У часі, переважно, перехідній та мінливій, ері, в якій ми живемо, питання майбутнього богослов’я є не академічним, а глибоко екзистенційним. Прогрес науки і техніки звільнив людину від багатьох пут, але водночас відчужив її від самої себе. У цьому контексті богословська думка не може задовольнятися роллю спостерігача. Вона повинна бути поруч з людиною, допомагати їй заново відкрити свою ідентичність та сенс існування.
Теологія матиме майбутнє доти, доки вона залишатиметься біблійне послідовною та натхненною позачасовим прикладом розп’ятого Христа. Хрест, як кульмінація божественної любові, являє Бога, який не домінує, а пропонує себе, який не нав’язує, а кличе до стосунків. В особі Христа теологія знаходить свою міру: єдність істини та любові у свободі. Цей хрестоподібний вимір — це не просто спогад; це пропозиція для життя. Вона нагадує нам, що пізнання Бога не є теоретичним, а досвідом примирення — примирення з Богом, нашим ближнім і з самими собою.
Богословська наука повинна критично використовувати цінну та багатовікову церковну традицію. З одного боку, уникаючи романтичної ідеалізації чи навіть ідолізації «славних» історичних періодів церковної історії, водночас засуджуючи таке ідеологічне використання та зловживання минулим, звідки б вони не походили. З іншого боку, висвітлюючи – через вивчення конкретних осіб, символів, пам’ятників та способів життя – значення, здатне освітити своєю есхатологічною блискучістю очевидну випадковість, страждання та труднощі, досягнення та витривалість, екзистенційні пригоди сучасної людини.
Це значення, що прямує до кінцевого, не повинно функціонувати як благочестива втеча від теперішнього моменту та його потреб. Православне богослов’я не стирає історію заради вічного потойбіччя, а також не ототожнює духовність з дискомфортом чи байдужістю до соціальної реальності. Більше того, божественна економія відбувається всередині історії, яка завдяки «події Христа» вітається та вказує на кінцеве через драматичний діалог між «вже і ще ні».
Богословське свідчення має бути історичним і водночас есхатологічним, соціальним і водночас екзистенційним. В епоху, коли домінує логіка конкуренції та експлуатації, богослов’я покликане нагадувати про священність людської особистості. Захищати людину поза будь-якою відмінністю статі, раси, національності, соціального статусу чи економічного становища; давати голос тим, хто не має, бідним, виключеним, ув’язненим, слабким.
Оновлення богослов’я передбачає також оновлення його навчання. Спосіб передачі знань повинен подолати сухе теоретизування та пропонувати емпіричне розуміння та застосування віри. Богословські школи повинні функціонувати як майстерні діалогу, де традиція зустрічається із сучасною наукою, мистецтвом, пастирською психологією та служінням, соціологією. Богослов повинен бути не просто носієм інформації, а супутником, здатним поєднувати слово віри з питаннями часу. Богослов’я, яке не спілкується із суспільством, рано чи пізно замовкне. Звідси особливе та особливо вимогливе спорядження сучасного богослова. Спорядження, яке повинно поєднувати ґрунтовну біблійну освіту, знання церковної традиції, духовну зрілість та соціальну чутливість, співчуття та готовність дарувати. Богослов’я – як Церква, яка істинно, тобто історично реалізує тіло Христове – існує не для себе, а «для інших». Таким чином, богослов не просто вчений і не «кар’єрист віри», а свідок творчої любові Бога, яка породила і продовжує підтримувати, часто невидимий, невизнаний або обмовлений, світ.
Ось чому професійні перспективи богослова не обмежуються школою чи духовенством; вони поширюються на сфери соціальної діяльності, комунікації та культури. І, звичайно, вони абсолютно необхідні скрізь, де випробовується фізична та психічна витривалість людини: у виправних колоніях та в’язницях, у лікарнях для тіла та душі, у дитячих будинках та будинках для людей похилого віку.
У цій перспективі теологічна наука покликана не лише проголошувати ex cathedra, але й втручатися та боротися за святість людської особистості, всіх людей, а особливо переслідуваних та соціально вигнаних, яких Христос ототожнював із Собою. Хоча це позачасове завдання богослов’я, воно подвійно нагальне сьогодні, коли досягнення технологій призвели до створення блискучої цифрової транслюдини, яка, хоча й іронічно гримасує земного Адама, позбавлена того дихання, яке робить її «живою душею».
Богослов’я не повинно боятися діалогу. Його міждисциплінарна та екуменічна спрямованість не загрожує його ідентичності, а зміцнює її та робить ефективнішою. Зустріч і діалог означають не компроміс, а пошук і зміцнення миру. В основі кожного богословського акту лежить примирення: подолання страху та ворожнечі, відновлення стосунків, прийняття іншого як образу Божого. Богослов’я, яке залишається закритим для діалогу, ризикує стати ідеологією. Навпаки, богослов’я, яке розмовляє, перетворюється і перетворюється.
Водночас, воно повинно розвивати екуменічну відкритість, щирий діалог з іншими версіями християнства та іншими релігіями, не релятивізуючи свою особливу ідентичність, а пропонуючи її як дар примирення та миру. Співпраця заради захисту людини та довкілля не є другорядною місією; це вираження самого євангельського послання.
На завершення, сьогодення і майбутнє богословської науки знаходиться не на подвір’ї – будь-якої політичної, академічної чи навіть релігійної – влади; вона знаходиться не лише чи не стільки в архівах, бібліотеках та амфітеатрах; але в серці світу, де людина прагне сенсу, справедливості та святості.
професор Панайотіс Іфантіс, викладач Богословської школи університету Аристотеля в Салоніках.
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»
Джерело: Оrthodoxia Іnfo