Православний священик із Гродно Юрій (Георгій) Рой навесні 2023 року виїхав із Білорусі до Литви та перейшов під юрисдикцію Константинопольського Патріархату. З того часу отець Юрій служить у Вільню, у Білоруській православній громаді Вселенського патріархату. «Белсат» поговорив зі священиком про святкування Великодня на батьківщині та у вигнанні, нової білоруської церкви, яка для багатьох стала родиною та як не втратити віри під час випробувань.

***

І. Усі богослужіння здійснюються білоруською

– Отче Юрію, як цього року православні білоруси Вільня святкують Великдень?

– У Великий четвер ми служили спогад Таємної вечори, коли Христос зібрав своїх учнів і вперше в людській історії наші земні хліб та вино стали його тілом і кров’ю. У Страсну п’ятницю – в день розп’яття Господа Ісуса увечері виносилася до центру храму плащаниця, де зображено Христа, якого мертвого зняли з хреста.

У суботу була літургія Великої Суботи. Це день тиші, зосередженої підготовки до Христового воскресіння. Після літургії з 11.30 до 21.00 освячували великодні страви. Це безперервний людський потік – буквально кожні 20 хвилин збиралися люди та ми виходили освячувати кошики.

Великодня служба відбулася о 00:00, опівночі. Почалася з невеликого хресного року і тривала до 2 години ночі приблизно.

Усі наші богослужіння здійснюються виключно білоруською.

ІІ. Православна Великодня служба – у лютеранській кірхи

– Чи багато білорусів у вашій громаді?


– Так, людей багато. Ми не маємо класичного храму, ми пристосували приміщення під богослужіння, влаштували каплицю. Цей простір невеликий за площею і зараз нам його не вистачає. Ми поки знайшли вихід у тому, що в неділю служимо дві служби, щоб не всі люди збиралися на одну. І всерйоз думаємо, що треба шукати щось більше. Будівництво храму ми не потягнемо, треба буде винаймати в оренду щось більше за площею.

Ми святкуємо вже третій Великдень. За два роки існування нашого приходу спільнота значно зросла. Можна сказати, що проект білоруської православної громади у складі Константинопольського патріархату відбувся, живе та розвивається. Це видно і за кількістю хрещень, і вінчань, які ми звершуємо в парафії, за кількістю парафіян. А на Різдво та Великдень людина 150 – 200 збирається, і ми тоді просимося до більшого храму.

Цього року великоднє богослужіння відбувалося у будівлі лютеранської кірхи у Вільні.

– Важко уявити таке у Білорусі…

– На жаль, так. РПЦ культивує ставлення до християн інших конфесій у кращому разі стримане чи навіть негативне. Звісно, для Білорусі це проблема, бо білорусам треба триматися у мири, а не поглиблювати конфесійні протиріччя та не навішувати ярлики на інших.

Ми в нашій нинішній церковній практиці намагаємося підтримувати добрі відкриті взаємини і з католиками, і з греко-католиками, і з протестантами. І між нашими громадами у Вільні дуже добрі стосунки.

ІІІ. Парафія стала родиною для білорусів у вигнанні

– Розкажіть про святкування Великодня у вашій громаді. Ви зберігаєте білоруські звичаї чи, можливо, перейняли щось із місцевих, литовських?

– Коли люди опиняються в еміграції, це багато змінює в житті, в тому числі в релігійному, у традиціях святкування. Багато хто відірвався від своїх сімей, змушений бути у вигнанні. Тому наша парафія стала своєрідною сім’єю. Ми зустрічаємося і не лише молимося разом, а й святкуємо, завжди після богослужінь влаштовуємо частування. А на Великдень це подвійне частування. Ми обов’язково після служби збираємося, розговляємось і святкуємо Великдень Христовий. Відвідуємо одне одного, запрошуємо одне одного у гості. І це допомагає переживати проблеми еміграції, відірваності від батьківщини, сімей.

Ми намагаємося дотримуватися наших білоруських традицій у святкуванні, тому що в цьому ми також бачимо свою місію – у збереженні традицій, щоб наші діти знали їх, бачили та наслідували. Тому намагаємося робити так, як удома робили. Не всі можуть бути в сімейному колі, тому тут парафія стала таким сімейним колом.

IV. «Наш народ переживає свою Голгофу»

– В історії Христа, що згадується у великодній період у церквах, багато символізму для білорусів – це і суд над невинним, і несправедливий вирок. Що ви думаєте з цього приводу?

– Мабуть, кожне покоління переживає своє Євангеліє. Те, що в ньому описано, знову і знову повторюється: і трагедія зради, і жертви, а радість Воскресіння. Це періодично відбувається в історії, і люди, потрапляючи до таких обставин свого життя, не можуть не бачити таких паралелей.

Якщо дивитися на історію Білорусі останніх років, очевидно, що білоруси не взялися насильно вирішувати свої проблеми. Багато хто за це критикує, але я саме в цьому бачу велику надію на майбутнє для нашого народу.

Справді, у якомусь сенсі наш народ зараз переживає свою Голгофу, адже багато хто в темницях, під страхом, під судом, у вигнанні. Це справді трагічні події. І дай Боже нам пройти все це гідно і терпіти і зберегти чисту душу нашого народу. Я дійсно сподіваюся, що Господь за такий мирний ненасильницький настрій дасть нам своє благословення і наш білоруський народ матиме своє добре майбутнє.

V. Молитися за політв’язнів – священний обов’язок громади

– Чи молитеся за політв’язнів? І як вважаєте, чи потрібно згадувати у церкві політичні події, чи політику та віру треба розділяти?

– Я вважаю, що молитися за політв’язнів – це ні в якому разі не політика, тому ми молимося за несправедливо ув’язнених наших братів та сестер. Ми маємо список імен політв’язнів, і ми згадуємо їх на початку, а потім протягом служби кілька разів. Ми вважаємо це за священний обов’язок нашої громади. У цій молитві ми прагнемо віддати частину свого тепла тим людям, які перебувають у дуже важких нелюдських умовах, під тортурами, знущаннями.

У нашому парафіяльному будинку є портрети політв’язнів. Ми молимося за загиблих, убитих у в’язницях та на протестах. Це невід’ємна частина нашого життя.

– Коли слухаю вас, розумію, що такою і має бути Церква, і зараз наша справжня білоруська церква явно складається за кордоном. У Білорусі – Російська православна церква, яка повністю підпорядковується владі. Як там святкувати щирим віруючим? Чи йти до церкви, яка не живе у злагоді з Божим словом?

– Так, я особисто знаю дуже багатьох людей, для яких події 2020 року, а потім підтримка православною церквою диктаторського режиму та війни Росії проти України стала непереборною перешкодою. Багато людей просто перестали ходити до церкви, але лишилися християнами. Тут я не можу давати порад, бо я не там, я вже два роки на еміграції. Хтось святкує вдома, хтось іде до церкви інших конфесій. По-різному. Кожен вирішує собі сам, з контексту свого життя, свого внутрішнього стану. З мого боку – розуміння кожної позиції, бо люди у важких обставинах. І дай Бог їм сили не змінити свого сумління.

– У Вільні ж до вас у церкву, навпаки, йдуть люди. В еміграції зростає потреба у вірі?

– Наша парафія складається з людей, більша частина яких або майже всі пройшли через досвід розчарування в церкві, якій вони довіряли, і тому люди обережно дивляться на цей новий початок, побоюються, щоб це не стало черговим розчаруванням. Є багато людей, які придивляються до нас, іноді приходять. І це зрозуміло, адже все те, що сталося та відбувається з Церквою в Білорусі, анулювало кредит довіри з боку людей, тому люди уважні, обережні, і це є нормальним процесом.

Ми прагнемо будувати життя нашої громади на інших принципах, ніж у парафіях у Білорусі. Ми відмовляємося від принципу клерикалізму, коли священик сам усе у житті громади вирішує. У нас працюють механізми, коли сама парафія вирішує, що і як робити, і священик має такий самий голос, як і парафіяни. Рішення приймаються спільно.

VI. «Бог теж може запитати – людина, де ти?»

– У ситуації розчарування Церквою, як не втратити віру в Бога?

– Це дуже серйозне питання. Я бачу, що багато людей переживають кризу віри. І мені це також зрозуміло. Я без осуду ставлюся, тому що це дуже сильне випробування. Особисто я для себе на це запитання відповідаю так: нам слід дивитися саме про Христа, який був розіп’ятий. Всемогутній Бог, який не виявив своєї космічної могутності, а прийняв як безсилу людину ці страждання і здійснив цю жертву. Саме на цій таємниці Хреста Христового ґрунтується вся наша християнська віра.

По-друге, якщо уважно читати Біблію, стає очевидним, що Бог не вирішує проблеми людини без самої людини. Принцип Бога, який ми бачимо у всій людській історії, – він діє лише разом із людиною. І це також правильно, адже це принцип збереження свободи людини. Ми можемо нарікати та говорити – Бог, де Ти? Але й Бог теж може спитати – людина, а де ти?

Де ті добрі люди, які готові протистояти злу, припинити війни, насильство? Щось відбувається з людьми, що вони втрачають свою глибину, своє світло, втрачають смисли, глибинне бачення людського життя, наших взаємин. Дуже легко піддаються різні дурні ідеї. Чи винен у цьому Бог? Питання риторичне. Тому нам, людям доброї волі, дуже важливо вибудовувати взаємозв’язки, щоби ми разом могли захищати світло, правду, добро в цьому світі, протистояти загрозам, які ми бачимо. Дуже легко перекласти відповідальність на Бога – Ти, Бог, не робиш. А що ми робимо?

Зло дуже здатне до консолідації, об’єднання. Воно пудрить мізки людям і, одурманені злом, дуже активно об’єднуються.

Люди доброї волі часто виявляються нездатними на спільні дії. Це проблема і в глобальному масштабі, і білоруського народу, зокрема. Тому, щоб Бог допомагав і вирішував проблеми у цьому світі, люди також повинні діяти. Це теологічне поняття синергії – співпраці Бога та людини. Він діє лише так. Ми – його ноги, руки, вуста. Він хоче, щоб його воля відбувалася через нас, і він шукає, закликає нас.

– Що б ви побажали білорусам у цей Великдень?

– Віри у те, що Христос воскрес – воскресне і наша Білорусь. Віри, яка рухала б усіма нами, де б ми не знаходилися.

Ганна Гончар / belsat.eu

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»