«Творець і батько «липківщини» Василь Липківський – це зарозумілий протестант, впертий єретик і відчайдушний церковний революціонер. Він був джерелом нової, так званої народної благодаті, потрібної свого часу більшовикам псевдо-автокефалії, богохульної висвяти єпископів, аморальних київських «канонів»»…
Це цитата професора Михайла Садиленка з його правці присвяченій автокефальному руху самосвятів 20-х років ХХ століття. Хочу тезисами описати важливі моменти вказані професором щодо антиправославного руху липківщини та його катастрофічний вплив на духовне життя Українського Православ’я. Адже, нажаль, і сьогодні в ПЦУ існують шанувальники Василя Липківського. Їх мало, але ними проводиться пропаганда руху який спотворює не просто церковну традицію, а суперечить основам церковного вчення.
Розмірковуючи про Перший Всеукраїнський Церковний Собор в Києві професор зауважує, що на ньому не було жодного єпископа і це не зважаючи на те, що на той час в Україні були єпископи українці. Навіть єпископ Парфеній відомий своїми проукраїнськими поглядами відмовився від участі в цьому «Соборі». Даремно стверджувати, що пристарілий єпископ Парфеній злякався Москви. Також на «Соборі» не було жодного богослова або церковного вченого і це при тому, що у Києві існувала славнозвісна Духовна Академія, яка мала чудову проукраїнську професорську і викладацьку корпорацію. Не було на «Соборі» жодного священника з авторитетного київського духовенства.
Як згодом згадував митрополит Іоан Теодорович, Волинський єпархіальний з’їзд вороже поставився до т.з. «новітніх канонів», як підмурку Української Церкви. У Києві з Волині був лише один представник від духовенства і мирян, який взяв на себе відповідальність права голосу від імені 1 000 волинських парафій. Натомість Волинське духовенство було одним з перших у справі українізації богослужіння.
Також Житомирський єпархіальний з’їзд вороже поставився до Іоана Теодоровича, підтримали його лише слухачі пастирських курсів. Хоча на той час в Житомирі було чимало української інтелігенції, там вже багато україномовних парафій, адже з 1905 року там діяла «Просвіта».
Така сама ситуація була і на Одещині, Катеринославщині, Поділлі, Чернігівщині, Харківщині. Здебільшого в цих регіонах люди навіть не чули про те, що відбувається в Києві і готується «новітня автокефалія» з порушенням церковних канонів.
Згодом митрополит Іоан Теодорович згадував про свою роботу на парафії, що люди не сприймали новітніх канонів, як «українізації» Церкви. Ставки робилися на молодь, але для неї цікавим був не релігійно-канонічний, а національний аспект. Революційно налаштована молодь вносила свої зміни в Церкву. В той час т.з. «українській церкві» Липківського допомагала навіть Українська Комуністична партія.
Важливу роль в розвитку УАПЦ відігравали діячі Церковної Ради, саме Київська Церковна Рада, яка нехтуючи канонами Церкви вирішила скликати Перший Всеукраїнський Церковний Собор в Києві, який не був «всеукраїнським». Цих людей не засмучувало те, що порушуються фундаментальні принципи якими керується Церква, те, що не було жодного єпископа, а лише представники декількох парафій Києва і його околиць.
Тут мусимо згадати, що далеко не всі єпископи в Україні вороже ставилися до ідеї надання для Церкви в Україні автокефалії. Навіть патріарх Тихон, під тиском українського духовенства, зробив рішучій крок і надав автономію Українській Церкві і призначивши екзарха. Єпископ Феофан Полтавський у 1918 році погодився на відкриття в Полтаві кількох україномовних парафії в яких богослужіння звершувалося українською мовою. Єпископ Одеський Олексій також співчутливо поставився до ідеї автокефалії. А єпископ Парфеній Левицький не долучився до автокефального руху не тому, що боявся Москву, або російського єпископату, йому не було чого боятися, а тому, що з’їзди відбувалися з жахливими порушеннями регламенту. Були й інші українські єпископи такі, як Агапіт Катеринославський та інші проукраїнські архієреї та архімандрити.
Однак, Церковна Рада очолювана людьми далекими від релігійного життя, хотіла скоріше висвятити невідомих священників на єпископські кафедри. Православний єпископат не був проти, але не поспішав робити архієреями людей, які майже нікому не були відомі. Слід сказати, що ярі противники автокефалії серед українського єпископату ще до з’їзду емігрували (Антоній, Євлогій та ін.).
На жаль серед учасників «Собору» було мало освічених і богословські грамотних людей. І не зважаючи на це з 400 учасників (за іншою інформацією їх було 500) голосували тільки 262 члени, інші відмовилися приймати участь у блюзнірстві.
Свої парафії УАПЦ (Л) переважно мала в Києві та його околицях, а чим далі від Києва тим менше людей знало і чуло про УАПЦ (Л). Її майже не було на Волині, Катеринославщині і Чернігівщині.
Розглядаючи історичну канву, мусимо зробити висновок, що «липківщина» виродилася не тільки тому, що її знищили, а тому що вона не мала умов для нормального розвитку сама в собі і це хвороба, яка називається самосвятство. УАПЦ – це була не Церква Христова. Сам Василь Липківський казав: «Започатковано нову течію, що вже ніколи не зіллється з старим річищем Православ’я» (Слово істини. 1949. Ч.10-11. С. 15)
архімандрит Софроній Чуприна, настоятель Свято-Вознесенського чоловічого монастиря Вінницько-Барської єпархії ПЦУ.
Джерело: Archimandrite Sophroniy Chupryna