Вступне слово Його Всесвятість Вселенського Патріарха Варфоломія на міжнародної конференції «Православне богослов’я в ХХІ столітті. Виклики та перспективи» (Афіни, 24-28 листопада 2024 р.)

***

Високоповажна Пані Президент Грецької Республіки,

Блажніший Архієпископ Афін і всієї Греції,

Святіші і боголюбиві у Христі брати, архієреї,

Високоповажні представники влади,

Ласкаво просимо, пане ректоре,

Шановні лорди офіційні особи,

Шановний декане духовної школи!

Шановні завідувачі двох кафедр, професори,

Шановні делегати,

Найдорожчі у Господі діти, студенти та студентки,

Шановні гості,

Ми висловлюємо щиру вдячність нашого модератора почесним членам Науково-організаційного комітету цієї Міжнародної конференції за благородне та почесне запрошення виступити зі вступною промовою, зазначивши повторюючи перед вами, що честь належить Великій Церкві Константинополя, яка внесла великий і неоціненний внесок у богослов’я, подвійним зобов’язанням і посиланням священної науки на Традицію Апостолів і Отців і на її свідчення перед ознаками часу про визвольної благодаті, що зійшла в Христі, і надії на вічне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа.

Як ми говоримо з цього кроку рівно три роки тому, 23 листопада 2021 ^року , «актуальність» належить до ДНК теології, як можливість і можливість своєчасно сформулювати своє послання. Контекстуальність не скасовує позачасового характеру богословського дискурсу, а також не означає співформування зі світом та інших відчужених ототожнень, згідно зі словами нашого духовного отця блаженного митрополита Халкідонського Мелітона, що «правду не зраджують, коли вона є. втілений у кожному історичний період. Його зраджують, коли його зберігають, як у музеї, щоб не забруднити його історією».

Отже, питання полягає в правильному способі релевантності. Церковне богослов’я не може ігнорувати досвід членів Церкви. Сучасні християни живуть не в добу Христа, не в добу Візантійської імперії, не в «добу антихриста», а в конкретний історичний момент, в інших культурних просторах, з відчутними проблемами, з протиріччями та перспективи часу нас. Церква та її богослов’я звернені до них, вони повинні працювати для перетворення цього світу.

Богослов’я Великих Отців Церкви залишається взірцем богословської праці з точки зору методології та душпастирської спрямованості. Богослов’я, яке є екзистенційним і конкретним, ніколи безтілесним і концептуальним. Це емпіричне, церковне та еклезіологічне богослов’я було задатком душі, воно пов’язувало віру з життям, теорію з практикою, без показної мудрості та претензійного красномовства, і завжди зверталося до сучасної людини. Отці залишили нам у спадок досвід того, що вірність Правді та відкритість до світу та культури йдуть пліч-о-пліч і збагачують одне одного.

У наш час, звичайно, Церква та її богослов’я стикаються з новою ситуацією та багатьма великими викликами. І зустріч із сучасним світом має, однак, розгортатися у вірності «позасвітньому» характеру Церкви та зі знанням і гострою чутливістю до нових історичних фактів. Основним принципом богослов’я є те, що воно не повинно бути оборонним, ніби обертаючи всі сучасні події проти Православ’я. Крім того, богослов’я має бути сучасним, відповідно до поняття «час», оскільки сьогодення, як було написано, є не лише хронологічним поняттям, воно не означає «просто актуальну актуальність, але також можливість, дану сьогодні і тільки сьогодні, «час»».

Виходячи з цього, ми вибірково посилаємося на два сучасні головні виклики для теології: а) релігійний виклик і б) нова антропологія у зв’язку з культурою сучасності.

а) Релігійний виклик.

У наш час релігії з динамізмом вийшли на передній план історії і претендують на важливу роль у справах людства та розвитку цивілізації. Стверджується, що жодного аналізу глобальної ситуації, жодного планування майбутнього нашого світу недостатньо, якщо вони також не посилаються на роль релігій. Зіткнувшись із відродженням нехристиянських релігій, навіть наголошується, що найбільшим викликом для християнства є вже не секуляризація, а присутність цих релігій і зустріч з ними.

Говорять про «зіткнення релігій» як стрижень «зіткнення цивілізацій», і ми спостерігаємо насильство «в ім’я релігії». Водночас, однак, сприяє міжрелігійній співпраці та підкреслюється миротворча роль релігій. «Немає миру між народами, без миру між релігіями» — відоме гасло. Життєве важливою для майбутнього людства є співпраця релігій перед лицем глобальних проблем, таких як екологічні, імміграційні, соціальні та політичні протистояння, великі природні катаклізми, релігійний фундаменталізм та інші. У Посланні Святого і Великого Синоду Православної Церкви (Крит 2016) наголошується, що «тверезий міжрелігійний діалог значною мірою сприяє сприянню взаємної довіри, миру та примирення. Олію релігійного досвіду слід використовувати для лікування ран, а не для розпалювання вогню воєнних конфліктів».

Виміром сильної присутності нехристиянських релігій і нових стандартів науковості є думка, що в так звану епоху «повернення Бога» лише теологія може підійти до релігійного феномену сучасним і науковим шляхом. Перевагами теолога називають об’єктивність, дистанцію спостерігача, емпіричний метод та ін. Також стверджується, що релігійна перспектива відповідає різноманітності релігій та універсальності релігійного явища. У цьому сенсі вважається, що в Університеті є місце лише теології, а не теології, праця якої носить печать Церкви.

Ніхто не сумнівається в необхідності богословських досліджень, насамперед богослов, який отримує користь від їх висновків. Проте теологія не може замінити теологію. Майбутнє належить творчій співпраці релігії та теології з науково визначеною актуальністю та розмежуванням об’єкта та методології. Зв’язок богослов’я з Церквою не зменшує його науковості, доки богослов’я тематизує цей зв’язок, вірячи, що не існує передумови науки. Тенденції монополізації наукового підходу до релігії теологією вважаються необґрунтованими також через те, що релігійна перспектива залишається в пастці культурної теорії релігії. У цьому дусі теологія не повинна визначати себе як «теологію християнства», щоб довести свою науковість.

б) Виклик нової антропології по відношенню до культури сучасності.

XXI століття було охарактеризовано як «століття антропології» для Церкви та богослов’я. Блажніший Митрополит Діоклія Каллістос Варе згадує чотири причини необхідного зосередження богослов’я на предметі «антропології», з наголосом на людській особі як реальності відносин у Церкві:

а) Перед обличчям глобалізації, яка веде до гомогенізації та загрожує особистій відмінності, теологія покликана утверджувати цінність кожної конкретної людини.

b) Проти домінування технологій у нашому житті ми повинні боротися, щоб люди «не були затьмарені й не поглинені машинами».

c) Розвиток генної інженерії та потрясіння людських стосунків роблять необхідними зусилля щодо «сміливого та винахідливого відновлення нашого вчення про людську особу», і d) Це також стосується екологічної проблеми, продуктом якої є a «антропологічної кризи», «браку теології особи».

Сьогодні антропологічні питання займають і обтяжують міжхристиянські стосунки, а також призводять до напруги всередині деяких Церков і Конфесій. Говориться про необхідність розвитку «екуменічної прийнятої християнської антропології».

Тепер стало зрозуміло, що відкидання або забуття божественного призначення людини призводить до спотворення або деградації її образу та послаблення почуття непорушності її цінності. А сучасний «homme augmente», у значенні «надлюдини», що має надзвичайну здатність і владу над творінням та історичним розвитком завдяки науці й техніці, по суті, є «зморщеною людиною», позбавленою творчих екзистенційних можливостей.

Священний і Великий Синод Православної Церкви божественно проголосив, що вчення про Боговтілення предвічного Слова Божого є «невичерпним джерелом усіх християнських зусиль для захисту цінності і величі людини». Митрополит Халкідонський Мелітонський підкреслив, що термін 4-го Вселенського Собору «становить справжню «карту прав людини», оскільки він єднає Бога з людством і центрує людство в божественному житті».

З християнської точки зору, людина «є не експеримент», а «істота, чітко визначена щодо свого походження та мети». У Халкидоні істина для людини знайшла своє непереборне й остаточне формулювання. У сучасній дискусії про людину, в епоху антропологічної плутанини, теологічний дискурс про обожнення людини благодаттю у Христі може відігравати важливу роль, працюючи на абсолютну повагу до святості людської особи.

У цьому контексті ми хотіли б коротко зупинитися на зв’язку Православної Церкви та богослов’я з Просвітництвом і культурою сучасності, предметом, який до сьогодні очікує свого правильного підходу, поза межами замкнутого в пустелі. діалектика «православного просвітництва» і західного просвітництва». Діалог Православ’я з сучасністю не повинен бути оборонним. Треба остаточно подолати ототожнення Просвітництва з його антицерковним виміром, з «фундаменталізмом сучасності», а також приписування страждань останніх двох століть його впливам. Те, що вимагається, не є ані необґрунтованим повним відхиленням, ані некритичним прийняттям. Засудження завоювань сучасного етичного гуманізму, до якого належать права людини, з їх орієнтацією на потрійну «свободу, рівність, братерство», основу сучасних демократичних відкритих суспільств, очевидно, не означає, що ми приймаємо крайні та випадкові прояви Просвітництва. Теологія критикує перетворення свободи в непристойний автономізм, прав людини в права, гуманістичної критики в релігію в комплекс атеїзму. Проте все це – виведення сучасної цивілізації, а не її суть. Ми наполягаємо: сучасність – це не її мінуси! Немислимо, щоб православне богослов’я поєднувалося з антипросвітництвом постмодернізму та відмовою від екуменічних цінностей в ім’я ідеологічного плюралізму. За словами блаженного професора Ніколаоса Мацукана, «екуменізм і космополітизм» є «суттєвими характеристиками Православ’я». Багато в майбутньому для православного богослов’я ,буде залежить від сміливої проекції екуменічних елементів.

Вибраний Омігіріс,

Ми продовжуємо сьогодні спадщину того, що було показано як головні осі православного богослов’я протягом ХХ століття : святоотцівське богослов’я, євхаристія, еклезіологія, тріадологія, есхатологія, богословська антропологія, аскетична духовність, богословська екологія, соціальне вчення, служіння, спільне православ’я свідчення, міжхристиянські діалоги, міжрелігійна співпраця, діалог з наукою та ін. Усе це залишатиметься в центрі богословської роботи нашого століття.

Наука і технології – це велика сила, яка радикально змінює наше життя. Ніхто не може заперечити її неймовірні переваги. Священний і Великий Синод Криту назвав здатність наукового дослідження світу «Богом даром людині», але також згадав про небезпеку сцієнтизму для людини та природного середовища. З іншого боку, людська особистість завжди «більше, ніж те, що може осягнути наука». Певно, що, незважаючи на «чудеса» науки, екзистенційні суперечності людини та питання її свободи залишаться. Людина буде шукати сенс життя і прислухатися до голосу неба. Релігійна віра постане також як «велика сила», представник «глибинного виміру» речей і перспективи вічності.

Свідчення християнської теології дається сьогодні світу, переважна більшість мешканців якого не належить до християнства. Завданням священної науки залишається опір релігійному фундаменталізму та сприяння загальнолюдським уявленням про релігії. Тому продовження щирого богословського діалогу з християнським світом є вираженням нашої відданості боротьбі за подолання розколу християнства. Майбутнє належить «вибраній теології». Чесний діалог продовжуватиме вивільняти творчі сили всередині Церкви та висвітлюватиме масштаби християнських цінностей та екуменічних елементів Православ’я.

Ніколи в історичному ході Церкви інтроверсія не виражала автентичності християнського етосу і ніколи не приносила користі Церкві та її місії. Замкненість та байдужість до історії та пригод людської свободи не є теологічна та церковно правильним розумінням антропоморфного життя Церкви. Інтроверсія – це віддалення від Отців і не повернення до них. З іншого боку, сліпа прихильність до минулого є ознакою релігійності віри. «Богослов’я офісу» породжує духовну зарозумілість, розглядає християнську спадщину як «музейну реліквію» та працює проти діалогу.

Церква потребує динамічних богословів із чудовою богословською підготовкою та церковним етосом, побожних і розумних, людей з відкритими горизонтами, з культурою та освітою, з волею до відданості, людей, які прислухаються до пульсу своїх сучасників і вчасно висловлюють євангельське послання спасіння у Христі, завжди звертаючись до центральних пошуків людського існування, з непохитним переконанням, що людина живе «не хлібом єдиним» (Мт. 4:4), що вона шукає «того, в чому потребує» (Лк. 42), остання точка його посилання на мирське щастя та людський стан, культуру та політику, наукові знання та їх технологічні застосування, усе це не охоплює його глибоко вкорінених питань. Наші богослови покликані боротися, щоб припинилося «внутрішнє» і «зовнішнє» ототожнення Православ’я з православ’ям, консерватизмом, етноцентризмом і байдужістю до історії та культури. Православна Церква, головний простір для переживання «розширення свободи» (вл. Василіос Гонтікіс) і для показу істини особи, немислима для компромісу чи навіть співпраці з ідеологіями, які загрожують святості людини. буття людини та її «справжньої свободи».

Автентична теологія, яку характеризують як «одну з найкрасивіших і зворушливих пригод людського духу», ніколи не є безсторонньою інформацією про Бога. Неможливо говорити про божественне милосердя і поблажливість і про прагнення людини до вічності, щоб наша мова не стала гімном, гімном, віршем. У житті віри і в мові Церкви немає просодії. «Сліпіння» Мироносиць перед порожньою гробницею Ісуса Христа і ангела в «білому одязі» (див. Мк. 1:1-5), характеризує «надзвичайний, божественний дотик, тремтіння, що спонукає людину до межі». Віруюча людина завжди стоїть перед дивом, таємницею Бога, яка залишається недоступною людському розуму.

Літургійні та гімнологічні тексти, церковна музика, мистецтво співу, святі ікони, церковні будівлі відображають це потрясіння таємницею та чарівність, яку вона справляє на людину -mysterium tremendum et fascinans-, вони становлять глибоку теологію. вони говорили і виражали з емоційною чутливістю високу правду нашої віри. Церковне мистецтво вічно нагадуватиме нам про небесний вимір і виступатиме силою опору проти звуження поглядів людини та забуття трансцендентного. Він проголошуватиме, що «живий розум, який вони мають», шукає «причину існування», і вони завершуються як «живий Бог». Усе це є і залишається невід’ємною частиною богословського свідчення Православ’я, і безсумнівно, що воно також буде джерелом натхнення та орієнтиром для нових пошуків людської душі та духу в майбутньому.

З цими думками та почуттями ми завершуємо виступ, ще раз дякуючи за почесне запрошення та вітаючи організаторів цієї чудової Конференції. Впевнені в його успішному завершенні, благаємо на всіх вас щедрої ласки та безмірного милосердя Бога мудрості й любові.

Дякую за увагу!

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ΟΙΚΟΥΜΕΝΙΚΟN ΠΑΤΡΙΑΡΧEION