість латинян, щоб заманити Православну Церкву в обійми Риму.

Особисто я переконаний, що робота Спільної міжнародної комісії надихнула на оновлення синодальності в Римо-Католицькій Церкві в останні роки, за часів перебування на посаді Папи Франциска: оновлення, яке надихає на певну «децентралізацію» Римо-Католицької Церкви, кидаючи таким чином виклик так званій «вселенській юрисдикції» Папи, і яке в цьому сенсі видається багатообіцяючим для уважних православних християн. На даний момент Папа Лев XIV, здається, бажає продовжити цей підхід.

Досягнувши прогресу в діалозі про істину, комісія, здається, готова на цьому історичному етапі обговорити та поставити під сумнів питання, які давно розділяють Церкви, в атмосфері наукової об’єктивності та взаємної довіри. На порядку денному зараз стоять питання непогрішності папи та положення про філіокве. Щодо останнього питання, варто нагадати, що документ Північноамериканської православно-католицької богословської консультації 2003 року під назвою: «Філіокве: питання, що розділяє Церкву? Узгоджена заява» рекомендував Римсько-католицькій Церкві використовувати «лише оригінальний грецький текст для перекладів Символу віри (Нікейського) для катехитичного та літургійного використання», тобто без Філіокве.

У цьому зв’язку, особливу радість нам викликає одна нещодавня подія: під час «екуменічного свята пам’яті мучеників віри ХХІ-го століття», яке очолив Його Святість Папа Лев XIV у базиліці Святого Павла за мурами в Римі 14 вересня 2025 року, Нікейсько-Константинопольський Символ віри був прочитаний латиною без Filioque! Важлива деталь, яка демонструє, що справи рухаються вперед і що діалог приносить плоди.

Богословський діалог, який Православна Церква веде з Римсько-католицькою Церквою, а також з рештою християнського світу, жодним чином не прагне досягти компромісу чи зради Православ’я, а навпаки, вже призвів до багатьох важливих домовленостей і приніс значні плоди в останні десятиліття, і веде нас шляхом до видимої християнської єдності.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: INFO ORTHODOXIA