«Святі канони» – один із ключових елементів православної конфесійної ідентичності. Усі Томоси про автокефалії, видані Вселенським Патріархатом у XIX столітті, наголошують на тому, що новостворена національна автокефальна церква має управлятися відповідно до святих канонів. Аналогічні положення містяться у відповідних законах тих країн, де Православна церква встановлена як корпорація публічного права (наприклад, Греція та Фінляндія).

2-й канон VII Вселенського Собору (787 р.) вимагав, щоб кандидати в єпископи не лише знали Псалтир напам’ять, жили за заповідями Божими та навчали народ цих заповідей, але й часто читали Святі канони і Біблію. Другий канон Трулльського Собору (691 р.), який вважається квазівселенським собором, ратифікував усі канони, включені до найпопулярнішої на той момент збірки канонічного права – «Номоканон XIV титулів». Цей збірник канонів завершується наступним твердженням: «Ніхто не повинен фальсифікувати вищезгадані канони, відкидати їх або ухвалювати будь-які інші, окрім викладених тут; тим паче складені неправдиво певними особами, котрі намагалися торгувати істиною. Якщо будь-кого буде викрито у нововведеннях чи спробах перекрутити будь-який із вищезгаданих канонів, він буде покараний згідно з цим же каноном, понесе передбачене ним покарання та буде виправлений тим, проти чого він згрішив» (цитується згідно Nedungatt and Featherstone 1995: 68-69).

Однак, собор не лише ратифікував збірку канонів, але й видав 102 канони, що кодифікували чинне право та скасували кілька канонів, ратифікованих цим же собором; Наприклад, 12-й канон скасував 5-те Апостольське правило, запровадивши обов’язковий целібат для кандидатів у єпископи згідно з візантійським імперським законодавством, а 8-й канон скасував 5-й канон I Вселенського собору та 19-й канон IV Вселенського собору, які приписували, щоб провінційні синоди збиралися лише раз на рік.

У 2-му каноні Трулльського Собору також зазначено, що канони собору (синоду) під головуванням святого Кипріана Карфагенського були чинними лише в римській провінції Африка, згідно з місцевими звичаями. Трулльський собор видав й інші постанови, наприклад, щодо прийняття новонавернених, які більше відповідали загальноприйнятим звичаям, вже закріпленим у 8-му каноні Арльського собору (314) та передбаченим у 19-му каноні I Вселенського Собору (325). Із цих прикладів очевидно, що і сама Візантійська церква визнавала: вірність святим канонам не виключає припинення чинності окремих правових норм.

Отже, мова йде про два фундаментальні питання православного канонічного права: (а) практичне значення вірності святим канонам і (б) припинення чинності окремих правових норм у святих канонах.

Перше питання є не лише богословським, але й правовим у країнах, де Православна Церква зареєстрована як корпорація публічного права. У грецькій юриспруденції існує чотири основні положення щодо посилань на святі канони в конституції (Papageorgiou 2012: 74-75).

Першу думку поділяють лише деякі богослови, які стверджують, що конституція надає чинності закону всім святим канонам, а будь-який закон, який скасовує або суперечить положенням святих канонів, є неконституційним. Ця позиція виглядає абсолютно утопічною.

Друга позиція обмежує дію святих канонів виключно догматичними та питаннями віровчення, тоді як держава може вільно приймати закони, які змінюють або навіть скасовують адміністративні положення, що містяться у святих канонах.

Третя позиція стверджує, що посилання на святі канони в грецькій конституції слід розуміти лише як вказівку на доктринальну єдність Еладської Православної Церкви зі Вселенським патріархатом.

Четверта позиція, яка стала домінуючою і в сучасному законодавстві, і в судовій практиці, стверджує, що конституція підтримує не лише віровчення Православної Церкви, а й її основні інститути, закріплені у святих канонах. Таким чином, важливо розрізняти канони, які визначають віровчення та основні інститути Церкви, та інші канони, які можуть бути змінені або вилучені з ужитку.

Щодо другого питання про припинення чинності правових норм, усі каноністи зазначають, що регіональні синоди та Вселенські собори регулярно скасовували дисциплінарні постанови попередніх синодів і соборів. Відомий сербський каноніст Никодим Мілаш (1905: 69) вважав, що лише синод рівної або вищої інстанції може змінювати канони, ухвалені Вселенськими соборами (включно з Трулльським собором), хоча він також зазначав, що деякі канони з різних причин законно вийшли з ужитку (Мілаш 1905: 71-72). Вихід з ужитку часто є підставою для скасування канонів.

Позиція Мілаша, згідно з якою лише рівна або вища синодальна інстанція може скасувати канон, суперечить і здоровому глузду, і досвідові. З погляду здорового глузду, абсурдно, що звичай має право робити те, чого не має права робити синод чи єпископ. З досвіду ми можемо знайти багато прикладів, коли синоди автокефальних церков або навіть місцеві єпископи скасовували канони Вселенських соборів.

Найбільш очевидним прикладом є 69-те правило Трулльського Собору, яке забороняє усім мирянам, за винятком імператора, входити до вівтаря. Проте цей канон було фактично скасовано через загальне визнання паламарів, тобто мирян, які прислуговують у вівтарі (і навіть старообрядці дозволяють мирянам бути вівтарними прислужниками, попри їхню особливу, як декларується, вірність Святим канонам!). Сьогодні мало хто заперечуватиме, що єпископ або синод не мають права видавати постанови щодо паламарів, навіть якщо при цьому вони фактично скасовують канон квазівселенського собору.

Більш коректна позиція, яка не суперечить розуму й досвіду, була викладена Родопулосом (2007: 100), котрий стверджував, що синод автокефальної церкви має право, за потреби, скасовувати канони навіть Вселенських соборів, якщо це не суперечить православній догматиці чи основоположним інституціям Православної Церкви, хоча він вважав цю владу тимчасовою – до скликання синоду рівного або вищого рівня, який остаточно вирішить це питання на вселенському рівні.

Таким чином, вірність святим канонам означає захист віровчення Православної Церкви та збереження її основних інститутів, закріплених у святих канонах, і при цьому не виключає визнання, що місцевий єпископ або синод мають право ухвалювати нові постанови в разі потреби для спільного блага та спасіння душ.

Бібліографія:

Milaš, Nikodim (1905). Das Kirchenrecht der morgenländischen Kirche. 2nd ed. Mostar: Pacher & Kisić.

Nedungatt, George, and Michael Featherstone (1995). «The Canons of the Council in Trullo in Greek, Latin and English», 41-188: The Council in Trullo Revisited, edited by George Nedungatt and Michael Featherstone, Rome: Pontifical Oriental Institute.

Papageorgiou, Constantinos G. (2012). Introduction to the Hellenic Ecclesiastical Law. Thessaloniki: DeGiorgio.

Rodopoulos, Panteleimon (2007). An Overview of Orthodox Canon Law. Rollinsford, New Hampshire: Orthodox Research Institute.

Девід Хейт-Штаде, науковий співробітник відділу східнохристиянських досліджень і православного богослов’я Віденського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»